ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПРИБУТКОВОСТІ

Ляліна Н.С.
Харківський національний аграрний університет ім. В.В. Докучаєва

Источник: http://www.nbuv.gov.ua/
Вступ.
У сучасних умовах господарювання головною рушійною силою ринкової економіки, основним спонукальним мотивом діяльності підприємств, незалежно від форм господарювання, є одержання максимальної суми прибутку як основного джерела конкурентного, динамічного розвитку виробництва й вирішення соціальних та екологічних проблем суспільства. На перший погляд, проста економічна категорія характеризується багатоаспектністю сутнісних сторін, а також різноманіттям форм, в яких вона постає. У зв’язку із цим на сьогодні поки що немає однозначного трактування сутності прибутку та методики його визначення.
Теоретичні та методичні аспекти визначення прибутковості постійно привертали увагу дослідників. Про актуальність цієї проблематики свідчить наявність численних публікацій, таких авторів: М.І. Біленкової [7], Ю.С. Воскобойника [8], С. Нікітіна [6], М.Ф. Огійчука [9], О.В. Олійника [10], В.Я. Плаксієнка [11], К.І. Посилаєвої [12], С.В. Сорокіної [16] та ін. Вони висловлювали різні, а іноді протилежні за своєю спрямованістю погляди, що й зумовило необхідність проведення подальших досліджень.
Постановка завдання.
Мета статті – проаналізувати теоретико-методичні підходи до визначення прибутковості, у тому числі на рівні окремих галузей.
Результати.
Переходячи безпосередньо до висвітлення проблем, пов’язаних із формуванням поняття прибутковості, слід зазначити, що одне з головних визначень призначень прибутку, як економічної категорії полягає в такому. Прибуток – головна мета підприємницької діяльності, основний узагальнювальний показник фінансових результатів господарської діяльності підприємств усіх видів, незалежно від їх організаційно-правової форми [19, с. 174]. З огляду на важливу роль прибутку в економічному житті, необхідна повна ясність щодо його суті.
Проте існує зовсім протилежна думка щодо з’ясування сутності прибутку. Вона зводиться до такого. Можливо, жоден економічний термін або поняття не використовується в такій великій кількості загальновживаних значень, як “прибуток”. Ця фраза взята з енциклопедичної статті про прибуток, написаної приблизно 50 років тому Ф. Найтом, видатним дослідником цієї проблеми. З того часу, як зазначає П. Хейне, ситуація не зазнала особливих змін [18, с. 311].
Справді, проблема виникнення прибутку тривалий час перебуває в полі зору дослідників, проте все ще залишається дискусійною. Тож не дивно, що серед численних публікацій, присвячених прибутковості, значне місце займали ті, які спрямовані на визначення суті та розмірів прибутку. Серед них вважаємо за необхідне вказати на праці А. Сміта [15], Д. Рікардо [13], К. Маркса [2], Дж.Ст. Мілля [5], А. Маршалла [3] та ін.
Незважаючи на це, сьогодні дискусії щодо сутності прибутку та його кількісного виразу тривають. В.С. Сорокіна висловила думку, що найбільш помітними працями з проблеми еволюції теорії прибутку, які з’явилися останніми роками, слід вважати публікації А. Бабо, А. Нікітіна, С. Нікітіна, Е. Глазової [16, с. 86].
При обґрунтуванні власної позиції, спираючись на теоретичні положення західної економічної науки автори статті зробили висновок, що до ХХ ст. у західній економічній думці була відсутня самостійна теорія прибутку, а її виникнення вони пов’язують із тим, що було обґрунтовано коло чинників, під впливом яких формується прибуток.
