РЕФЕРАТ З ПОЛІТОЛОГІЇ

   Тема реферату: «Політичні ідеї Київської Русі»

   ЗМІСТ

Вступ

  1. Укріплення держави
  2. Політичний устрій та соціально-економічні відносини
  3. Зовнішня політика країни
  4. Аналіз історичних документів
Висновки
Перелік посилань

ВСТУП

   Тема цієї роботи—“Політичні ідеї Київської Русі”.
Спочатку треба визначити, що означає термін “політична ідея”. Можно перегорнути багато сторінок словників з політології, але однозначного визначення цього терміну не знайти. По-перше через те, що політологія достатньо молода гуманітарна наука, яка все ще знаходиться у стадії зародження, та ще однозначно не визначилася з найголовнішими своїми постулатами та поняттями. По-друге, у кожній науці є поняття поліморфізму, коли один термін водночас може позначати різні поняття, поів’язані між собою тим чи іншим чином.
   Двадцять років тому, поняття політичної їдеї було тісно пов’язано з нашим повсякденним життям. Наша країна більше сімдесяти років йшла “шляхом будівництва комунізму”, вважалося, що ми дотримуємось “ідей Марксизму-Ленінізму”, в основу тогочасних робіт з політології були покладені найвідомі твори видатних філософів політично-економічного напрямку: Маркса, Енгельса, Леніна, політична думка яких, що була їми висловлена та доведена на теоретичному рівні, була розвинена у політичних роботах радянських вчених...Потім постає проблема експеріменту... Як відомо, економічні експеременти неможливо провести у “лабораторних умовах”—для перевірки тієї чи іншої економічної теорії потрібен час, тому економіка використовує метод “статистичного слідкування”. В нашому випадку, це призвело до корегування економічного курсу Країни Рад, який починавсь у 1917 році: спочатку НЕП, потім “Розвинений Соціалізм”, “Перебудова”, але завжди країна “продовжувала справу Великого Жовтня”. Найголовніші цінності, метою встановлення яких стала Жовтнева Революція 1917 року свято цінувались, та підтримувались, хоча може ми лише намагалися йти до них.
   Тобто, політичні ідеї—це найголовніші на данному етапі розвитку країни для неї цінності, яких вона намагається досягти у своїй внутрішній або зовнішній політиці, побудові суспільного життя.
   Однією, майже не єдиною формою політологічного експеріменту є слідкування, тобто політологія невід’ємно пов’язана з історією, яка надає їй матеріали для досліджень. Спочатку політологія була, та й зараз залишається невід’ємною частиною історичної науки. Бо історія як наука, повинна не лише констатувати факти, але й знаходити причинно-наслідкові зв’язки між ними. Але грамотний непередвзятий подхід до історичних фактів притаманний далеко не всім історикам, багато з яких через хворобнопатріотичні почуття намагаються піднести значення однієї країни або цивілізації, та зневажити своїх опонентів. Політолог, хоч завжди й має опонентів, навіть більше ніж історик але повинен розглядати картину в цілому, а не окремі факти.
   Якщо ми говоримо про державу, яка існувала сім століть тому, то необхідно розглянути:
   --формування держави, як її територіального простору, так і централізованої влади в ній;
   --політичний устрій та соціально-економічні відносини у країні;
   --зовнішню політику;
   Тільки знаючи, зазначені вище визначальні історичні моменти, які розглянуті в цій роботі, можна проводити аналіз головних джерел— історичних документів, які дійшли до наших часів... Володіючи конкретними історичними фактами з політичної історії країни, та проаналізувавши документи, можна визначити найголовніші приорітети її політичного життя— тобто, політичні ідеї.
   З часів існування Київської Русі минуло вже сім століть, ми живемо в зовсім різні часи, тому ми можемо не зрозуміти, та навіть не відчути усіх тонкощів політики її правителів та религійних діячів. Ми побачимо лише ті теми, які актуальні і у сьогоденному суспільстві.
   Зараз наша молода країна, перебуває у стадії державного будівництва, і для нас скарбом є кожен корисний політичний досвід будь-якої країни світу, тим більше країни, спадкоємицею котрої є Україна, та яка у давньому минулому являла зразок розвиненості та могутності серед інших країн тогочасного світу...


  1. УКРІПЛЕННЯ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ


    2.    Із процесом становлення Киiвськоi Русi тiсно пов’язанвй процес формування її територiального простору. Слiд нагадати, що “.... пiд державною територiєю треба розумiти територiю, котра являла собою власнiсть органiзованого в державу експлуататорського класу, який за допомогою своїх органiв влади встановлює на певнiй територii своє адмiнiстративне членування, пiдпорядковує населення загальним публiчно-правовим нормам, змушуе його до утримання державного апарату, натуральних повинностей та вiйськовоi служби... подальший розвиток державної територi iстотно вiдрiэнясться вiд її генезису. Однак цi вiдмiнностi не мають принципового характеру..” Інакше кажучи, “.. державна територiя зростала шляхом поширення данини i суду.”
       У писемних джерелах термiн “Руська Земля” мiг означати й етнiчну спiльноту, i сукупнiсть володiнь Рюриковичiв, а iнодi навiть i вiйсько. Проте у бiльшостi випадкiв цей термiн означав саме землю, певний простiр, територiальне ядро первiсноi Русi.
       Далi процеси розвивалися досить динамiчно. Спочатку про якусь цiлiснiсть держави за часiв князювання Аскольда, Дiра, Олега говорити передчасно. Сама й територiя бiльше нагадус вiсiмку i складається з двох половинок — Зовнiшньої i Внутрiпiньої Русi, що сходяться на Верхньому Днiпрi.
       Швидко змiнюеться ситуацiя за часiв правлiння Ігоря, Ольги та Святослава. Тодi були укрiпленi основи тогочасного суспiльства, а саме поняття великокнязiвського роду вже почало означатв лише сiм’ю великого князя киiвського та його найближчих родичiв. У третiй чвертi Х ст. Русь у територiальному вiдтвореннi зросла найбiльше у своiй iсторii, а вищезгаданий князь-воїн навiть планував перенести столицю крани: “Не любо менi е в Києвi жити. Хочу я жити в Переяславцi на Дунаi, бо то е середина землi моеї. Адже там усi добра сходяться: iз Грекiв — паволоки, золото, вино й овочi рiзнi, а з Чехiв i з Угрiв — серебро й конi, iз Русi ж — хутро, i вiск, i мед, i челядь., — зазначае лiтописець.
       Далi, пiсля деяких династичних чвар, пов’язаних iз боротьбою за киiвський престол, логiчне завершения полiтика схiднослов’янських зверхникiв попередніх поколiнь отримала за часiв князювааня Володимира, якяй, за виразом лiтописця, з 980 р. “почав княжити в Каевi один”. Напракiнцi Х ст. у цiлому завершився процес формування Кивської держави, кордони якої проходили у верхiв’ях рiчок Они i Волги на сходi; Сули, Сiверського Дінця, Росi — на пiвденному сходi; та пiвднi; Днiстра, Прута, Захiдного Бугу, Двiни й Неману, а також охоплювали Карпати — на заходi; простягалися через Чудське озеро, Фiнську затоку, Ладозьке й Онезьке озера — на пiвночi. У сферi полiтичного впливу Русi залишалися також окремi райони в Криму та Приазов’ї.
       За часiв правлiння цього князя та його не менш вiдомого сина Ярослава мудрого кордони країни почали стабiлiзуватись i, в основному, збiгатися з етнiчними межами розселення схiдних слов’ян (хоча до них входили i деякi землi, заселенi представниками iнших народiв). Захiдна орiентацiя у полiтицi зробила Київську Русь європейською державою. Проте повна стабiлiзацiя кордонiв вiдбулася вже пiсля самого Ярослава. Пiсля смертi в 1132 р. сина Володимира Мономаха — Мстислава Великого об’єднавчi тенденцiї на Русi ще певнвй час домiнували, але у зв’язку з подальшим розватком окремих земель-князiвств почалося їх поступове вiдходження вiд Києва.


