У найширшому розумінні слова реформа — це крупно масштабне прогресивне пере¬творення будь-якої із сторін суспільного життя. Головним змістом земельних реформ в різних країнах було, як правило, надання селянам землі шляхом націоналізації крупних латифундій. У Західній Європі земельні реформи кінця XVIII — початку XIX століття були пов'язані з ліквідацією залишків феодальної системи земельних відносин, коли земля, перебувала у власності феодальної знаті, а селяни одержу¬вали її у спадкове користування на умовах панщини як основний засіб виробництва.
Відзначимо, що земельні реформи ніде в капіталістичному світі не закріпили до кінця (навічно) земельну власність за тими, хто її обробляє. Там концентрація земель у власності крупного капіталу відбувалась і продовжує постійно відбуватись шляхом викупу земель у фермерів, що розорились, а також через іпотечний кредит. В економічно розвинутих країнах земельні питання нині вирішуються шляхом удосконалення законодавства. Крупні реформи стали суттю країн, які не завершили пошук оптимальних форм земельних відносин. Переважно це країни колишнього соціалістичного табору, а також держа¬ви, які розвиваються і в яких збереглися елементи феодальних відносин.
Ключовим елементом земельної реформи в Україні була передача землі із державної у приватну власність. По суті, це четверта земельна реформа на території України, зокрема:
1-а — реформа 1861 року, яка відмінила кріпосне право і дала можливість селянам одержати землю в общинну власність, в основному за викуп;
2-а — столипінська реформа 1906-1911 років спрямована насамперед на руйнування сільської общини й передачу землі безпосередньо селянам;
3-я — націоналізація землі в 1917 році;
4-а, свідками якої ми є, — це денаціоналізація значної частини земель державної власності (більше 50% земель у власності громадян і юридичних осіб), утвердження різних форм власності.
Як говорить англійське прислів'я, «ще нікому не вдалося заглянути у завтрашній день», однак очікуваний результат розвитку нинішніх подій спрогнозувати можна. Для цього слід проаналізувати події сьогодення.
Земельна реформа в Україні — це створення умов для розвитку багатоукладності в економіці, справедливого і обґрунтованого перерозподілу земель, переходу до переважно економічних методів управління земельними ресурсами.
Для оцінки процесів реформування відносин власності й землекористування, що відбуваються в сучасній Україні, проведемо аналіз надбань та прорахунків земельної реформи за відповідними ознаками.
ПОЗИТИВНІ ОЗНАКИ:
• створено умови для формування багатоукладної економіки;
• з'явилися передумови для розвитку різних форм власності на землю та господарювання;
• введено платність за землекористування;
• започатковано введення землі в економічний обіг та безоплатну передачу землі у власність громадян України.
НЕГАТИВНІ ОЗНАКИ (ЇХ ПЕРЕЛІК МОЖНА БУЛО Б ПРОДОВЖИТИ):
• відсутність системи гарантування прав на землю;
• сприятливі умови для монополії приватної власності на землю невеликою частиною членів суспільства;
• законодавча неврегульованість формування нових земельних відносин;
• спекуляції незначної частини населення на земельній ренті;
• не вирішено питання стимулювання раціонального використання та охорони земель;
• нерегульований та нераціональний перерозподіл земельних ресурсів;
• відсутність умов реалізації більшості прав на землю в економічних відносинах (із 17 відомих в Україні видів прав одержали належний розвиток тільки З!);
• відсутність цивілізованого економічного обороту земельних ділянок і прав на них;
• нерегульованість обороту земель сільськогосподарського призначення;
• відсутність в системі управління земельними ресурсами планування землекористування та економічних методів управління;
• заполітизованість і викривляність формування приватної власності на землю;
• неправильні підходи до формування юридичних осіб у сільському господарстві на засадах приватної власності на землю.
Одночасно нами здійснена оцінка наслідків земельної реформи в Україні.
ДО ПОЗИТИВІВ ВІДНОСЯТЬСЯ:
• ліквідація монополії державної власності на землю;
• безоплатна передача землі громадянам України.
НЕГАТИВНІ НАСЛІДКИ:
• черговий обман селян щодо їхніх благ від передачі землі у власність;
• створення умов для розвитку нових сільськогосподарських капіталістів;
• подрібнення (парцелізація) сільськогосподарського землекористування, що створило умови його нестабільності;
• безсистемність (відсутність землеустрою) в організації використання земель;
• урегульований (спекулятивний) перерозподіл земельної ренти;
• різке зниження (35-65%) рівня використання земель;
• незалучення землі як капіталу в економіку країни.
