Геоекономічні аспекти сучасного розвитку України

ГУБСЬКИЙ Б.В.

Політичну й економічну еліту України хвилює надто повільне, проти очікуваного, входження нашої країни до європейської та світової спільноти. Відсутність реальних наслідків новітньої геоекономічної політики відчувають і широкі верстви населення: «Захід» з його здавалося б такими близькими ринковими стандартами благополуччя залишився таким же далеким, а «Схід» – віддалився від нас знову-таки у бік недосяжного Заходу.

При неупередженому аналізові можна зробити висновок, що у західному напрямку відбувається в цілому об’єктивний, хоча й дуже повільний процес взаємного проникнення двох у минулому протилежних економічних систем, що не може не позначитись і на напрямку східному. Одночасно ми переконуємося, що основні проблеми сучасного етапу розвитку української економіки як у внутрішньому, так і в міжнародному аспектах пов’язані з необхідністю докорінної структурної перебудови виробничої сфери і механізмів їх взаємодії із сферою фінансовою. Їх вирішення без визначення геоекономічних інтеграційних пріоритетів неможливе, адже величезний напівзруйнований економічний потенціал країни необхідно не просто переорієнтувати з самопоглинаючого типу на відтворювальний, а практично заново створити міжнародно конкурентоспроможну економіку.

Фактором, що суттєво впливає на формування та втілення геоекономічної політики України, є глобалізація світогосподарського розвитку, поглиблення взаємозалежності країн, регіонів і субрегіональних економічних структур через інтенсифікацію товарної, фінансової, інвестиційної, валютної взаємодії. Остання фінансова криза майже в протилежних кінцях світу хоча і в негативному плані, але дуже наочно і однозначно підтвердила вагомість і впливовість цього фактора.

У позитивному плані важливою є зростаюча міжнародна мобільність факторів і результатів виробництва. Сучасні тенденції інтернаціоналізації кількісно проявляються, зокрема, у випередженні темпів зростання загального міжнародного товарообігу порівняно з темпами росту обсягів світового валового продукту, що є ознакою підвищення ролі світового ринку в розвитку будь-якої окремої країни. З одного боку, це стає додатковим каталізатором інтеграції національних ринків, а з другого – пред’являються дедалі жорсткіші вимоги до їх параметрів. Зокрема, неабиякою проблемою для країни, що виходить на світові товарні та фінансові ринки, є подолання жорсткої конкуренції при спробі створити (завоювати) свою нішу. Для досягнення успіху Україні, як і іншим країнам, необхідно реалізувати ретельно виважені та обгрунтовані рішення щодо напрямів спеціалізації свого господарського комплексу. Принцип «всього – потроху», який можна було сповідувати у минулому, сьогодні неприйнятний для утвердження своїх позицій на світовому ринку.

Безумовно, напрями глобальних зрушень у сучасній економічній системі світу визначають країни-лідери за обсягами ВВП: США – близько 21%, країни ЄС – приблизно 12%, Японія – 8%, Китай – 7% (за прогнозами Інституту світової економіки та міжнародних відносин Російської Академії наук, у 2015 році на США буде припадати 18%, країни ЄС – 16%, Японію – 7%, Китай – 10%). З цієї точки зору матиме місце багатополюсність світової економічної системи, а отже й відповідна передумова для проведення іншими країнами диференційної геоекономічної політики.

Глобалізація економічних процесів дала поштовх своєрідній європейській інтернаціоналізації законодавчого середовища, конвергенції соціально-економічних укладів і організаційних структур, фактичній інтеграції валютних та банківських систем.

При певних застереженнях можна стверджувати, що в основі євроінтеграції були суто економічні національні інтереси, а послідовна гармонізація законодавчо-правової бази, формування спільних позицій у валютно-фінансовій, грошовій, митній та зовнішньоекономічній політиці відбувалися на тлі сталих і динамічних двосторонніх торговельно-економічних відносин без відчутних ознак дискримінації. Розмаїття і об’єктивні розбіжності національних ринкових моделей, безумовно, стримують процес «стандартизації» економік окремих країн на зразок єдиної європейської ринкової моделі, але спільність інтересів і універсальність ринкових засад визначили інтегративні напрями й зміст розподілу праці та економічного об’єднання. Завдяки тривалому та плідному співробітництву в умовах у цілому стабільного й динамічного розвитку економік європейських країн стали можливими і гармонізація національних законодавств, і формування узгодженої торговельної, і валютно-фінансової політики, і, як результат, – створення практично єдиного господарського комплексу країн Західної Європи.

