Источник: Формування ринку землі в Україні. — 2-ге вид., переробл. та допов./ Галушко В.П., Білик Ю.Д., Даниленко А.С. та ін.; За ред. Даниленка А.С., Білика Ю.Д. — К.: Урожай, 2006. — 280 с.: іл. Бібліогр.: 271 — 272 с.
Основу формування й розвитку земельних відносин у будь-якій суспільно-економічній формації становить власність на землю. Власність — це економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу матеріальних благ. Іншими словами — це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) певній фізичній чи юридичній особі або ж державі чи територіальній громаді. При цьому для однієї особи належні їй матеріальні блага будуть "своїми", а для іншої — "чужими". Власність задовольняє потреби людей у матеріальних благах (засобах для існування — в житлі, одязі, їжі, транспортних засобах, зброї, знаряддях праці тощо). Відносини власності — це переважно майнові відносини, які складаються між людьми в певному суспільстві щодо конкретних майна, предметів, речей, землі, а також результатів інтелектуальної власності.
Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування і розпорядження. Володіння — суспільно-економічне ставлення певної особи до наявного у неї майна, панування над ним, коли в стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певного майна як до "свого".
Користування — означає виробниче чи особисте споживан¬ня засобів і виробництва продуктів, землі, інших об'єктів природи, використання рухомого чи нерухомого майна для задоволення своїх життєвих потреб. При цьому використання нерухомого майна завжди пов'язано з використанням земель, на яких розташована нерухомість.
Для розпорядження характерним буде визначення, вирішення долі майна, земель, інших матеріальних об'єктів, наявність управлінських і розпорядчих аспектів майнових та земельних відносин. Власник вирішує, як вчинити з належними йому майном чи земельною ділянкою, як їх набути або позбутися, яким чином і з якою метою використати. За його бажанням майно, земельна ділянка переводяться з одного економічного стану в інший. При цьому власник розпоряджається своїм майном, земельною ділянкою самостійно, незалежно від волі інших осіб.
Право власності на землю — це врегульовані нормами земельного та інших галузей права суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження земельними ділянками, суб'єктами яких є громадянин України, юридичні особи, територіальні громади та держава.
Важливою передумовою сучасного розвитку земельного ринку стали прийняття Верховною Радою України ряду важ¬ливих документів: Конституції України, нового Земельного кодексу, відповідних Законів України та Укази Президента. Ці нормативні акти визначають форми власності на землю, умови й порядок набуття права власності на землю, особливості їх реалізації, встановлюють підстави припинення і переходу прав на землю, містять необхідні вимоги до власників землі.
Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р., ко¬лективна власність на землю не передбачена. Крім державної та приватної, запроваджено комунальну власність. Таким чином, Основним Законом нашої держави встановлено такі форми власності на землю: суспільна, яка включає державну і комунальну власність на землю, та приватна, що поділяється на приватну власність громадян і приватну власність недержавних юридичних осіб.
Суб'єктами права державної власності на землю є держава в особі Кабінету Міністрів України та підпорядковані йому місцеві органи державної виконавчої влади — Рада міністрів Авто¬номної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські, районні державні адміністрації відповідно до закону.
Суб'єктами права комунальної власності на землю є те¬риторіальні громади сіл, селищ і міст. Право комунальної власності на землю реалізується територіальними громадами безпосередньо або від їхнього імені органами місцевого самоврядування, а на земельні ділянки, що знаходяться у спільній власності територіальних громад та перебувають в управлінні районних і обласних рад, — відповідними районними та обласними радами.
Суб'єктами права приватної власності на землю є гро¬мадяни України та зареєстровані в Україні недержавні юри¬дичні особи, а також (крім земель сільськогосподарського - призначення) іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні особи, спільні підприємства.
У тимчасове користування на умовах оренди земля на¬дається громадянам України, підприємствам, організаціям та установам, громадським і релігійним організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням й організаціям з участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам, особам без громадянства.
Надаючи особливого значення оренді землі в умовах рин¬кової економіки, Верховною Радою України від 6.10.1998 р. № 161-ХІУ було прийнято Закон "Про оренду землі".
Стимулюючи й підтримуючи вітчизняного товаровироб¬ника, держава таким чином через цей Закон "вмонтовує" в економічний механізм важелі регулювання земельних від¬носин, основою яких є форма власності на землю, і врешті-решт у результаті цього складаються реальні умови для під¬вищення ефективності використання землі.