Серед учених, які порушили питання про джерела формування прибутку, вказується Дж.Б. Кларк, а конкретно його праця “Розподіл багатства”. Подальший розвиток теорії пов’язують з працями Ф. Найта, Й. Шумпетера. Саме зусиллями цих учених і був сформований новий підхід до визначення суті прибутку, який почали трактувати як породження особливих підприємницьких талантів адаптації до потреб динамічного розвитку підприємницької діяльності за двома визначальними напрямами: гнучка й адекватна відповідь на передбачений ризик і своєчасне освоєння нововведень на всіх визначальних ділянках бізнесу [6, с. 22]. Вказані напрями формують два джерела прибутку. Виникнення третього західна економічна думка пов’язує з монополією. Розробку цього напряму теорії прибутку традиційно пов’язують з працями Е. Чемберліна та Дж. Робінсон, які набули революційного характеру. Їх головні праці, спрямовані на з’ясування механізмів монополізації ринків, здобули світове визнання.
Таке твердження, по-перше, нам видається спірним, оскільки К. Маркс у “Теоріях додаткової вартості” стверджував, що поряд із законами додаткової вартості існують закони прибутку [2, с. 411]. Власне сутність законів, яка стосується певної сфери, створює підґрунтя для формування теорії. По-друге, відповідно з такою концептуальною установкою запропонована структура прибутку, яка докорінним чином відрізняється від тієї, яка набула загального визнання у сучасній практиці як за кордоном, так і в Україні.
Для формування уявлення про те, як підходять до визначення прибутковості виробництва у країнах, в яких ринкова економіка є традиційною, ми звернулись до підручників з економіксу, виданих у США. Перший з них підготовлений К.Р. Макконнеллом та С.Л. Брю. Він є одним з найбільш популярних в американських коледжах та університетах і витримав чотири видання. Авторами другого підручника, який упродовж 50 років витримав 16 видань, є П.Е. Самуельсон та В.Д. Нордхаус. Тобто це найбільш авторитетні видання, які дають найбільш об’єктивне, перевірене часом уявлення про підходи до вирішення розглядуваної проблеми.
У першому із цих підручників при розгляді питання, що слід виробляти суб’єкту господарської діяльності, зазначено: “…оскільки фірми намагаються отримувати прибутки, а не зазнавали збитків, то вироблятися в першу чергу буде те, що є прибутковим”. І далі: “…дві обставини визначають кінцевий результат у вигляді прибутків або збитків і загальний дохід, який отримується фірмою; загальні витрати виробництва” [1, с. 74]. Причому слід враховувати, що загальний дохід розраховується множенням ціни товару на обсяг його реалізації. Таким чином, принципи визначення цієї складової, яка формує рівень прибутковості, абсолютно тотожні тим, що використовуються у вітчизняній статистиці. А от що стосується визначення сукупних витрат, то правильний висновок стосовно їх величини можна зробити, якщо мати ясне розуміння поняття “економічні витрати”. Ще далі вказано, що формує їх величину: капітал, сировина, робоча сила, підприємницькі здібності. Причому кожен із цих ресурсів повинен отримати належну оцінку. У сільському господарстві обов’язковою складовою є земля, за використання якої здійснюються рентні платежі.
Найбільш принципова відмінність у визначенні прибутків порівняно з тією системою, яка діє в західних країнах, полягає в тому, що там до складу витрат поряд із заробітною платою, виплатою процентів на капітал, рентними платежами за землю входить оплата функцій підприємця з організації виробництва товарів і поєднання всіх інших ресурсів у процесі виробництва. Плата підприємцю за його внесок у виробництво називають нормальним прибутком. Він входить до складу економічних витрат. А різниця між загальним доходом та економічними витратами має назву чистого або економічного прибутку [1, с. 74].
Аналогічний підхід до визначення прибутків висловлений і в другому підручнику, правда, з певними термінологічними відмінностями та з більшим акцентом на альтернативні витрати. Але поняття чистого прибутку, як його тлумачать П. Самуельсон та В. Нордхаус, найближче до того, яке має місце в нашій статистиці, тобто як різниця між виручкою від реалізації та реальними витратами на реалізовану продукцію [14, с. 132]. Слід також мати на увазі, що вони виділяють чистий поточний дохід, який після зменшення на величину витрат на сплату вітсотків за позики, податків до державного та місцевого бюджетів дає чистий дохід до сплати податків, а в подальшому, після сплати податку на прибуток корпорацій, отримується чистий прибуток. Нарешті, після зменшення його на суму дивідендів за простими акціями отримується величина чистого прибутку [14, с. 132].
