ДОСВІД ДУШПАСТИРСТВА ГЛУХИХ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В СУЧАНИХ УМОВАХ

Глухота як інструмент уможливлює містичний досвід з Богом у властивій глухим людям глибині людської свідомості. Вона не є перешкодою до моральної оцінки власних вчинків та думок, усвідомлення гріха і покаяння, прийняття благодаті. Цей важливий контекст життя глухої людини не можна обходити чи залишати осторонь. Тому всім, що покликаються до такого служіння потрібно звертати увагу на «духовність глухих» як предмет розвитку, в якому цілісність сприйняття глухої особистості становить не фрагментарне бачення, а повноцінну участь у церкві. І це слід робити навіть тоді, коли самі нечуючі проявляють слабкість в оцінці власної зрілості до церковного життя. На таких засадах «формація свідомості - бути у Церкві» для спільноти нечуючих відбувається в спосіб спільного служіння чуючих і нечуючих з конкретними цілями ідентифікації дарів і ясністю ролей. Потреба представити соціально-культурне життя глухої людини виникає через бажання зрозуміти людину і особливості її сприймання, ділити участь у її житті і працювати співвідповідально.

Основним завданням на шляху розвитку цього виду душпастирства Української Греко-Католицької церкви (далі - Церкви) є долучення спільноти нечуючих до загальноцерковних завдань з євангелізації і катехизації.

Особливості реалізації душпастирства глухих у Церкві

Богослов і дослідник спільнотного життя глухих у Церкві Peter McDonough в праці «Collaborative ministry» (2003) визначив кілька головних перешкод і труднощів на шляху успішного душпастирства [3. с. 45]:

1. Глухі люди мають брак доступу до усної інформації про Церкву, звідси вони стають безсилі в самовіддачі до Церковного життя.

2. Глухі люди затрачають надто багато сил і уваги на чуючих капеланів і пасторальних працівників, що працюють з глухими.

3. Для нечуючих «роль формації» відіграє надто малу роль, вони не почуваються вільними задовольняти свої дари і таланти, виражати свою думку.

4. Виділення незначного часу для вишколу компетентних капеланів.

5. Стримування фінансової підтримки діецезій (єпархій) у підготовці капеланів і пасторальних працівників, а це часто знижує участь нечуючих в їхніх церковних спільнотах.

6. Не завжди вдала співпраця з нечуючими на окремих «традиційних парафіях» (часто парафіяльні священики на свій розсуд провадять опіку над нечуючими).

7. Літургічні жести все ще є обмеженими, якщо не залучається досвід, власне, нечуючих.

8. Незначною є кількість осіб з первинними навичками і вміннями у КЖм, які здатні перекладати літургію глухим.

9. Мала кількість (або повна відсутність у деяких Церквах) біблійних текстів і творів Отців Церкви у візуально-рухових форматах для глухих.

10. Пасивність глухих людей у літургіях (часто є потреба просто зустрічатися)

11. Брак тренінгів, семінарів, спеціальних секцій для опрацювання пастирства глухих. Потреба у створенні ресурсних центрів для глухих і медійної підтримки для них.

Ці аспекти є вкрай потрібні для пасторальних працівників, які бережно відносяться до часу у своїй праці. Багато труднощів виникає через брак знань. Тому часто праця в середовищі глухих для молодих пасторальних працівників чи капеланів стає малозрозумілою і малоефективною.

Потрібно знати, що на сьогодні Церква (також і головні протестантські церкви) обирає за вихідне положення те, що нездатність чути - це суто сенсорна вада, яка не перешкоджає реалізації людини як особистості. її наявність створює перешкоди в комунікації, але не є конституційною перешкодою для розвитку людини. У цьому контексті можна сказати, що Церква у своїй праці має однакове настановлення до чуючих і глухих. Більше того, у привітальному слові з нагоди конференції (Ватикан, 2009) Папа Бенедикт XVI заявив, що глухі люди «є не лише реципієнтами євангельського послання, але також, завдяки хрещенню, повною мірою тими, які його проголошують» Зважаючи на це, залишається наголосити, що завданням пасторальної праці є створення умов для місця і ролі глухої людини у Церкві, а ціллю - повноцінний розвиток особистості глухої людини.