Зрозуміло, що за таких умов значно посилюється конкурентний потенціал країн-членів Європейського союзу, а вектор євроінтеграції стає пріоритетним для країн Центральної і Східної Європи. Наприклад, для країн, що вводять єдину валюту, складаються достатні передумови не тільки для ефективного наднаціонального регулювання, але й для попередження міжнародних валютно-фінансових криз. Разом з тим запровадження ЄВРО апріорі визначає напрямки руху валютної системи України, як і інших країн, що перебувають в інтеграційному полі ЄС. Тому прив’язку гривні до ЄВРО можна розглядати як один із напрямів інтегрування України до європейської системи.

Зазначимо, що хоча у 1998 р. вступила в дію Угода України з ЄС від 16.06.1994 р., у сфері економічного співробітництва даються взнаки як проблеми традиційні (антидемпінгові розслідування ЄС стосовно ключових товарів українського експорту), так і нові (пов’язані з наслідками фінансової кризи та з реакцією європейських компаній на обмеження Україною імпорту в зв’язку з реалізацією проекту «АвтоЗАЗ-Деу»). Індикатором практичних можливостей України на ринку ЄС стануть результати тендеру (1999 р.) по вибору європейського військово-транспортного літака (конкурують Ан-70 і американські моделі).

Логічним кроком у напрямі європейської інтеграції України може стати розгортання спільних торгових зон у прикордонних регіонах України з Угорщиною, Польщею, Чехією. Тим більше, що для фінансування цих проектів разом з українськими коштами залучатимуться інвестиції країн-партнерів. Хоч і кажуть, що капітал не знає кордонів, але він ніколи не буває «безрідним». Недолугий досвід залучення іноземних інвестицій в Україну свідчить, що без прагматичної зацікавленості володар капіталу з ним не розлучається.

Процеси, що відбуваються в межах СНД, по суті є передінтеграційним зближенням країн: відпрацюванням механізмів взаєморозрахунків, взаємодії валютно-фінансових і грошових систем, пошуком шляхів збереження транснаціональних транспортних та енергетичних мереж тощо. Іншими словами, поки що – це економічні компроміси у виборюванні національних інтересів кожної з країн.

На жаль, на шляху до економічного зближення майже за вісім років країни СНД не подолали навіть початкової стадії інтеграції – створення практично діючої зони вільної торгівлі. Замість того акцент переноситься на політичні, часто кон’юнктурні питання. У безпосередньо зовнішньоекономічній сфері країни СНД форсують процес входження до європейських або азійських економічних структур, встановлення двосторонніх економічних зв’язків пріоритетно з розвинутими країнами. Найбільш показовою є політика Російської Федерації. Наприклад, частка країн СНД у російському зовнішньому торговельному обороті на сьогодні становить лише 19% і, за прогнозами російських експертів, продовжуватиме зменшуватися, інвестиційна та валютно-фінансова інтеграція Росії з іншими країнами СНД залишається в початковому стані. А на тлі заяв про те, що країни СНД перебувають у колі її геополітичних і геоекономічних пріоритетів, Росія втілює першочергові заходи для прискорення її входження до світової та європейської господарських систем: на країни ЄС припадає 32% російського експорту і до 35% імпорту, Західна Європа імпортує близько 41% енергоносіїв з Росії тощо. Аналогічні підходи характерні і для зовнішньоекономічної політики багатьох інших країн СНД, хоча у окремих випадках посилюється, а в окремих залишається їх торговельна залежність від Росії (по імпорту: Білорусь, Україна, Казахстан – понад 40%; по експорту: Білорусь, Молдова – понад 60%, Казахстан, Вірменія – понад 30%).

У цілому з досвіду попередніх років стає очевидним, що запорукою успіхів і основою економічних відносин України з країнами СНД сьогодні є запровадження принципів вільної торгівлі у двосторонніх та багатосторонніх торговельних відносинах, тим більше, що стратегічні інтереси ми маємо в Туркменістані (газ), Таджикистані (рідкоземельні метали, алюміній), Казахстані (нафта) тощо.

Десинхронізовані процеси концентрації капіталу і приватизації, крупні спільні фінансово-інвестиційні проекти є з точки зору національної безпеки проблематичними, а для окремих країн і загрозливими.

Принципово важливими для України стали галузеві геоекономічні фактори. Перш за все йдеться про жорсткі обмеження енерго-сировинної недостатності при збереженні традиційної структури економіки, сформованої у господарському комплексі СРСР (навіть при значних темпах падіння ВВП Україна імпортує 90% нафти, 80% природного газу, 15% вугілля). Саме на цій основі поширилася думка про однобічну і безальтернативну залежність України від поставок, наприклад, російського газу, яка при детальному аналізі виглядає дещо штучною. Якщо тільки за рахунок сплати за транзит російського газу через Україну можна задовольнити майже половину своєї потреби в ньому, а ще близько 30% – власним видобутком, то решта потреб реально може бути суттєво скорочена за рахунок проведення активної політики енергозбереження. На жаль, до практичних дій у цьому напрямі та навіть до серйозних розрахунків справа поки що не дійшла.

В цілому конструктивна наступальна геоекономічна стратегія України щодо диверсифікації джерел і можливостей енергетичного та сировинного забезпечення своєї економіки набуває особливого значення. Наприклад, досить перспективною виглядає можливість лідируючої ролі України у створенні Балто-Чорноморського економічного альянсу на основі активної участі у здійсненні каспійського проекту. З боку Норвегії існує згода щодо можливостей подовження територією України газових магістралей для транспортування норвезького газу, які зараз проходять територією Польщі та Німеччини. Із закінченням у першому кварталі поточного року будівництва двох терміналів на залізничному коридорі Поті-Одеса створюються реальні умови для включення України до єдиної східної транс’європейської транспортної мережі. За умови виявлення з нашого боку певної ініціативи на саміті президентів і вищого керівництва держав Балто-Чорноморського альянсу, який передбачено провести у вересні-жовтні 1999 р. в Криму, Україна могла б стати лідером Балто-Чорноморської співдружності і тим самим значно поліпшити свої позиції щодо вступу до ЄС. Зазначені проекти в плані економічної інтеграції України до європейської спільноти привабливі ще й тим, що значна частина витрат щодо реалізації цих проектів фінансується ЄБРР, партнерами із США та Норвегії.

Зволікання з структурною перебудовою економіки й намагання будь-що зберегти обсяги енергетичного забезпечення, в тому числі й нераціональних виробництв, веде до посилення залежності від екзогенних факторів, причому з боку держав з нестійкою економічною та політичною ситуацією. З іншого боку, концентрація енергетичних потоків і відповідних транспортних інфраструктур дозволяє Україні підвищити свою значущість як суттєвого екзогенного фактора для розвитку економік європейських і азійських країн, регіонів та субрегіональних економічних структур. Одночасно геополітична стратегія України не може ігнорувати той факт, що, за підрахунками експертів, Сибір і Далекий Схід Росії містять 50-60% усіх доступних для використання ресурсів планети. Тому рано чи пізно цей регіон має стати об’єктом підвищеної світової уваги. Принципово важливою є взаємовигідна і безконфліктна інтеграція України з Росією, як і з іншими країнами СНД, у процесі загальноєвропейської і транс’європейської інтеграції.

1. Новітня історія України свідчить про необхідність посилення прагматичного підходу до стратегії економічної інтеграції з обгрунтуванням напрямів, змісту і масштабів співробітництва як з окремими країнами, так і з європейськими та світовими економічними структурами.

2. Аналіз невдалих спроб ефективної економічної інтеграції в межах СНД, малопомітні результати інтеграції України до європейської та світової господарських систем підкреслюють неадекватність організаційних форм та структур, які суперечать якісно новим історичним умовам, неприйнятність звичних підходів до міжнародного розподілу праці та співробітництва. Вони несумісні з вимогами як поточних, так і стратегічних національних інтересів України.

3. В основі найважливішого для України спектра міжнародних економічних відносин початку ХХI століття лежать інтереси, пов’язані з енергоресурсами. Необхідність задоволення економічних потреб, пов’язаних з енергетичним та сировинним дефіцитом, певний час стабілізуватиме розвиток процесів економічної інтеграції взагалі.

4. В сучасних умовах українська геоекономічна політика не може ігнорувати потенціалу інтеграції в межах СНД, але не повинна ним і обмежуватись. Актуалізуються проблеми диверсифікації відносин України у напрямку країн Західної Європи, Середньої Азії та Близького Сходу. Євроінтеграція як закономірний результат сучасного етапу глобалізації створює для України природну зону безпеки й економічного співробітництва.

1. Економіка України: Сучасний стан, динаміка, тенденції розвитку. К.: Інвест. компанія «ДІКОМ», 1998. – Вип. 3.

2. Макроэкономика. Основные индикаторы // Финансовые риски. – 1998. – № 2 (14).

3. Танці В. Роль государства в экономике: эволюция концепции // Мировая экономика и международные отношения. – 1998. – № 10.

4. Western NIS Enterprise Fund. 1998, Annual Report.