  2. ЕКОНОМІЧНИЙ УСТРІЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ


    3.    Говорячи про полiтичний устрiй та соцiально-економiчнi вiдносини, весь давньоруський перiод розвитку схiдних слов’ян можна роздiлити на два етапи: ранньофеодальної монархiї (IХ-ХIIст.) і феодальної роздробленостi (ХII— ХIII ст.). На першому з них основнi iмпульси керування здiйснювалися зi столицi держави — Києва, а на другому ефективно розвивалися й центри удiльних князiвств, що було типовим i для інших європейських країн. Важливу роль на початковому етапi розвитку феодалiзму на Русi вiдiгравали воєннi походи за межi її територiї. Завдяки цьому, правлячий клас мав великий зиск, а сама молода держава пiднiмала свiй престиж на мiжнароднiй аренi. Зацiкавленiсть в отриманнi доходiв у результатi мiждержавних воєнних конфлiктiв, а також зовнiшньоторгівельних операцiй, становила найхарактернiшу рису полiтики володарiв кiнця IХ — першої половини Х ст. Водночас центральна казна почала поповнюватася надходженнями із внутрiшнiх районiв країни. Далi ця тенденцiя посилювалась, а сам процес феодалiзацiї набував обертiв...
       У соцiально-полiтичнiй сферi стосунки рiзних груп елiтарноi верхiвки розвивалися в дiалектично пов’язанiй опозицii двох основ — державної та родової. Верхнiх щаблiв соцiальноi iєрархii прагнули досягти як представники старої племiнної верхiвки, так i безрiднi, але повнiстю вiдданi великому князевi та його оточенню вихiдцi з рiзних земель i народiв. Серед них, окрiм аборигенiв, знаходились i скандинави, номади надчорвоморських степiв, хозари, фiно-угри та iн.
       Внаслiдок цього процесу сформувався соцiальний прошарок, вiдомий у лiтописних джерелах пiд назвою “дружина”... Цей iнститут не був специфiчним для якогось окремого народу чи регiону, а являв собою загальноiсторичне явище:до нього входили не лише дорослi чоловiки, котрi становили його основу i якi давали йому соцiальну характеристику, а й представники обох статей та усiх вiкових груп. У широкому розумiннi дружина включала насамперед зобов’язаних службою князiвськах васалiв i мала чотири основнi риси —функцiональну, економiчну, органiзацiйну, iдеологiчну. Вона подiлялася на певнi групи, в основному — на “старшу” i “молодшу”. До першої з них входили представники вiйськово-феодальної аристократii, яких часто назввали “боярами”, “лучшими мужами”, а до другої — рядовi професiйнi воїни (“отроки”, “децькi”, “пасинки”).
       Наступна епоха феодальної роздробленостi характеризувалася поглибленням процесу феодалiзацiї земель, зазрiлими потребами налагодження нормального виробництва у мiстi та на селi. На пiвденноруських (сучасних українських) землях сформувалося п’ять земель-князiвств: Київське, Чернигово-Сiверське, Переяславське, Волинське та Галицьке. Надалi процес дроблення продовжувався, а тому з’являлися бiльш дрiбнi надiли. Хоча це теж не був одноплановий рух. Так, наприкiнцi ХII ст. Галичина і Волинь об’єдналися, в результатi чого виникло Галицько-Волинське князiвство.
       Князi-засновники мiсцевих династiй швидко змiцнивш своє становище в окремих землях, зав’язали тiснi стосунки із земським боярством та великою земельною знаттю, зацiкавленою у мирному господарюваннi у своїх вотчинах. Пiзнiше, однак, мiж осiлими на землю князями й мiсцевим родовим боярством виникали серйознi суперечки, котрi нерiдко переростали у збройнi сутички. Тож у боротьбi iз сепаратистськими тенденцiями з боку великого боярства князi мусили спиратися на постiйну вiйськову дружину, розташовану бiля столицi кожного князiвства й готову щомитi вирушити у похiд проти ворога свого сюзерена. Так у ХII ст. у кожнiй землi народжується нижчий прошарок феодалiв — дрiбне дворянство, сформоване з князiвських дружинникiв, слуг, адмiнiстративного персоналу вотчин.
       На рiзних схiднослов’янських територiях у той чи iнший час переважали монархiчнi або республiканськi феодальнi тенденцii, набирали значної ваги вiдцентровi чи доцентровi сили, змiцнювали своє становище або ж пiдупадали окремi князiвськi родини. Лише Киiвська земля так i не видiлилася у спадкову вотчину якої-небудь гiлки роду Рюриковичiв, не видiлилася в окреме незалежне князiвство. Аж до трагiчних подiй у 40-х роках ХIII ст., тобто до часiв монголо-татарської навали, вона вважалася власнiстю великокнязiвського столу i навiть загальнодинастичною спадщиною всього давньоруського князiвського роду.
       Тож весь перiод iснування першої держави схiдних слов’ян, мабуть, слiд iменувати києворуським. На пiвденноруських, пiзнiше українських, землях подальша iсторична перiодизацiя повинна розглядатися за своїми специфiчними параметрами.
       Конкретна суть давньоруського феодалiзму полягала в державнiй належностi земельних володiнь, якi роздавалися великим князем чи володарем окремої лiтописної землi, але не просто як приватним володарем, а як носiєм державних символiв. Права володаря як великого князя київського, так i князiв iнших удiльних земель залежали вiд володiння вiдповiдним столом. Тобто, такий “державний” феодалiзм характеризується виростанням землеволодiння безносередньо з вiдносин панування. Походження визначило й суттєвi моменти феодальних вiдносин, серед яких, окрiм вищезазначеного, є ще два. Перший iз них — домiнування волостi, як форми землеволодiння, близької за своєю суттю до бенiфiцiальної, й пiдпорядковане значення ,вотчини, близької за своєю суттю до захiдноєвропейського аллоду, другий — панування централiзовано-рентної системи експлуатацii “волостi” князями ири наявностi i “вотчинної”— в доменiальних володiннях. На вiдмiну вiд повної, вiдчужуваної власностi, що була характерною для феодальної Захiдноi Європи, у Схiднiй Європi на першому мiсцi знаходилася власнiсть умовна, тимчасова, невiдчужувана. Головною у давньоруських поглядах на суть державвоi влади була переконанiсть у тому, що суб’єктом влади з тiсно пов’язаною З нею земельною власнiстю був не один якийсь зверхник, починаючи з великого князя київського, а весь князiвський рiд Рюриковичiв, щодо якого окремий його представник виступав у ролi тимчасового володаря певних територiй.
       Однак це зовсiм не свiдчить про вiдсталiсть соцiально-економiчного розвитку населення схiдноєвропейського регiону. Адже iснує й достатньо обгрунтована думка, що захiдносвропейська модель феодалiзму була дуже конкретним (можливо, навiть унiкальним) полiтичним варiантом в iсторiї, а не, власне, етапом. Та i деякi факти свiдчать про те, що до ХIII ст. схiдна модель розвитку суспiльства випереджала за якiсними показниками захiдносвропейський свiт в економiчному планi, а мiста Вiзантii та Русi досить вiдрiзнялися вiд Парижа i Лондона, мали чимало спiльного з урбанiстичними центрами Сходу.
       Такi твердження логiчно пояснюються навiть географiчним положенням середньовiчних суспiльств чорноморсько-середземноморського басейну, центром якого на ті часи була Вiзантiйська iмперiя. Внаслiдок цього спiльнi риси давньоруського феодалiзму можна шукати не тiльки на Балканах, а й далi на пiвдень, зокрема в середньовiчному Єгиптi.
       Звичайно, це було не просто вiдображення процесiв у контактнiй зонi мiж цивiлiзацiями Заходу і Сходу за умовною лiнiєю трьох К. (Київ — Константинополь — Каїр), а конкретнi прояви загальноiсторичниiх закономiрностей. На вiдмiну вiд тих же Єгипту чи Вiзантii, де зафiксованi етнiчна вiдособленiсть правлячих прошаркiв суспiльства (у першому з цих випадкiв) чи часта змiна династiй (у другому), на Русi iз самого початку правили лише Рюриковичi, представники яких досить швидко були асимiльованi слов’янами. Можна згадати з цьото приводу хоча б iмена перших князiв: Олег та Ігор — в основi скандинавськi (Хельга та Iнгвар), а у третьому поколiннi уже Святослав — чисто слов’янське iм’я.    Водночас на вiдмiну вiд захiдносвропейських феодалiв усiх рангiв, котрi у переважнiй бiльшостi, отримавши своi володiння, залишалися там назавжди, а потiм передавали Їх своiм нащадкам (цей процес проходив iз поколiння в поколiння), давньоруськi князi, починаючи з часiв ранньофеодальної монархiї, весь час перебували в русi, не жалiючи сил та енергiї для перемiщення й зайняття бiльш полiтнчно та економично вигiдного столу.
       При цьому правителi окремих земель-князiвств, рвучись до нових володiнь, намагалися залишити за собою i старi надбання. Для захiдноєвропейських феодальних володiнь та їх господарiв, котрi знаходилися, так би мовити, в статичному станi, була абсолютно нетиповою ситуацiя, що зафiксована в іпатiiвському лiтописi пiд 1135 р.: “Юрьи испроси оу брата своего Ярополка Переяславль, а Ярополку дасть Суждаль, и Ростовъ и прочюю волость свою, но не всю.”
       Разом iз князем на новi мiсця проживания перебиралось i його чисельне оточення, що в свою чергу сприяло контактам мiж певними групами населення на рiзних територiях.


