Особливості і специфіка виникнення баптистського руху в Україні

Автори: Луковенко І.Г., Мірошніченко М.І.

Джерело: Вітчизняний євангельський протестантизм: історія, досвід, проблеми. Збірник наукових статей / За науковою редакцією доктора філософських наук А. Колодного і кандидата історичних наук О. Панич // Українське релігієзнавство. – К.: УАР, 2011. – №58. – С.9-18.

Анотація

Луковенко І.Г., Мірошніченко М.І. Особливості і специфіка виникнення баптистського руху в Україні. Стаття присвячена аналізу передумов виникнення та становлення євангельського баптистського руху в Україні, формуванню специфічних національних рис у перші десятиліття його існування на українських землях. Стверджується, що самосвідомість українських євангельських протестантів стверджується на західних віросповідних документів, але відбирає в них лише те, що узгоджується з культурним та історичним контекстом. Обгрунтовується теза про те, що специфіка соціально-богословської позиці українських євангельських церков стає зрозумілою при зіставленні її з православною традицією, культурним та історичним контекстом.

Український євангельський баптизм має свою специфіку та особливості які можна прослідити в історії виникнення цього руху, формуванні його богослов'я та релігійної практики. Враховуючи те, що євангельсько-баптистська спільнота України займає потужне місце в конфесійній карті країни та те, що баптиська конфесія відіграє провідну роль у суспільних, культурних, націєтворчих процесах, є невідємною складовою сучачсного українського суспільства, його життям та проблемами, можна стверджувати, що грунтовний анаоіз цього явища, яке отримало у релігієзнавстві назву «український баптизм», є важливим напрямком сучасного українського релігієзнавства, в першу чергу у галузі конфесіології релігії. Баптизм в Україні має близько півтори сотні років своєї історії. За цей час баптизм набув яскравих специфічних національно-культурних рис, що дозволяє говорити про те, що в ті часи сформувався такий самобутній феномен як «український баптизм».

Баптизм привертав увагу дослідників як у радянські часи, так і в сучасному українському релігієзнавстві. Зрозуміло, що голі чекати було від радянських науковців обєктивного аналізу баптизму як своєрідної конфесії, тим більше аналізувати саме український баптизм зі всіма його специфічними рисами. Тим не менше, у ті роки ми маємо певні здобутки у площині вивчсення специфіки духовно-релігійного життя Російської імперії у часи зародження євангельського руху та виокремнення рушійних чинників, що на ці процеси впливали. Серед радянських дослідників в першу чергу необхідно виділити праці Клібанова О. І. «Народна соціальна утопія в Росії XIX століття», «Народная социальная утопия в России периода феодализма» який вніс дійсно серйозний внесок в аналіз історії релігійного напрямків, включаючи і євангельських християн-баптистів, хоча його роботи і невільні від впливу принципу партійності. Вже за сучасності вВагомим внеском у дослідження українського баптизму є роботи як світських так і конфесійних авторів, зокрема Савінського С.Н. «Історія Російсько-Українського Баптизма», Ю. Решетнікова «Українські баптисти і Російська імперія», Каретнікової М.С. «Російсько-український богопошук: національні корені євангельсько-баптистського руху», які містять аналіз виникнення та специфіки євангельського руху в Україні наприкінці XIX - початку XX ст. Також серед конфесійних дослідників українського баптизму варто відзначити Плетта І.П., який у своїй праці «Зарождение ЕХБ» подає внутрішньо конфесійний погляд на означену проблему. Належному осмисленню провідних аспектів дослідження сприяли класичні праці дослідників протестантизму, дослідження українських релігієзнавців, що дало змогу розглянути означену нами проблему у комплексі її релігієзнавчих, історичних, філософських, соціологічних аспектів. Особливості українського протестантизму, в тому числі і українського баптизму стали предметом комплексних досліджень вітчизняних релігієзнавців (В. Любащенко, П. Яроцький, П. Кралюк).

Мета роботи – виявлення специфічних рис у процесі формування українського баптизму на українських землях.

Повноцінному розкриттю проблеми сприятиме розв’язання наступних завдань:

1. Висвітлити особливості духовно-культурного стану напередодні виникнення перших баптистських українських спільнот;

2. Простежити процеси виникнення та розвитку баптизму в Україні;

3. Розглянути специфіку розуміння віросповідальний позицій європейського євангельського руху в реаліях перших десятиліть євангельського руху в Україні, що сформувалися в другій половині XIX початку XX столітті.

