парадігма взаємодій" 2001р

а) Чинники та мотиви залучення прямих іноземних інвестицій

Під інвестиційним кліматом прийнято розуміти сукупність об’єктивних та суб’єктивних умов, які впливають на процес інвестування народного господарства та окремих підприємств, компаній, галузей. Слід особливо наголосити, що в даному визначенні не проводиться поділу між вітчизняними та іноземними інвестиціями. Це дає змогу розглядати насамперед базові чинники, які впливають на підприємницьку та економічну активність в країні. З огляду на комплексність та багатофакторність самого процесу інвестування, до складових інвестиційного клімату слід включати:

• природно-географічні умови: геостратегічне положення, забезпеченість природними та людськими ресурсами;
• сучасну економічну динаміку країни: знаходження на етапі піднесення чи спаду, рівень інвестування, стабільність національної валюти, показники фінансової стабільності тощо;
• стратегію і тактику державної політики: прозорість та послідовність, здатність реалізувати поставлені стратегічні цілі та дотримуватись поточних зобов’язань, структурну, бюджетну, грошово-кредитну, валютну політику, ставлення до іноземних інвесторів;
• стан внутрішнього ринку країни: перспективи реалізації результатів виробничої діяльності, рівень доступу до виробничих ресурсів;
• наявний виробничий потенціал країни: його ресурсозабезпеченість, здатність до виробництва інвестиційних товарів, потреба в інвестиціях;
• фінансову систему країни: її спроможність до акумулювання фінансових ресурсів, забезпечення їхнього руху та цільового використання;
• податкову систему країни: рівень податкового навантаження, наявність податкових стимулів до інвестування;
• ринок праці: наявність вільних трудових ресурсів, вікову структуру робочої сили, рівень професійної кваліфікації, наявність виробничої культури;
• розвиток інфраструктури: рівень розвитку транспортної, енергетичної, телекомунікаційної мережі, готельної, житлової мережі тощо як для виробничих, так і для споживчих потреб;
• інституційну систему країни: врегульованість відносин власності, розвиток ринкових інститутів, наявність інституцій з підтримки інвестицій, інформаційне забезпечення, розвиток підприємницької та правової культури бізнесу;
• зовнішньоекономічні відносини країни: динаміку і структуру імпортно-експортних операцій та капіталопотоків, участь у різного роду міжнародних організаціях та угодах;
• соціально-політичну ситуацію в країні: рівень соціальної напруженості, послідовність державної політики, перспективи її подальшої динаміки;
• правове поле: характеристики національного законодавства, спроможність держави до забезпечення виконання його вимог та наявність відповідної інфраструктури, рівень розвитку корупції, “тінізації” економіки.

У даному контексті слід зауважити, що, коли розглядати інвестиції як придбання реальних активів для здійснення виробничої діяльності, а не як суто фінансову операцію, умови стабільності та передбачуваності економічного середовища вкладання капіталів і поведінки потенційних реципієнтів повинні носити вже довготерміновий характер. Виходячи з цього, сукупність чинників, які складають інвестиційний клімат, слід, на нашу думку, розділити на дві основні групи: регуляторні та макроекономічні.

Регуляторні чинники відображають вплив на інвестицію з боку органів державної влади різного рівня у вигляді вимог щодо реєстрації, оподаткування, ліцензування, сертифікації підприємницької діяльності тощо. Очевидно, що цей вплив може бути швидко та досить радикально змінений внаслідок прийняття певних рішень адміністративного характеру. Значною мірою це стосується навіть корупції: хоча, як явище, подолати її одномоментно неможливо, конкретний випадок може бути подоланий негайно. Ризики інвестиціям з боку регуляторних чинників можуть бути подолані в ході безпосередніх домовленостей між інвестором та представниками державної влади (в офіційному чи неофіційному порядку).

