Якість робочої сили є важливою компонентою ринку праці, тому створення державою умов для розвитку системи професійного навчання персоналу протягом всього періоду трудової діяльності працівника розглядається як першочерговий напрям державної політики зайнятості, націлений на забезпечення економіки кваліфікованою робочою силою.

Відповідно до даних Держкомстату, щорічно понад 300 тис. осіб здобувають нові професії безпосередньо на виробництві, понад 1 млн. працівників підвищують свою кваліфікацію. Така ситуація пов'язана не тільки з невідповідністю обсягів та напрямів підготовки робітників професійно-технічними навчальними закладами потребам роботодавців, а насамперед з тим, що стрімкий розвиток науки й техніки потребує від учасників трудових процесів постійного оновлення знань, умінь і навичок, а також з тим, що підготовка кадрів у професійно-технічних навчальних закладах здійснюється зараз за 500-ми професіями, в той час, як на виробництві їх використовується понад 5 тисяч [3].

На сьогодні в Україні спостерігається негативна тенденція щодо підвищення кваліфікації та якості робочої сили на підприємствах, в установах та організаціях. За щорічними даними Держкомстату, чисельність працівників, які підвищили кваліфікацію, знизилася з 8,7% облікової чисельності штатних працівників у 2006 р. до 8,4% у 2009 р. (таблиця 1).

Також негативна тенденція стосується і підготовки кадрів на виробництві. За щорічними даними Держкомстату, чисельність осіб, яких було навчено новим професіям, знизилася з 2,6% облікової чисельності штатних працівників у 2006 р. до 2% у 2009 р. Така сама негативна тенденція стосується і середньооблікової чисельності штатних працівників, яка знизилася на 7% у 2009 р. порівняно із 2006 р.

Таблиця 1 – Стан підготовки та підвищення кваліфікації кадрів на виробництві у 2006-2009 рр. в Україні [7,8]

Чисельність працівників, які підвищили свою кваліфікацію, є найвищою у Донецькій області, вона склала 123,6 тис. осіб, питома вага складає 13,9% облікової чисельності штатних працівників; у Дніпропетровській області – 103 тис. осіб або 11,6%; у м. Києві – 73,5 тис. осіб або 8,3%. Найнижчою чисельність працівників, які підвищили свою кваліфікацію, є у Чернівецькій області – 10 тис. осіб, питома вага склала 1,1%, Тернопільській – 12 тис. осіб або 1,3%, Закарпатській – 12,2 тис. осіб або 1,4%. Так, чисельність осіб, яких було навчено новим професіям, є найвищою у Донецькій (17,3% облікової кількості штатних працівників), Дніпропетровській (12,6%) та Луганській (8,7%) областях. Найнижчою чисельність осіб, яких було навчено новим професіям, є у Волинській області – 0,8% , Чернівецькій – 0,9%, Чернігівській – 1,1%, що обумовлено низьким рівнем розвитку промислового виробництва у цих областях.

Найбільшу чисельність працівників, які підвищили свою кваліфікацію, складають працівники промисловості України, чисельність яких становить 351,5 тис. осіб, питома вага дорівнює 39,5%, працівники освіти – 156,9 тис. осіб або 17,6%, працівники охорони здоров’я та надання соціальної допомоги – 120,8 тис. осіб або 13,6%. Недостатньо уваги приділяється підвищенню кваліфікації працівників підприємств, які належать до таких видів економічної діяльності, як рибальство та рибництво, готельний та ресторанний бізнес, лісове господарство та мисливство, де підвищенням кваліфікації було охоплено 0,03-02% облікової чисельності штатних працівників.

Більше всього осіб навчено новим професіям за такими видами економічної діяльності: промисловість – 147,3 тис. осіб, питома вага – 70,4%, діяльність транспорту та зв’язку – 26,2 тис. осіб або 12,5%. Менш за все навчено новим професіям за такими видами економічної діяльності як рибальство та рибництво – 0,1 тис. осіб або 0,05%, діяльність готелів та ресторанів – 0,5 тис. осіб або 0,2%, що свідчить про недостатній розвиток цієї сфери діяльності.

Лишається також недостатньою середня по Україні періодичність підвищення кваліфікації працівників. Вона є вдвічі нижчою за нормативну, а у сільському господарстві, оптовій і роздрібній торгівлі – вдесятеро. У країнах Європейського Союзу періодичність підвищення кваліфікації працівників становить 3-5 років, у Японії – до 1 року. Ситуація, що склалася, є свідченням того, що рівень кваліфікації значної кількості працівників в Україні не відповідає вимогам сучасного виробництва, а система підвищення кваліфікації потребує подальшого розвитку та удосконалення передусім на основі досвіду зарубіжних країн.

На думку аналітиків Світового банку, формування не менше 80% ВВП розвинутих країн безпосередньо залежить від якості трудового потенціалу і лише 20% ВВП визначається матеріальними умовами виробництва. Все це вимагає систематичного підвищення кваліфікаційного рівня працівників, у тому числі через професійне навчання кадрів на виробництві [3].