4. Висвітлити особливості впливів західно-та східно християнських традицій у формування феномену українського баптизму.

5. Розглянути особливості формування практичних аспектів життя євангельських общин у процесі формування власної релігійної традиції.

Об’єктом роботи є український баптизм. Предметом даної роботи стало дослідження процесу формування самобутніх, національних рис українського баптизму.

Методологічна основа дослідження ґрунтується на системі загально філософських, наукових та специфічно-історичних методах наукового дослідження, а також базується на певних принципах. А саме принципах історизму та об’єктивності, аконфесійності. Також такий загальнонауковий метод, як проблемно-хронологічний.

Говорячи про передумови євангельського руху на українських землях у ХІХ ст. варто зазначити, що духовні пошуки, що мали на меті певне оновлення ортодоксальної православної традиції, або боротьбу із панівною релігією сягають ще часів XV—XVI століття, коли було відмічено виникнення раціоналістичних напрямків релігійної думки. Засновники цих напрямків звичайно обмежувалися пошуками шляхів оновлення офіційного православ'я. Вище духівництво жорстоко розправлялось з релігійними вільнодумцями, але ідеї їх ще довго жили. В середині XVII століття православній церкві відбувся старообрядницький (ніконський) розкол. Цей розкол сприяв виникненню як раціоналістичних, так і містичних рухів, предвісників євангелізму ХІХ століття.

XVIII століття – це століття  Просвітництва, яке наклало свій відбиток на християнське богослов'я і породило «нове богослов'я». Одним з найвидатніших представників епохи Просвітництва в Україні був видатний філософ Г.С. Сковорода. При розгляді духовного здобутку Григорія Сковороди можна побачити новий напрямок релігійної думки для того часу, який виявив тенденції до розвитку містично-раціоналістичних ідей. Ці тенденції сприяли прийняттю нових на той час релігійних течій таких як духоборництво та молокан, які були безпосередніми попередниками українського євангельського руху. На його творчості позначився вплив німецького пієтизму, з яким Сковорода познайомився під час свого навчання за кордоном. Сковорода репрезентував тенденцію особистого богошукання та відмови від формально-церковного розуміння віри.

У 1861 році була оголошена селянська реформа. Кріпосній людині було не до духовних питань. З реформою до певної міри змінився традиційний уклад життя селянина. Почуття людського гідності пробудило в ньому духовні потреби. Дух свободи та незалежності особистості відбились в тій чи іншій формі на багатьох сторонах вільного народа, та недивно, що це виявилось і в релігійному житті. Відомий піонер євангельсько-баптистського руху В.Г. Павлов відзначив, що «... лиш з визволенням селян від кріпосной залежності, розпочалось пробудження релігійної свідомості українського та російського народу, яке виявилось в русі, назва якого є  «штундизм». Дух народу, прагнучого духовної свободи, пробудився від вікової дрімоти.

Перші євангельсько-баптистські общини виникнули в Україні у 60— 80-х роках XIXст. в двох відокремлених однин від одного регіонах: на півдні України (Херсонська, Катеринославська та Київська губернії) та в Тавричній губернії Лівобережної України. Виникнення перших общин в кожному з цих регіонів має свою передісторію та своїх попередників. Так, шлях до баптизму на півдні України йшов через штундизм, менонітське братство та перших баптистів серед російських німців. Менонітське братство, яке виникнуло на півдні України на хвилі загального євангельського пробудження в Російській імперії, мало своїм зовнішнім поштовхом новопієтичний напрямок в штундизмі. Для менш податливих та насторожених молокан Тавричної губернії підготовчою сходинкою було виникнення в їх середовищі новомолокан, так названих євангельських християн — «захарівців». Відповідно з цим напрямком серед німців сформувались дві так названі штунди («Stunde» — від нім. «година»). Членів цих гуртків називали штундистами тільки оточуючі люди: самі ж вони своє товариство називали «братством друзів Бога» [Савинский С.Н. История Русско-Украинского Баптизма. – О.: Богомыслие. 1995. –  С.42].

Штунда, яка виникла вже на півдні України серед лютеран і менонітів значно пізніше, ніж в Тавричній губернії. Вона виникла спочатку в формі «вюстовських гуртків» (за іменем лютеранського проповідника Эдуарда Вюста) та менонітських новопієтичних груп (на Хортиці). Ця штунда представляла євангельське пробудження в дусі нового пієтизму. Членів цих гуртків та груп також називали штундистами, не розрізняючи одних від одного по характеру. Самі ж вони вважали себе просвіченим світлом Євангелія «братськими менонітами», на відміну від церковних менонітів, які належали до офіційної общини. Ієрархи православної церкви відносились до штундистів пієтичного напрямку терпляче аж, поки не виявились підозри у «спокушені» православних в «німецьку віру».