Центр душппастирства осіб з вадами слуху «Надія» Української Греко-Католицької церкви

У Церкві існує багато різних структур і фундацій, які займаються проблемами спільнот глухих. Серед них новою є інституція УГКЦ - Центр душппастирства осіб з вадами слуху «Надія». Центр заснований Архієпископом Львівським УГКЦ Ігорем Возняком декретом від 12.03.2009р., як координаційний орган з метою моніторингу життєвої ситуації нечуючих і для швидкої реакції Церкви на їхні потреби. Центр ставить собі за мету вирішення складних завдань, які неможливо реалізувати силами однієї інституції. Тому Центр ініціює створення середовища для служіння, сприяння і підтримки глухим людям, зібрано навколо Євхаристії, а також є відкритим до міжінституційної співпраці. Владика Ігор є куратором цієї праці і сприяє будь-яким старанням Центру.

Католицька Церква має багаторічний неперервний досвід душпастирства глухих. Міжнародна Конференція «Єффата. Глуха людина в житті Церкви» (19 - 21.11.2009р., Ватикан), організована Папською Радою з охорони здоров’я і медичних працівників, була знаковою у цьому відношенні для всієї Церкви. Вперше відбулася спроба переосмислення пасторального досвіду і були запропоновані рекомендації для тих, хто працює в душпастирстві глухих. Центр «Надія» брав участь у цій конференції від УГКЦ і у своїй праці використовував Заключні рекомендацій Практичні рекомендації, які були сформульовані після конференції. На основі розроблених рекомендацій та починаючи з дня свого заснування Центр проводить діяльність у трьох напрямках:

а) науково-дослідницька (участь у публікуванні наукових статей у збірнику наукових праць «Жестова мова й сучасність» (жовтень, 2010р.), доповіді: на Міжнародній конференції «Єффата. Глуха людина в житті Церкви» (листопад, 2009 р.,), Всеукраїнських науково-практичних семінарах з питань освітнього розвитку нечуючих та активного використання української жестової мови лабораторії ЖМ Інституту спеціальної педагогіки НАПН України (лютий, березень 2010 р.), спільна розробка програми душпастирства з науковцями лабораторії ЖМ (лютий, 2010 р.), організаційна допомога у проведенні різноманітних заходів Об’єднання Нечуючих Педагогів у м. Львові, Одесі (жовтень, листопад 2010 р.) та ін.;

б) навчальна розробка двох навчальних модулів «Інтенсивні курси УЖМ і культури глухої людини» в межах навчальної програми душпастирства осіб з вадами слуху та проведення різнорівневих курсів з вивчення УЖМ, проведені влітку 2010 р. та 2011 р. у співпраці з Українським Католицьким Університетом (УКУ), Курією Львівської Архиєпархії;

в) практична (систематичні реколекції (духовні вправи) для глухих, євангелізаційна модерація глухих, пасторальна праця в загальноосвітній спеціальній школі слабочуючих дітей Марії Покрови у м. Львові, співпраця з УТОГом та облУТОГом м. Львова, передподружні науки для нечуючих тощо.

Основна проблема на сьогоднішній день у цій ділянці праці Церкви - це практично повна відсутність фахових спеціалістів. З цією метою Центр планує розробляти спільно з науковими інституціями НАПН методичні матеріали, посібники, семантично-термінологічний жестівник для пасторальних працівників, капеланів, священиків, які задіяні в служінні глухим.

Центр використовує досвід не лише УГКЦ (спільнот, поодиноких отців, УКУ), але й вивчає зразки подібної праці Римо-католицької Церкви України, різних православних Церков. Зокрема, фахівці лабораторії ЖМ з УПЦ брали участь у навчальному модулі «Інтенсивні курси жестової мови і культури глухої людини» як носії мови та викладачі .

Пасторальний досвід вивчення жестової мови.

Занурення в повну тишу

Вивчення та застосування УЖМ, а також творення спеціальних жестів релігійного характеру, є невід’ємною складовою пасторальної праці незалежно від того, чи душпастир є носієм жестової мови.

Німецький священик E. Prokoschзвертав у своїх працях (зокрема, у статті [4]) на важливість застосування жестової мови на парафіях, де є потреба у розумінні глухими. Він стверджує, що парох (настоятель) відповідальний за вивчення релігійних жестів так само, як вчитель відповідальний за вживання мовлення. Окрім того, релігійні жести стають остаточно легітимізовані лише тоді, коли їх розуміє і приймає спільнота глухих. Було також названо критерії для вивчення і дослідження ЖМ, але остаточною метою їхнього застосування є прийняття Церквою мови, культури, життєвого середовища глухої людини.

