МІФОЛОГІКИ ДОНЕЦЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Автор: Сидорова К.Л.

Источник: Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості: Матеріали ХХX міжнародної науково–практичної конференції. – Донецьк: ІПШІ Наука і освіта, 2011. – С.338–341.

Аннотация

Сидорова К.Л. Міфологіки донецької ідентичності. У даній роботі булоа зроблена спроба розкрити регіонально–міфологічний хронотоп, який продукує систему уявлень «про себе самого», що відбивається в міфічних логіках формування донецької ідентичності.

Політична напруга між різними регіонами України, яка певними політичними колами штучно доводиться до протистояння, дозволила артикулювати специфічну цілісність і закінченість того, що отримало різні назви, але позначає одне. Симпатики та адепти кажуть про донецький характер, рішучість та креативність жителів Донецька, критики та опоненти – про феодальну відсталість, агресивність та закритість донбасян. Але думки і тих і інших перетинаються в точці, де йде мова щодо наявності регіональної свідомості, яка емблематизує специфічну ідентичність. Цей факт виявляється дуже цікавим, якщо ми пригадаємо те, що місто Донецьк не має ані довгої історії, ані багатої архітектурної спадщини, ані ландшафтної унікальності, які зазвичай фундують сенсотворчу оповідь про унікальність міста – міфологію його самосприйняття, його міф.
Найбільш фундаментальними характеристиками такого самосприйняття можна вважати імпліцитні уявлення про час і простір, характер яких має важливе значення з точки зору формування соціальної ідентичності індивіда. Важливо, що сучасний соціальний міф рідко виявляється прив’язаним до певної кодифікованої вибірки текстів та/чи ритуалів. Його символіка відтворюється у потоці комунікації, що включена до сфер діяльності людини. Саме на цій функції акцентує свою увагу в роботі «Міфології» (Mythologies) Р. Барт: «Оскільки міф – це слово, то міфом може стати все, що покривається дискурсом». Саме тому, розповідаючи комусь про свій регіон, чим він є – ми окреслюємо його символічний хронотоп, являючи його форму в літературі, політичній риториці й полеміці, ідеологічних побудовах, ЗМІ. І якщо придивитися до такої розповіді критично, то можна виділити певні закономірності в розумінні регіонального часу та простору.
Ведучи мову про простір, стає зрозумілим, що він проглядає у двох площинах: як зовнішній та внутрішній. Площина «зовнішнього» донецького простору виявляється у  «специфічності», що стверджується через образи високої потенційної креативності регіону, через образи «особливого місця» регіону в просторі України й «особливої ролі» в її історії. Це відбувається, наприклад, через посилання на столичність: Донецьк – вугільна столиця; економічна столиця; східна столиця; футбольна столиця, а Донбас –«донор України». З наведених прикладів видно,що відносини «регіон» – «держава» будуються таким чином, щоб територія регіону займала в якомусь сенсі центральне положення в загальноукраїнському просторі незалежно від її реального географічного розташування.
Інший параметр просторових уявлень самовизначення регіону – «внутрішній» простір – полягає в осмислені  наявного природно–ландшафтного чинника. Свого часу О. Шпенглер в «Присмерку Європи» наголошував на необхідному зв’язку між культурою та тим: «відмежованим ландшафтом», до якого вона й залишається прив’язано, на кшталт рослини. Ця думка цілком може бути перенесена й на малі регіональні утворення. Оскільки саме наявні умови багато в чому обумовлюють образи регіону, що виникають на фоні його освоєння. Так, сама природа Донбасу й багатство його надр поволі спроектували долю краю, а в подальшому – визначили канонізацію його шахтарсько – металургійного образу.
Саме «відмежованість» Донбасу від автохтонної культурної території, з якою він від початку освоєння вугільних родовищ не перетинався (що переконливо зафіксували історичні та літературні джерела) – на шахтах працювали мігранти, які якщо й не поверталися до рідних країв, то жили відокремлено у робочих поселеннях. Певний образ життя, пов'язаний із виснажливою працею (шахтарі інколи по декілька діб не підіймалися на поверхню) та неналагодженим побутом, смертельною небезпекою та тяжкими загулами, але при цьому й з можливістю добре заробити й формував специфічну ідентичність. Відчуття «виключності території» веде до формування думки про «обраність народу». Ще й досі вживаний вираз про залізний «донецький характер».
Вади історичної «біографії» компенсуються за рахунок включення часової перспективи до міфологічного простору – попередниками донеччан стають скіфи та сармати («ми існували в праісторичні часи, до Москви, та до Києва»). Час відчувається в регіональному міфі як позбавлений протяжності: це чи то вічне «тепер», чи то період де часу немає. Але для мешканців не історичного за своєю суттю регіону важливо якось локалізувати себе в часі. Це досягається через звернення до «давності» регіону чи його адміністративного центру, що «вкорінює» його в історії. Донеччина малюється через сарматське та скіфське минуле, як місце битви на Калці, через прикордонну місію донського козацтва, анархічну свободу батьки Махна та промислову місію на радянські вимоги. Важливим аспектом є також сакральна географія регіону, а саме – присутність у ньому однієї з трьох українських Лавр – Свято–Успенської Святогірської лаври. Цей факт усвідомлюється як належний стан речей, підтвердження того, що все найкраще, найгідніше має донецьке коріння.
Завдяки таким зверненням з’являється можливість сприймати регіон як такий, що органічно й динамічно розгортається зі своїм минулим, теперішнім й перспективами. Ці символи активно використовуються в сучасній практиці. З іншого боку, «давність», історичність – один з символічних прийомів підвищення авторитетного статусу регіональної спільноти.
Міфологічний хронотоп з необхідністю передбачає феномен свята, але свята, пов’язаного зі специфікою міфологічної образності. Й саме з феноменом регіонального свята пов’язане донецьке повсякдення: подія, яка закарбовує існування регіональної спільноти в історії, особливо така подія, яку можна інтерпретувати в термінах народження, створення, утворення, сприймається як привід для святкування. Характерним прикладом виступають широко розповсюджені в практиці регіональної влади святкування регіональних «ювілеїв», ювілеїв окремих підприємств та організацій на рівні свята регіонального значення. Карбування часу проглядає у заходах, що присвячуються видатним краянам. Їх імена носять вулиці, площі, інші об’єкти, такі як університети, школи, лікарні. Виходить такий собі образний ряд видатних співвітчизників, який оформлюється у своєрідну персоніфіковану історію регіональної спільноти, що є аналогічною до історії видатних подій пов’язаних з регіоном. Симптоматичним стало те, що в Донецьку день футбольного клубу «Шахтар» чи не найочікуваніше та наймасштабніше свято.
Регіонально–міфологічний хронотоп, таким чином, позначає образ регіону як нерозривної єдності логіки формування «зовнішнього» простору, через виокремлення власного світу («регіону»), зі стратегіями вибудовування «внутрішнього» середовища на кшталт міфологічних ландшафтів – зі своїми легендами, сакральними місцями та святами. Мандри світами регіональної міфології й продукують «спільні сновидіння». І нам ще треба оцінити вплив цих «снів» на донецьку культуру і свідомість. Бо саме регіональна міфологія продукує систему уявлень «про себе самого», яка відбивається, перш за все, в міфічних логіках формування донецької ідентичності.