Назад в библиотеку


МЕХАНІЗМИ СОЦІАЛЬНОЇ МІФОТВОРЧОСТІ В АСПЕКТІ СУСПІЛЬСТВА, ЩО ТРАНСФОРМУЄТЬСЯ 

УДК 165.191:316.3

Автор: Андрієнко О.В., Андрєєва Т.О. 

Джерело: Вісник Донецького національного університету економіки і торгівлі імені Михайла Туган–Барановського: Науковий журнал. Гуманітарні науки – 2009. – Вип 2. – С. 4–13. 

Анотація

Андрієнко О.В., Андрєєва Т.О.  Механізми соціальної міфотворчості в аспекті суспільства, що трансформується.  У  статті  проаналізовано  етапи  соціальної  міфотворчості,  окреслено  методи  реалізації соціальних міфів і показано шляхи деміфологізації суспільної свідомості. Ключові слова: міф, суспільство, трансформації, свідомість. 


Сутність міфотворчості полягає в тому, що певний об’єкт або явище свідомо або  несвідомо наділяється властивостями міфу. У ХХ ст. активізація міфотворчості, пов’язана із загальним зростанням інтересу до міфу, проявилась в багатьох сферах – у художній літературі (твори Ф. Кафки, Дж. Р.Р. Толкієна, Т. Манна, Дж. Джойса, Д.Г. Лоуренса, Дж. Фаулза), образотворчому мистецтві, кіно, рекламі тощо. Сьогодні поняття «соціальна міфотворчість» часто вживається в підкреслено негативному значенні – як свідоме викривлення соціальних та історичних реалій з метою реалізації власних егоїстичних інтересів. Дійсно, погоджуючись із думкою Р. Барта, можна сказати, що соціальна міфотворчість  часто  застосовується  як  засіб  обману.  Штучно  сконструйовані  міфи  є  поширеним  засобом  маніпуляції  масовою  свідомістю.  Проте  спектр  дії  соціальної  міфотворчості  є  більш  широким.  Так,  вона  є  засобом  вираження  інтересів  соціальних  груп, шляхом пошуку власної ідентичності, легітимації певних соціальних практик тощо. Процеси формування та руйнації соціальних міфів значно інтенсифікуються в умовах суспільних трансформацій, що пояснюється специфікою даного середовища. Соціальна міфотворчість є невід’ємною частиною життя сучасного суспільства, тому механізми цього процесу потребують докладного вивчення.
        Окремі  аспекти  міфотворчості  знайшли  висвітлення  в  роботах  М.  Еліаде  [1],  О. Донченко та Ю. Романенко [2], О. Яцунської [3], С. Кара-Мурзи [4], Т. Рассадіної [5], С. Лебедєва [6], О. Макарової [7], Д. Усова [8], П. Гуревича [9], Д. Дадаяна [10], О. Заздравнової [11], Т. Паніотової [12] та ін. Проте слід вказати на відсутність наукових праць, безпосередньо присвячених соціальній міфотворчості в контексті суспільних трансформацій, що говорить про необхідність ведення дослідницької роботи в цій сфері. 
        Метою цієї роботи є аналіз механізму створення та руйнації соціальних міфів в  аспекті суспільних трансформацій. 
        Передусім слід вказати на те, що поняття соціальної міфотворчості не можна повністю ототожнювати з простим обманом або процесом підміни понять. Міфотворчість як форма колективної творчої активності людей не є прерогативою лише сучасного періоду.  Як відомо, архаїчні люди також створювали численні міфи, специфікою яких було те, що  через ці міфи здійснювалось не лише пояснення тих чи інших явищ природи, але й розкривалось універсальне значення подій історії, земного буття. У міфологічних системах  сучасності цей компонент також частково зберігся. Так, М. Еліаде підкреслює, що людина через створення міфів намагається перемогти «жах історії», знайти спосіб надати їй  сенс, ритм, циклічність та вписати в певну гармонійну світоглядну схему [1, с. 110-111].
Далеко не все в соціокультурному досвіді людини можна раціоналізувати, і тоді на допомогу приходить міфотворчість. При цьому позиції архаїчної та сучасної людини відрізняються її ставленням до історії: архаїчна людина не намагається уявляти себе творцем  історії.  Описуючи  духовну  ситуацію  в  суспільстві  ХХ  ст.,  М.Еліаде  підкреслює  відродження циклічних теорій та трактує їх як спробу відродження міфу про вічне повернення за допомогою сучасних термінів та вбачає в цьому бажання знайти «трансісторичний смисл та виправдання історичних подій», що проявляється, зокрема, в марксизмі,  який також «зберігає за історією її зміст», встановлює кінцеву мету (спасіння робітника), хоча, на відміну від архаїчного Золотого сторіччя, міфологія марксизму не містить  у собі ідеальний стан людства на початку історії [1, с. 115]. Періоди активних соціальних трансформацій мають свою специфіку щодо соціальної міфотворчості, яка полягає  в тому, що вона може бути шляхом осмислення суспільством власної соціокультурної  та політичної ситуації, консолідації та стабілізації внутрішніх процесів. Проте іноді таке осмислення не є вдалим, і тоді суспільство знову і знову змушене повертатись до певної ситуації, що породжує велику кількість варіантів її міфологічного прочитання.
       Українські фахівці О. Донченко та Ю. Романенко, досліджуючи питання міфів у  дистресовому суспільному досвіді, вказують на те, що «часто досвід залишається в надрах  історії даного суспільства непереосмисленим, і за наступної ситуації, схожої з минулою,  він потрапляє в «нову» історію зі своїми помилковими формами... все, що колись уже було, повторюється наче вперше» [2, с. 93]. При цьому виникають своєрідні «кризові» міфи,  механізм формування яких відображає формування внутрішньо конфліктного соціуму. Часто цей  конфлікт супроводжується самовідчуженням та  самозапереченням  соціуму,  тотальною критикою  «свого» та не менш тотальною ідеалізацією  «чужого». Приклади  такого явища існують сьогодні в багатьох країнах пострадянського простору, населення  яких розпад СРСР поставив перед необхідністю вирішення гострого аксіологічного конфлікту між стабільними традиційними та новими інноваційними цінностями. Одним з проявів такої дистресової міфотворчості є тяжіння до американізації або європеїзації в українському та російському суспільствах. Це проявляється зокрема в тому, що суспільство  починає сприймати не властиві йому раніше міфи, яким є, наприклад, міф про «американську мрію» для українського суспільства, один з варіантів прочитання якого є наступним: «Я – така ж проста людина, як і ви, проте я багато працював і добився успіху». На  думку О. Яцунської, в українському передвиборчому марафоні 2004 р. міф про американську мрію був послідовно втілений в політичному іміджі В. Януковича [3, с. 78]. Разом зі  зверненням до інших політичних та культурних традицій як більш досконалих зразків  (наприклад, Заходу як зразка демократії або Росії як зразка сильної держави), в суспільстві, яке переживає дистресовий досвід, формуються так звані «контрміфи», спрямовані на  радикальний націоналізм, замкненість або посилення локальної ідентичності (наприклад,  посилення  ідентичності  Південного  Сходу  України  після  «помаранчевої»  революції,  адже будь-яка  революція призводить до порушення  системи внутрішньої гармонізації  та регуляції суспільства; російські націоналістичні міфи, пов’язані з євроазійським рухом, рухом проти нелегальної імміграції, рухом «Російська національна єдність» та ін.) 