Макроекономічні чинники відображають значно більш глибинні залежності та стосуються характеристик макроекономічного (а також інституційного) середовища, в якому розгортається інвестиція - динаміки грошово-кредитної сфери, стану внутрішнього ринку, рівня ресурсної забезпеченості тощо. Вплив з боку цього середовища є неперсоніфікованим та обумовлений дією об’єктивних ринкових законів, а відтак є довгостроковим та практично не підлягає врегулюванню, а отже - просто враховується в процесі розробки інвестиційного проекту. Надання інвестору певних пільг чи преференцій може тимчасово перевести проблему на регуляторний рівень. Проте в цьому разі ефективність реалізації інвестиції стає цілком залежною від адміністративних рішень органів державної влади. На нашу думку, іноземний інвестор в змозі впливати на макроекономічні чинники, формуючи та лобіюючи власну позицію стосовно побудови макроекономічної політики держави-реципієнта.

Іноземні інвестори вважають привабливими для інвесторів рисами східноєвропейських економік:

• дешеву, але кваліфіковану робочу силу;
• довгостроковий потенціал ринку;
• наявність багатих природних ресурсів;
• наближеність до ринку Європейського Союзу.

Враховуючи деградацію науки і освіти в Україні, постійний відплив найбільш кваліфікованих кадрів за кордон та значний рівень витрат на користування природними ресурсами, в найближчій перспективі іноземних інвесторів можуть приваблювати лише потенціал українського внутрішнього ринку та вигідне географічне розташування України. Останній чинник нині використовується незадовільно, про що свідчить різке скорочення частки провідного європейського інвестора – Німеччини. Інша проблема, яка перешкоджає динамічному надходженню в Україну європейських інвестицій – конкуренція за залучення інвестицій з боку центральноєвропейських країн (Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, країн Балтії). Усі вони розташовані ближче до Європейського Союзу, визначаються “географічним і культурним спорідненням”. Очевидно, що ці переваги центральноєвропейських країн над Україною є факторними, і їхня нейтралізація можлива лише за умови створення більш сприятливого інвестиційного клімату.

З іншого боку, те ж географічне і культурне споріднення є факторною перевагою України в залученні інвестицій з Російської Федерації – як у виробництво експортної продукції, так і продукції для її внутрішнього споживання. Але скорочення питомої ваги російських інвестицій у 2000 році свідчить про недостатнє використання Україною і цих стратегічних переваг.

За результатами опитування, проведеного фахівцями консорціуму Flemings/SARS серед інституційних, підприємницьких інвесторів та ТНК, які здійснили чи планують здійснювати інвестиції в Україну, мотив пошуку нових ринків є домінуючим стимулом для ПІІ в Україні і набагато випереджає інші можливі мотиви, зокрема - досягнення більш високої ефективності та пошук додаткових ресурсів (табл. 7). Переважання в Україні інвестиційної діяльності, спрямованої на пошук ринків збуту, підтверджується й результатами досліджень Німецької консультативної групи.

Таблиця 7

Оцінка мотивів іноземних інвесторів щодо інвестування в Україну

* Відповіді оцінювалися за трибальною шкалою: “1” - основна причина, “2”-другорядна причина, “3” - не є причиною.

Дослідженнями консорціуму Flemings/SARS також встановлено, що чинник поліпшення конкурентоспроможності шляхом збільшення виходу на ринки розвинених країн з продукцією, виробленою з дешевих ресурсів, набагато істотніший для ПІІ, вкладених в Україну транснаціональними корпораціями (1,91 проти 2,53 загалом). Оцінка мотиву використання наявних виробничих потужностей (2,32) засвідчила вкрай слабкий інтерес інвесторів до наявних в Україні основних фондів. Це дозволяє зробити досить негативний прогноз щодо перспектив приватизації держмайна іноземним інвесторам.

Стосовно очікуваної прибутковості інвестицій, зазначеним опитуванням було виявлено, що на початок 2000 року 80 % інвесторів схиляються до внутрішньої ставки дохідності в межах 10-30 %. Підприємницькі інвестори та інвестиційні фонди вимагають більшої дохідності інвестицій: для 75 % підприємницьких і 40 % інституційних інвесторів це 20-30 % дохідності, а 40 % інституційних та 25 % підприємницьких інвесторів потребують понад 30 % . Між тим, 50 % ТНК готові отримувати від 10 до 20 % прибутку. Усі ці показники значно нижчі за офіційно зареєстрований рівень рентабельності українських підприємств.