Штундисти новопієтичного спрямування, утворили свої групи спочатку серед менонітів, відразу заявили про свій вихід з офіційних церковних приходів та відмовились від «пропащих церков», утворивши «особливу общину, в якій життя відповідало сповіданню». Новопієтичні штундисти, на відміну від «братства друзів Бога», зазнавало з самого початку не тільки пригноблення зі сторони своїх колишніх церков (менонітської та лютеранської), але і судовому переслідуванню як сектанти збоку офіційного православ'я та держави. Вже тоді в них зустрічалось щось нове, що могло б докорінно змінити релігійне життя не тільки німецьких колоній, але й в суміжних з ними українських селах [Плетт И.П. Зарождение церквей ЕХБ. –  Издательство «Христианин» СЦ ЕХБ, 1994. – С.32].

Ті ж самі українці до євангельського пробудження, які жили пліч-о-пліч з німцями-колоністами на протязі 50—60 років і були часто в них найманими робітниками, завжди вперто зберігали свої побутові звичаї та вірування і не хотіли ніколи перенімати від німців не тільки їх віру, але навіть і господарські поліпшення. Про те, як могло статися, що багато з них протягом яких-небудь десяти років відвернулись від православ'я і перейняли «німецьку віру», з подивом говорили і писали православні дослідники. Проте тут потрібно зробити суттєве заперечення: українці не перейняли вірування німецьких колоністів. Ніхто з них не став лютеранином, реформатом або менонітом. Доки хвиля євангельського пробудження не охопила російських німців, воно (пробудження) не торкнулось і українців. Німців колоністів пробудження торкнулось декілька раніше тому, що їм була доступна Біблія— майже всі вони мали в домах Біблію на рідній мові, чого були позбавленні до останнього часу українці. Крім цього, німці не були в кріпацькій залежності. Одним з перших українських штундистів, щиро шукавших істину, був житель села Основи Одеського повіту селянин Онищенко. Перебуваючи в робітниках у німців неподалік від м. Миколаєва, він в пошуках істини спасіння зблизився з німцями-штундистами, які не відвідували кирхи, а обмежувались релігійними спілкуваннями в своїх домах. Він приєднався до віруючих колоністів, які називались «братами», але які були ще прихильниками хрещення дітей. Коли він повернувся в своє село, то почав ділитися своїм пізнанням Господа з сусідами. В нього з'явився ревний послідовник — Михайло Ратушний (1830-1915 гг.). Невдовзі утворилась перша община українських штундистів, як їх стали називати по однаковості релігійних вправ з німцями-штундистами із сусідніх колонії Рорбах. На своїх зборах, які вони проводили після церковного служіння, штундисти читали Новий Заповіт синодального видання. Інтерес до подібних занять пояснювався насамперед тим, що частина парафіян не задовольнялася мізерними знаннями Священного Писання, які міг дати їм місцевий парафіяльний батюшка, а по-друге, прагненням грамотних селян самостійно читати і осягати Слово Боже [Заватски В. Евангелическое движение в СССР после Второй мировой войны. – М.: МСС, 1995. – С.32].

Через те, що українські штундисти постійно спілкувались з менонітами та штундистами німецьких колоній, то вплив баптистів на німецьких колоністів не міг залишатись безслідним для українських штундистів. Як відомо, штундисти, збирались, розмірковували над Писанням, а в ньому ясно викладено вчення про водне хрещення. Тому не дивно, що штундисти потягнулись до хрещення за вірою.

Хоча багато штундистів цілими громадами брали хрещення і переходили в баптизм, в документах, в більшості випадків, їх все одно називали штундисти або штундо-баптистами. У цьому було зацікавлене православне духовенство, яке бажало переслідувань прихильників цього руху, особливо після того, як в 1894 р. штундизм був визнаний шкідливою сектою. Тому в документах того часу, коли вони пишуть про штундистів, не завжди можна зрозуміти, мова йде чи то справді про штундистів або про баптистів. Представники українського штундизму й інших євангельських напрямів називали себе руськими баптистами і євангелістами, однак відмінності від петербурзького євангельського руху і російського баптизму були очевидними, зокрема в розумінні апостольської наступності, рукопокладення, хрещення і причастя, і все ж відмінності євангельських християн, баптистів, християн віри євангельської мали не догматичний, а локально-культурний і організаційних характер.