       Для українського суспільства досі залишається до кінця не вирішеним питання про власний суспільно-історичний шлях, що породжує нові соціально-політичні кризи. Міфи,  які формуються під час інтенсивних соціальних трансформацій, можуть мати як позитивний, так і негативний характер впливу на соціум. Крім того, в періоди підвищеної нестабільності міфи часто є ситуативними (технологічними), але найчастіше навіть ті міфи, які створювались для такої ситуативної мети, як перемога на виборах певного кандидата, апелюють до  «вічних», тобто архетипових міфологічних образів та сюжетів (таких,  як образ героїзованого злочинця, вічного учня, архетип тотожності істини і влади та ін.) 
       У цьому контексті слід повернутись до теорії О. Донченко та Ю. Романенко, які  говорять про «хворі» (асоційовані з тяжкими, аномічними періодами історії) та «здорові» (позитивні, асоційовані з радістю та  успіхом) архетипи. «Хворі»  архетипи заважають розвинутись архетипам «здоровим» і, таким чином, знову і знову повертають суспільство до стресового стану. Так, «усе, що відбувалось у ситуації першого перебудовчого путчу в Росії (1991 р.), походило на якийсь фарс, на хронікально-документальний  фільм про те, що колись уже було» [2, с. 97]. Подібні ідеї декларує і С. Кара-Мурза, говорячи про «білі» міфи (міф про Захід як християнську цивілізацію, спадкоємця античності, міф про розвиток як імітацію Заходу) та «чорні» міфи (міф про Інквізицію, міф  про  Івана  Грозного).  «Чорні»  міфи  зберігаються  та  актуалізуються  для  того,  щоб  виправдовувати ті чи інші негативні явища в суспільстві, посилаючись на деструктивний  минулий  досвід  [4,  с.  226-229].  Величезним  негативним  досвідом  для  багатьох  країн  світу стали злочини фашизму, що стало однією з причин того, що саме з подіями періоду Третього рейху політологи, соціологи, історики та журналісти порівнюють політичні  події   сьогодення   (зокрема,   встановлення   паралелей   між   образами   А.   Гітлера   та  Й. Сталіна, А. Гітлера та Дж. Буша, А. Гітлера та В. Путіна (дуже популярне порівняння в англомовній науковій періодиці). 
        Міфотворча  активність  під  час  суспільних  трансформацій  неодмінно  включає  зміну аксіологічних установок населення. Російська дослідниця Т. Рассадіна на основі  дослідження трансформації традиційних цінностей росіян в період післяперебудови розкрила алгоритм цих трансформацій, що включає п’ять послідовних фаз: 1) фаза посилення значущості традиційних цінностей у процесі їх первинної взаємодії з ціннісними  новаціями  під  час  наростання  соціальної  дезінтеграції  та  аномії;  2)  фаза  біфуркації,  в  якій відкриваються основні можливі варіанти подальшого шляху розвитку, вибору цінностей;  3)  фаза  інноваційного  руху  в  цінностях,  пов’язана  із  соціальною  адаптацією,  зняттям гостроти попередніх проблем; 4) фаза нових протиріч між культурними та соціальними  відносинами;  5)  фаза  певного  «відкоту» до  традиційних  ціннісних  основ  у  багатомірному  нелінійному  ціннісному  просторі,  в  результаті  чого  формується  новий  тип  суспільної  свідомості  через  диференціацію  та  взаємоінтеграцію  ціннісних  систем  [5, с. 101]. Незважаючи на те, що цей алгоритм був призначений для опису ситуації в  російському соціумі, він, на нашу думку, цілком може бути застосований і для аналізу  інших суспільних систем. 
        Міф є глибоко людським способом  сприйняття  світу,  тому  міфотворчість загалом є цілком природною формою людської культурно-творчої активності. Але сьогодні  все частіше соціальні міфи свідомо створюються певними персонами або групами для  реалізації  цілком  конкретних  завдань,  таких,  як  успішний  розвиток  бізнесу  або  отримання політичної влади. Для розкриття механізму соціальної міфотворчості необхідно  виділити стадії формування міфу. 
        На думку С. Лебедєва, таких стадій можна виділити три. 
        1. Стадія «бродіння», коли у сфері досвідомого народжується смутний та нестійкий протоміф. Ідея міфу на цьому етапі є ще дифузною та неоформленою. 
        2. «Евристична»  стадія –  якісна  трансформація  міфологічного  уявлення,  пов’язана  з  оформленням  та  «кристалізацією»  його  ідеї.  Це  здійснюється  через  інтуїтивне  знаходження найбільш органічного, лаконічного та виразного формулювання, в якому  міф  «впізнає  себе».  Таке  формулювання  виконує  акумулюючу  функцію,  прояснюючи  «обличчя» міфу і перетворюючи його потенціальну смислову енергію на актуальну.
        3. «Сугестивна»  стадія,  на  якій  відбувається  зворотний  процес  інтеріоризації:  через механізм сугестії та автосугестії сформована ідея міфу знову занурюється в підсвідоме, кодуючись у мові  символічних  образів  та підкріплюючись  енергією архетипових емоцій [6]. 
        Беручи  до  уваги  штучний  характер  створення  більшості  соціальних  міфів,  цю  схему можна уявити в дещо зміненому та розширеному вигляді: 
        1. Знаходження найбільш яскравого та ефективного формулювання міфу, розробка його структури.
      2. Постановка мети та основних завдань, вибір «цільової аудиторії» та пошук відповідного  міфу  (при  цьому  бажаним  є  опирання  на  існуючі  архетипові  уявлення  суспільства). 
