Автор: Землякова Є.М., Левченко Г.Г.
З демократизацією суспільного життя і гуманізацією освітньої системи в Україні посилюється інтерес до такої призабутої за тоталітарних часів класичної науки, як риторика.
Насамперед риторика − це наука лінгвістична, тобто мовознавча, більше того − живомовна. Такою вона виникла у Давній Греції, і на це розраховані всі її постулати. Риторика універсальна, вона потрібна в усіх галузях професійного навчання, в усіх сферах суспільного життя, бо немає суспільства без мови. Актуальність риторики як лінгвістичної науки зумовлюється універсальністю й феноменальністю самої мови, адже мова підносить людину над світом природи, виділяє її як інтелектуальний феномен, який здатний пізнавати, освоювати і творити світ. Мова дає можливість людині реалізувати себе як духовну особистість, ідентифікуватися з власним «я», з колективом, суспільством, нацією. Вона моделює вчинки, щоденну прагматику людини. Знецінення мови знецінює її носіїв − мовців, знецінює націю і її духовну культуру.
Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикальному вимірі − це вивчення й опис усіх видів риторичної діяльності від задуму, ідеї до породження тексту, виголошення його і релаксації. Все це є предметом п'яти розділів класичної риторики: інвенції, диспозиції, елокуції, меморії та акції.
У горизонтальному вимірі − це риторика трьох основних родів промов − судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних) − та кількох їх жанрових видів, технологія і методика підготовки та виголошення яких залежить від сфери, в якій реалізується красномовство (політичне, педагогічне, дипломатичне, сценічне та ін.). Накладали свій відбиток й історичні епохи та літературно-мистецькі стильові течії в національній культурі.
Сучасна риторика як наука переконання засобами мови виходить далеко за межі публіцистичних промов. Вона має широке застосування в найрізноманітніших ситуаціях мовного спілкування як усього соціуму, так і окремих мовців. Риторичне слово здавна вживається не тільки в суді, політиці чи офіційних сферах. Без риторики тією чи іншою мірою не може обійтися ні проповідник, ні викладач, ні державний діяч, ні юрист, ні бізнесмен. Чим більше розвинене суспільство, тим більше в ньому цінується вміння володіти словом. Недаремно ж у народі здавна живе вислів «золоте слово». Отож, правду казав старогрецький філософ Аристотель, що дар мовлення має характер загальності й виявляється у найрізноманітніших обставинах.
Оратор має зважати на те, чого від нього очікує конкретна аудиторія, а не просто вийти на кафедру, аби «самовиразитися». Він мусить думати не лише про те, як він «сприймається», чи матиме успіх; важливіше те, що відбувається в свідомості слухача, а не на кафедрі. Мета промови − досягти бажаної реакції аудиторії. Оратор не має відчувати себе «зверхньою істотою». Він мусить мати слухача «у власній голові», бути співбесідником, а не «бити аудиторію» високими словами. Тому промова в основному має бути потрібна для звичайної бесіди.
Щоб володіти чиєюсь свідомістю, потрібно спочатку опанувати себе, навчитися керувати своїми думками та почуттями. Оратор мусить дисциплінувати думку, емоцію, жести, чітко визначити тему свого виступу і не відхилятися від неї. Разом з тим, вузький знавець свого предмета, «професіонал» швидко надокучить аудиторії. Отже, треба ґрунтовно знати фахову літературу. Але загальна ерудиція, знання філософії, художньої літератури, обізнаність у різних галузях науки ніяк не завадить. З допомогою риторики людина може навчитися грамотно й гарно будувати свій виступ перед людьми, що своєю чергою допоможе їй досягти успіху в житті.
Основоположник античної риторичної науки Арістотель виділяв три основні роди (типи) промов: судові, дорадчі та похвальні (епідейктичні). Це означало, що на той час риторична практика вже нагромадила достатній досвід для диференціації і класифікації промов та систематизації засобів досягнення заданого ефекту від них. Учення про три роди промов у риториці Цицерона дещо відрізняється від Арістотелевого вчення, який вчення про три роди промов розвинув у три види риторики.
