Джерело : Матеріали ||| міжвузівської студентської науково-практичної конференції "Мовна культура фахівця у контексті сучасності". Донецьк, ДонНТУ-2010, с. 119-120
Як людина немислима в суспільстві без власної назви, так і плем’я, народ, нація не може існувати серед сусідів без своєї етнічної назви. Потреба ідентифікації етнічних груп, племен і народів з’являється вже на ранніх етапах людської історії. Найтиповішою причиною цього є насамперед протиставлення “ми — вони”. Відрізняючи представників свого племені від представників інших (чужих) племен, люди надавали їм імена. Серед власних імен прийнято розрізняти кілька груп:
- етноніми — назви народів, племен, етнічних груп;
- антропоніми — імена та прізвища людей;
- топоніми — назви населених пунктів, місцевостей;
- гідроніми — назви річок, озер, морів.
Отже, етнічні та географічні назви є невід’ємною частиною національної свідомості кожного народу. Цікаву легенду про походження слов’янських назв (переважно українських) племен подає “Велесова книга”. За 1300 літ до Германаріха, тобто в ІХ ст. до н.е., жив один з прабатьків слов’ян Богумир, котрий мав трьох дочок і двох синів. Від доньки Древи пішли древляни, від доньки Скреви — кривичі, від доньки Полеви — поляни, від сина Сіви — сіверяни, від сина Руса — руси . У XVIІІ ст. переважала тенденція виводити власні назви від назв річок або від рис характеру, притаманних тому чи іншому народові. Більший інтерес до власних назв виявляли історики, ніж лінгвісти, тому часом переважали малообгрунтовані концепції, висновки, які швидше ґрунтувалися на патріотичних почуттях, ніж на наукових фактах. Хоча і в ХІХ ст. було чимало цікавих досліджень, які не втратили своєї наукової цінності й у наш час. Власні назви можна поділити на дві групи: ті назви, якими сам народ себе називає, і ті, якими цей народ називають інші народи. Наприклад, українська назва німець, німецька — Deutsche; українська назва фін, фінська — Suomaliciset. Самоназви народів прийнято називати терміном автоетноніми (або аутоетноніми, щоб уникнути подібності з авто, що є частиною слів автомобіль, автоматика тощо).
Поселення давніх племен розташовувалися близько до річки, тому й назви часто отримували від назви річок. В античних джерелах це явище досить поширене: “істри звалися так за назвою ріки, асіаки однойменні річці Асіак”. Помпоній Мела пише: “Борисфен омиває плем’я свого імені”. Отже, поняття “рід — ріка” цілком закономірне. Цінними є вказівки Геродота на два варіанти назв: скіфське Пората і грецьке Піретон. Це дає змогу розглядати і відрізняти скіфські назви у зміненій грецькій транскрипції, а також грецькі переклади місцевих назв. Можна виділити і назви, які дали скіфським рікам греки. У нинішніх дискусіях, що точаться навколо проблем функціонування української мови, помітне місце посідають питання нової редакції „Українського правопису”. І це не випадково. Значення стабільної орфографії для духовної культури — велетенське, адже правопис забезпечує міцність норми (кодексу) літературної мови, сприяє освіті й усталенню грамотності громадян.
Національна орфографія, починаючи з алфавіту й закінчуючи правилами вживання розділових знаків, є важливим складником етнічної культури і невід’ємним її атрибутом. Можна сказати, що способів творення термінів від прізвищ безліч, є лише одне правило, якого неухильно дотримуються в цілому світі: прізвища і терміни, від них утворені, завжди пишуть однаково. У мовах, що використовують латинку, це правило не спричиняє ускладнень — прізвище відтворюють усіма мовами так, як воно пишеться рідною мовою науковця. У мовах, що використовують інші абетки, зокрема кирилицю, постає проблема транслітерації іншомовних прізвищ (і, відповідно, утворених від них термінів). Терміни, що походять від прізвищ із буквою г, треба також писати з цією буквою: ангстрем (Angstroem), гальваніка, гальванолюмінесценція тощо (Galvani), Гaус(с) та гaус(с)іян (Gauss), Гіб(б)с (Gibbs), грей (Gray), лагранжіян (Lagrange), рентген (Roentgen), ридберг (Rydberg), сведберг (Svedberg), сегнетоелектрик (Seignette) тощо.
Розкриємо проблему вживання літер г і ґ у власних назвах. У запозичених загальних та власних географічних назвах, відповідно до традиції будемо й далі писати букву г, а в особових іменах та прізвищах вживатимемо г або ґ відповідно до мови-джерела. Отже, геній так і зостанеться генієм, але німецький філософ Hegel уже не перетворюватиметься на українського Гегеля, а залишиться таки німецьким Геґелем, як і поет Goethe буде Ґете, а не Гете, а Heine — Гейне (хоч було б справедливо, якби ми й цього великого поета називали-таки його справжнім німецьким іменем Гайне). Чимало клопоту завдає написання і та и в іншомовних власних назвах. Коли йдеться про вишивку, пишемо ришельє (відповідно до вимови), а прізвище французького кардинала мусимо писати Рішельє, так само дизель-мотор, а його винахідник — Дізель, одиниця електричної провідності сименс, а вчений — Сіменс, обрис предмета силует, а французький діяч, якого було зображено таким чином, — Сілует. До речі, як у французькій, так і в німецькій мовах нема м'яких ні р, ні д, ні с. Пишемо Сизрань, Сиктивкар, Сибір, Симбірськ (іншомовні, навіть не слов'янські назви), але мусимо писати Сімферополь, Сідней. Цей різнобій усувається поширенням правила „дев'ятки” на правопис також іншомовних власних назв.
І. Ющук схвалює дальше скорочення кількості загальних назв із подвоєними буквами на позначення приголосних. На думку І. Ющука, водночас варто було б зняти також подвоєння букв у власних географічних назвах, бо хіба не все одно, як написати: Гаванна (так колись писали) чи Гавана; Ліссабон (росіяни тут подвоюють букву с) чи Лісабон (українці не подвоюють букви с); Аппеніни, Апенніни, Апенінни чи Апеніни. До речі, американці назву своєї річки пишуть з трьома подвоєннями: Mississippi, ми ж тим часом робимо лише одне: Міссісіпі, а можна було б обійтися й без нього: Місісіпі. Серби в таких назвах не подвоюють жодної букви, і від цього їхня географія не страждає.