Потапенко Аліна В'ячеславівна

     Я, Потапенко Алина В'ячеславівна, народилася 27 лютого 1985 р. у м. Донецьку.
     Мій тато, В'ячеслав Борисович, працює на підприємстві з іноземними інвестиціями «ONIX DON» слюсарем-автомеханіком.
     Моя мама, Наталя Леонідівна, працює в податковій інспекції Кіровського району, інспектором по роботі із платниками податків.
     Також у мене є дві молодші сестри - Арина, який 6 років, і Юля - їй три роки.
     Моє народження було дуже довгоочікуване й бажане для всієї моєї родини, тому що я була найперша внучка для батьків тата й мами, хоча в мами є брат і сестра. І вся їхня любов і увага у великій кількості виливала на мене, що надалі вплинуло на мій світогляд, добре й чуйне відношення до людей, поважне відношення до старшого.
     У дитячий садок я пішла в півтора року. Уже там я почала проявляти себе, активно беручи участь у різних виступах, уже тоді мені хотілося дарувати людям радість.

     В 1992 році в 7 років я пішла в перший клас загальноосвітньої школи № 81 р. Донецька.
     У школу ходила із задоволенням, тому що спілкування з однолітками й навчання, пізнавання чогось нового сприяло моїй розумовій активності. Надалі ускладнення предметів мене не лякало, а навпаки з'явилося все більше бажання вчитися. У зв'язку із цим в 1995 році мене переводять у школу № 78 з поглибленим вивчанням англійської мови й математики, тоді ж я почала займатися в спортивній групі синхронного плавання.
     В 1997 році у зв'язку зі зміною місця проживання я перейшла в експериментальну школу № 97 з поглибленим вивчанням фізики й математики. На базі цієї школи часто проходили наукові конференції, у яких я неодноразово брала участь. Саме у цей час я зробила остаточний вибір своєї майбутньої професії.
     Живучи в шахтарському краї, знаючи труднощі професії шахтарів, часті аварії на шахтах і загибель людей, мені схотілося допомогти шахтарям у їхній нелегкій праці. І я для себе поставила мету - придумати таку машину або вдосконалити існуючу техніку, яка б допомагала в роботі шахтарям, щоб видобуток «чорного золота» збільшився, а здоров'я шахтарів не погіршувалося, і загибель на шахтах була відсутня!
     Після успішного закінчення школи я надійшла в Донецький національний технічний університет на спеціальність «Автоматизоване управління технологічними процесами й виробництвом».

     Потрапивши в університет, я опинилася як «риба у воді» у своїй стихії. Велика кількість різноманітних курсових, лабораторних, практичних робіт з усією їхньою складністю однаково викликав інтерес і бажання більше поглибленого вивчання автоматизації технологічних процесів у вугільній промисловості.
     Проходячи виробничу практику на шахті ім. А.Ф. Засядько, я наочно переконалася, як важко й небезпечно бути шахтарем! Умови роботи нестерпні: скупчення хімічних речовин, що різко пахнуть, погане висвітлення й інші негативні фактори. Мені ще більше схотілося допомогти автоматизувати процес видобутку вугілля, звести до мінімуму ручну працю бідних шахтарів!
     Веселе студентське життя було розведено складними, але цікавими заліками й іспитами. Коли до четвертого курсу встало питання про вибір наукового керівника, я однозначно зупинилася на к.т.н., доц. Мареничі Костянтині Миколайовичі, тому що він дуже гарний педагог, високоінтелектуальна й освічена людина.
     Під його чуйним керівництвом я з легкістю вибрала тему моєї наукової праці «Дослідження процесу короткого замикання в електричній мережі ділянки шахти й розробка пристрою автоматичного швидкодіючого захисту», над якою зараз і працюю.
     В 2008 році я проходила практику на ВАТ «Автоматгірмаш ім. В.А. Антипова» під керівництвом Сироткина Олександра Арнольдовича. На практиці я познайомилася з дуже добрими й чуйними людьми. Мені було дуже цікаво працювати з ними. Я б дуже хотіла по закінченні ВУЗу бути їхнім колегою. І там, я думаю, моя мрія по розробці нового або вдосконаленню старого вуглевидобувного обладнання збудеться!