  3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КРАЇНИ


    4.    Зовнiшня полiтика, як i вся iсторiя Київськоi Русi, подiляється на два етапи: ранньофеодального перiоду, тобто часу формування та розвитку єдиноi монархiї, i перiоду феодальної роздробленостi. На першому з них складасться полiтична єднiсть Русi, що вийшла на мiжнародну арену. Країна опутана рiзного роду полiтичними й економiчними зобов’язаннями тих Земель, котрi буди об’єднанi пiд владою Киева. Введення за Володимира Святославича православ’я полегшело та сприяло змiцненню зовнiшньополiтичних вiдносин країни, ввело й до кола великих християнських держав середньовiчного свiту. На другому етапi змiнився i характер зовнiшньої полiтики. Крупнi та могутнi володарi окремих земель-князiвств вiдстояли свої права не лише на внутрiполiтичнi дії, а й на зовнiшньополiтичнi зв’язки. У той час складаються князiвськi угруповання, котрi протистоять одне одному i зав’язують зовнiшньополiтичнi вiдносини з найвигiднiшими сусiдами. Вiдбуваються суттєвi змiни й у зовнiшнiй торгiвлi: поруч iз русько-арабськими операцiями (на дiрхеми) з Багдадським халiфатом и державами, котрi виникли пiсля його розпаду, розвивається тiсне торгівельне зближення Русi з державами Захiдної Європи. Воно вiдмiчене активним балансом i притоком iноземної валюти — денарiїв, брактеатiв та срiбних злиткiв-марок. Це теж певною мiрою впливало на Загальний стан зовнiшньої полiтики. За три iз лишком столiття зовнiшньополiтичної iсторiї Киiвської Русi багато чого змiнилося в навколишньому свiтi: виникли й занепали скандинаво-англiйськi союзи, котрi залишили полiтичнi слiди в Англii, Пiвнiчнiй Францi, Пiвденнiй Італії; розквiтла i розпалася Вiзантiйська iмперiя; арабське володарювання, вiд Багдада до Кордови, що мало загальну експансiю на Європу, скiнчилось, а сам арабський свiт став жертвою хрестових походiв; Германiя перенесла свої кордони з Ельби на Одер, а потiм, розвиваючи натиск у схiдному напрямi, — на Вiслу, Неман та Захiдну Двiну; виникли й Змiцнiли слов’янськi держави; хвилі кочiвникiв — угрiв (старих мадяр), печенiгiв, тюркiв, половцiв — пройшли по пiвнiчнопричорноморських степах. І в багатьох iз цих процесiв Кивська Русь вiдiгравала не останню роль.
       Якщо ж говорити бiльш конкретно про зв’язки схiднослов’янської держави з навколишнiм свiтом, то iх слiд характеризувати як рiзновекторнi. Серед прiоритетних країн була Вiзантiя та й часельнi провiнцiї, краiни арабського свiту й Середньоi Азії, Грузiї та Вiрменii, Волзька Болгарiя — на сходi i пiвднi; Германiя, Францiя, Англiя — у Захiднiй Європi; Данія, Норвегiя, Швецiя — на пiвночi. Найтiснiшi контакти вiдбувалися з найближчими сусiдами — Польщею, Угорщиною, Чехiєю, а також iз номадами Пiвнiчного Причорномор’я.
       Із часу формування київської держави одним iз найважливiших спрямувань культурноiсторичних контактiв була Византийська iмперiя. Цей напрямок визначався тогочасною геополiтичною ситуацiєю у Схiднiй Євролi, коли на пiвдень iшли потужні мiграцiйнi потоки. Якраз через басейн днiпра проходила й основна дiлянка знаменитого шляху iз варяг у греки, а Середне Поднипров’я стало контактною зоною мiж пiвнiчними та пiвденними європейськими регiонами.
       Надзвичайно важливою подiєю у мiжнародному життi став похiд 860 р. давньоруських вiйськ на Константинополь. Подiя, що закiнчилася перемир’ям, викликала величезний резонанс у Європi. Вона знайшла вiдображення в тогочасних вiзантiйських джерелах, насамперед у двох проповiдях патрiарха Фотiя та його “Окружному посланнi схiдним мітрополітам”. Через деякий час посольство русiв прибуло до Вiзантiи й уклало “договiр миру та любовi”. Але, окрiм “полiтичної дружби”, у договорi передбачалися й економiчнi питання: русам дозволялося торгувати у столицi iмперії. Даний договiр став практично політичним визнанням мiжнародного значения молодої схiднослов’янської держави. Наступне вiйськове протистояння Киева та Константинополя призвело до пiдписання ще двох угод у 911 та 944 рр., поїздки княгинi Ольги до Вiзантії 946 р., двох походiв й сина Святослава на Балкани.
       Подальшi подiї також були вигiднi для Русi. Насамперед це династичний шлюб Володимира з принцесою Анною та прийняття схiдними слов’янами християнства. Країна зайняла видне мiсце серед держав тогочасного свiту. Традицiйна вiзантiйська полiтика, щоб пiдкреслити найвищий статус iмператорського дому, уникала будь-яких дхiнастичнах союзiв. Вiзантiйський iмператор був недосяжним iдеалом могутностi, влади, престижу для будь-якого европейського монарха. А тому престиж влади київського князя теж було пiднято на найвищий щабель. Певна прохолода у вiдносинах у перший перiод правлiння Ярослава Мудрого пiзнiше була виправлена: син великого князя київського — Всеволод одружився з вiзантiйською царiвною з дому Мономахiв, а вже його старший син Володимир отримав через це прiзвисько Мономах.
       Окрiм Вiзантii, Хозарiя була головним об’єктом зовнiшньої полiтики Русi на першому етапi її iснування. Оскiльки схiдна торгiвля краiни у той час здiйснювалася через дану ранньофеодальну державу, то це робилося часто якраз за посередництва хазарських купцiв. У Києвi навiть iснував топонiм “Козаре”, що лишився, вiрогiдно, вiд мiсцезнаходження торговельної колонії схiдних сусiдiв слов’ян.
       Із середини VIII до початку Х ст. Київська Русь входила до хозарського (пiвденного) кола обiгу арабських монет. На вiдмiну вiд пiвнiчних монетних знахiдок, тут зосереджуються монети з абасидських монетарень схiдноi та центральноi частин арабського свiту. Це зона стiйких економiчних контактiв, пов’язаних, перш за все, з днiпровською системою торгівельних сполучень, вона була основою полiтичних зацiкавленостей Русi у схiдному напрямку.
       До вiзантiйсько-русько--хозарських стосункiв мае вiдношення i прийняття останнiми iудаiзму як державноi релiгii каганату. Це вiдбулося пiд впливом єврейських купцiв, якi активно брали участь у мiжнароднiй торгiвлi i в цiй частинi Європи. Існуе точка зору, що хозарський цар Булан перейшов у нову вiру в Криму (тодi Таврицi), поблизу Ялти, в урочищi Карасан i ця акцiя мала не лише релiгiйне, а й полiтичне забарвлення. Подiя Ознаменувала фактичне включення всього пiвострова, за винятком Херсона (античного Херсонеса, давньоруського Корсуня недалеко вiд сучасного Севастополя), до складу каганату i повний розрив стосункiв цiеї територii з Вiзантiею.
       Говорячи ж про перших давньоруських князiв, то, зокрема, Аскольд пiдтримував iз Хозарiєю переважно мирнi стосунки. Каганат не проявляв активноi ворожостi проти Русi i водночас був достатньо мiцним заслоном проти кочiвникiв Сходу. Про мирнi контакти Русi з Хозарiєю у той перiод свiдчать і надходжеяня звiдти арабської монети VII1—IХ ст. Але пiзнiше ситуацiя змiнилася, а це призвело до розгрому каганату Святослав ом Iгоревичем у 965 р. Головною метою його походу був не грабiж, не розорення корiнних земель каганату, а закрiплення на Дону, Надазов’ї, Пiвнiчному Кавказi, полiтичне приеднання нових територiй, можливо, пiдкорення ослаблої Хозарiї на правах васалiтету.
       Вiдносини Русi ще з одним схiдним сусiдом — Волзькою Болгарiею, що розмiщувалася значною своею частиною на територiї сучасного Татарстану — пiсля походу Святослава переважно були мiрними. Та i згаданий похiд у поволзький регiон був бiльше пов’язаний якраз iз Хозарiєю, нiж iз полiтикою самої Болгарії.
       Спробу пiдкорення пiзнiше зробив Володимир Святославич, коли вiн “победи болгари”. Але з цього приводу висловив сумнiви ще його дядько i воевода Добриня: “Сим дани не даяти.” 985 р. було укладено мирний договiр до того часу “як камень начнеть плавати, а хмель грязнути (тобто тонути)”.
