Перша половина XX ст. стала часом кардинальної модернізації ісламу, яка мала характер, відмінний від аналогічного процесу, що проходив у християнстві. Справа в тому, що мусульманська модернізація спочатку була спрямована не на вирішення суто богословських питань, а на пристосування теологічних догматів до мінливих реалій сучасного світу.

Раніше всього зміні піддалася судова система. Вже в 1970–х рр. у багатьох мусульманських країнах було проведено поділ судів на релігійні та світські, а сфера дії шаріатського права була обмежена питаннями віри. Кодифікації піддалися численні правила і приписи: багато з них застаріли, а деякі суперечили один одному. Найбільш запекла полеміка, яка зачепила навіть богословський рівень, виникла в кінці XIX ст. з приводу допустимості дії в ісламських країнах банківської системи.

Криза, пов'язана з тим, що багато богословів посилалися на суру Корану про неприпустимість лихварства, була вдало подолана виданням спеціальної фетви (постанови), відповідно до якої банківську справу було визнано не лихварством, а чесним видом діяльності. Подібні казуси виникали і в інших областях промисловості і сільського господарства, але більшість з них було залагоджено.

Особливо активно процес модернізації йшов у першій половині XX ст., коли між різними країнами, населення яких сповідувало іслам, були налагоджені офіційні відносини, які раніше були відсутні через суперечності між сунітами та шиїтами. У 1926 р. була організована перша міжнародна організація Світовий ісламський конгрес, в рамках якої богослови з різних країн намагалися дійти єдиного висновку щодо шляхів і допустимого ступеня реформування мусульманської релігії.

Найбільшу вагу мусульманські організації, що функціонували як на урядовому, так і на неурядовому рівні, придбали в 1970–і рр., що було пов'язано з економічним посиленням ряду ісламських держав (Саудівська Аравія, Кувейт) за рахунок збільшення видобутку нафти. У 1969 р. була створена Організація ісламської конференції (ОІК), покликана вирішувати проблеми, що стоять перед розвитком мусульманського (і ширше–азійського) світу в цілому. До складу цієї організації в даний момент входять 44 держави, представлені їх керівниками або прем'єр–міністрами. Інші організації (Ліга ісламського світу, Ісламська рада Європи і т. д.) мають неурядовий характер і акцентують свою увагу на місіонерській діяльності по збільшенню зони поширення ісламу, а також на допомогу мусульманським громадам, існуючим на території інших держав.

У другій половині XX ст. в мусульманському світі виявилася змінена практично діаметрально спрямованість процесів, що було пов'язано з набираючою бурхливі обороти глобалізацією. Природною реакцією окремих держав на зовнішній тиск, що має метою зміни їх культурних і релігійних підвалин, стало посилення традиціоналізму і фундаменталізму.

Нову хвилю популярності нині переживають радикальні ісламські течії, наприклад ваххабізм. У багатьох мусульманських країнах    офіційно    дотримуються    "помірного»    ісламу,    існують воєнізовані організації ("Брати–мусульмани", "Хамас"), які пропагують захист підвалин мусульманства навіть збройним шляхом. Опорою ісламського фундаменталізму є Іран. Революція 1979 р. привела до влади в цій країні реакційний уряд, очолюваний аятолою Хомейні; у світське законодавство було повернуто шаріатське право. У сучасному Ірані жінці заборонено з'являтися на вулиці без хіджабу (хустки, що приховує голову і обличчя), дружина не може домагатися розлучення, а вік шлюбу для жінок знижений до 13 років. Але навіть у тих країнах, де радикальні мусульманські партії не мають доступу до влади, вони можуть чинити тиск на уряд, створюючи негласну диктатуру ісламського фундаменталізму.

Виділяють наступні способи чинення тиску з боку фундаменталістів:
1) обмеження сфери впливу правлячих режимів через загрозу масових протестів і зрив заходів, що проводяться урядом (наприклад, взяття в заручники іноземних туристів);
2) розпалювання ненависті до окремих релігійних чи етнічних груп (в якості об'єкта обираються представники православних церков на Близькому Сході);
3) підштовхування влади до проведення силових акцій, що слугує обґрунтуванням подальшого застосування насильства вже з боку радикальних угруповань.

Таким чином, сучасне мусульманство с другою за чисельністю світовою релігією, маючи загальну кількість віруючих 800 млн осіб. У 28 державах світу іслам оголошений державною релігією, а в багатьох інших країнах мусульмани складають домінуючу групу населення, хай це і не знаходить відображення на конституційному рівні. Ісламський фундаменталізм характеризується поверненням до первинної "чистоти" ісламу, очищенням від нашарувань, що увібрав у себе іслам протягом історії і проголошує відновлення конкретних соціальних і політичних інститутів і норм. Ісламський фундаменталізм є однією з течій, поряд з ісламським традиціоналізмом і ісламським модернізмом.