У Цицерона вчення про три роди промов − це ті самі судові, дорадчі та похвальні промови, визначені раніше Арістотелем, і водночас це ще й три роди промов, виділені не за сферою і метою (осудження, користь, хвала), а за якістю промов, мовним матеріалом, тобто за тією основою, на якій пізніше сформувалося вчення про три експресивні стилі: високий, низький і середній (помірний).
Кожний рід промов має свою досить загальну, але окремішну мету. Такою метою для дорадчих промов є користь чи шкода, для судових − звинувачення чи виправдання, для похвальних − похвала або осуд, поганьблення. Дорадчі промови можна вважати найпоширенішою, щоденною велемовністю. У таких промовах люди дають іншим поради, пропозиції, оцінки, схиляють до своїх думок, спонукають до певних дій, вчинків або, навпаки, застерігають від небажаних думок, шкідливих дій, негідних вчинків. Це виступи перед колективом, громадою, товариськими зібраннями, друзями, сусідами тощо.
Основне, чим мають керуватися в дорадчих промовах оратори, − це орієнтація слухачів на досягнення користі, добра, блага. Арістотель вважав, що метою дорадчої промови є користь, добро, благо. Благом є те, що відповідає вказівкам розуму, до чого прагнемо. Для людини благом є те, на що вказує її розум в кожному окремому випадку. Наявність блага робить людину спокійною і самозадоволеною, «воно є щось самодостатнє». Судові промови − це звинувачувальні чи виправдовувальні промови позивачів, самозахисні виступи відповідачів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні промови, виступи суддів, свідків, громадських представників, присяжних тощо.
Судові промови характеризуються чітким формулюванням мети, переконливою аргументацією, знанням справи і ситуації, умінням знаходити аналогічні приклади, шукати найменші зачіпки, збільшувати або применшувати якийсь факт, передбачати розвиток подій, красномовством зворушливо впливати на судову владу. Джерела свідчать, що риторика почалася саме з судового красномовства у V ст. до н. е. в Давній Греції та Римі (зокрема, в демократичній державі Афіни), нагромадила великий досвід, витворилась у науку на захист закону, справедливості, демократії і гуманізму.
Судове красномовство сформувало такі традиційні види промов, кожна з яких має свою етичну рамку і специфічні мовні формули: звинувачувальна (прокурорська промова); захисна (адвокатська промова); самозахисна промова; промова громадського звинувачувана; промова громадського захисника; судова промова [4, c. 166-168].
Епідейктичне, або похвальне, урочисте красномовство поряд із судовим досягло великого розквіту ще в античній риториці. В епідейктичних промовах хвалять, прославляють, возвеличують особу, факт, подію або, навпаки, гудять, осуджують, ганьблять. Осудливе красномовство мало значно вужчу сферу застосування. Найбільшу славу пожинали саме майстри епідейктичного красномовства (Перікл, Горгій, Ісократ, Демосфен, Цицерон).
Із занепадом демократичного ладу в Греції занепадає й політичне та судове красномовство, але епідейктичне продовжувало розвиватися ще інтенсивніше. Це був час другої софістики. В похвальних промовах прославляли минуле героїв, керівників захисників.
Виділяють кілька типів похвальних промов залежно від того, кому, чому і з якої нагоди призначається промова. У похвальних промовах особам треба враховувати (за Прокоповичем) п'ять основних джерел винайдення думки: 1) природа людини (тіло, душа, чесноти, пам'ять, знання тощо); 2) доля особи − рід, слава предків, друзі, почесті; 3) навчання − рівень знань: де, коли, в кого вчилася людина, кого перевершила у знаннях; 4) вчинки і діяння (розумні, мудрі, сміливі); 5) обставини, як вони сприяли величі людини.