       Вiдносини залишилися мирними i пiзнiше. Зокрема в 1006 р. було пiдписано новий договiр, а протягом тривалого часу якраз через Київ iз Волзької Болгарiї до земель Верхнього Подунав’я пролягав один з середньовiчних маршрутiв Великого Шовкового шляху — мiжнародної магiстралi, що з’єднувала цивiлiзацii Заходу i Сходу. Для пiдтвердження цього наведемо такий факт: у 1178—1180 рр. купець із дунайського мiста Регенсбург на iм’я Гартвiг, який у той час проживав у Києвi, перевiв на регенсбурзький монастир Св. Еммерама шляхом контокорентних розрахункiв 18 фунтiв срiбла. Цю суму повиннi були виплатити даному монастирю боржники купця, якi жили там. Вiдома навiть спецiальна категорiя купцiв, котрi торгували з Руссю — так званi “рузарії”. Зв’язки з Дунайською Болгарiєю для схiднослов’янської держави теж були традицiйними в економiчно-полiтичнiй і, особливо, у культурнiй сферi. Адже це була слов’янська країна, яка ранiше првйняла християнство, де ранiше винкла писемнiсть. На Русi дiяло чимало болгар, перш за все у церковнiй та культурнiй сферах. Шляхи до Вiзантii i далi в захiднi райони Балкан теж пролягали через Болгарiю. Але Вiзантiї часто вдавалося використовувати Русь проти Болгарiї або, навпаки, налаштовувати правителiв останньоi проти Києва. Вище вже розглядалося питання про роль скандинавiв у становленнi давньоруської держави. Але участю вихiдцiв iз Пiвнiчної Європи у вiйськових формуваннях київськнх князiв контакти не обмежувалися.
       Із Х ст. Русь стає постiйним притулком для високопоставлених вигнанцiв iз пiвнiчних країн, а з часiв Ярослава Мудрого встановлюються династичнi зв’язки з королiвськими дворами Скандинавii. Великi князi київськi займали самостiйну позицiю у пiдтримцi тих чи iнших претендентiв на королiвський престол. Сам Ярослав був одружений на Iнгiгерд — дочцi шведського короля Олафа Скотконунга, а його дочка Єлизавета вийшла замiж за Гаральда Грiзного, який чимало рокiв провiв на Руси й у 1047—1066 рр. був королем Норвегiї. Пiсля його загибелi в Англii вона стала дружиною датського короля Свена. Русько-скандинавськi державнi зв’язки зберiгалися i за часiв Володимира Мономаха. Зростання авторитету та могутностi Русi вiдбувалося у достатньо широких Династичних шлюбах не лише з представниками пiвнiчних сiмей. Так, син Володимира Святославича — Святополк був одружений iз дочкою польського короля Болеслава Хороброго; Анна Ярославна стала дружиною короля Францii Генрiха I, а її сестра Анастасiя — угорського короля Андрiя. Польсько-руськi шлюбнi вiдносини згаданим шлюбом не обмежилися: сестра Ярослава Добронiга-Марiя Вийшла замiж за Казимира Пяста, а Ізяслав Ярославич оженився на сестрi польського короля Гертрудi. Тож київська правляча династiя пiдтримувала тiснi вiдносини з бiльшiстю родин феодальної елiти тогочасної Європи. Звичайно, кожний динасгичний шлюб знаменував собою полiтичну угоду, мирнi та союзницькi вiдносини з конкретною країною.
       Говорячи про вiдносини iз захiдноевропейськими країнами, не слiд забувати про посольство княгинi Ольги до iмператора Оттона I. Мiж ними велися переговори щодо прийняття Руссю захiдного християвства й направлення сюда єпископа. Ольга окреслювала найбiльш вигiдний для Русi шлях, а також, можливо, використовувала зв’язки iз захiдною церквою як засiб тиску на Вiзантію. У відповiдь на Русь було направлено мiсiю на чолi з Адальбертом, який повернувся до дому 962 р. У 1006 або 1008 рр. у Киевi протягом мiсяця перебував епископ Бруно Кверфуртський, який очолював мiсiю до печенiгiв. Звiдси вiн надiслав iмператору Генрiху II листа, в якому описував Володимира як “повелiтеля Русiв”.
       У дев’яностi роки Х ст. спостерiгаються iнтенсивнi вiдносини Киева з Ватиканом. Римський папа намагався перетягнути на свiй бiк молоду християнську державу. Така дипломатична практика Русi мала звичайно, не релiгiйну, а суто полiтичну основу. Київська Русь не йшла у фарватері полiтики Вiзантiї, а проводила свою системну полiтику, наматаючись у різних регiонах мати противагу своїм потенцiйним с упротивникам. Германська iмпсрiя та Рим виступали такою противагою Вiзантii i Польщi. Результатом эбляження з Германiсю став шлюб (пiсля смертi Анни) Володимира Святослаанча з онукою Оттона I, донькою графа Куно. 1013 р. мiж Киевом i Священною Римською iмперiею була укладена мирна угода. Про економiчнi зв’язки з Чехiєю повiдомляють як давньоруськi лiтописи, так i iноземнi джерела. Полiтичнi вiдносини також мали давню iсторiю. Союз Володимира з королем Андрiхом сприймався вже як традицiйний. Однiею з дружин цього великого князя київського була “чехіня”. Даний шлюб мав скрiплювати певнi угоди, яким, звичайно, передуваля обмiн посольствами та переговори. А традицiйний торговий шлях iз Киева до Регенсбурга вiв через Кракiв i Прагу і теж відігравав велику роль у взаємовигідних контактах. Найактивніші стосунки Русь мала з Польщею. І це зрозуміло—кордон між двома країнами був найдавніший із відомих і за нього протягом століть велися війни. Наприкінці Х століття у результаті закінчення протистояння, як свідчить літопис, Володимир “бе живе з князи окольними миромъ, с Болеславом Лядскимъ, и съ Стефаномъ Угрьскимъ, с Андрихом Чешским”. Та це було тимчасове перемір’я: Ярославу з братом мстиславом довелося провести два походи, щоб відстояти Червенські гради. Полонених “ляхів” перший із названих князів розселив на новій оборонній лінії держави по р. Рось. Ще пізніше зародилася польська політична лінія на підтримку волинського угропування на Русі. А протягом Х-ХІ століття незважаючи на вищезазначені територіальні претензії, Русь та Польша стабілізували свій кордон і встановили союзницькі відносини між Києвом і Краковом.
       Відносини Києва з Угорщиною були союзницькими у візантійській, німецькій та польській політиці. Іноді відносини ускладювались через усобиці внутрі кожної із країн.
       Із країнами Західної європи крім окремих династичних шлюбів, Київська Русь підтримувала політичні й економічні контакти, хоча вони не були такими інтенсивними як із безпосередніми сусідами.
       На другому етапі розвитку міжнародних відносин— в часи феодальної роздробленості ХІІ-ХІІІ ст.—єдина зовнішньополітична діяльність перестала існувати. Проте зацікавленість країни в економічних зв’язках залишалася незмінною. Нова державна система викликала до життя великі князівські коаліції, які врівноважували одна одну. У цілому глобальним завданням зовнішньої політики Русі був захист від наступу кочевників, тиску західних феодалів та Візантії. Зовнішньоторгівельні й культурні зв’язки значно інтенсифікуються.
       На території Русі поруч із Києвом зросли центри, що проводили власну зовнішню політику. Ними стали Чернігів, Галич, Володимир-Волинський (Переяслав завжди діяв у руслі київських тенденцій). Але ця політика могла змінюватися при зміні на князівських столах ворогуючих династій роду Рюриковичів. Політичний поліценнтризм повністю почав панувати після смерті Володимира Мономаха— Мстислава Великого в 1132р. Інтереси Волині схилялися до контактів із Польщею, звідки йшла як допомога, так і загроза агресії. Там же шукав союзників і Чернігів. Для Галича приоритетними були відносини із Угорщиною. А для того ж Чернігова приоритетними були відносини зі Степом. Київ як загальнодержавна столиця, центр мітрополії, та великий економічний центр на шляху “із варяг у греки” був зацікавлений насамперед у зв’язках з Візантією. Це були головні напрями політичних стосунків.
       Але взаємовідносини у ті часи відбувалися не лише з безпосередніми сусідами. Прикладом більш широких міжнародних акцій може бути прийняття князем Данилом Галицьким у 1253р. У волинському місті Дрогобич королівської корони від послів папи Інокентія IV. Постійна загроза з боку Золотої орди спонукала князя вести переговори з папою—в єдиному розрахунку на його допомогу проти монголо-татар. У наступні роки обидві сторони не дотрималися умов договору. Хрестовий похід проти татар не відбувся та й не міг відбутися, через слабкість західних країн проти могутньої степової імперії, Данило ж не виконав й мінімальних обіцянок у конфесійному питанні.