         3. Пошук та розробка методів прийомів інфільтрації міфу в суспільну свідомість.
       4. Практична реалізація міфотворчого продукту, що може призвести до непередбачуваних  наслідків  (у  зв’язку  з  тим,  що  суспільну  реакцію  на  міф  іноді  дуже  важко  спрогнозувати). 
        Якщо перші дві стадії відносять до теоретичного етапу міфотворчої діяльності,  то другі дві – до практичного етапу. Стосовно першої стадії слід відмітити, що штучно  сконструйовані соціальні міфи завжди мають цілком реального замовника, який намагається  за  їхнього  допомогою  досягти  цілком  реальних  завдань.  При  цьому  важливо  брати до уваги той момент, що подібним чином сконструйовані соціальні міфи завжди  мають  окреслені політичні,  культурні або класові межі. Неможливо  «подобатись всім  відразу», і в цьому полягає серйозний недолік як комерційних, так і політичних та економічних міфів. Ще однією важливою умовою цієї стадії соціальної міфотворчості є орієнтація на потреби «людини маси», для якого, за словами О. Макарової, важливим є не  знання, а думка, певна точка зору [7, с. 4]. Тут згадується відомий афоризм французької  письменниці Мадам де Сталь: «Коли наш світогляд звужується до точки, ми називаємо  її точкою зору». Завдання міфотворця полягає в тому, щоб подати інформацію у вигідному  для  себе  ракурсі,  створивши  при  цьому  ілюзію  цілковитої  природності  власних  ідей, підкреслити їх вкоріненість утрадиції, здоровому глузді, фактах реального життя, науці тощо. Так, не випадковим є присутність в комерційних рекламних роликах українського  телебачення  образу  лікаря,  який  щиро  рекомендує  своєму  пацієнтові  вживати  певний  йогурт  для  правильної  роботи  шлунка,  чистити  зуби  певною  пастою,  пити  «правильну» воду або ж застосовувати певну жувальну гумку. Не менш популярним є  українські  етнічні  мотиви  (рушник,  люди  в  національних  костюмах,  народний  орнамент),  візуальне  та  аудіальне  підкреслення  «давньої  традиції» певної  марки  продукту  або навіть банку. 
        Дуже важливою стадією міфотворчості є оформлення міфу. Сила дії міфу на масову свідомість безпосередньо залежить від того, наскільки яскравим є його формулювання. Так, однією з головних причин широкого  резонансу «помаранчевої» революції  2004 р. стали грамотно підібрані гасла та формули, які змогли швидко активізувати суспільну свідомість та залучити до революційних подій велику кількість людей. Ось деякі 
з цих  формулювань:  «Народ  обере  Україну, а не зону!», «Свободу не  спинити!», «Це  буде перемога нас усіх!», «Досить брехати!» та ін. Форма міфу в певному сенсі є важливішою за зміст, оскільки зміст може змінюватись і за збереження форми. За словами  Д. Усова,  «існує певна міфологічна структура, здатна поглинути будь-який зміст з подальшим перетворенням його з певною метою [8, с. 6]. При цьому між змістом і формою міфу немає протиріч. Зміст може змінюватись залежно від змін у суспільстві (міф  черпає матеріал для наповнення із зовнішніх джерел – політики, релігії, науки, мистецтва), проте структура залишається незмінною. 
        Етап практичного втілення  результатів міфотворчості в життя пов’язаний із застосуванням багатьох прийомів. Ці прийоми найчастіше  спрямовані  на такі  сфери, як  міфологізація особистості (створення образу героя), міфологізація групи людей або суспільного  класу  (політичної  партії,  рок-групи,  робітничого  класу),  міфологізація  події  (Перемоги 9 травня 1945 р., подій 11 вересня 2001 р.), міфологізація ситуації (наприклад,  революційної  або  електоральної),  міфологізація  історичного  періоду  (міфи  про  «славетне минуле», «Золотий час»).
        Психологічним  підґрунтям  міфотворчої  діяльності  є  емоції  та  почуття,  уява,  пам’ять,  увага  (передусім  така  важлива  її  властивість,  як  вибірковість,  через  яку  міф  реалізує характеристику вибіркової гіперболізації), атрибуція,  оцінка, формування образів, понять та класифікація (категоризація). 
        Емоції та почуття є неодмінними супутниками успішної міфотворчості, тому що  міф просто не «спрацює», якщо не задіяна емоційно-афективна складова людської психіки. Яскраві приклади цього дає комерційна реклама: вона спонукає до відчуття радості,  жаху,  співчуття,  маніпулює  батьківським  інстинктом  (причому  не  лише  в  рекламі  дитячих  товарів,  але  й  в  товарах  для  домашніх  тварин,  де  фігурують  формули  типу 
«Кошеня – це теж дитя»).
       Міф неодмінно активізує уяву, що відбувається як за допомогою лінгвістичних  стереотипів (конструкцій, що спонукають людину робити начебто самостійні висновки  із запропонованих посилань),  так  і за допомогою візуальних образів. Наприклад, рекламні ролики таких косметичних засобів, як шампунь, помада, парфуми, мило, дезодорант тощо, часто будуються за схемою: використання засобу – вихід на вулицю (вечірку, свято тощо) – захоплення оточуючих та шалений успіх у протилежної статі (як, наприклад, це відбувається в  рекламі чоловічого дезодоранту  «Axe»). Насправді ніде не  говориться, що такий результат є лише наслідком користування косметичним засобом,  проте людська свідомість сприймає це саме в такому ракурсі.
       Пам’ять як здатність людини до запам’ятовування подій минулого, людей, образів та ситуацій також неодмінно включається в дію міфотворчого механізму. У психологічному  контексті  існує  розподіл  пам’яті  на  сенсорну,  короткочасну  та  довгочасну. 
Для  людської  психіки  є  властивим  запам’ятовувати  лише  найбільш  яскраві  моменти або ж ті, на які з певних причин була спрямована індивідуальна увага (наприклад, професійний перукар може під час знайомства звертати увагу передусім на зачіску людини, тоді як для представника іншої професії це момент може бути взагалі неважливим). 
Російський дослідник П. Гуревич наводить цікавий приклад вибірковості людської уваги та пам’яті: у дореволюційній Росії проводили експеримент, під час якого учасникам було запропоновано подивитись короткий сценічний епізод (вбивство Юлія Цезаря), а  потім описати його. У результаті виявилось, що жодна людина не спроможна достовірно розповісти про те, що відбувалось лише кілька хвилин тому [9, с. 70].