Промови на пам'ятні дати: родини, хрестини, присвяти, привітання з успіхами і відзнаками, вступні і випускні промови, ювілейні. Всі вони мають вітальний і величальний характер, але кожний з видів таких промов відзначається своєрідністю мовного етикету, аргументації і композиції.
Промову при складанні подяки називають євхаристичною. Цей термін походить з гомілетики (церковного красномовства), де промову-подяку Всевишньому називають євхаристією.
Подячні промови виголошуються при одержанні дипломів, нагород, відзнак, подарунків, звань, посад, допомоги тощо. У такій промові, за Феофаном Прокоповичем, бажано:
Вітальна гостьова промова має виявити нашу радість і душевну прихильність до гостей.
Прощальна промова залежить від ситуації: з якої причини прощання і як надовго. Рекомендується:
Похоронна промова випадає з низки названих вище похвальних промов, вона однобічна (адресат ніколи не зреагує і не відгукнеться). Ця промова позбавлена як лестощів, так і страху відповіді. Все вже в минулому, хай хоч і найкраще. Недоліків уже немає, бо їх не можна ні змінити, ні виправити. Не вони суть життя. А чесноти, достоїнства, гідність зможуть наслідувати інші. Тому «про померлих або добре, або нічого».
Стиль вступу має виказувати величезний біль втрати: переривання, умовчання, паузи. В основній частині розкриваються заслуги померлого, який заслужив, щоб його пам'ятали. Назвати конкретні чесноти і добрі діяння в один або в різні періоди життя. Треба прославити подвиги і героїчну смерть, якщо вона славна: у війні, в стихії, при захисті інших тощо. На завершення треба знову висловити свій жаль, поспівчувати близьким і втішити рідних.
Епітафії − так називають надмогильні надписи. Феофан Прокопович вважав їх «десертом красномовства», оскільки вони є мистецьки виконаними творами на пам'ятниках, обелісках, могильних плитах, статуях, склепах, арках.
Греки називали надмогильні написи елогіями, похвалами особам померлих і вважали, що ці похвали є невід'ємним обов'язком нащадків. Елегії − це лаконічні сумовито-ліричні панегірики, влучні, виразні, переконливі сентенції, що можуть стати афоризмами: "memento more" (лат. пам'ятай про смерть), «Світ ловив мене, та не впіймав» (Г. Сковорода) [4, c. 168-172].
П. Сопер вважав, що існує два види красномовства: інформаційне та агітаційне. Інші вчені виділяють п’ять різновидів красномовства:
Відомі спроби виділити 10 різновидів красномовства:
2.1. Судове (юридичне) красномовство
Судове (юридичне) красномовство − це ораторські виступи учасників судочинства в процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв'язку з необхідністю апологій − промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри своєї справи − логографи-софісти. Тоді не існувало ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. З утворенням античної державності роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожний міг звинуватити будь-кого у злочині. Захищатися ж людина мусила сама, виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи (писці) з'явилися тому, що не кожен міг себе оборонити. Інколи, правда, дозволяли виступати замість звинуваченого іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (в якому прагнули схилити на свій бік суддів); оповідь (виклад фактів справи з погляду того, хто виступає), докази своєї правоти й полеміка із супротивником, якого чорнили, скільки могли; висновок стандартного зразка. Вступ і висновки були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас практикуються в шкільних творах донині. Існували навіть збірки-трафарети таких вступів і висновків [5, c. 15-16].
Судовий стиль характеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливчастості, манірності, доступністю у сприйнятті, умінням доцільно використовувати художню літературу, засоби психологічного впливу на слухачів. Судова промова має своїм об’єктом певну особу чи групу осіб, а точніше – скоєний ними злочин.
Розрізняють такі різновиди судових промов:
Призначення судової промови − висвітлити громадську точку зору відносно вчиненого злочину та особи підсудного. А вже право пропонувати міру покарання чи висловлювати думку про невинуватість підсудного мають лише прокурор і адвокат; інші тільки уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова повинна ефективно впливати на суд, допомагати формуванню переконань суддів і присутніх у залі суду громадян.