  4. АНАЛІЗ ДОКУМЕНТІВ


    5.    Процес зародження свiтової полiтичноi науки розпочався у серединi ХIХ ст. Становлення і розвиток укранської полiтичної думки є, звичайно, невiд’ємною частиною свiтової полiтологiї. Разом з тим, для її становлення i розвитку необхiднi певнi iсторичнi передумови. На думку бiльшостi укранських полiтологiв, велике значення для становления українських полiтичних думок мали наявнiсть державностi, поширення писемностi, освіти, запровадження християнства, поєднання схiдновiзантiйських і захiдноєвропейських впливiв.
       Политична думка Київської Русi розвивалась в iсторичних творах, релiгiйних проповiдях, правових документах, художнiй лiтературi тощо, присвячених розгляду таких питань, як виникнення народу, його державностi, суспiльно-полiтичний устрiй, вiдносини влади i церкви, мiсце Киiвської Русi серед iнших держав свiту та iн. Цi iдеї були сформульованi у творах та вистулах вiдомих державних i церковних дiячiв.
       Вже першi лiтературнi твори: слова, повчання, проповiдi, патерики, житiя святих, написанi представниками духiвчицтва, розповiдали про поширення християнства та його значения для єдностi держави. Частина цих творiв прославляла князiв, бояр та священнослужителiв, якi чимало зробили для становлення i розвитку християнства на Русi. У них висвiтлювались тогочаснi соцiальнi вiдносини у суспiльствi, йго полiтичне жиггя і опосередковано вiдбивалися настрої народних мас.
       У раннiй перiод Київськоi Русi, коли вона ще не мала централiзованого улравлiння стосунки мiж представниками влади i населениям виявлялись у формi збирання данини, а полiтичнi конфлiкти, що виникали, розв’язувались за допомогою полiтики сили. Так це було за часiв Правлiння Ігоря та Ольги. Хоча Ольга була iнiцiатором й iншоi полiтики. Пiсля невдачi в Константинополi княгиня намагалася залучити до полiтичного i церковного життя Русi захiднi держави, зокрема Нiмеччину. Потiм цi вiдносини були розвиненi пiд час князювання Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха.
       Основними iдеями в суспiльно-полiтичнiй думцi Київськоi Русi були iдеї об’еднання удiльних князiвств навколо Києва, самостiйностi та незалежностi розвитку руської держави, хоч на думку П.Толочка, внутрiшня логiка цiеї боротьби прихована, а наявнiсть загальноруських полiтичних концепцiй у правлячих колах не завжди помiчається.
       На чолi київськоi держави стояв великий київський князь. Його влада, як зазначає П.Толочко, була заснована на принципах монархiзму i федералiзму. В руках князя перебувала вся верховна цивiльна i вiйськова влада. Основними iнститутами державної влади на Русi, крiм князя, були собор, рада, уряд, князiвськi з’їзди тощо. Київський князь був символом єдностi руських земель. Не дивно, що в боротьбi за володiння Київом брали участь майже всi мiсцевi князi, якi намагалися стати на чолі держави. В перiод княжiння, скажiмо, в Переяславi, Чернiговi чи Галичi вони захищали здебiльшого регiональнi iнтереси. Коли ж вони ставали великими київськими князями, то перетворювались iз автономiстiв на послiдовних прихильникiв загальноруської єдностi.
       Не випадково, що й у суспiльно-полiтичнiй думцi Київської Русi на перший план вистулали iдеї об’єднання навколо Киева всiх руських земель. Про це свiдчить один з найдавнiших документiв, що дiйшов до нас—“Слово про закон і благодать”. Належить першому київському мітрополіту з русичiв Iларiону. Іларiон був палким поборником християнської вiри. В горi, на якiй нинi розкинулась Киево-Печерська лавра, вiн викопав печеру i, подовгу молячись, жив у нiй. Там, у церквi села Берестове, Іларiон служив священиком. У цiй церквi любив бувати великий київський князь Ярослав Мудрий. Вiдданiсть вiрi, а також особистi якостi Iларiона — природний талант, освiченiсть, висока моральнiсть вимогливiсть до себе та iнших, любов до рiдноi землi — вiдразу приверяули увагу Ярослава. Коли у 1051 р. постало питания про вибiр мітрополіта, Ярослав призначив на цю посаду Іларiона.
       Це був перший мітрополіт iз русичiв. Доти цю посаду обiймали греки, посланцi з Вiзантiї. Рiч у тiм, що мiсцева мітрополiя пiдпорядковувалась константинопольському патрiарху, який i призначав своiх мітрополітiв для київськоi держави. На цей раз сталася виняткова подiя. Мало того, що за вибором Ярослава мітрополітом став русич, Іларiон був висвячений у сан не вiзантiйським патрiархом, як це робилося ранiше, а собором давньоруських єпископiв у храмi св. Софiї.
       Ярослав зробив вдалий вибiр. Iларiон, як видно з його “Слова про закон i благодать”, продемонстрував надзвичайну обiзнанiсть iз культурою та полiтичною думкою Вiзантії, Болгарiї, Чехїї та Захiдної Європи. Новий київський мітрополіт був на рiвнi захiдноєвропейської ментальностi. Вiн осмислював злободеннi питания, вiдстоював державну незалежнiсть Русi.
       Говорячи про великих кяївських князiв Ігоря, Святослава, Володимира i Ярослава, Iларiон прославляє могутнiсть Киiвської Русi. Вiн гордий, що живе в такiй державi, що знана й чувана є в усіх чотирьох кiнцях землi!
       Iларiон славить Володимира за те, що вiн утвердив на Русi християнську вiру, яка сприяла розвитку освiти та змiцненню держави: “не було нi єдиного, щоб супротивився благочестивому його повелiнню, а якщо хто й не любов’ю, то пiд страхом того, хто звелiв, хрестився, оскiльки було благовiр’я його з владою поеднане”. Вiн наголошуе, що закон готує людей до благодатi, до спасiнкя приводить людей християнська вiра, яка нинi поширилась на увесь свiт: “Вiра благодатна по всiй землi розповсюдилася i до нашого народу руського дiйшла... Новому вченню — новi мiхи, новi народи.”
       Iларiон розглядає iсторiю як явище, що має унiверсальний характер. Вiн намагається зрозуiти сенс та чинники. Мітрополіт відкидає iдею про iснування єиноi вселенськоi церкви та твердження про iснування у свiтi того чи iншого “богообраного народу”. Взагалi всю iсторiю Iларiон подiляє на двi послiдовнi епохи: епоху закону i епоху благодатi. Вiн писав, що його повiсть про закон i про благодать. Спершу, поки дiяв “Старий Заповiт”, iснуван закон,потiм запанувала iстина, благодать. Почав дiяти “Новий 3аповiт”. В епоху закону панувало рабство, а в епоху благодатi — свобода й iстина. Вiн вважав, що цi епохи послiдовно змiнюють одна одну. Поширення християнства, на переконання Iларiона, є закономiрним етапом розвитку людства. “Як закон припроваджував законовi пiдлеглих до благодатного хрещення, так i хрещення синiв своїх допускає до житгя вiчного...
       Християнська вiра поширилась по всiй землi, дiйшла вона й до Русi. Вiд того часу i до цього часу не припиняється подвиг благовiр’я” — писав Iларiон.