       Атрибуція – це механізм, який дозволяє людині організовувати інформацію відповідно до її значущості  саме для цієї людини.  Вона  також входить  до психологічної  основи механізму міфотворчості. При цьому часто хибні висновки робляться через обмеженість минулого досвіду або інформації з певного питання, що сприяє розвитку міфотворчої  активності.  Психологами  вже  давно  помічено,  що  люди  часто  приписують  успіхи суто власним якостям, а невдачі пояснюють через дію обставин або ж негативні  риси інших людей. Так, в політичній пропаганді часто міститься критика певних якостей суперника, а іноді сама пропаганда перетворюється на суцільну «анти-пропаганду» ідей та дій певної партії або ж кандидата. 
       Роль  оцінки  (процесу  визначення  індивідуальної  релевантності  стимулів)  у  міфотворчому процесі визначається тим, що оцінка формує реакцію, впливає на поведінку та прийняття рішень. Завдання міфотворця в даному випадку полягає в тому, щоби  змусити представників «цільової аудиторії» повірити в те, що та чи інша ідея є важливою саме для них. При цьому застосовується різноманітні прийоми, у тому числі і на  мовному рівні (наприклад, застосування неформального стилю мовлення, вживання займенника «ти» замість «ви» – «А ти вже записався добровольцем?», «А в тебе вже є такий телефон?»).
       Формування  образів  та  понять  є  частиною  повсякденної  активності  людської  свідомості. У реальному житті людина стикається з величезною кількістю явищ та подій,  тому  набагато  легше  класифікувати  їх  в  певні  рубрики,  ніж  аналізувати  кожного  разу кожний окремий елемент. Величезну роль при цьому відіграють асоціації (наприклад, Японія – Фудзіяма, суші, самураї, харакірі, місто Донецьк – вугілля, троянди, футбол, екологічне забруднення, мафія тощо). Асоціації можуть бути як позитивними, так і  негативними, можуть виникати стихійно, а можуть культивуватись та підкреслюватись  зацікавленими силами. Схема формування географічних образів, запропонована Н. Замятіною, цілком може бути застосована для аналізу формування міфологічного образу взагалі. Вона включає наступні компоненти: 1) інформація,  яка поступає; 2) розпізнавання «міток»; 3) асоціації; 4) синтез асоціацій; 5) формування уявлення; 6) створення  нових «міток»; 7) фіксація уявлення [90, с. 26]. Як мітки можуть бути різноманітні символи (кольори, зображення, мелодії, рідше –  смаки або запахи). Приклад міфологізації  географічного образу наводить Д. Дадаян, аналізуючи міфи про невизнані держави Закавказзя (нові держави –  це конфлікти, небезпечний прецедент, дезінтеграція, зони тіньової економіки, наркотрафіка тощо) [10, с. 55].
        Спектр прийомів міфологізації є досить широким, проте найбільш поширеними  з них є наступні:
       Прийом  порівняння  та  критики.  Цей  прийом  спрямований  на  те,  щоб  шляхом  порівняння виявити негативні риси тієї людини, продукту, події або ситуації, яку слід  нейтралізувати, тим самим виставивши у вигідному ракурсі іншу людину, продукт, подію або ситуацію. Наприклад, передвиборча реклама 2006 р. Партія соціального захисту  містила різке протиставлення руйнівних наслідків політичних лідерів (без чіткої персоніфікації)  та  конструктивних  дій  самої  партії.  Ключовим  при  цьому  було  слово  «захист»: «Вожді – це революції, вожді – це голод, вожді – це війни. Нам потрібен захист... Ми захистили, побудували... Ми захистимо вас!». Цей прийом часто застосовується для  конструювання міфологічних образів «друга» та «ворога».
       Прийом вибіркових критеріїв оцінки. Під час створення міфу оцінка  тих чи інших подій, явищ або людських поступків подається не об’єктивно, а в певному ракурсі,  за ігнорування інших аспектів даного питання. При цьому якщо мова йде про створення  історичного міфу, як правило, міфотворці ігнорують посилання на першоджерела, оперуючи лише загальними стереотипами масової свідомості (типу «Росія і Україна – братні народи», «Захід перетворить Україну на вигрібну яму для ядерних відходів» тощо).
       Прийом  апеляції  до  минулого  або  майбутнього.  У  першому  випадку  робиться акцент на стабільність тієї чи іншої ідеї, її вкоріненість у національних культурних та  інших традицій, створення страху змін, як таких, що будуть руйнівними та призведуть  до нестабільності. У другому випадку, навпаки, може застосовуватись критика закостеніння  теперішньої  ситуації  та  підкреслення  необхідності  руху  в  майбутнє.  Численні  приклади  такого  міфотворчого  прийому  містяться  в  пресі,  по  телебаченню,  у  мережі  Інтернет. Так, вже типовим стало акцентування того, що певний продукт є «новинкою», містить  «нову покращену  формулу» тощо. При цьому відбувається звертання до людської цікавості та бажання змін. Людина не завжди може змінити певні масштабні речі  у власному житті, проте їй буде психологічно легше створити ілюзію змін через купівлю тієї чи іншої «новинки». Цей прийом є поширеним для створення міфологічного образу різноманітних організацій. Так, однією зі складових образу авіакомпанії Virgin було підкреслення її політики  стосовно нововведень [13, с. 47]. Подібний прийом застосовується і для створення політичних міфів (Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція» це – новий курс реформ»).
       Прийом апеляції до досвіду відомої людини, авторитету науки або думки народу. Ілюстрації цього прийому можна побачити практично кожного дня на екранах телевізорів,  а  також  у  друкованій  продукції.  Так,  в  українській  передвиборчій  пропаганді Соціалістичної партії у 2006 р. був задіяний цикл рекламних роликів, які були побудовані за класичним сюжетом –  прості  люди розповідають на камеру про  те, чому вони  хочуть бачити саме цю  політичну партію при владі, а  точніше, відповідають на запитання «Чому ви хочете, щоб в Україні був соціалізм?». Часто такі «інтерв’ю» мають характер поради, заклику типу «Приєднуйтесь до нашої доброї справи», опирання на особистий досвід («Їм сам і раджу вам»).

