Вплив
Григорія Сковороди
на
духовно-релігійні
пошуки в Україні у XVIII -XIX ст.
Автор: Мірошніченко М.І. Джерело:
Роль науки, релігії
та суспільства у формуванні моральної особистості: Матеріали ХХVI
міжнародної
науково-практичної конференції. – Донецьк: ІПШІ Наука і
освіта,
2009. –
С.285-287. Анотація
Мірошніченко М.І. Вплив
Григорія Сковороди на духовно-релігійні пошуки в Україні у XVII
–
XIX ст. Ця
робота присвячена вивченню впливу Григорія Сковороди на
духовно-релагайні
пошуки в Україні та його місцю в формуванні українських християн
баптистів. XVIII
століття – це
століття
Просвітництва, яке
наклало свій
відбиток на християнське богослов'я, породило «нове
богослов'я», богослов'я
«модернізму», богослов'я
«раціоналізму». Одним з
найвидатніших
представників епохи Просвітництва в Україні був видатний філософ Г.С.
Сковорода. При розгляді духовного здобутку Григорія Сковороди можна
побачити
новий напрямок релігійної думки для того часу, який виявив тенденціі до
розвитку містично-раціоналістичних ідей. Ці тенденціі сприяли прийняттю
нових
на той час релігійних течій таких як духоборництво та молокан, які були
безпосередніми попередниками українського євангельського руху, зокрема
євангельських християн-баптистів. Григорій
Сковорода
(1722-1794) — великий український філософ-гуманіст та
видатний
поет і драматург
XVIII століття. Так він характеризується в академічних виданнях його
творів.
Але він сам зневажив високим положенням вченого і філософа, яке міг по
праву посісти,
та обрав інший шлях: двадцять п'ять років свого життя він провів у
мандрах з
однією флейтою та Біблією в руках [9, с. 28]. Саме Григорію Сковороді
духобори
довірили скласти викладення свого віросповідання, бо в їх релігійних
поглядах
було багато спільних моментів, і тому в значній мірі його можна назвати
богословом духобірництва як євангельського релігійного руху. Але сам
Григорій
Сковорода ніколи не належав до жодної релігійної течії, бо він
надзвичайно
скептично відносився до всього, схожого на сектантство. Він вважав, що
всяка
секта – це власність, а де власництво, там немає головної
цілі
або головної
мудрості, він закликав к любові до ближнього, яка поза всякої секти [7,
с.
324]. Сама назва
духобори – духовні
християни повно соціального змісту та значения. Цей рух був протестом
проти
закостенілості та замкнутості. Духовне християнство другої половини
XVIII ст.
протистояло «забобонам, багатовір'ю та різновір'ю»
любовію
до ближнього в
суспільстві, де людина людині вовк, й оголосило: людина людині бог [5,
с. 227]. Подібно
духоборам, він
негативно відносився до існуючої офіційної православної церкви з її
ієрархією
та обрядовістю, з її властолюбними та аморальними служителями. Але
головне, что
відхиляло Григорія Сковороду від офіційної церкви, — це її
вчення
про Бога як
грізної та караючої сили, протиставленої народу, як і сама церква.
Григорій
Сковорода не лякав Богом, але залучав серця людей до Нього. Із його
ідей
містичного символізму виникає у Сковороди ставлення до Біблії:
«Біблія, — писав
він, — є символічний світ, в ній зібрані небесні, земні і
пекельні творіння
фігури, щоб вони були монументами, що ведуть думку нашу в поняття
вічної
натури» [3, с. 145-155]. Філософ
постійно полемізував
з офіційними релігійними доктринами, розробляв підходи до створення
нової
релігіі «доброчесності та любові». На відміну
від
схоластизованого аристотелізму київських професорів, філософія
Сковороди —
персоналістично тлумачений платонізм. У центрі його — вчення
про
три «світи»
(«макрокосм» — Всесвіт,
«мікрокосм»
— людина і соціум, «світ символів»
— Біблія, міфологія, фольклор,
філософскі сентенції) та дві вічні «натури».
Завдання
людини — скрізь видиму
«натуру» (матерія, плоть, буква) прозріти
«натуру» невидиму —
«безпочатковий
єдинопочаток», софійну основу кожного з трьох
«світів» ієрархію
форм-эйдосів-архетипів, парадигму суспільного улаштування (сукупність
«спорідненостей»), духовний зміст сакрального
тексту.
Результатом є щастя, як
самодостатність, душевний спокій та безпристрасність. Григорій
Сковорода сміливий мислитель,
що виховав свій розум на творах відомих з давніх часів представників
богословської думки християнського Сходу. Якщо в західному богослов'ї
представником якого був Тертуліан, припускалось розкривати християнськи
доктрини тільки на підставі Святого Письма та Передання, не враховуючи
раціональні моменти, а інший нарямок, послідовники якого були переважно
східні
отці та вчителі церкви, особливо письменники Олександрійської школи
навпаки
намагалися досягти примирення віри й розуму. Високо цінуючи філософію
як
провідницю до Христа, східні вчителі церкви вважали, що вона служить
для
свідомого опануванню та встановленню віри, для піднесення віри на
ступінь
вищого знання. У творах богословів східної церкви з таким напрямком
богословської думки, особливо олександрійців, і міститься джерело
богослов'я
Сковороди [6, с. 170-177]. Процес
ідейного становлення
соціальних мислителів містить цінніший матеріал в
аспекті вивчення послідовності в розвитку суспільної
думки. Те що
твори Сковороди не є прямим джерелом, з якого черпали матеріал
представники
нових релігійних течій того часу, стає тим більшою підставою для
характеристики
виникаючих паралелей як тих, що ведуть у сферу об'єктивних
закономірностей
історії суспільної думки. А паралелі проходять через досвід підходів і
рішень
проблем онтологічних, гносеологічних, антропологічних та, врешті,
соціальних
[4, с.335]. Отже, у
межах цього короткого
дослідження була зроблена спроба розглянути особливості розвитку нової
релігійної думки на прикладі богослов'я Григорія Сковороди. Ті місця,
якими
пройшла ця велика людина, стали свого часу вогнищами євангельського
пробудження
у ХІХ ст. Нові тенденції Просвітництва і народженний ним раціоналізм
привів до
духовного пробудження в Україні, до появи нових течій, що підготували
грунт для
виникнення і розвитку українського євангельського руху як національного
духовного феномену. Література:
|