       Iдеї, які вiн висловив у “Словi про закон i благодать” його концепцiя всесвiтньоi iсторiї, де почесне мiсце займала й Київська Русь, мали суттєвий вплив не лише на духовний клiмат Русi, а й на сусiднi країни. Вважається, що Iларiон започаткував українську iсторiографiю. Науковцi стверджують, що Iларiон був спiвавтором першого лiтопису на Русi, створеного пiсля 1037 р. — найдавнiшого “ізводу”, — та брав участь у написаннi Печерського зводу 1073 р. Іларiон був патриотом своєї країни. Вiн чи не вперше виступив за єднiсть Киiвської Русi, за самостiйнiсть та незалежяiсть її церкви.
       Суспiльно-полiтичними iдеями були пройнятi й iншi раннi твори Київської Русi. Це можна сказати про “Слово Данила Заточника”, що не поступається красномовством таким пам’яткам, як “Слово про закон i благодать” Iларiона, “Слово о полку Ігоревiм”, та iншим. Цей талановитий твiр свiдчить про появу в Київській Русi нової верстви — нацiональної iнтелiгенцiї, яка проголошує прiоритет розуму над багатством, фiзичною силою та вiйськовим талантом. “Не зважай на зовнiшнiсть мою, — пише вiн, — роздивись внутрiшнiсть мою. Бо я, пане, хоч одежею вбогий, та розумом багатий, юний вiк маю, та розум старий у мене”. Справжяя iнтелiгєнтнiсть, на думку Данила Заточника, проявляється в служiннi умом i серцем своєму народовi. “...Розкрию притчами загадки мої й провiщаю в народах славу мою, бо серце розумного укрiплюється в тiлi красою й мудрістю”.
       Поширення наукових знань i розквiт київськоi держави пов’язанi з iм’ям Ярослава Мудрого, якого прославляє його сучасник Iларiон. Ярослав Мудрий як великий київський князь продовжує кращi традицii Володимира. Вiн не тiльки не порушує настанов батька, “а стверджує; не зменшус надбань його благовiр’я, а, навпаки, збiльшує; не говорить, а дiє, вивершує тобою незавершене, як Соломон дiла Давидовi”.
    Ярослав Мудрий всiляко утверджував порядок i мир у Київській Русi. Вiн заповiдав дiтям: “... Дiти мої, майте мiж собою любов, бо ви брати одного отця i однiєї матерi... Якщо будете жити в ненавистi i роздорах, то самi загинете i загубите землю батькiв i дiдiв своїх, придбану iхньою великою працею...” Ярослав мудро чинив не тiльки у своiй внутрiшнiй, а й у зовнiшнiй полiтицi. Iсторики називали його “тестем Європи”. Через свою дружину та дiтей великий князь був порiднений з iмператорами та королями Вiзантiї, Нiмечини, Францii, Швецii, Норвегії, Польщi, Угорщини, тобто як зi Сходом, так i iз Заходом.
       З iм’ям Ярослава пов’язаний розквiт культури Київськоi Русi. Не випадково батько украiнського лiтописання Нестор у “Повiстi врем’яних лiт” вiдзначав ученiсть князя, який зачитувався книгами “i вдень, i вночi”. Ярослав створив науковий гурток, до якого входили освiченi люди того часу, серед них i мітрополіт Iларiон. Пiсля смертi Ярослава у 1054 р. киїIвську митрополичу кафедру знову зайняв грек, присланий патрiархом iз Константинополя. За розумну i успiшку полiтику, що проводив Ярослав у Киiвськiй Русi, його прозвали Мудрим.
       Суспiльно-полiтичнями iдеями були пронизанi й лiтописи, зокрема i найперший з них, що дiйшов до нас — “Повiсть врем’яних лiт”. Вченi вважають , що перша редакцiя лiтопису була пiдготовлена ученим монахом Нестором близько 1113 р. i доведена до 1110 року. Друга здiйснена iгуменом Сильвестром у 1116 та 1118 роках. На жаль, оригiнал лiтопису до нас не дiйшов, лише копiя. Вiдомо, щю лiтопис був надзвичайно популярним серед книжникiв того часу. Його багаторазово переписували.
       Основна iдея твору — велич i єднiсть руської держави. Змiцнення влади великого київського князя, згуртування навколо нього удiльних князiв Русi, бажання зберегги едину державу були в центрi уваги Нестора. Вченi високо оцiнили “Повiсть врем’яних лiт”. Цiкаву оцiнку дав лiтопису Іван Франко. Вiн, зокрема, писав, що Нестор не просто компiлював матерiал, переосмислюючи його, а створив монолiтний твiр. Автор, зауважував І.Франко, чiтко визначив двi важливi проблеми: походження давньоруського народу та виникнення у нього держави.
       Дiапазон людської теорii сягає священної iсторії, починаючи з шести днiв творіння Богом свiту, iсторiї житгя Адама i Єви, Всесвiтнього потопу та iн. подiй. Географiчно лiтописна оповiдь охоплює свiт вiд Британiї на заходi до брахманiв Індiї та китайцiв, що живуть на “краю землi”, на Сходi. Такий широкий погляд на всесвiтню iсторiю постає перед нами зi сторiнок лiтопису.
       “Повiсть врем’яних лiт” доповнює “Слово о полку Iгоревiм”, у якому йдеться про подiї ХII ст. Автор “Слова” добре знає iсторiю своеi країни. Бiльше того, автор не просто констатус факти, а аналiзує їх. Його глибоко цiкавлять княжi усобицi, що продовжувались на Русi понад сто рокiв. Вiн засуджус тих князiв, які дозволили привести “поганих, на Русь”. Серед них — рiдний дiд Ігоря Олег Святославич. Автор “Слова” закликав князiв до вiйськової єдностi. Вiн вимагав вiд них виступити разом проти половцiв, якi вшосте реально загрожували Русi у 1180-х роках. Таким чином, у “Словi” з усiсю серйознистю поставлена проблема необхiдностi об’сднання сил руських князiв перед зовнiшньою небезпекою. Автор “Слова” першим у Киiвськiй Русi висловлює думку про тс, що держава виникає на грунтi суспiльного договору мiж князем i народом. Слiд зауважити, що протягом багатьох вiкiв у суспiльно-полiтичнiй iсторi людства значне мiсце займали давнi звичаi та традицiї, так зване звичаєве, неписане право. Звичаєве право має давню iсторiю i в Українi. На думку деяких дослiдникiв, воно iснувало у писаному виглядi починаючи iз VII ст. Це так званий “Закон Руський”. Прямi посилання на нього знаходимо у договорi русiв з греками за князя Iгоря у 944 р. “Закон Руський” — це i є система звичаєвого права, що дiяло у Київськiй Русi. Вiн, мабуть, був не результатом законодавчої дiяльностi київських князiв, а письмовим зведенням звичаевого права, ставши прототипом “Руської правди”.
       Остання є найвiдомiшою пам’яткою давньоруського права.Саме за створення “Руської Правди” великого київського князя Ярослава прозвали Мудрим. Як би там не було, а з полiтичного погляду “Руська Правда” мала величезне значення. Вона стала основним джерелом пiзнання суспiльного ладу Киiвської Русi та подальшого розвитку українського, росiйського, бiлоруського i литовського права. “Руська правда” засвiдчила iснування Київської Русi як цiлiсного суспiльства i держави. Існує понад 100 спискiв “Руської правди”, якi подiляються на три редакції: коротку, розширену та скорочену. Кожна з трьох редакцiй вiдбиває той чи iнший ступiнь зрiлостi феодальних відносин у Київськiй Русi.
       Ярослав, щоб запобiгти мiжусобнiй боротьбi, яка стала хворобою Русi, запровадив принцип старшинства в розподiлi влади мiж синами. Згiдно з ним, кожен отримував мiсто вiдповiдно до свого вiку, з бiльшим чи меншим полiтичним значениям у державi. За задумом Ярослава, коли звiльнявся престол у бiльшому мiстi, претендент сходив на шабель вище. І так просувався, доки не досягав київського престолу. Слiд зазначити, що такий принцип суперечив глибоко вкорiненiй традицii спадкоемностi влади вiд батька до сина. Не випадково пiсля смертi Ярослава мiж його племiнниками i дядьками розгорiлась запекла боротьба за владу.
