Винокуров Олексій Сергійович 

Дитинство

Сталося це 26 серпня 1987 у всіма нами улюбленому місті-майжегерої Донецьку. Змучений жахливою спекою годинник показував пів на другу, в курилках пологового будинку № 1 ліниво вели кухонно-побутові суперечки медсестри з акушерами. Загалом, звичайний літній день, біди ніщо не віщувало. Поки коридорами мирно дрімаючого пологового не пронесся несамовитий крик новонародженого людського дитинчати. Крик цей тривав досить довго з рідкими перервами на сон та їжу, а потім знову й знову порушував громадський порядок. Напевно, це було перше прояви нестійкості і анордічності мого характеру.

Крім порушення громадського порядку я полюбив книги, благо читати навчився досить таки рано - у три роки. У хід йшло буквально все - від дитячих казок та енциклопедій до інструкцій на упаковках з китайською вермішеллю швидкого приготування. І все б так само чудово продовжувалося і далі, якби в один не найпрекрасніший день дві похмурі і суворі людини (а саме в такому світлі постали тоді переді мною батьки: Винокуров Сергій Олексійович і Винокурова Оксана Володимирівна - представники шляхетнішої з професій - лікарі) не взяли мене під руки і не повели в дитячий сад. З'ясувалося, що я страшний соціопат. Правда, у п'ять років слова такого я не чув, а просто страшенно не любив оточуючих мене дітей. І як це буває в безтурботних і радісних жіночих романах, наші почуття виявилися взаємними.

Школа

Виникали цілком виправдані побоювання, чи не абстрагуюсь я від колективу і в школі. Але сталося диво, увійшовши e 1994 році до гостинно відчинених дверей школи № 54, я перетворився. Поряд з відмінним навчанням, я брав участь і в суспільному житті класу, наскільки це можливо в початковій школі. Правда, оцінками через недосвідченість надавав надмірно велике значення. Після кожної четвірки одягався в чорний одяг, вмикав сумного та зворушливого Шопена і думав про вічне. Приблизно в цей же час я вперше познайомився з футболом. Ми подивилися один одному в очі, і між нами безумовно пробігла якась іскорка. Щоправда, одразу я не звернув на цю обставину уваги, і ганяв м'яч лише від випадку до випадку.

Потім у двері постукав перехідний вік. У 12-13 років з милими дітьми, які цілком згодяться для того, щоб старий художник часів епохи Відродження написав з них ангелів на пафосному і величному полотні Мадонни з Ісусом, відбуваються дивні метаморфози. Ця сумна доля не минула і мене. У щоденнику поряд з п'ятірками оселилися записи про безприкладну поведінку. Виріс такий собі хуліганський ботанік. «Цю енергію та в мирне русло б», - похитали головою батьки і відправили мене по гуртків та секцій. Чим я тільки в шкільні роки не займався: театр, баскетбол, малювання, плавання, секція юних натуралістів, танці, шахи, декоративно-прикладне мистецтво, всього й не згадаєш. А потім батько взяв мене на стадіон. І там я, нарешті, закохався по вуха, остаточно і безповоротно. Футбол стрімко увірвався в моє серце і залишився там і до цього дня. Днями і ночами я пропадав на футбольних полях, грав без сну і відпочинку, бігав, стрибав, збивав коліна в кров. І не було на світі людини щасливішої. Я навіть і не звернув уваги, що потрапив в комп'ютерний гурток Обласного палацу дитячої та юнацької творчості, всі думки були тільки про м'ячі і ворота. Хто знав, що рішення познайомитися з передовими технологіями стане доленосним?

Ліцей

Легкий холодок по відношенню до наших залізних менших братів - комп'ютерів практично миттєво переріс в палку пристрасть. Невміло стукаючи пальцями по клавіатурі, я пізнавав ази програмування на старому доброму Паскалі. Десь у цей же час народилася ідея - «А чи не стати геніальним програмістом?». Та й вік був якраз підходящим для кардинального повороту лінії життя. Без зайвої скромності скажу, що в школі я був найкращим учнем, похвальними грамотами можна було повністю обклеїти невеликий санвузол. Це зараз я чудово розумію, що справа зовсім не в моїх видатних здібностях, а в досить посередньому рівні колись кращої школи міста. Але в 14 років зрозуміти таку банальну істину мені не судилося, і манія власної величі виросла до розмірів невеликого носорога. Я почувався гігантом думки і якщо не батьком, то вже точно внучатим племінником російської демократії. І вирішив я, такий розумний і красивий, змінити навчальний заклад, все-таки закінчений восьмий клас, це ж практично половина життя, час визначатися з майбутнім. Мій вибір припав на ліцей «Інтелект». Був він недалеко від дому, що для мене, як для сови зі стажем, було подарунком долі, та й відгуки знайомих були дуже приємні. З спеціалізацією теж питань не виникло - звичайно ж інформатика. Швидко зібрав документи, слізно попрощався з однокласниками і відправився на вступні іспити.