Щодо світового досвіду побудови логіки та методики визначення результатів фінансової діяльності, то М.Ф. Огійчук і М.І. Біленкова слушно зазначають про необхідність оволодіння прийнятою в ринковій економіці термінологією та методикою визначення відповідної системи показників. При цьому вони підкреслюють: “…Без цього ми не тільки не можемо розмовляти “на рівних” з іноземними партнерами, а й позбавляємо себе можливості долучатися до найголовнішого досвіду фінансового менеджменту, нагромадженого багаторічною теорією ринкової економіки фінансистами і підприємцями…” [7, с. 98].
Чистий дохід (виторг) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначається шляхом вирахування з доходу (виторгу) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) відповідних податків, зборів, знижок тощо. Наступним кроком до визначення чистого прибутку (збитку) є розрахування валового прибутку (збитку) як різниці між чистим доходом і собівартістю реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг).
З огляду на те, що валовий прибуток визначається лише з основної діяльності підп- риємства, необхідне визначення фінансового результату від операційної діяльності. Він розраховується як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат. Якщо фінансові результати операційної діяльності об’єднати з фінансовими результатами інвестиційної діяльності, то можна визначити фінансові результати від звичайної діяльності підприємства до оподаткування. Фінансовий результат від звичайної діяльності визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку з прибутку. Окремо від фінансових результатів від звичайної діяльності відображаються невідшкодовані збитки та прибутки від надзвичайних подій. Нарешті, останнім кроком формування прибутку є визначення чистого прибутку підприємства, який визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності та надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку й податків з надзвичайного прибутку [7].
В іншій одноосібній праці М.Ф. Огійчук у складі валового прибутку пропонує виділяти прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), визначаючи його як різницю між виручкою від реалізації продукції (робіт, послуг) за реалізаційними цінами, які склалися на ринку, та сумою витрат (повною собівартістю), що включаються до реалізованої продукції. Разом з тим він вважає, що реалізаційні доходи слід зменшувати на суму податку на додану вартість та акцизного збору [9, с. 31, 32].
Цю рекомендацію доцільно розглянути під таким кутом зору: різні види прибутків в економічній системі, як і прибуток у цілому, виконують різні функції. Саме з огляду на це рекомендується виділяти поняття економічного та бухгалтерського прибутку. Відмінність між ними полягає в тому, що економіст при визначенні економічного прибутку від валового доходу фірми віднімає всі альтернативні витрати втрачених можливостей виробництва товарів і послуг, що надає фірма, а бухгалтер визначає бухгалтерський прибуток як різницю між валовим доходом і виключно явними витратами виробництва [4, с. 178]. Саме з таких позицій слід підходити ще до двох видів прибутку: оподаткованого й облікованого.
Разом з тим поширений підхід, за яким пропонується здійснювати розрахунки прибутку за об’єктами визначення:
– у цілому підприємство – чистий прибуток, який характеризує обсяг прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податку на прибуток та інших податків, обов’язкових платежів і зборів, що сплачуються за рахунок прибутку;
– окремі сфери діяльності – операційної, фінансової, інвестиційної;
– структурні підрозділи (центри відповідальності);
– окремі операції, пов’язані з короткостроковими фінансовими вкладеннями, окремими інвестиційними проектами;
– окремі види продукції – як різниця між ціною й собівартістю [17, с. 57].
Як видно, щодо підходу до визначення величини прибутку за окремими видами продукції позиція авторів у цілому збігаються з тією, яку поділяє М.Ф. Огійчук. Правда, вони не наголошують на необхідності корегування цін реалізації на величину податку на додану вартість і величини акцизних зборів. Але в цьому Р. Федорович та М. Олексіїв солідарні з тими підходами, які рекомендують автори названих вище підручників.