       Руська правда — цiнна пам’ятка феодального права на Русi. Вона дiяла протягом кiлькох столiть, переживши саму київську державу. “Руська правда” мала реальний вплив на Литовськi статути, росiйське Соборне уложення 1649 р., пам’ятки права України та сусiднiх країн. Поряд iз Ярославом Мудрим слiд назвати ще одну сильну, видатну особистiсть Киiвської Русi. Це великий київський князь Володимир Мономах. Вiн змiг не тiльки примирити, а й об’сднати бiльшiсть земель давньоруської держави. Завдяки своему авторитету Мономах зумiв припинити братовбивчi конфлiкти. Про мудрiсть князя можна судити з “Повчання дiтям”, яке вiн залишив своїм дiтям.
       “Повчання” засвiдчило подальший розвиток полiтичноi думки в Киiвській Русi. Саме Володимиру Мономаху належить заслуга поєднання полiтики iз суспiльною мораллю. Вiн намагався поеднати у своiх дiях справедливiсть i законнiсть. Мономах закликав своїх синiв не тiльки самим не чинити беззаконня, а й заборонити творити його своiм пiдлеглим. Князь як державний дiяч, твердив вiн, повинен бути носiем законностi: “Не наслiдуй лиходiїв, не заздри тим, що творять беззаконня, бо лиходiї виницени будуть, а тi, що сподiваються на Господа, заволодiють землею. Бо iще трохи i не стане нечестивого, шукатиме вiн мiсце своє i не знайде його. А кроткiє унаслiдують землю i радуватимугься у тривалому мирi. Пiдстерiгає грiшний праведного i скрегоче на нього зубами своiми. Господь же посмiється над ним, бо бачить, що прийде день його... Був молодим я i зiстарився, а не бачив я праведника покинутим, нi потомства його, аби воно просило хлiба... Ухилися од зла, вчини добро, шукай миру i йди за ним i живи вовiки вiкiв”.
       Разом з тим, повчав Мономах, князь повинен буги не лише справедливим, як того вимагає закон, а й милосердним, гуманним. Князь та його оточення повиннi усвiдомлювати свою вiдповiдальнiсть перед Божим Законом, дбати про могугнiсть i славу своєї держави. На думку Володимира Мономаха, князь має добре знати вiйськову справу i сам виконувати покладенi на нього зобов’язання: “На вiйну вийшовши, — писав вiн, — не лiнуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Нi питтю, нi iжi не потурайте, ні спанню. І сторожiв сами наряджайте і на нiч, лише з усiх бокiв розставивши довкола воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знiмайте iз себе в борзi, не розгледiвши все через лiнощi, бо знагла людина гине”.Мономах закликав своїх синiв бути мужами i не боятися смертi: “Смертi бо, дiти, не боячись нi на ратi, нi од звiра, дiло мужське робiте, як вам Бог дасть. Бо коли од вiйни, i од звiра, i од води, i з коня падаю чи не помер, то нiхто iз вас не зможе покалiчитись i вбитися, допоки не буде се Богом звелено”.
    Таким чином, Мономах немов змальовуе iдеал князя, наставляє, як слiд управляти державою, вести вiйну тощо. Вiн вчить, що треба вмiти простити i помиритися. Князь стурбований тим, що ворожнеча та усобицi можугь привести до того, що Русь роздiлять i знищать вороги. Вiн закликає до миру i єднанкя мiж руськими князями, бо хоче не лиха, “а добра братгям i Руськiй землi”.
    Галицько-Волинське князiвство мало певнi особливостi державного ладу, зумовленi соцiально-економiчним i полiтичним розвитком. Проте у головному цi норми були схожi з державним ладом i правом Київської Русi. Галицько-волинськяй лiтопнс утверджував необхiднiсть сильної i единої влади князя. На цiй землi дiяли норми “Руської Правди”.
       Водночас тут створювались i свої законодавчi норми. Зокрема, до нас дiйшли 4 пам’ятки права галицько-волинської держави. Перша з них характеризуе ті економiчнi зв’язки з болгарськими, чеськими та угорськими купцями. Це так звана грамота Івава Ростиславича.Вона датується серединою ХII ст.
       Другий документ належять до кiнця ХII ст. Це заповiт князя Володимира Васильовича. Вiн свiдчить про iснування в Галицько-Волинському князiвствi права успадкування феодального володiння в перiод роздробленостi Русi. Водночас вiн дає можливiсть дослiдити органiзацiю управлiння мiстами та селами князiвства.
       Збереглися й iншi документи. Один iз них дає можливiсть з’ясувати форми феодальних повинностей мiського населення у ХII ст. Iнший, створений у ХIV ст., дає уявлення про договори князiв, зокрема про мiжнароднi угоди. Деякi дослідники висловлюють припущення про iснування збiрника настанов про правосуддя для Галицького i Волинського князiвств.
       Особливе значения для галицько-волинської держави мала полiтична дiяльнiсть Данила Галицького. Вiн усвiдомлював європейський характер українського народу, правильно оцiнював геополiтичну позицiю його земель, виступав за об’єднання сил у боротьбi проти татар, займав правильну позицiю щодо Батия та iн. Данило Галицький чимало зробив i у внутрiшнiй полiтицi, зокрема для обмеження свавiлля бояр. Вiн робив усе, щоб створити державу, яка нiчим не поступалася б кращим тогочасним зразкам. Саме тут, у Галицько-Волинськiй державі, почало дiяти Магдебурзьке Право. Одним iз перших його отримало мiсто Санок (1339). Львiв почав управлятися за нормами Магдебурзького права у 1356 р. У 1387 р. Галицька земля втратила державну незалежнiсть. Вона стала провiнцiєю польської держави, хоч до середини ХV ст. iснували правовi вiдносини, які постали ще в роки самостiйного iснування. Із середини ХV ст., коли залежнiсть вiд Польщi стала повною, поступово зникає i Руське Право в Галичинi.
       Таким чином, першi писанi пам’ятки полiтичної думки в Київськiй Русi припадають на Х— ХI ст. Завдяки їм до нас дiйшли вiдомостi про найважливiшi полiтичнi подiї та полiтико-правовi документи, такі як договори Русi з Вiзантiєю, Руська Правда. В них закрiпилися характернi для середньовiччя полiтичнi принципи божественного походження князiвськоi влади, недоторканностi приватноi власностi тощо.
       Найвизначнiшим полiтичним мислителем ХI ст. був київський мітрополіт Iларiон. Вiн у своєму “Словi про закон i благодать” виступив проти рабського стану суспiльства, за мир мiж народами, за полiтичну самостiйність Київськоi Русi. Iларiон закликав пдпорядковуватись євангельським істинам, що славлять свободу людини, а церкву роблять вiрною служницею князя i держави.
    Важливi та цікавi думки про необхiднiсть державної єдностi й незалежностi Київської Держави збереглися в рiзних лiтописах, у “Словi о полку Iгоревiм та iнших творах”.
       У “Повчаннi дітям” Володимира Мономаха були поставленi проблеми мистецтва державного управлiяня, ролi князя, полiтичної моралi. Ідеєю сильної централiзованої княжої влади пронизаний Галицько-Волинський лiтопис, який дає високу оцiнку дiяльностi Данила Галицького. В iнших документах цього перiоду характеризуються внутрiшнi та мiжнароднi вiдносини Галицько-Волинського князiвства iз сусiднiми державами.