При розгляді справи часто подаються репліки. Вони привертають увагу до невідповідностей і викривлень реальності, які мають місце у виступах тих чи інших учасників судових дебатів.
Важливим моментом кожної судової промови є її моральне підґрунтя. Аморальний суд принципово недопустимий, так само як суб'єктивне трактування справи чи упередженість судової особи щодо злочинця. На думку відомого юриста А. Коні, характерними рисами обвинувача мають бути: спокій, відсутність особистого роздратування проти звинуваченого, коректність прийомів звинувачення, позбавлених імпульсів пристрасті та викривлення даних справи. На його думку, особливо важливо уникати лицедійства в голосі, жестах і манері триматися на суді, а також будь-якої тенденційності чи відвертого паплюження людини. Система доказів, що базується на суворій логіці, має відповідати моральному пафосу суду [5, c. 16-22].
2.2. Академічне красномовство
Творцями українського академічного красномовства були видатні науковці й письменники: Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Петро Могила. Під терміном академічне треба розуміти строго наукове за характером красномовство, основними рисами якого є глибока аргументованість, висока логічна культура, строгий мовний виклад, вживання великої кількості спеціальної термінології [1, c. 25-26].
Головні риси академічного красномовства − доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія. Наука, як відомо, є точним описуванням реальних, матеріальних явищ світу. Наукове описування цих явищ в усному слові і живить академічне красномовство [2, c. 31].
Академічне красномовство поділяється на три різновиди:
Лекція − основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог викладача без зворотного зв’язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а розглядає різноманітні точки зору, які існують у науці, що можуть навіть суперечити одна одній − це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.
У рамках кожної наукової дисципліни можна формувати цикл лекцій, які відповідатимуть загальнодидактичним принципам поступовості та дозованості навчання (вступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов’язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, коли треба пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).
Вчені спеціально читають лекції і для широкої аудиторії. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо й телебачення, ця форма пропаганди наукових знань набуває особливого резонансу.
Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію, обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь − стаття, усна рецензія − письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор пов’язаний законами писемної форми − він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може вдаватися до різних засобів впливу на слухачів, до акторських прийомів включно [2, c. 32-35].
2.3. Політичне красномовство
Політична промова − це заздалегідь підготовлений гострополітичний виступ з позитивними чи негативними оцінками, обґрунтуванням, конкретними фактами, з накресленими планами, перспективою політичних змін. Політичною промовою може бути парламентський виступ як публічне намагання переконати аудиторію в доцільності певної ідеї, заходів, дій. Для цього використовуються оригінальні пропозиції, аргументи, несподівані думки, емоційний виклад, швидка реакція, «рамка» мовного етикету [4, c. 175].
Політичне красномовство диференціюється на такі основні жанри: політична промова, доповідь, виступ, огляд, бесіда. Вони різняться більшим чи меншим обсягом та вагомістю змісту. Наприклад, політична доповідь виголошується звичайно на партійних засіданнях й окреслює стратегію політичної діяльності даної партії. Політичні виступи можуть проводитися в підвідомчих даній партії осередках освіти, дитячих закладах типу скаутських чи піонерських і розрахована на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ чи промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо − наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді.
2.4. Церковне красномовство
Церковне красномовство − це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. До того ж народна релігія поступово занепадала, а в епоху елінізму греки, у свою чергу, зазнали численних впливів інших релігій та культур, переважно азійських. Недарма ж видатного філософа Сократа вже в V ст. до н. е. стратили в Афінах за «неповагу до богів». Оборону стародавніх вірувань, так само як і міркування про можливість визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії чи релігій (так, єгипетський Озіріс міг бути прирівняним до грецького Зевса) [5, c.23].