Професійне навчання є це процесом цілеспрямованого формування у співробітників спеціальних знань, розвиток необхідних навичок й умінь, які дозволяють підвищувати продуктивність праці, максимально якісно виконувати функціональні обов'язки, освоювати нові види діяльності [1].

Для професійного навчання кадрів на виробництві застосовуються такі його види:

1) первинна професійна підготовка робітників;

2) перепідготовка робітників;

3) підвищення кваліфікації робітників;

4) підвищення кваліфікації керівних працівників та фахівців [6].

Первинна професійна підготовка робітників – це професійно-технічне навчання осіб, які раніше не мали робітничої професії, що забезпечує рівень професійної кваліфікації, необхідний для продуктивної професійної діяльності. Вона здійснюється із числа осіб, які зараховані на роботу до суб'єкта господарювання учнями. Професійна підготовка робітників на виробництві здійснюється шляхом курсового чи індивідуального навчання. Виробниче навчання проводиться індивідуально на робочому місці під керівництвом інструктора виробничого навчання. Робітників, які навчаються індивідуально, доцільно при можливості об'єднувати в групи чисельністю від 5 до 30 осіб для вивчення спільної частини теоретичного курсу, передбаченої навчальними планами та програмами.

Перепідготовка робітників – це професійно-технічне навчання, спрямоване на оволодіння іншою професією робітниками, які здобули первинну професійну підготовку. Перепідготовка здійснюється:

– для навчання робітників, що вивільнюються у зв'язку з перепрофілюванням, реорганізацією суб'єкта господарювання тощо;

– для розширення їх професійного профілю, підготовки до роботи в умовах колективної форми організації праці;

– при потребі змінити професію у зв'язку з відсутністю роботи, що відповідає професії робітника, або втраті здатності виконувати роботу за попередньою професією.

Перепідготовка, як і первинна професійна підготовка, здійснюється шляхом курсового та індивідуального навчання. Перепідготовка завершується кваліфікаційною атестацією [4].

Підвищення кваліфікації робітників – це професійно-технічне навчання робітників, що дає змогу розширювати і поглиблювати раніше здобуті знання, уміння і навички на рівні вимог виробництва чи сфери послуг. Підвищення кваліфікації робітників здійснюється за такими формами:

– виробничо-технічні курси;

– курси цільового призначення;

– інші форми підвищення кваліфікації робітників, що визначаються суб'єктами господарювання [6].

Підвищення кваліфікації керівних працівників та фахівців здійснюється за такими формами:

1) спеціалізація;

2) довгострокове підвищення кваліфікації;

3) короткострокове підвищення кваліфікації;

4) стажування;

5) інші форми [5].

Існує значна кількість методів і форм розвитку професійних знань, умінь і навичок. У світовій практиці розвитку персоналу застосовують такі методи навчання, які передбачають навчання на робочому місці і поза робочим місцем. Навчання на робочому місці характеризується безпосереднім виконанням навчання з роботою у звичайній робочій ситуації. Таке навчання може здійснюватись у різних формах. Визначальною ознакою є те, що навчання є організованим процесом, який проводиться спеціально для конкретної організації і її працівників.

Навчання поза робочим місцем включає усі види навчання за межами самої роботи. Таке навчання проводиться навчальними закладами, установами і, як правило, за межами підприємтсва.

Основними формами теоретичної підготовки персоналу є:

проведення лекцій, семінарських занять з використанням ілюстративних матеріалів;

перегляд спеціальних кінофільмів та телефільмів;

аналіз реальних ситуацій; самостійна підготовка [2].

Таким чином, в Україні існує значний досвід професійного навчання персоналу підприємств, але не в усіх галузях господарювання. Це потребує поширення професійного навчання на всі галузі господарювання та його подальший розвиток через сприйняття світового досвіду.

Перелік посилань

1. Адаменко Е. Профессиональное обучение персонала//Менеджер по персоналу. – 2006. – № 11. – С. 58-62.
2. Носырева И.Г. Современные формы и методы обучения персонала//Управление развитием персонала. – 2006. – № 1. – С. 2-13.
3. Петрова Т. Професійний розвиток працівників: проблеми стимулювання персоналу та заінтересованості роботодавців//Україна: аспекти праці. – 2010. – № 2. – С. 26-34.
4. Синенко Н. О первичной подготовке и переподготовке на производстве//Справочник кадровика. – 2008. – № 6. – С. 107-109.
5. Хамайдюк О. Профессиональная подготовка, переподготовка и повышение квалификации работников//Справочник кадровика. – 2008. – № 10. – С. 97-104.
6. Положення про професійне навчання кадрів на виробництві [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0315-01
7. Статистичний збірник. Праця України у 2008 р. [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua
8. Статистичний збірник. Праця України у 2009 р. [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua