Звичка одружуватися

Олександр ДМИТРЕНКО, малюнок Ігоря ЛУК’ЯНЧЕНКА

Росія постійно намагається «оформити відносини» з Україною

Мода на глобалізацію, що не минає попри спад світової економіки, по суті є банальним плагіатом різних об’єднавчих проектів, реалізованих на території колишнього СРСР.

Від багатовікової територіальної експансії Російської імперії, органічно трансформованої під час синтезу СРСР, до заклику Окуджави: «Возьмемся за руки, друзья!». Здавалося, щодо цього «батьківщина союзів» зберегла за собою пріоритет навіть після розпаду СРСР, запропонувавши нову формулу альянсу — СНД, який так і не став Співдружністю незалежних держав.

СНД: криза жанру

8 грудня 1991 року у Віскулях (резиденція білоруського уряду в Біловезькій пущі) керівники Білорусі, Росії і України підписали Угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД), а 21 грудня того ж року в Алма-Аті глави одинадцятьох колишніх республік СРСР (крім країн Балтії та Грузії, остання приєдналася до проекту в грудні 1993-го) підписали Протокол цієї Угоди.

У вересні 1993 року було підписано Договір про створення Економічного союзу (ЕС), в якому було закладено концепцію трансформації господарської взаємодії в рамках СНД. В основі Договору — декларація необхідності формування загального економічного простору (на засадах вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів), вироблення узгодженої грошово-кредитної, податкової, цінової, митної, зовнішньоекономічної політики, зближення методів регулювання господарської діяльності, створення сприятливих умов для розвитку прямих виробничих зв’язків.

Отже, нині Єдиний економічний простір (ЄЕП), що створюється, має нормативний підмурівок «зі стажем» і аж ніяк не є імпровізацією президентів «четвірки». Попри те, що Україна, як і Туркменiстан, беручи участь в ЕС з 1994 року на правах асоційованого члена, не підписала цей Договір. Оперативність «заміни» СРСР на СНД була викликана кількома причинами.

Мабуть, головні з них: збереження численних колишніх економічних зв’язків і геополітичний структурний вакуум як результат падіння авторитету СРСР, який явно не встигали заповнити колишні опоненти Союзу (зокрема, НАТО). Нарешті, нове «самостійне» життя природніше було починати в тісному контакті з сусідами, звівши міждержавну формальність до мінімуму.

Росія, як економічно найсильніша країна, почала планомірно реалізовувати політику цільового економічного придушення країн СНД, використовуючи державну протекцію просування капіталу РФ на територію суверенних країн Співдружності.

А задекларований в ЕС розвиток вільної торгівлі не був реалізований через особливості кооперації виробництва СРСР (кінцеві продукти переважно виробляла РФ, інші суб’єкти СНД були вимушені задовольнятися постачанням комплектувальних). Крім того, наявна де-факто транспортна, енергетична та військово-промислова монополія Росії давала їй змогу диктувати умови товарообміну країнам-сусідам, де до того ж помітно відставали реформи й запізнювалася лібералізація цін.

Що до вільної торгівлі в СНД, то вона мала супроводжуватися триетапним витісненням рубля, як головної валюти взаєморозрахунків (домінування рубля, перехід на мультивалютну систему розрахунку з використанням національних валют і створення платіжного союзу, який в перспективі мав трансформуватися у валютний союз з моновалютною системою).

Остання мала забезпечуватися найпопулярнішими та стабільними нацвалютами СНД, що досягла рівня конвертованості. Впровадженню цієї частини проекту в життя перешкодила доларизація економік СНД, розвиток та інтеграція тіньової економіки, інфляція, бартер і розвал рубльової зони.

«Ембріон» Митного союзу (угоду про його створення підписали Білорусь, Казахстан, Киргизія та Росія 20 січня 1995 року) був занапащений анархією в частині реекспорту товарів країнами-партнерами за СНД. Якщо Україна «грішила», постачаючи російські вуглеводні, то Москва «не гребувала» експортом продукції українського машинобудування та ВПК.

Крім того, зацікавленість у інтенсивному обміні із Заходом і змагання за залучення іноземних інвестицій геть унеможливили узгоджену митно-тарифну політику.

2000 року стало зрозуміло: СНД не виконав покладених на нього завдань. Фіаско проекту у сфері спільної оборонної політики та створенні об’єднаної армії стало головною причиною утворення двох політичних груп усередині СНД з різною «орієнтацією»: блок Ташкентського договору (лідер — РФ) і країни, мета яких — інтеграція в НАТО (центр — ГУУАМ).

Напевне, серйозно розглядати офіційну мету синтезу останнього альянсу — забезпечення євроазійських транспортних коридорів — не варто, хоч би тому, що ідея українського Президента створити в рамках ГУУАМ зону вільної торгівлі досі не дістала належного розвитку через байдужість до цієї ініціативи США — спонсора ГУУАМ.

«Подвійне дно» євразійства

Розчарування діяльністю Митного союзу і брак бажаючих до нього приєднатися стали поштовхом до створення нового інтеграційного проекту. 10 жовтня 2000 року в Астані Міждержавною радою республік Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан і РФ було ухвалено рішення про заснування Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕС). Діапазон думок про це утворення досить широкий: Леонід Кучма назвав його «міною уповільненої дії під СНД», його узбецький колега — «мертвонародженою дитиною».

Можна припустити, що нарівні з черговою спробою Москви зберегти своє лідерство в рамках СНД, новий союз — поступка країнам Середньої Азії, які намагаються через альянс реалізувати свої економічні інтереси.