Основним жанром церковного ораторства є проповідь − коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадські та інші інтереси людини стають «крупнішими», узагальненими. Політичний чи інший аспект, якому потрібно надати місце в проповіді, має органічний зв’язок зі Святим Письмом. Проповідник не відділяє Біблію від мирського, світського, а навпаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить «ілюстрацією» для зведення якихось політичних чи життєвих рахунків.
У церковній практиці здавна усталилося читання Нового Завіту відповідно до річних свят та повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, які в сумі своїй підпорядковані розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об’явлення. В усьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов’язаний з тим, про що говорилося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що виголошуватиметься потім.
Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до людини [2, c. 37-39].
2.5. Суспільно-побутове красномовство
Суспільно-побутове красномовство «обслуговує» різноманітні життєві побутові події і ситуації: народження, одруження, вітання, ювілеї, зустрічі, прощання тощо. Соціально-побутове красномовство має виразно окреслений національний характер, воно зберігає і продовжує традиції та звичаї народу. Родини, хрестини, сватання, заручини, одруження, ювілеї, віншування й привітання зі святами та пам'ятними подіями і датами завжди супроводжуються красномовними звертаннями, вітальними промовами, тостами й побажаннями, примовками тощо. Тому суспільно-побутове красномовство має масовий характер і помітний вплив на культуру живої народної мови. На жаль, українське суспільно-побутове красномовство недостатньо досліджене, бо воно народжується і зникає в усному мовленні. Проте окремі перлини можна зібрати з фольклорних записів, спогадів письменників, літературних текстів.
Красномовними оповідачами були Остап Вишня, Максим Рильський, Олександр Довженко, Василь Сухомлинський та багато інших [4, c. 177].
Сьогодення вимагає від кожного спеціаліста не лише фахових знань, умінь, навичок, а й уміння правильно і гарно спілкуватися з колегами, рідними, коректно і переконливо вести дискусію, цікаво і грамотно будувати свій виступ перед аудиторією.
Навчити цьому може риторика − наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності.
Учені стверджують, що риторика розвиває в людині культуру мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, оперативність, ерудицію), мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність), культуру поведінки (ввічливість, тактовність, коректність, розкутість), культуру спілкування (повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою аудиторії, залучення однодумців, відповідальність за своє слово) тощо.
В даному рефераті було розглянуто основні роди, види і жанри красномовства, а також п’ять найбільш поширених його різновидів.
Здавна риторика вживається в суді, у політиці, у різних офіційних сферах. Без риторики не можуть обійтися в тій чи іншій мірі ні бізнесмен, ні політик, ні юрист, ні проповідник, ні державний діяч.
Успіх справи залежить від умінь оратора вибудувати і виголосити свою промову. Отже, кожен промовець повинен мати риторичну підготовку. Я вважаю, що це стосується особливо працівників судочинства. Успішний виступ у суді − складний і відповідальний момент їх участі (прокурора, захисника та ін.) не можливий без достатніх знань, без оволодіння прийомами риторського мистецтва. Кожен юрист повинен навчитися володіти словом, прийомами підготовки промови, умілим використанням і вправним аналізом доказів і обставин кримінальної справи.
1. Гриценко Т.Б. Риторика : Навчальний посібник − К.: НАУ, 2006. − 186 с.
2. Ораторське мистецтво: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закл. юрид. спец. Видання друге /Н.П. Осипова, В.Д. Воднік, Г.П. Клімова та ін. За ред. професора Н.П. Осипової. − Х.: Одіссей, 2006. — 144 с.
3. Кравець Л.В. Риторика як класична основа системи освіти європейських народів //Рідні джерела. − 2000. − № 4. Кравець Л.В. Риторика від джерел до сучасності // Укр. мова і л-ра. − 2000. − № 5.
4. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навчальний посібник − К.: Вища школа, 2003. − 311 с.
5. Риторика загальна та судова: Навчальний посібник / С.Д. Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарькова − К.: Юрінком Інтер, 2002. − 416 с.