Євангельський протестантизм не тільки утворює міжцерковну протестантську спільноту, він поєднує західну і східну християнські традиції. Віддзеркалення європейської Реформації в українській історії має власну специфіку. Щоб зрозуміти всю сутність українського баптизму, потрібно пам'ятати, що на пробуджених християн впливали общини різних віросповідань. Це були штундисти із лютеранських общин, які тримались дитячого хрещення. Вони не виходили з лютеранських церков, а тільки в визначений час збирались на біблійний чи молитовний час. Також український баптизм XIX століття, на етапі осмислення своєї богословської позиції без сумніву перебував під впливом німецького баптизму. В значній мірі впливали і братні меноніти, які успадкували від староменонітів обряд омивання ніг, відмову від зброї та неприйняття присяги в армії.

Пієтизм, відомий в Російській імперії як штундизм вважається важливим елементом передісторії українського баптизму. Пієтизм концентрувався на особистій вірі та ії прояву в житті віруючого. Цілком природно, що проповідники пробудження, що звіщали каяття та обернення, як наприклад пастор Вюст, користувались великою популярністю в тих німецьких колоніях на Півдні Росії, які були під впливом пієтизму [Йоханнес Д. Новые мехи для молодого вина: О структуре первых русских баптистских общин на юге Украины // Богословские размышления. – 2006,  №6. – с.101]. Особиста залученість в подію спасіння потребувало великого відчуття особистої відповідальності. Не випадково виникнення баптизму на Півдні Росії збіглось з скасуванням кріпосного права у 1861 році. Маніфест про скасування кріпосного права підготував соціальне середовище для духовного пробудження і спонукав до пошуку нової самосвідомості. З іншого боку, російське суспільство не було готове понести ті наслідки розкріпачення селян, які вилилися у форму релігійного різнодумства. Перші українські штундисти виявились не по своїй волі відторгнутими на периферію суспільства [Йоханнес Д. Новые мехи для молодого вина: О структуре первых русских баптистских общин на юге Украины // Богословские размышления. – 2006,  №6. –  с.102].

Один з важливих структурних елементів пієтизмзу це – спілкування. Пієтизм, як правило, відтворював особисту віру в умовах спілкування. Нова віра почала вкорінюватися на Півдні Росії саме з того моменту, коли почали утворюватись группи віруючих. Традиційно міцне в сільському суспільстві тяжіння до групи перенеслося і на нове співтовариство віри.

Діяльність біблійних товариств (британського, а потім і російського) відкрила доступ простим селянам до Святого Письма. Для євангельських церков це позначилось на духовному зростанні, поширенні біблійної грамотності, тексти Святого Письма та духовна література стали засобом місіонерської праці; розповсюджуючи книги, євангельські книгоноші отримали доступ практично до кожного українця [Черенков М.М. Європейська реформація та український протестантизм: Генетико-типологічна спорідненість і національно-ідентифікаційні виміри сучасності: Монографія. – Одеса: Християнська просвіта, 2008. – С.344]. Німці колоністи коли проводили служіння з першими баптистами-українцями зіткнулися з повною безграмотністю, а також відсутність традиції розуміння Святого Письма і вони почали їх вчити грамоті та основам євангельської віри.

Українські баптисти могли перейняти структуру молоканських громад. Молокани, заперечуючи церковну ієрархію, з точки зору церковної структури були дуже близькі з українськими баптистами, що виникли. В якості прототипу залишались німецькі баптисти на Україні, які в 1860-ті сильно нагадували братських менонітів. В ці роки суттевих відмінностей між цима группами, які мали єдині корені, не було [Йоханнес Д. Новые мехи для молодого вина: О структуре первых русских баптистских общин на юге Украины // Богословские размышления. – 2006,  №6. –  с. 104].

Познайомившись з баптизмом через братніх менонітів і безпосередньо через баптистів, відроджені християни стали перед необхідністю зайняти певну позицію відносно хрещення та організації своїх церков. Деякі штундисти охоче приймали хрещення, як приписи Слова Божого. Так М. Ратушний, Цимбал, Рябошапка і багато інших хрестилися з радістю. Було чимало й таких, які противилися водному хрещенню. Значним проповідником і, мабуть, керівником таких штундистів став Герасим Балабан.