Варто зазначити, що організація курсів УЖМ є серцевиною діяльності для Центру «Надія». Останні трьохтижневі «Інтенсивні курси жестової мови і культури глухої людини» відбулися 23.07.2011 р. в УКУ при підтримці Львівської Архиєпархії УГКЦ. Серед багатьох слухачів (глухих і чуючих), які відвідували заняття, лише 12 отримали сертифікати початкового і проміжного рівня володіння УЖМ (в минулому році їх було 16).

Викладачами були (як і минулого року), нечуючі фахівці - носії мови на чолі з п. Наталією Адамюк. Інститут має тісні стосунки з установами УГКЦ - Центром «Надія» і УКУ. Особливо ця співпраця відбувається в площині напрацювань по створенню дієвої академічної програми душпастирства глухих. Існує багато методичної літератури, яку потрібно перевести в інструменти служіння, зокрема словники КЖм і досвід праці в школі. Важливим місцем, де демонструються такі доробки, є навчальний модуль «Інтенсивні курси жестової мови і культури глухої людини». Наприклад, цього року для навчального процесу був запропонований новий жестівник, який вміщує понад 1000 природних жестів і підготовлений за вимогами сучасної сурдолінгвістики.

В цьому році для навчання була запропонована нова методика вивчення УЖМ під назвою «занурення в повну тишу». ВикладачН. Адамюк, як керівник групи викладачів, продемонструвала зміну акцентів з КЖм на УЖМ як рідної для глухих людей. Такого роду навчання є складнішим, бо передбачає цілковиту увагу на особливості показу, зчитування, врахування візуально-рухових, мімічних чинників. Можливістю реалізувати таку навчальну стратегію стала вмотивованість слухачів на вивчення світу глухої людини та її мови. Це говорить про те, що з кожним роком покращується якість набору, -реально володіти, а не просто знати УЖМ хочуть люди, які мають високий освітній рівень. Тим самим зростають вимоги до програми і стоїть питання не стільки показувати жести (це важливо), а й точно зчитувати з рук, обличчя глухої людини. Серед учасників курсів: лікар-хірург, педагоги, священики, семінарист, монахині, економісти, миряни. Ці люди у своїх професіях здатні зламати стереотипи стосовно глухих людей на основі медичної моделі і входити у соціокультурні зв'язки з нечуючими людьми. Основною умовою для учасників курсів є те, що вони отримані знання будуть намагатися застосовувати в Церкві в різних можливих для них способах.

Також на цих курсах відбулися перші дискусії чуючих і глухих людей по опрацюванню богословської термінології. Виявляється, що ця ділянка в розвитку УЖМ є незораною цілиною. Поодинокі спроби створити жестівники літургійного змісту не мають до кінця виваженої методології і часто не послуговуються богословським поясненням.

Тому ініціатива Центру буде продовжена впродовж наступних років на виїзних семінарах, зустрічах, Круглих столах з питань богословських аспектів життя глухої людини і Церкви. Також спробуємо створити Клуб жестової мови для ініціативних глухих і чуючих людей, що має стати місцем спілкуванням, створення невербальних подій і дружнім глухим людям середовищ.

Таким чином, проведення подібних курсів складає особливість досвіду УГКЦ як виражену акцентуацію на академічному рівні, що несе в собі відкритість до життя глухої людини. Потрібно відчувати іншу особу для того, щоб вести з нею повноцінний зрозумілий діалог, організовувати співпрацю тощо. Після фізичної втоми, яку несуть вправи з УЖМ, з’являється потреба у невербальному продукування для іншої особи. А міжособиста взаємодія - це вже є богословська категорія. Важливо знати також, що ЖМ має просторовий вимір, де конфігурація жесту змінюється залежно від того, де знаходиться мовець, і до кого він звертається. Останнє є викликом для богословії. Під час такого досвіду людина акцентується на головному і передає необхідне поглядом, жестом, мімікою. Потрібно вчитися такому, бо в житті людина є розсіяна і часто втрачає головне у спілкуванні з іншими людьми. Глухі люди мають особливий дар спілкування, яким потрібно послуговуватися в першу чергу, щоб вміти не лише повідомляти, але й співпереживати з іншими людьми.