Оксана Волинець. СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА УГКЦ ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Аннотация

Оксана Волинець. Соціальна доктрина УГКЦ та її реалізація в сучасній Україні. З’ясовується, що як суб’єкт соціального вчення, УГКЦ безпосередньо охоплює релігійний і моральний аспекти суспільної проблематики, розглядає соціально-економічну дійсність погляду її відповідності християнській моралі, формулює фундаментальні соціальні засади, що здатні упорядкувати суспільні буття.

Зміст

Не менш важливим, ніж завдання формувати систему морально-етичних засад українського суспільства, відроджувати духовність, традиції та релігійність, є соціальний аспект діяльності УГКЦ. Те, що місія Церкви є в принципі духовного порядку, насправді не протиставляє її світові. Церкві відома залежність людини від обставин, в яких вона перебуває. Соціальний контекст, в якому живуть люди, часто відвертає їх від добра і штовхає в бік зла. Звідси, людський та соціальні аспекти місії Церкви є прямим наслідком її суто релігійної місії. Соціальне вчення Церкви не є універсальною доктриною, чи конкретною соціально-політичною чи економічною програмою, а комплексом положень і принципів, в світлі яких необхідно шукати шляхи вирішення проблем, які належать до сфери суспільного життя, політичної чи економічної діяльності. Й. Гьофнер визначає християнське суспільне вчення як “сукупність соціально-філософського (переважно на підставі суспільно зорієнтованої людської природи) та богословського (на підставі християнського спасіння) пізнання сутності та устрою людського суспільства, а також норм і обов’язків, які випливають із цього пізнання та реалізуються в конкретних суспільних відносинах” [3, с. 32]. Зауважимо, що погляди, що їх пропонує Церква, завжди мали окказіональний характер, а якщо вони і зводились у певну систему, то така систематизація мала історично обумовлений характер.

Церква проповідує непроминаючі, позачасові цілі, які реалізує в житті конкретного суспільства і часу, в тих чи інших умовах соціально-культурного життя. Реальна дійсність може як сприяти, так і утруднювати здійснення Церквою її високого покликання. Але Церква проявляє себе в цій дійсності, здійснюючи вплив на її розвиток, вбачаючи свою місію в тому, щоб змінювати світ, робити його гуманнішим, більш християнським. Варто вказати, що в компетенції Церкви як суб’єкта соціального вчення безпосередньо знаходяться лише релігійний і моральний аспекти суспільної проблематики, а її політичний, економічний та соціальний аспекти розглядаються лише опосередковано, з погляду їх відповідності християнській моралі.

Соціальна доктрина УГКЦ висуває потрійну низку положень, що становлять загальну систему:

1) положення, які стосуються суті зв’язків, що виникають між прагненням людини до Бога та її світською (політичною, економічною та суспільною) діяльністю;

2) положення, змістом яких є критичний аналіз існуючої соціальної дійсності;

3) рекомендації Церкви щодо узгодження соціально-економічної та політичної критики з нормами релігійної моралі [8, с. 22-23].

Першим документом Церкви, що був присвячений соціальним проблемам, стала енцикліка папи Лева ХШ “Яегиш поѵагит” (1891)

Усі папські енцикліки, в яких розглядали проблеми соціального характеру, логічно вписувались в політичний та соціально-культурний аспект цієї епохи. “Яегиш поѵагит” акцентувала на ролі Церкви, держави та профспілок у робітничому питанні в момент загрози знищення інституцій приватної власності та становлення соціалістичного устрою. Енцикліка папи Пія XI “Quаdradesіmо аnnо” (“Рік сороковий”, 1931) наголошувала на необхідності дотримання морального закону під час врегулювання класових конфліктів у період розвитку індустріального суспільства. Звернення до Церкви активно приєднатися до вирішення соціальних проблем усіх християн світового співтовариства, пов’язаних з нерівністю та диспропорціями як наслідком глобалізації, прозвучала в енцикліці папи Іоана XXIII “Маіег еі Мaqistга” (“Мати і наставниця”, 1961). Закликом та настановою щодо будівництва світу на засадах християнської етики, яка мала б бути пріоритетною у стосунках між народами і державами, що сприяло б відверненню ядерної війни, пронизана енцикліка Іоана XXIII “Расеш іп іеіга” (“Мир на землі”, 1963). Нові концептуальні підходи Католицької церкви до соціальної проблематики актуалізувались після II Ватиканського Собору. На тлі конфліктів глобального масштабу енцикліка Павла VI (“Ророіогиш ргоgгеssiо”) (“Прогрес народів”, 1967) розкрила суть інтегрального розвитку як переходу від менш гуманного життя до більш гуманного [13, с. 56-59]