       Важливу роль у міфотворчості відіграє ідеологічний авторитет науки, звертання  до якого містяться як в езотеричній літературі, комерційній сфері, так і в політиці. Так,  цілий ряд наукових міфів експлуатується політичними партіями «екологічного» напрямку (Партія екологічного порятунку «Еко+25», Партія «зелених» та ін.) Це є цілком логічним у зв’язку з тим, що наука, незважаючи на свою зовнішню раціональність, має глибокий міфологічний потенціал. Як справедливо відзначає О. Заздравнова, політика – це «сфера  людської  діяльності,  що  спирається  одночасно  і  на  наукове  знання  про  дійсність, і на ідеальні моделі майбутнього, що поставляються ідеологіями» [11, с. 9]. 
       Прийом підміни понять. Цей прийом застосовується для створення різних типів  міфів.  Найбільш  простим  прикладом  реалізації  цього  прийому  є  наступний:  реклама  чіпсів містить візуальний ряд з яскравими образами овочів та м’яса, тим самим встановлюється асоціація між цими продуктами та власне самими чіпсами. Те ж саме робиться  в рекламі популярного напою зі смаком апельсину – в ролику центральне місце займає  не  самий  напій,  а  образи  соковитих  стиглих  плодів.  Іншим,  більш  давнім  прикладом  застосування  цього  прийому  є  ототожнення  завойовниками  Нового  світу  християнських святих із найбільш шанованими божествами релігійної традиції американських індіанців.  На  думку  Т.  Паніотової,  саме  в  цей  спосіб  «апостол  Фома  перетворився  на  першохрестителя Америки» [12, с. 77].
       Прийом  створення ефекту перемоги та переваг. Прикладом застосування цього  прийому є численні лозунги та формули політичних сил, наприклад:  «Ми –  сила, ми – надійність, ми – впевненість у завтрашньому дні» (Партія регіонів, 2006 р.); «Дія та сила!» (Наша Україна, 2006 р.) Часто цей прийом включає інший, описаний Д. Карнегі та  іншими психологами, прийом, сутність якого полягає в наступному:  «Створіть людині 
імідж, який вона буде намагатись виправдати». Типовим прикладом цього є наступний  фрагмент політичної пропаганди: «Партія регіонів вірить у вашу високу громадянську  активність. Незабаром майбутнє України залежатиме від вас... Прийдіть та проголосуйте...» Ось інший приклад застосування цього прийому: «Ти переміг. Рік тому ти відстояв свій вибір... Але вони хочуть повернутись...Ти – єдиний, хто може це змінити». Сьогодні в українській політиці розпочинається експлуатація  ще  одного  міфу –  міфу про  «викрадачів перемоги майдану».
       Прийом створення ефекту щастя, задоволення, позитивного мислення. Цей прийом проявляється у формулах типу «Справедливість є. За неї варто боротись», «Весна  переможе», «Третя  сила –  це  сила  правди  і  добра».  Варіантом  цього  прийому  є  залучення  елементів гумору, дотепних  «псевдонародних» віршів  тощо. Одним з найбільш  яскравих прикладів такої міфотворчої діяльності в українському політикумі є агітацій-
ний матеріал партії «Блок Литвина», який містив велику кількість віршів типу: «Де б ти  не був – у Криму чи в Карпатах, / Захід чи Схід – Україна одна. / І щоби брат не піднявся на брата, / Ми обираємо «Блок Литвина!»«.
       Прийом створення досконалого образу. Як правило, міфологізований об’єкт набуває абсолютизованих ідеалізованих якостей, як позитивних, так і негативних (образи  ідеального героя або ідеального злочинця). 
       Прийом збудження емоцій жаху, занепокоєння, провокування психозу. Цей прийом за своїм характером є протилежним до попереднього і містить явну або приховану  загрозу («Якщо ви не хочете хворіти, то ви маєте купити ці вітаміни», «Якщо ви не хочете жити в бідній країні, то ви маєте проголосувати за цього політичного лідера»). Сучасні інформаційні технології надають широкі можливості для реалізації цього прийому в аудіовізуальному плані. 
       Прийом  сублімінального  впливу.  Якщо  говорити  більш  точно,  це  цілий  комплекс прийомів, що діють на межі можливостей людського сприйняття. Найбільш обговорюваним з них є прийом «25-го кадру». Проте на сьогодні цей прийом є надто дискусійним, щоб виносити остаточну оцінку його реальних властивостей та масштабів дії.
       Отже, соціальна міфотворчість має широкий арсенал прийомів, який час від часу  поповнюється новими розробками. Проте в основі всіх цих прийомів лежить намагання  трансформувати сприйняття реальності, подавати звичайні речі в незвичайному ракурсі  з певною метою, але при цьому створити ілюзію їх абсолютної природності. На практиці зазвичай застосовується не один прийом міфологізації, а цілий комплекс прийомів,  що посилює дію соціального міфу на суспільну свідомість.