Тому потрібно погодитися з тим фактом, що лише при¬ватна власність на землю не розв'яже усіх проблем в Україні. Адже, наприклад, у США 40% земель, які використовуються в сільському господарстві, обробляються на орендних засадах, Франції — понад 50, Бельгії — майже 70, а в Ізраїлі — 90%, де господарі кібуців одержують такі надої молока і врожаї, яких не мають у всьому світі. Отже, виходячи з цього, оренда не заважає бути справжнім господарем на землі.
Враховуючи демографічні зміни, соціальні й виробничі потреби населених пунктів, сільські та селищні ради ство¬рюють на своїй території резервні фонди земель за погод¬женням місцерозташування до 15% площі всіх сільськогос¬подарських угідь, включаючи угіддя в межах відповідних населених пунктів. Ці землі перебувають у державній влас¬ності з подальшим перерозподілом і використанням за ці¬льовим призначенням.
Розміри земельних ділянок для ведення селянського (фер¬мерського) господарства не повинні перевищувати 50 га сіль¬ськогосподарських угідь і 100 га всіх земель. Земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства передають¬ся в приватну власність у межах населених пунктів, вказаних у земельно-облікових документах, або надаються безплатно в розмірі 2 га.
Для ведення кооперативного та індивідуального садівниц¬тва виділяються земельні ділянки в розмірі не більше 0,12 га. Розмір земельної ділянки для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських будівель і споруд не повинен перевищувати в сільській місцевості 0,25 га, селищах міського типу — 0,15 і в містах — 0,1 га. Для будівництва індивідуальних гаражів у приватну власність на¬дається земельна ділянка не більше 0,01 га. Відповідно до цього право власності або користування засвідчується до¬кументом згідно з чинним законодавством.
Слід зазначити, що чинне земельне законодавство внесло певну неузгодженість між розмірами селянського (фермер¬ського) господарства й середньою земельною часткою решти громадян, які проживають у сільській місцевості. Це в .бага¬тьох випадках розцінюється як штучне створення соціальної несправедливості на селі та конфронтації серед населення. Однак, незважаючи на це, треба визнати актуальність ісвоєчасність земельної реформи, де за допомогою цілеспря¬мованої державної політики формується реальний власник — господар землі. Отже, право приватної власності на землю зумовлює індивідуальне прагнення окремої особи до при¬множення власності, є потужною рушійною силою розвитку ринкової економіки. Між іншим, у розвинутих країнах світу приватна власність на землю розглядається як серйозна пе¬редумова демократизації суспільства і забезпечення умов до¬тримання Декларації прав людини,
Здійснення земельної реформи повинне забезпечуватися поетапною реалізацією комплексу правових, економічних, технічних і організаційних заходів. При цьому мають бути створені умови для розвитку різних форм господарювання, кожному громадянинові необхідно надати право вільного вибору трудової участі в будь-якій із них.
Нині об'єктом земельної реформи повинні бути не тільки землі сільськогосподарського призначення, а й всі землі України, що викликано, насамперед, формуванням ринку земель. При цьому можна виділити такі відносини власності на землю:
купівля-продаж земельної ділянки для використання у підприємницькій діяльності, не пов'язаній із сільськогоспо¬дарським виробництвом;
приватизація земельних ділянок несільськогосподарського призначення у зв'язку з приватизацією об'єкта, що зна¬ходиться на них;
приватизація земельних ділянок несільськогосподарського призначення, на яких розташовані вже приватизовані об'єкти.
Таким чином, відносини власності на землю — це похідна ринку, що проникає в усі сфери економічної діяльності, створює й гарантує умови для ефективного розвитку на¬родного господарства у цілому на основі високої заінтересо¬ваності в результатах праці.
Виходячи з вищенаведеного, слід зазначити, що концеп¬туальні засади формування відносин власності на землю по¬винні ґрунтуватися на:
створенні багатоукладної економіки, основою якої є різні форми власності на землю;
успішному завершенні земельної реформи, розвитку від¬носин, пов'язаних з орендою землі;
визначенні найефективніших форм господарювання на землі, наданні права вибору напрямів підприємницької ді¬яльності;
державній підтримці всіх форм власності на землю, під¬тримці товаровиробників у розгортанні виробництва;
створенні ефективного економічного механізму ринкової економіки у ціноутворенні, податкової та кредитної політики;
забезпеченні сприятливого мікроклімату для інвестицій у сферу землекористування.
Земельні відносини власності повинні розвиватися згідно з положеннями Конституції України. Невідкладними є під¬готовка та подання на розгляд в установленому порядку пропозицій щодо внесення змін до чинних законодавчих актів і підготовки нових, які випливають із Земельного ко¬дексу України, а також розробка нормативно-правових актів та приведення чинних у відповідність із Земельним кодексом України.