Цілісний глобальний підхід до всього комплексу соціальних проблем сучасного світу особливо характерний для енцикліки Івана-Павла II “Сеntissimus аппш” (“Сотий рік”, 1991). У ній зроблені загальні підсумки соціального вчення церкви, розробленням яких вона займалась протягом століття, розглянуто їх у контексті науково-технічного прогресу, занепаду філософії, зародження та краху ідеологій. Соціальне вчення Католицької церкви у своїх етично-нормативних настановах опирається на християнсько-особистісний образ людини, до якого додаються права людини та її обов’язки, визначальні суспільні вартості та соціальні принципи. Соціальна доктрина в центрі уваги ставить аргумент природного права, який знаходить своє обґрунтування з погляду раціоналізму.

Церква розробила засади вчення про державу, суспільство та господарський розвиток. Розмежування завдань держави і призначення Церкви у сфері соціальної діяльності було окреслено у тезах Бармської теологічної заяви (1934 р.). Однак таке розмежування не відкидає можливості Церкви оцінювати конкретні суспільні інституції та структури, піддавати критиці їх діяльність, водночас, не відмовляючись при цьому від конструктивної співпраці з ними, участі у їх подальшому розвитку. Проте, це не означає, що Церква ставить перед собою завдання в нормативному плані зобов’язати до створення певних політичних систем чи економічних моделей, залишаючи за собою право брати участь у їх концептуальному розвитку через участь мирян та діяльність відповідних спілок, товариств чи об’єднань. Розподіл повноважень між церковною ієрархією та різноманітними державними та суспільними інституціями, на нашу думку, забезпечує внутрі- церковний плюралізм, необхідний під час розгляду політичних питань та дає шанс уникнути сакралізації політики.

Лейтмотивом соціального вчення Церкви є ідея прав людини. Бачення людини як особистості передбачає визнання гідності кожної особи. Отже, в основу папських енциклік покладено концептуальний перехід до проблеми особистості, суспільства та держави, аналіз якої здійснювався на принципах персоналізму, солідарності, субсидіарності та суспільного блага. Отже, з фундаментального принципу непорушності гідності людської особи та її унікальної вартості соціальне вчення Церкви розглядає людину, водночас, як суб’єкт і мсту суспільства.

Церкві відома принизлива залежність людини від суспільних обставин, які впливають на її моральну поведінку, позбавляють гідності, перешкоджають здійснити своє високе покликання. Зауважимо, що за нормальних обставин самобутності і самостійності нації, забезпечення соціального розвитку держави - це справа загальнодержавного і народного правопорядку, а не окреме завдання Церкви. Таким воно постає в умовах окупаціїних режимів, коли властиві суспільні оборонці соціальних прав народу, через упривілеювання з боку влади, віддаляються від народу, єдиним поборником соціальної справедливості залишається Церква.

Найяскравішим підтвердженням цієї тези є діяльність одного з найвизначніших авторитетів XX століття - митрополита Андрея Шептицького. Сила волі, широта поглядів, гуманізм здобули митрополитові загальне визнання і повагу та зробили його найвпливовішою постаттю в західноукраїнському суспільстві і не тільки. Діяльність А. Шептицького та його однодумців була спрямована на зміцнення авторитету УГКЦ серед власного народу. Ця мета досягалась через активну участь духовенства в українському громадському житті, надання моральної та посильної матеріальної допомоги загальнонаціональним установам, яку здійснювали просвітницьку роботу на католицьких засадах.