ВИСНОВКИ

   Отже, Х—ХIII ст. з історичних фактів та писемних документів Київськоi Русi й Галицько-Волинськоi Держави ми бачимо, що ще в минулому були порушенi та обгрунтованi її важливi полiтичнi проблеми, які й полягли в основу тогочасних політичних ідей. Цими ідеями стали:
   --єднiсть i незалежнiсть київської держави;
   --її велич та рiвноправнiсть серед iншях країн свiту;
   --дотримання князями норм права й присяги;
   --засудження всiляких мiжусобиць, особливо тих, що загрожують державi;
   --утвердження в суспiльствi норм права i християнської моралi;
   --виховання в державi гiдної народу iнтелектуальної елiти;
   Усі ці ідеї залишаються актуальними і сьогодні, тим більше для нашої зовсім молодої країни, яка вкотре починає свій шлях з самого початку. Скільки триватиме вирішення цих задач, невідомо. Наприклад давньоруській династії Рюриковичів це вдалося за чотириста років до татаро- монгольської навали, а це десь п’ять людських життів...Може корисний політичний досвід цієї країни дозволить нам скоротити цей термін.
ПЕРЕЛК ПОСИЛАНЬ

  1. Політична думка в Київській Русі/ М. Скрипник// Іст. України.-2004.-№35.- С.11-14.
  2. Київська Русь і країни Європи: характерні риси східнослов’янської державності, рівні міжнародних відносин та напрями контактів/ О.П. Моця//Укр.іст.журн.-2007.-№1.-С.4-19.
  3. Толочко П.П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории.-К.,1987.-С.208-233.
  4. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть,собственность, идеология.-К.,1992-С.77-174.