Традиційно аналізуючи впливи на виникнення євангельського руху в Україні визнається особлива роль німецьких колоністів, але загальним є контекст історії православ'я і православного вільнодумства. Німецькі колонії як чинники західного культурного впливу відігравали важливу роль в історії українського християнства, однак запозичені ідеї і моделі реалізувалися в іншому контексті, в ареалі православної культури. І що цікаво, український баптизм синтезував впливи західних і східних традицій, не збігаючись цілком ні з першою, ні з другою.

Богословська самосвідомість українських євангельських протестантів стверджується на західних віросповідних документів, але відбирає в них лише те, що узгоджується з культурним та історичним контекстом. Специфіка соціально-богословської позиці українських євангельських церков стає зрозумілою при зіставленні її з православною традицією.

Як зазначають історики православної церкви, виникненню євангельського руху передувала всебічна криза офіційної церкви, у тому числі її соціально-богословської позиції і соціально-економічної діяльності. Євангельський рух змінював не тільки акценти у віровченні і служінні, а й запропонував новий соціальний образ християнства. Запити соціальної справедливості і духовні пошуки народу поєднались і знайшли вираження в альтернативній духовності і церковності. Як зауважує менонітський дослідник євангельського руху в СРСР В.Заватськи, «слов'янський євангельський рух виникає у формі духовного відродження, відповідає на кризу православної церкви і має глибоке біблійне підгрунтя» [Черенков М.М. Європейська реформація та український протестантизм: Генетико-типологічна спорідненість і національно-ідентифікаційні виміри сучасності: Монографія. – Одеса: Християнська просвіта, 2008. –  С.578].

Цікаво, що спочатку штундисти намагалися не розривати зв'язків з православ'ям, однак зростання підозрілості та занепокоєння серед православного духовенства і те, що це супроводжувалося переслідуваннями штундистів, спонукав останніх шукати самовизначення за межами державної церкви. У 1869 р. громади штундистів відвідав дуже напористий німецький баптист Йоханн-Герхард Онкен, переконав їх у необхідності хрещення новонавернених. Деякі громади під його впливом також прийняли і освячення пасторів [Заватски В. Евангелическое движение в СССР после Второй мировой войны. – М.: МСС, 1995. – С.33].

Український баптизм, який з перших кроків свого існування підживлювався біблійним текстом з рук книгонош і просвітителів-народників, був вихованим на майже містичному відношенні до Писання, завжди відрізнявся строгим проведенням принципу «Sola Scriptura» в побудові свого благочестя і віри.

Біблійний критицизм і лібералізм, який вразив західний баптизм з середини XIX століття не мав поширення в євангельсько-баптистському середовищі Російської імперії, яке було соціально орієнтовано на середній клас і селянство. Біблійний консерватизм і фундаменталізм мав практично стовідсотковий вплив у цій релігійній групі. У житті це означало, що російський синодальний переклад Біблії вважався абсолютно незаперечним авторитетом у всіх питаннях віри, церковного устрою і навіть практичного життя. Дуже часто цей біблійний текст сприймався не тільки богонатхненним за змістом і значенням, а й за буквою написання. Для пересічного баптиста українського братства допущення можливості помилки синодального тексту сприймалося як грубе блюзнірство. Власне, таке ставлення було характерним не тільки для євангельських віруючих, але і для більшості православного населення, хоча частіше за все по відношенню до церковно-слов'янського тексту [Решетников Ю., Санников С. Обзор истории Евангельско-баптистского братства на Украине.– Одесса: Богомыслие, 2000. –  С.156]. Рішучий поворот у бік Писання як головного джерела віри в той же самий час означав і рішучу відмову від традиційних форм виявлення віри.

Примітно, що спочатку баптисти головну увагу приділяли практичним питанням життя і тільки потім глибоким істинам: вченню про Бога, про суд, про влаштування церковного служіння тощо.

Першим документом, який прояснював богословську ідентичність українських євангельських протестантів, можна вважати «Краткий катехизис или изложение вероисповедания русских баптистов», складений у 1879-1880 рр. І. Рябошапкою. У документі одразу заявлено, що «все, сказане у Символі правосланої церкви, є вірним і з усім погоджуємось, тому що там все згідно із Св. Письмом» (Положення I).

Відмінності починаються з реалізації спільного кредо у формах церковності, організації громадського життя, служіння, розумінні літургії і таїнств – у соціальному вимірі, де категорії особистої духовності повинні узгоджуватись і розмежуватись з дискурсом влади й інституціональної релігійності.