Що до України, то її відносини з членами ЄврАзЕС і раніше регулювалися цілою системою і багатосторонніх угод у рамках СНД, і двосторонніх договорів. Найважливіші з них: Угода про створення зони вільної торгівлі і Протокол до нього (досі не ратифікований Росією) від 15 квітня 1994 р., Угода про принципи формування спільного транспортного простору і взаємодії держав-учасниць СНД у сфері транспортної політики від 9 жовтня 1997 р., Угода про Спільний аграрний ринок держав — учасниць СНД від 6 березня 1998 р.

Крім того, Україна має двосторонні угоди з країнами-членами ЄврАзЕС про промислову кооперацію і про вільну торгівлю (хоча й з винятками). Таким чином, ЄврАзЕС де-факто повторює майже всі домовленості в рамках СНД, тільки на субрегіональному рівні.

Саме в цей час у російській політиці помічено акцент на двосторонні угоди у відносинах стратегічного партнерства між РФ і провідними країнами СНД (Казахстан, Туркменiстан, Узбекистан, Україна). З дивовижною синхронністю почалося впровадження записаних у концепції ЕС намірів розвивати спільні підприємства, транснаціональні виробничі об’єднання, мережі комерційних і фінансово-кредитних установ та організацій. Це супроводжується неприємною тенденцією поглинання підприємств країн СНД сильнішими російськими партнерами.

Тобто — на цьому етапі Москва відмовилася від неприхованого поглинання простору СНД згори, зосередившись на так званій горизонтальній інтеграції. В Україні це реалізовувалося в приватизації нафтопереробних заводів, стратегічних об’єктів, спробах запровадити нові правила постачання газу і створенні СП автомобілебудування.

Новий етап еволюції СНД, що стартував 2000 року, пов’язаний з активізацією переговорів про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) між країнами-учасницями. До речі, членство в ЄврАзЕС не врятувало Казахстан від загороджувального мита на оцинковку, що постачається до РФ. Тому підозри про те, що ЄврАзЕС не щось інше, як «димова завіса», знаходять додаткові аргументи. Насамперед через багаторічне зволікання Москвою реалізації угоди про ЗВТ.

У 2000—2001 роках російська сторона серйозно розглядала свою візу на Угоді про ЗВТ як таку собі попередню оплату за згоду Києва вступити до Митного союзу. До речі, старт і перші кроки керівництва РФ в новому проекті ЄЕП непрямо доводять, що Росія не відмовилася від ідеї інтеграції країн СНД в МС. Отже, не виключено, що поява справжньої ЗВТ відкладатиметься й далі. Таким чином, Росія, швидше за все, планує будувати свої відносини з суб’єктами СНД на двосторонніх угодах, але дотримуючись стратегії горизонтальної інтеграції, тобто, лобіюючи інтереси приватного капіталу та близьких до Кремля недержавних структур.

Частково на користь такої гіпотези свідчить десятирічний рамковий Договір про економічну співпрацю, укладений 1998-го р., та угода на вищому рівні, що розширює цей Договір, прийнята 2001-го р. Отже, помічена останнім часом активізація зусиль російського капіталу задля встановлення контролю над виробничими, промисловими, фінансовими та іншими структурами країн СНД до набуття чинності угодою про ЗВТ може компенсувати сподівані вигоди вільної торгівлі.

Активізація РФ в освоєнні енергетичних структур країн СНД, зокрема й України, разом з прагненням уникнути компромісу на паливно-енергетичному ринку (навряд чи Москва без бою погодиться включити «вуглеводні» до переліку товарів, що підлягають вільному обміну) слугує додатковим свідченням прагнення зберегти контроль над енергопотоками, отже, ціноутворенням і енергоринком загалом. У цьому контексті обструкція Москвою євроінтеграційних спрямувань Києва неабияке лукавство.

Холодна Європа

Очікуваних торгів за Україну між Росією і ЄС так і не сталося. Москва своїми ініціативами (Митний союз, союз з Республікою Білорусь, ЄврАзЕС, ЄЕП) добряче попсувала нерви вітчизняному політикуму, явно не спроможному адекватно на них реагувати (торгуватися за преференції чи відкидати з порога). Тим часом, згадана «димова завіса» приховала один важливий процес, що почався 2002 року на IX саміті ЄС-Росія. Саме тоді Романо Проді заявив про початок синтезу Загальноєвропейського єдиного економічного простору (ЗЄЕП), головними учасниками якого будуть Росія і ЄС.

До листопада нинішнього року завершиться перший етап переговорів РФ-ЄС, де приблизно будуть окреслені умови, вектори та терміни формування ЗЄЕП. Зрозуміло, головним об’єднавчим чинником Брюсселя та Москви стали б енергоресурси. У цьому «сепаратизмі» немає нічого незвичайного: бізнес не любить посередників, серед яких через своє географічне положення виявилася Україна з її газотранспортною системою та лініями електропередач. Однак віри в щирість заяв Москви про стратегічну співпрацю з Києвом та інші блага спільних інтеграційних проектів поменшало.

Формат передбачуваного альянсу ЄС-РФ відрізняється від євросподівань України, яка прагне асоційованого членства в ЄС. Схоже, у різному рівні прагнень — друга причина стриманості Брюсселя щодо Києва. Європа нині економічно не сильна (переважно «завдяки» кризовій Німеччині, а також проблемним Франції, Голландії, Італії та Швейцарії) і навряд чи зважиться «взяти на себе» таку непросту українську економіку.

Росія це розуміє і, розвиваючи свої власні відносини з ЄС і СОТ, наполягає на своєму варіанті української євроінтеграції — через хутір Михайлівський. Це називається захистом державних інтересів. Питання в тому, чи зможе Україна захистити свої інтереси, а чи, як і раніше, допомагатиме сусідній країні зміцнювати позиції на світовому політекономічному Олімпі.

Інтеграційні ініціативи РФ