Таким чином, у процесі земельної реформи, яка здійснюється в Україні вже 16 років, не досягну¬то визначеної для неї мети: справедливого і обґрунтованого перерозподілу земель, переходу до переважно економічних методів управління земельними ресурсами.
Якщо вважати, що основним процесом земельної реформи була приватизація земель, то постає питання: чи вона виконала свою функцію щодо реалізації мети? Приватизація (від лат. рrivatus — приватний) — інструмент державного регулювання економіки, реформа відносин власності, яка полягає в продажу або безоплатній передачі земель державної власності в руки громадян, трудових колективів, юридичних осіб. Приватизація в кожній країні має свої особливості. Так, характерною рисою приватизації у Великобританії стала поступовість, у Німеччині — обережність, в Італії — яскраво виражений прагматизм. В цілому розвинуті країни з ринковою економікою розглядають приватизацію як засіб створення змішаної економіки. Змішані підприємства в даний час визнані найбільш конкурентноздатними, найбільш гнучкими.
Узагальнення світової практики дозволяє зробити висновок про те, що відносини власності розглядаються як санкціоновані суспільством, але не обов'язково державою, відносини між людьми щодо використання майна, і, зокрема, землі. Відповідно, вони можуть закріплюватися і охоронятися не лише у вигляді законів і судових рішень, але і у вигляді неписаних правил, традицій, звичаїв, моральних норм.
З точки зору суспільства, права власності виступають як «правила гри», що впорядковують відносини між; окремими суб'єктами господарювання. З точки зору юридичної чи фізичної особи, вони являють собою «пучки правомочностей» для прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Теорія прав власності виходить з базового уявлення про те, що будь-який акт обміну є по суті обміном «пучками правомочності». Кожен такий «пучок» може розщеплюватися, коли одна частина правомочності починає належати одному суб'єктові господарювання, інша — іншому і т.д. Таким чином, права власності впливають на поведінку суб'єктів — вони або стимулюють, або гальмують які-небудь їх дії і в цій якості впливають на економічний вибір. Отже, склад і види прав власності мають прямий вплив на економіку господарювання на землі.
Найповніше визначення права власності було запропоноване англійським юристом А. Оноре. Воно включає її елементів 11елемнтів [1]:
1. право володіння, тобто виключного фізичного контролю над ресурсом;
2. право користування, тобто особистого використання ресурсу;
3. право управління, тобто рішення про те, ким і як ресурс може бути використаний;
4. право на дохід, тобто на блага, які випливають з переважного особистого користування майном або від дозволу іншим людям користуватись нею (іншими словами, право привласнення);
5. право на «капітальну вартість» майна, яке передбачає право на відчуження, споживання, зміну чи знищення;
6. право на безпеку, тобто імунітет від експропріації;
7. право на перехід майна у спадок або за заповітом;
8. безстроковість;
9. заборона шкідливого використання, тобто обов'язок утримуватись від використання майна шкідливим для інших способом;
10. відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість вилучення майна в рахунок виплати боргу;
11. залишковий характер, тобто очікування «природного» повернення переданої комусь правомочності по закінченню терміну передачі або у випадку втрати нею сили з якоїсь іншої причини.
Ці 11 елементів дають велику кількість комбінацій. Проте, як вважає американський економіст Л. Беккер, не всі їх поєднання заслуговують назви права власності. Такими можуть бути визнані: право на «капітальну власність», навіть окремо взяте; будь-яка комбінація з її включенням; будь-яка пара з перших чотирьох елементів (право володіння, право користування, право управління і право на дохід) з додаванням до них права на безпеку і т.д. У будь-якому випадку один з перших п'яти елементів обов'язково повинен бути присутнім у сполученні, яке могло скласти право власності [2]. Але навіть за таких умов число осмислених поєднань за дослідженнями зарубіжних економістів складає 1,5 тис., а якщо врахувати їх варіації по суб'єктах і об'єктах прана, то різноманіття форм власності стає надзвичайно великим.
Для більш повного розуміння відносин власності на землю спробуємо дати визначення основних видів прав.
Право володіння земельною ділянкою — це заснована на законі можливість фактичного володіння ділянкою.