І ось тут мене чекало досить серйозне розчарування. Я поступив, але зробив це зі скрипом паровоза, що простояв п'ятдесят років у депо під відкритим небом, і ні з того ні з сього вирішив розім'яти старі механізми. А потім, провівши місяць за партою, я переконався, що є на цій планеті люди мого віку, у яких мозку більше не тільки за вагою. Я зітхнув, ображено подивився на небо, зібрав сили в кулак і почав вчитися, вчитися і ще раз вчитися. Без найменшої частки іронії можу сказати, що три роки, проведені в ліцеї - кращий час у моєму житті. У ліцеї панувала зовсім приголомшлива атмосфера. Мало того, що навчальний процес за складністю та інформативності на порядок перевищував шкільний, та ще й відносини між викладачами та учнями були побудовані на взаємній повазі, нас оточили турботою і розумінням. Тут не тільки запихали нам в рот граніт науки, а й робили з нас людей з великої літери. Якщо змішати це з низкою різноманітних заходів, вийде найкраще навчальний заклад у Всесвіті та її околицях. Безмежно вдячний педагогічному складу «Інтелекту» за те, що я такий, який є: трохи освічена і в міру неврівноважений. В ліцеї я продовжили посилено займатися інформатикою. Це принесло певні дивіденди: за три роки я виграв дві міські олімпіади з програмування, тричі ставав призером обласних, взяв участь у всеукраїнській, а також отримав третій диплом обласного конкуру малої академії наук.

Університет

Час йшов, хвилину за хвилиною, відбираючи в мене дитинство. Спеціальність я собі вже вибрав, залишилося визначитися з ВНЗ, в якому я продовжу тріумфальний хід до багатства і слави. Їхати в інше місто не хотілося, тому що я знав, що на навчання там часу не буде, тому я вирішив на п'ять років пов'язати своє життя з Донецьким національним технічним університетом. З небагатьох університетів, де готують програмістів, саме «ДонНТУ» мав найбільш високу репутацію, так що варіантів особливо не було. Зростатися з паяльником в єдиному пориві для досягнення заповітної мети ніякого бажання не було, тому рішуче відніс документи на спеціальність ПС. І вже в березні за результатами рейтингів я поступив на бюджет. Голодні діти Ефіопії не радіють так, побачивши на горизонті літак з американською гуманітарною допомогою на борту, як радів я, що наступила визначеність в моєму житті. Ейфорія збереглася навіть першого вересня - прийшов до «альма матер» здоровим, повним сил, правда, не зовсім бадьорим через вчорашнє прощання з літом. Перші два курси мої зуби були нещадним знаряддям по роздроблення граніту науки. При цьому я ще й грав за збірну факультету з міні-футболу. Четвірок практично не було - я із завидною завзятістю виконував навчальний план, і все чекав, і чекав, коли ж закінчаться загальноосвітні предмети і почнеться щось справді корисне. Але, на жаль, не дочекався. Принаймні, в тій мірі, на яку розраховував. Хочеться сказати спасибі Юрію Валентиновичу Ладиженському, Анатолію Єфремовичу Скворцову, Ірині Олександрівні Коломойській, Ользі Анатоліївні Дмитрієвої і Наталі Ніколаївні Дацун за цікаві та пізнавальні лекції. Іншим викладачам висловлюю подяку за людське ставлення до студентів.

Загалом, з горем пополам я добрався до кінця четвертого курсу, навіть нашкріб необхідні бал для отримання червоного диплому, проте колишній ентузіазм вилетів у трубу. До магістратури пішов виключно заради більш престижного диплому, займатися науковою діяльністю зовсім не хотілося, тим паче я вже досить довгий термін працював, і отримував від роботи значно більше задоволення, ніж від навчання. Моїм науковим керівником став Сергій Анатолійович Зорі, темою - «Алгоритми класифікації тривимірних хмар точок». Тема досить складна, сподіваюся, в найближчому майбутньому вдасться написати більш-менш пристойну магістерську дисертацію і отримати довгоочікуваний документ про закінчення вищого навчального закладу. А після цього можна цілком присвятити себе професійній діяльності та улюбленій справі, про яку написав в індивідуальному завданні