       Не зважаючи на те, що в сучасному світі міфотворчість все частіше набуває агресивних  маніпулятивних  форм,  суспільство  як  система,  що  сама  себе  розвиває,  має  внутрішні механізми самозахисту, адаптації до змін та виходу з кризового стану. Підсвідоме відчуття загрози розколу та дестабілізації з боку тих чи інших штучно сконструйованих міфологем змушує соціум шукати шляхи їх деміфологізації. Деміфологізація в  даному  випадку  є  спробою  раціональної  інтерпретації  соціальних  міфів,  які  супроводжують суспільні трансформації. Крім того, не слід забувати про існування поняття деміфологізації як прийому вивчення міфів. 
       Раціоналізація передбачає логічне розчленування реальності, тоді як міф завжди  подає світ як єдність. Відомий дослідник В. Деперт, аналізуючи наукові міфи, пише, що  «міфічний характер втрачається, якщо загальні уявлення відділяються від приватних (в  міфогенних ідеях одні та другі утворюють одне ціле)» [14, с. 7]. Одним з наслідків раціоналізації сприйняття стало явище секуляризації – процес зменшення впливу релігійної ідеології та релігійних інститутів на суспільне життя.
       Якщо  на  теоретичному  рівні  деміфологізація  представлена  раціоналізацією,  то  на практичному рівні діють інші механізми, найбільш важливими з яких є різні форми  девіантної поведінки. Девіантна поведінка –  це поведінка або окремі вчинки, які суперечать  прийнятим  у  суспільстві  нормам.  У  контексті  деміфологізації  особливу  увагу  слід  приділити  таким  її  формам,  як  гумор  (висміювання  «заборонених» тем),  а  також  соціально-політичний хеппенінг. 
       Глибокий деміфологізуючий потенціал девіантної поведінки є  очевидним, хоча  вона може виконувати і протилежну роль.  Однією з форм девіантної поведінки може  виступати сміх (не слід плутати сміх як інструмент руйнації міфу та міфологічний, або  ритуальний  сміх,  описаний В. Проппом,  М. Бахтіним, Л. Карасьовим), та зокрема гумор. Ще Аристотель говорив про те, що сміх – це одна із форм пізнання істини, а Плутарх підкреслював, що слово або жарт краще розкривають характер людини, ніж боротьба. У сучасному суспільстві гумор також залишається неодмінним супутником критичного мислення та сприйняття навколишнього світу. 
       Гумор є невід’ємним елементом сміхової культури, складного соціокультурного  та психологічного явища, яке відображає здатність людини до критичного сприйняття  дійсності та яке включає в себе також окремі форми гумору – сатиру, іронію, пародію,  парадокс, сарказм та ін. Гумор як метод деміфологізації свідомості проявляється в сміхових  текстах –  анекдотах,  гумористичних  розповідях,  афоризмах,  приказках,  жартах  тощо. Водночас гумор знімає агресію та психологічне напруження, які часто є результатом негативного впливу соціальних міфів на суспільство. 
       Гумор як засіб деміфологізації спрямовується на ті ж самі сфери, що і міфологізація, тобто це може бути як конкретна людина, так і ситуація, подія тощо. У СРСР за  часів Й. Сталіна висміювання офіційної ідеології могло призвести до серйозних наслідків, таких, як арешт або навіть позбавлення життя. Тобто гумористичне розуміння явищ  політичного  життя  розумілось  як  його  критика,  а  значить –  пряма  загроза  існуванню  сконструйованих  соціально  політичних  міфів.  У  сучасних  країнах  пострадянського  простору  ситуація  значно  змінилась.  Крім  демократичних  трансформацій,  це  спричинено також розвитком інформаційних технологій та зростанням їх доступності для населення,  результатом  чого  стали  численні  сайти  гумористичного  характеру,  на  яких  центральними   є   теми   суспільно-політичного   життя   (серед   них:   www.censor.net.ua; www.vladimirvladimirovich.com/; www.whiteworld.ru/rubriki/000109/02040201.html та ін.), а також виникнення окремого жанру віртуального гумористичного фольклору. З другого боку, прийом висміювання супротивника може бути суто міфологізуючим прийомом  боротьби  за  власні  позиції.  У  цьому  випадку  мова  йде  про  так  званий  «псевдофольклор», який насправді має цілком конкретних авторів. 
       Потужним  засобом  деміфологізації  масової  свідомості  є  соціально-політичний  хеппенінг. Поняття хеппенінгу вийшло з мистецького середовища. У першу чергу хеппенінг –  це автономний елемент  театралізованої дії, проте такий,  що  є спонтанним та  ставить за мету виявлення безпосередньої реакції людей та самовираження виконавців.  У хеппенінгу подія є самоціллю, а не просто елементом сюжету. У сучасному суспільстві його функції значно розширились і тепер він виступає також як засіб розкриття внутрішньої  абсурдності  того  чи  іншого  міфу  або  явища  соціально-політичного  життя  та  формою легального протесту проти цього абсурду. Природно, що у більшості випадків  хеппенінг містить гумористичні елементи. 