Рябошапка заперечує ієрархію служителів і їх посередницькі функції у спасінні та відносинах з Богом: «Господь посилає служителів, тільки ми не очікуємо ні від кого з них спасіння, а тільки від Господа через Ісуса Христа» (Положення II).

Заперечуються церковні посади і авторитети: «Ми визнаємо верховного голову Господа нашого Ісуса Христа. Інших верховних голів мі не визнаємо» (Положення VI).

У документі стверджується розуміння хрещення як свідомого і вільного рішення, особистого акта віри, можливих лише для дорослої людини: «Ми віримо, що на основі слова Божого святе хрещення полягає у тому, що здійснюється служителем, який промовляє: «Пам'ятай, брате, що обіцяєш служити Богу у чистій совісті вірно і до гробу. Свідками того є небо, земля, вода, брати і сестри, і я хрещу тебе во ім'я Отця і Сина і Святого Духа» (Положення VI).

Всі таїнства доступні лише для членів церкви – які прийняли водне хрещення і живуть християнським життям, бо таїнства є «благодатні і святі засоби, дані і встановлені самим Господом Ісусом Христом для всіх його послідовників, тобто вірних християн, прийнятих членами через Святе Хрещення» (Положення V) [Черенков М.М. Європейська реформація та український протестантизм: Генетико-типологічна спорідненість і національно-ідентифікаційні виміри сучасності: Монографія. – Одеса: Християнська просвіта, 2008. – С.345].

Рябошапка просто виклав практичну сторону понять, які відрізняли їх від православ'я. Особливий наголос було зроблено на хрещенні. Перший час штундисти ще відвідували церковні православні богослужіння і не розривали своїх зв'язків з церквою. Для хрещення дітей, здійснення шлюбів і поховання померлих вони ще зверталися до православних пастирів і не нехтували ними. Коли ж їх зібрання стали переслідувати, що супроводжувалося відбиранням літератури, вони повністю відвернулися від православ'я.

Більшість українських протестантів пояснює свої відмінності від традицій історичних церков не богословськими, а зовнішніми, культовими, організаційними формами і правилами: «Основна культова відмінність, що відрізняє нас від православної чи католицької церков у тому, що обряд хрещення в нас виконується, коли людина досягає певної духовної зрілості, щонайменше в шістнадцять-сімнадцять років. При хрещенні ми ставимо запитання. Якщо людина (підкреслюю – вже досить доросла) впевнено відповідає на них, приймаємо її до громади. Наш новий брат чи сестра бере участь у житті громади, відвідує молитовні збори тощо. Якщо ж порушує приписи Святого Письма, одновірці бесідують з ним, напучують, інколи навіть ставиться питання про виключення з громади...» [Ми йдемо до людей // Людина і світ. – 1991. –  №1. – С.24].

Таким чином, осмислення своєї складної ідентичності й відновлення культурно-богословських зв'язків з європейським християнством стає умовою становлення українського євангельського протестантизму як самостійного феномену українського християнства.

Євангельський рух в Україні був пов'язаний як з європейською Реформацією так і з внутрішньою логікою локальних культурно-історичних процесів, з духовними пошуками православних віруючих.

Ідентичні віросповідні засади європейської Реформації й українського євангельського протестантизму знаходять різні соціальні форми впливу на суспільство і соціокультурний контекст. Особливості соціально-богословсьскої позиції українських євангельських баптистських церков зумовлені історичними умовами, впливами православної культури, логікою богословського дискурсу.

Український євангельський протестантизм у соціально-богословській площині є актуальним синтезом східної та західної традицій, «ґрунтовним» і укоріненим в історико-культурному субстраті, але водночас є відкритим до творчого засвоєння західних культурно-богословських впливів та надбань вселенського християнства.

Особливості формування богослов'я та соціальної позиції українського євангельського протестантизму полягають у синтезі західних та східних культурно-богословських впливів, збігу об'єктивно-історичних і внутрішніх чинників, конвергенції світового історичного процесу та локального хронотопу.

Можна виявити конкретно-соціальні форми відображення загальнопротестантських принципів та парадигми європейської Реформації в контексті української традиції: ідентифікація української євангельської спільноти як національної церкви, створення власного богослов'я культури, формування релігійного етосу середнього класу, розвиток неформальних релігійних спільнот, екуменічна співпраця з іншими церквами, християнське підприємництво та благодійність.

Головною тенденцією розвитку богословських поглядів українських євангельських протестантів є усвідомлення власної історичної унікальності, методом доведення якої є обґрунтування специфіки відображення ідей європейської Реформації в національній духовній традиції.