Право користування земельною ділянкою — це допустима законом можливість господарської експлуатації землі без втручання з боку держави з врахуванням захисту сусідніх землекористувачів та від деградації цих процесів самої землі.
Право управління (втому числі й розпорядження) земельною ділянкою — це допустима законом можливість визначати юридичну долю ділянки, зокрема, змінювати функцію її використання і здійснювати угоди купівлі-продажу, застави, надання в оренду І т.д.
Право на дохід від земельної ділянки — це можливість одержання доходу від фактичного володіння ділянкою у вигляді орендної плати чи прибутку, одержаного в результаті виробничої експлуатації і т.д.
Право на капітальну вартість — це можливість одержання доходу володільцем земельної ділянки як капіталу в результаті її функціонування (використання), в різній формі (виробничій і т.д.).
Причин цього є декілька. Першою, і основною, на наш погляд, є незадовільне інституціональне забезпечення функціонування прав власності на землю (табл. 1). Таблиця 1
Так. на сьогодні із 170 пунктів інституціонального забезпечення, за експертними оцінками, тільки 3 одержали — «достатнє забезпечення», 64 пункти одержали оцінку — «незадовільне забезпечення» і 103 — взагалі «відсутнє». Під інституціональним забезпеченням відносин власності на землю розуміються дії органів державної влади, що спрямовані на встановлення інститутів (норм і правил) та порядку їх дотримання. Правові інститути є синтезованим продуктом досягнутих у суспільстві компромісів, які хоча і не завжди сприяють економічному розвитку, проте є передумовою сприяння ефективності ринкових механізмів. Тому науковий пошук повинен бути спрямований на виявлення вад інституціональної системи та вмонтованих у неї механізмів, що гальмують ефективну дію ринкової економіки чи ринкових відносин.
Конструктивний пошук нагальних інституціональних змін економічних відносин власності на землю привів нас до існуючих проблем формування системи землекористування юридичних осіб у сільському господарстві (табл. 2). Таблиця 2 - Порівняльний аналіз економічних показників формування оптимальної моделі системи землекористування юридичних осіб у сільському господарстві
Порівняльний аналіз економічних показників ефективності сільськогосподарського землекористування показує, що сьогодні в сільському господарстві не задіяні такі важливі фактори продуктивних сил як земельний капітал та активна складова людського капіталу — інтелект людини. Ці два активні капітали та новітня модель утворення юридичної особи є основою формування ефектнішого землекористування. В цій моделі землекористування будуть активно включені в економічні відносини власності на землю такі види прав, як право на капітальну власність та право на дохід. Тільки в такому випадку може йти мова про функціонування інституту права власності на землю.
В Україні «пучок правомочностей» нараховує 17 елементів (рис. 1), проте належний розвиток в економічних відносинах одержали тільки 3. Це право користування, оренди та право на перехід майна у спадок або за заповіту. Право розпорядження як підфункція управління ототожнюється з функцією управління в цілому. Але управляти не означає тільки розпоряджатися. Це означає, крім того, планувати, організовувати, координувати і контролювати процес реалізації розпорядження. Тому існуюча уява, що реальним власником є той, хто розпоряджається власністю на земельну ділянку, неправильна. Рисунок 1 — Структура видів прав на землю по правових та економічних правомочностях
Отже, власність на землю — це дійсний каміні, спотикання на шляху українських економічних реформ взагалі, і земельної реформи, зокрема. Причина цього: по перше, помилкова уява українських політиків про власність як відносини, зміна яких визначає зміни всіх інших економічних відносин, та нерозуміння принципової різниці між економічними і правовими відносинами власності; по друге — відсутність серйозних фундаментальних досліджень економічних та правових відносин власності на землю.
Отже, основними напрямами зміни пріоритетів земельної реформи повинні бути удосконалення економічних відносин власності на землю, системи управління та формування нових підходів у створенні юридичних осіб в сільському господарстві з врахуванням економічної ролі земельного і людського (інтелектуального) капіталу та очікуваного доходу на них.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
1. Davis L.E. Comment. In Long-tern factors in American economic growth. Ed. by Engermans, Chicago, 1986. — P.112-128.
2. Becker L.S. Property Right, phslosophscal foundations. — Cambridge, 1977.
3. Третяк А.М., Другач В.М., Романська Д.П. землевпорядне проектування: теоретичні та методичні основи інвестицій у землекористуванні./ Під редакцією А.М.Третяка. — К.: ТОВ «ЦЗРУ» 2007. — 292 с.