Після розвалу тоталітарно-імперського СРСР Україна стала незалежною, самостійною державою, на території якої проживають громадяни різних національностей. Переважну більшість їх об’єднало навколо себе християнство, яке завжди у своїй історії закликало до єдності, милосердя, вселяло в серця вірних мир і спокій. У нинішній період глибокої економічної кризи, матеріальних нестатків, зростання злочинності християнська релігія устами своїх достойних служителів закликає всі нації і народності України до терпіння, толерантності , доброзичливості, утверджує норми християнської поведінки. Така позиція Церкви в суспільстві є відображенням її суспільного покликання, яке вона здійснює відповідно до притаманних їй функцій, серед яких: соціально-стабілізуюча, інтеграційна, консолідуюча, соціополітична, просвітницька.

Той факт, що місія Церкви є духовною за своєю природою, насправді не протиставляє Церкву світові. Більше того, УГКЦ вбачає підстави своєї суспільної участі у соціальному сприянні людині. Людський та соціальний аспекти діяльності Церкви є прямим наслідком її суто релігійної місії.

Як відомо, суспільний устрій є результатом взаємодії двох сил - влади і суспільства. Безсумнівно, що суспільна активність є пріоритетною щодо дій влади, незалежно демократична вона, чи антидемократична. Отже, суспільство повинно діяти впевнено і відважно, звертаючись до Церкви щодо рекомендацій суспільного характеру. Водночас УКГЦ вважає, що сьогодні християни як ніколи повинні заангажуватися у творення активної та глибоко пережитої солідарності переважно в плюралістичному світі. Бо, як відомо, після II Ватиканського Собору, співіснування різних думок, навіть всередині самої Церкви, визначається нормою. Вся палітра точок зору на майбутнє України повинна бути пронизана християнським гуманізмом, моральністю та реальним, інтегральним сприйняттям світу. Пошук шляхів виходу України з кризи має бути продовжений і церковною ієрархією УКГЦ, від якої ми очікуємо активнішої духовної і соціальної діяльності, енергійного заклику до духовного і соціального поступу України, дієвої програми міжконфесійної і душпастирської мирянської соціальної співпраці.

Із впевненістю можемо констатувати, що соціальна діяльність УГКЦ є на сьогодні основною євангелізуючою функцією, яка репрезентує її у поліконфесійному та плюралістичному суспільстві. Хоча наслідків цієї діяльності українське суспільство ще не відчуває повною мірою, все ж конкретні заходи та звернення до спільноти є досить вагомими і свідчать на користь УГКЦ.

Значний резонанс викликало “Звернення єпископів УГКЦ до вірних та всіх людей доброї волі про завдання християнина в сучасному світі” [5, с. 1-15]. Ця заява є безпрецедентним в новітній історії України виступом Церкви з насущних соціальних питань. Заява не обмежується констатацією матеріального бідування. Церква звертається насемперед до того, що заважає людині на шляху до вічності. Падіння моралі у суспільстві, невиплата зарплатні, на думку Синоду, - безпосередній наслідок моральної ерозії влади [5, с. 1-15].

В умовах поділеного на “владу” і “народ” суспільства зі своєю позицією чітко визначилась, з поміж усіх українських церков, на сьогодні лише УГКЦ. У дилемі захист влади чи захист особистості, суспільства, нації - УГКЦ заявила про свій намір всіляко сприяти кожній людині знайти дорогу до спасіння. Позиція УГКЦ стосовно державних структур є різко критична. Дії відповідальних осіб трактуються як “економічний геноцид”, розмови про “економічний підйом” - як насміхання, реклама ситого життя - як знущання. За наслідки - суцільну еміграцію, знищення інтелектуального потенціалу, фізичне виродження народу України - відповідальність несуть все ті ж “відповідальні особи” [12].