Враховуючи наявність великої кількості різновидів прибутку та необхідність обрання одного з них для визначення рівня прибутковості виробництва продукції як окремих видів, так і в цілому по галузі, необхідно з’ясувати, який з них найбільш придатний для цих цілей. У результаті практичного опрацювання публікацій з цієї проблематики було зроблено висновок про доцільність приєднатися до такої позиції: на рівні окремих галузей найбільш придатним різновидом прибутку слід вважати той, що визначається як різниця між виручкою та повною собівартістю реалізованої продукції. Оскільки виробництво продукції сільського господарства нерідко супроводжується збитками, для більшої зручності при опрацюванні інформації, особливо при економіко-математичному моделюванні процесів формування дохідності, доцільно використовувати показник окупності витрат як відношення між виручкою та собівартістю реалізованої продукції.
Висновки.
При формуванні теоретико-методологічних засад визначення прибутковості виробництва продукції слід керуватися положеннями теорій прибутку, біля витоків формування яких стояли меркантилісти, котрі намагалися пояснити природу прибутку. Найбільш вагомий внесок у їх формування зробили фізіократи: А. Сміт, Д. Рікардо, Дж.Ст. Мілль, А. Маршалл, К. Маркс, П. Самуельсон. Тому не можна погодитись з твердженням, що теорія прибутку була сформована тільки в першій половині ХХ ст. з появою праць Ф. Найта, Й. Шумпетера, Е. Чемберліна, Дж. Робінсон. Вона, безумовно, являє собою подальший крок у формуванні уявлень про природу та чинники формування прибутку, але разом з тим не узгоджується з класифікацією видів прибутку, яка використовуються в сучасній практиці. Прибуток на рівні окремих галузей, слід визначати як різницю між виручкою та повною собівартістю реалізованої продукції.

Література

  1. Макконнелл К.Р. Экономикс: принципы, проблемы и политика / К.Р. Макконнелл, С.Л. Брю ; [пер. с 14-го англ. изд.]. – М. : ИНФРА-М, 2006. – 940 с.
  2. Маркс. К. Капитал / К. Маркс. – М. : Политиздат, 1978. – Т. IV : Теории прибавочной стоимости. – Ч. 2. – 703 с.
  3. Маршалл А. Принцыпы экономической науки : в 3 т. : пер. с англ. / А. Маршалл. – М. : Прогресс, 1993. – Т. 3. – 352 с.
  4. Менкью Н.Г. Принцыпы экономикс / Н.Г. Менкью. – 2-е изд., сокращ. – СПб. : Питер, 2000. – 496 с.
  5. Миль Д.С. Основания политической экономики / Д.С. Миль; [пер. и примеч. Н.Г. Чернышевского]. – СПб. : Тип. Сталюсевича, 1909. – 664 с.
  6. Никитин С. Прибыль: теоретические и практические подходы / С. Никитин, Е. Глазова, А. Никитин // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – № 5. – С. 20–27.
  7. Огійчук М.Ф. Формування прибутку в аграрних підприємствах і його облік / М.Ф. Огійчук, М.І. Беленкова // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць. – Х. : Вид-во Хар РІ УАДУ, 2002. – № 2. – Ч. 2. – С. 98–102.
  8. Огійчук М.Ф. Удосконалення методики формування прибутку у податковому об- ліку / М.Ф. Огійчук, Ю.С. Воскобойник // Агроінком. – 2006. – № 7–8. – С. 83–88.
  9. Огійчук М.Ф. Суть прибутку та підходи до методики його визначення / М.Ф. Огійчук // Економіка АПК. – 1998. – № 6. – С. 31–45.
  10. Олійник О.В. Прибутковість різних видів економічної діяльності і тенденції їх розвитку / О.В. Олійник // Вісник ХНАУ. Серія : Економіка АПК і природокористування. – Х., 2008. – № 7. – С. 3–11.