Опубліковано в журналі Дебет-Кредит №48 2001року
Юрій БІЛОУС,
директор ДП "Пакта" юридичної компанії "Арсенал-СБС"
У попередньому числі "ДК" надруковано статтю Ярослави Княжич "Формула для санкцій". Нагадаємо: автор дотримується думки, що при відшкодуванні ПДВ підставою для застосування фінсанкцій та адмінштрафів є рівняння: "завищення бюджетного відшкодування з ПДВ = заниження податкових зобов'язань". Цю точку зору не поділяє фінансовий директор АФ "Дебет-Кредит Консалтинг" Степан Ревич. Його аргументи також було наведено в "ДК" №47.
Ми пропонуємо ще один коментар до зазначеної статті, автор якої, Юрій Білоус, висвітлює деякі питання, пов'язані з відшкодуванням ПДВ. Він вважає, що, незважаючи на проблемні моменти, платник податків завжди має достатньо аргументів для відстоювання своїх інтересів у суді.
Наказ ДПА від 25.03.98 р. №139 "Про посилення контролю за проведенням установленого порядку відшкодування податку на додану вартість", про який згадується у статті "Формула для санкцій", не відповідає Закону України "Про державну податкову службу в Україні" та не зареєстрований у Міністерстві юстиції України відповідно до Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади". Згідно з п. 3 цього Указу, нормативно-правові акти набирають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку. Тому є всі підстави стверджувати, що Наказ від 25.03.98 р. №139 на сьогодні є нечинним і набере чинності щонайменше через 10 днів після його реєстрації.
Ми радимо платнику податку, який відстоюватиме свої інтереси в господарському суді, посилатися на ч. 2 ст. 4 ГПК України, де встановлено: господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають цій вимозі. Оскільки вищезазначені документи ДПАУ не відповідають законодавству України, господарський суд не зобов'язаний застосовувати ці нормативні акти при вирішенні господарського спору.
Автором статті "Формула для санкцій" також зазначено про можливість визнати господарським судом недійсною угоду за позовом органів державної податкової служби на підставі ст. 49 Цивільного кодексу України. Нагадаємо, що, відповідно до цієї статті, якщо угода укладена з метою, свідомо суперечною інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в однієї зі сторін все одержане нею за угодою має бути повернене другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в дохід держави.
Крім того, пункт 11 Роз'яснення ВАСУ від 12.03.99 р. №02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" зазначає, що до угод, які підпадають під ознаки статті 49 ЦК України, належать, зокрема, угоди, спрямовані на приховування підприємствами доходів від оподаткування. Здавалося б, податківці мають вагомі аргументи для доведення недійсності угоди.
Але Оглядовий лист ВАСУ від 20.04.2001 р. № 01-8/481 "Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)" засвідчив, що суд має окрему позицію у справах про визнання угод недійсними за умови, що хоча б одна зі сторін не виконує вимоги податкового законодавства, зокрема порушує порядок подання звітності. Так, у пп. 1.1 п. 1 Оглядового листа зазначено: невиконання стороною угоди обов'язків щодо подання звітності та сплати податків не є підставою для визнання угоди недійсною.
А відповідно до пп. 1.3 п. 1 цього ж листа, порушення сторонами договору законодавства про податки не є підставою для визнання його недійсним. Крім того, зазначено: якщо податковим органом не надано доказів спрямованості укладеної угоди на вчинення порушення податкового законодавства, то несплата податків (обов'язкових платежів) також не є підставою для визнання угоди недійсною.
Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що платник податків має достатній арсенал правових засобів для відстоювання своїх інтересів та цивілізованого вирішення спору.