       У багатьох країнах світу, зокрема США, Польші, Германії та Україні інтенсивно розвивається  соціально-політичний  хепенінг,  який  являє  собою  гумористичну  форму  протесту  проти  соціальної  несправедливості  або  певних  політичних  ідеологій.  Часто  організатори соціально-політичного хепенінгу об’єднуються в квазіпартійні організації,  діяльність яких спрямована на розкриття ілюзорності тієї чи іншої ідеології. До таких  об’єднань належать «Партія диктатури плюралізму», організація «Помаранчева альтернатива», рух «Субтропічна Росія» (основна мета, задекларована на офіційному сайті – покращення політичного клімату шляхом підвищення мінімальної температури навколишнього  середовища  до  +20o),  рух  «фіолетових»  (виступав  під  гаслами  «Фіолетові  прийдуть – багато хто піде!», «Майбутнє або фіолетове, або ніяке!») та ін. Прикладами  соціально-політичного хеппенінгу є зокрема святкування третіх роковин чудесного спасіння Б. Єльцина з вод невідомої річки, яке відбулось 28 вересня 1992 р. на Пушкінській площі в Москві, де двоє учасників «святкування» пройшли урочистий обряд «єльценування», під час якого були вкинуті до фонтану з мішками на голові. Одна з найбільш  яскравих акцій руху «Субтропічна Росія» відбулась 1 травня 1994 р., коли його активісти в місті Вологда закликали всіх жителів вийти до  річки Сухонь з кип’ятильниками, 
щоб підвищити температуру навколишнього середовища.
       За словами С. Зонтага, хеппенінг – це «бісівська комедія», а його мета полягає в  тому,  щоб  «пробудити  сьогоднішню  публіку  від  її  комфортної  емоційної  анестезії», проте реалізується вона через образи цілком анестезованих людей, які беруть участь у  дійстві, головними характеристиками якого є  «церемоніальність  та безрезультатність» [15, с. 47]. Гумор хеппенінгу граничить із жахом перед соціальною дійсністю та водночас допомагає його долати. Хеппенінг відкриває можливість сміятись над тим, що в повсякденному  житті  наділяється  рисами  найвищої  офіційності  та  серйозності  і  тим  самим  допомагає  усвідомленню  умовності  та  міфологічності  багатьох  явищ  суспільнополітичного життя.
       Інформаційні технології відіграють важливу роль у цьому контексті, хоча вони мають  потужну  міфологізуючу  дію.  Соціальні  міфи  породжує  як  нестача  інформації,  так і її надмірний об’єм, який викликає дезорієнтацію. Так, на початку ХХІ ст. став розвиватись такий міжнародний різновид хеппенінгу, як «флеш-моб» (від англ. «миттєвий  натовп»).  Перша  акція  «флеш-мобу»  була  проведена  у  США  в  2003 р.,  і  сьогодні  він  стає все більш популярним, особливо серед молоді. «Флеш-моб» реалізується в беззмістовних на перший погляд акціях, коли група незнайомих до цього людей домовляється  про певний план дій через Інтернет, а потім зустрічається в певному місці, утворюючи  натовп  та  розігруючи  те  чи  інше  абсурдне  дійство.  При  цьому  базовим  принципом  «флеш-мобу»  є відмова від будь-якої ідеологічної або іншої мети. Проте  саме виникнення такого явища  є  симптоматичним,  оскільки  фактично воно є  оригінальною формою заперечення пафосу соціальних інститутів та процесів суспільно-політичного життя.  Доцільно  ту  згадати  слова  Г.  Дебора,  автора  роботи  «Суспільство  спектаклю»: «...якщо логіка ілюзорної свідомості не може правдиво пізнавати сама себе, то пошуки  критичної істини про спектакль мають стати істинною критикою... марення відновлюється в тій самій позиції, в якій воно претендує на те, щоб його побороти» [16, с. 220].
        Таким чином, міфотворчість є природною для людини соціокультурною практикою, яка допомагає їй осягнути те, чого вона не може раціоналізувати. За переживання  суспільством дистресового досвіду формуються специфічні кризові міфи, до яких воно  може повертатись багато разів, перш ніж зможе усвідомити закладений в них соціокультурний досвід. При цьому в суспільній свідомості можуть функціонувати нові міфи, які  раніше не були їй властиві. Якщо розглядати соціальну міфотворчість як свідомий акт,  то в ньому можна виділити чотири стадії (постановка мети, розробка міфу, розробка засобів його впровадження та власне реалізація міфу). Міфотворчість ґрунтується на людській психології та здійснюється через широкий спектр різноманітних методів. Результати міфотворчості можуть мати як позитивні, так і негативні наслідки для суспільства. 
В останньому випадку суспільство залучає механізми деміфологізації, які на теоретичному рівні розгораються через раціоналізацію дійсності, а на практичному рівні представлені  різноманітними  поведінковими  реакціями,  зокрема  такими,  як  гумор  (і  його  різні форми) та соціально-політичний хеппенінг. Проте остаточна руйнація міфу є неможливою в тому сенсі, що міфічна структура зберігається і може набувати нового змісту залежно від соціокультурної та історичної ситуації, в якій він функціонує.  

 Література

1. Элиаде, М. Миф о вечном возвращении: [пер. с фр.] / М. Элиаде // Избр. соч.: Миф о вечном  возвращении.  Образы  и  символы.  Священное  и  мирское.  –           М.:  Ладомир, 2000. – С. 23–124. 

2. Донченко, O. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психопо літичного повсякденного) / О. Донченко, Ю. Романенко. – К.: Либідь, 2001. – 334 с. 

3. Яцунська, О. Міфи президентської виборчої кампанії в Україні / О. Яцунська // Агора. Україна – нові перспективи. – К.: Стилос, 2005. − Вип. 1. – С. 71–86. 

4. Кара-Мурза, С. Г. Манипуляция сознанием / С. Г. Кара-Мурза. –  М.: Эксмо, 2007. – 864 с.  

5. Рассадина, Т. А. Трансформации традиционных ценностей россиян в постперестроечный период / Т. А. Рассадина // Соц. исслед. – 2006. – № 9(269). – С. 95-101. 

6. Лебедев,  С.  Д.  Методология  социологического  исследования  мифов  [Электронный  ресурс] / С. Д. Лебедев // Соционавтика. Интернет-журн. соц. дискурс-исследования. – Режим  доступа:  <http://socionavtika.narod.ru/Staty/Methodo-logos/lebedev1.htm>. –  Заголовок с экрана.  

7. Макарова, А. К. Мифология как способ бытия современного общества (онтологические аспекты): автореф. дис. … канд. филос. наук / А. К. Макарова / Магнитогор. гос.   ун–т. – Магнитогорск, 2007. – 38 с.  

8. Усов, Д. В. Міфологізація свідомості в сучасному суспільстві: автореф. дис. … канд.  філос. наук / Д. В. Усов / Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди. – К., 2002. – 32 с.  

9. Гуревич, П. С. Приключения имиджа: топология телевизионного образа и парадоксы  его восприятия / П. С. Гуревич. – М.: Искусство, 1991. – 221 с.  

10.Дадаян, Д. Непризнанные государства Закавказья: мифы и реалии / Д. Дадаян // Азия  и Африка. – 2006. – № 11(592). – С. 52 – 57. 

11.Заздравнова, О. И. Идеология в эволюционирующем социуме / О. И. Заздравнова. –  Х.: ХТУРЭ, 1999. – 207 с. 

12.Паниотова, Т. С. Рождение утопии: латиноамериканский контекст / Т. С. Паниотова //  Вопр. философии. – 2005. – № 10. – С. 68–77. 

13.Аакер,  Д.  Бренд-лидерство:  новая  концепция  брендинга:  [пер.  с  англ.]  /  Д.  Аакер, Э. Йохимштайлер. – М.: Издат. дом Гребенникова, 2003. – 380 с.  

14.Депперт, В. Мифические формы мышления в науке на примере понятий пространства, времени и закона природы : [пер. с англ.] / В. Депперт. – СПб.: РХГИ, 1995. – 56 с. 

15.Зонтаг, С. Хепенинги: искусство безоглядных сопоставлений: [пер. с англ.] / С. Зонтаг. – М.: Мысль, 1997. – 51 с.  

16.Дебор, Г. Общество спектакля : [пер. с фр.] / Г. Дебор. – М.: Логос, 1999. – 224 с.