Значний резонанс викликала конференція “Аграрна реформа в Україні. Внесок Церкви”, яка відбулась у грудні 1998 р. у Львові за участю Львівської Архиєпархії УГКЦ, Львівської Аграрної палати, Товариства

взаємодопомоги “Дорога”; Центр філософських досліджень; Дитячий навчально-реабілітаційний центр “Джерело”; шпиталь ім. Андрея Шептицького та інші благодійні заклади, центри та організації [4, с. 31]. Варто зауважити, що благодійні заклади УГКЦ діють і на теренах центральних та східних областей України, зокрема, організації “Карітас України” існують в Києво-Вишгородському та Донецько-Харківському (в м. Харкові) екзархатах.

За даними Ватиканської анкети 2005 р. організаціями Карітасу було надано допомогу 39185 особам; 72314 громадяни перебували на лікуванні у шпиталі ім. Андрея Шептицького; 285 осіб мали змогу покращити стан здоров’я в оздоровчих закладах; 341 особа отримали моральну підтримку у родинній порадні; 1430 біженцям було надано моральну та матеріальну допомогу [2, с. 4].

Наведена статистика переконливо свідчить про те, що УГКЦ активно приєднується в сучасне соціотворення в Україні. Прагнучи сприяти не тільки духовному та моральному оновленню суспільства, а й розгорнути широку благодійну діяльність, УГКЦ стверджує себе як інституція громадянського суспільства. Це не значить, що Церква підмінить собою інші суспільні організації та інститути. Радше, з огляду на її завдання, Церква повинна стати голосом сумління в тих умовах, де діяльність інших соціальних інституцій обмежується.

Як соціальний заповіт УГКЦ сьогодні особливо актуально звучать слова митрополита Андрея Шептицького: “Життя і добра ближнього стережіть в ім’я християнської любові ближнього і християнської цивілізації, в ім’я того християнського суспільного ладу, який ми бажали б бачити колись у нашій самостійній, соборній Українській Державі” [10, с. 539].

Список використанної літератури:
1. Аграрна реформа в Україні. Внесок Церкви // Матеріали конференції. - Львів, 21 грудня 1998 р. - Львів, 1999. - С. 13-67.
2. Ватиканська анкета. - 2005. - 9 с.
3. Гьофнер Й. Християнське суспільне вчення. - Львів, 2002. - 304 с.
4. Довідник благодійних структур Львівської Архиєпархії. - Львів, 2001. - 31 с.
5. Звернення Єпископів Української Греко-Католицької Церкви до вірних та всіх людей доброї волі про завдання християнина в сучасному. Дано у Львові, дня 12 березня 1999 р. Б. при Архикатедральному Соборі св. Юра. -15 с.
6. Ісус Христос - джерело відродження українського народу. Українська Греко-Католицька Церква. Патріарший Собор. ІІІ сесія. Робочий примірник № 1. - Львів, 30 червня - 4 липня 2002 р. - 138 с.
7. Коберський Л. Досвід душ пастирської опіки у військах Західного оперативного командування // Київська Церква. - 2001. - № 1 (12). - С. 81-85.
8. Майка Ю. Социальное учение Католической Церкви. - Рим-Люблин, 1994. - 479 с.
9. Папська Рада „Справедливість і мир". За кращий розподіл землі. Виклик аграрної реформи. - Львів, 1998. - 67 с.
10. Послання митр. Андрея Шептицького до духовенства та народу з закликом не піддаватися на провокації й не вдаватися до актів терору / Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Т. ІІ: Церква і суспільне питання. Кн. 1: Пастирське вчення та діяльність. - Львів, 1998. - 570 с.
11. Хмільковський М. До питання про душпастиртство у Збройних Силах України // Київська Церква. -2000. - № 1(7). - С. 110-112.
12. Щоткіна К. Забута людина на церковному порозі //Дзеркало тижня. - 25.11. 2000.
13. Яроцький П. Особливості розвитку соціального вчення католицизму // Українська релігієзнавство. - 2001. - № 20.
14. Українська Греко-Католицька Церква. Благодійні заклади // WWW. ugtcc. /ukr/ chureh in fction / charity. - 3 р.

Назад в библиотеку

СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА УГКЦ ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