Слід спеціально наголосити на тому, що концерном Fleming/SARS не було залучено до опитування дійсних і потенційних інвесторів з Російської Федерації та держав-членів СНД. Як було показано вище, поведінці інвесторів з цих країн притаманні дещо інші орієнтири та підходи.

б) Перешкоди на шляху залучення прямих іноземних інвестицій

Досвід залучення іноземних інвестицій у країни Центральної та Східної Європи та Україну дозволяє виявити низку системних вад економіко-правового середовища, які заважають їхньому припливові. Експерти, спираючись на власні дослідження та результати опитувань іноземних інвесторів, виокремлюють такі:

1. Недосконалість правового середовища. Цей чинник зазвичай називають у першу чергу, оскільки перешкоди адміністративно-правового характеру - найперші, з якими стикається інвестор. Йдеться про нестабільність, суперечливість, заплутаність регуляторного середовища, численність підзаконних актів, бюрократизм та корупцію, криміналізацію економіки, неврегульованість системи захисту прав власності, слабкість судової системи;
2. Політична нестабільність. Часта зміна урядів, обіцянки різкої зміни політичного курсу та умов ведення бізнесу - аж до націоналізації майна інвесторів, які лунають з боку різних політичних сил, політичні скандали, і, особливо, передвиборчий період посилюють настороженість іноземних інвесторів та сприймаються ними як додаткові ризики, які потребують підвищення прибутковості інвестицій;
3. Непередбачуваність і непрозорість державної політики. Цей чинник здатен суттєво утруднити довгострокове планування діяльності компанії. Інвестори скаржаться, зокрема, на раптовість прийняття деяких рішень, прийняття актів, які вступають в силу негайно, або й мають зворотну дію. При цьому інформація про перспективи динаміки економічної політики держави подається дуже обмежено;
4. Неврегульованість законодавчого забезпечення процесу інвестування. Йдеться про часті зміни умов залучення іноземних інвестицій, необхідність вирішення низки питань ad hoc. Зокрема, це стосується регулювання інвестицій у СЕЗ і ТПР;
5. Надмірна фіскальна активність держави. Потужним важелем стримування іноземних інвестицій в Україну є вкрай нерівномірний розподіл податкового тиску, який є надмірним для легально працюючих суб’єктів господарювання на тлі існування величезного “тіньового” сектора економіки. Незважаючи на те, що переважна більшість іноземних інвесторів намагається вести цілком прозорий та легальний бізнес, “тінізація” економіки суттєво утруднює їхню співпрацю з вітчизняними підприємствами, які не завжди в змозі дозволити собі ризик ведення прозорих і легальних операцій. Велика частка вилучення прибутку, нестабільність податкових ставок та правил нарахування перешкоджають ефективному веденню бізнесу в Україні;
6. Вузькість та неструктурованість внутрішнього ринку. Низький рівень доходів підприємств та населення веде до недостатнього рівня внутрішнього попиту та, що не менш важливо, до неможливості кваліфікованої поведінки покупців, які змушені здебільшого вибирати якнайдешевшу продукцію. Це обумовлює ведення українськими підприємствами нечесної конкуренції та веде до неадекватності моделі конкуренції іноземних компаній, які давно перейшли від цінової до переважно продуктової конкуренції;
7. Обтяжлива митна політика. Інвестори звертають увагу на перешкоди для ввезення потрібних устаткування, сировини та комплектуючих, вивозу виробленої продукції. В даному контексті слід зазначити, що послаблення митних бар’єрів для підприємств з ПІІ все ж потребує серйозного державного регулювання. Свіжим є приклад масових зловживань пільгами щодо митного і акцизного обкладення з боку спільних підприємств;
8. Недосконалість галузей інфраструктури. Незважаючи на порівняно високий рівень розвиненості, мережа автомобільних доріг та залізниць, системи енерго- та водопостачання, зв’язку тощо потребують в Україні суттєвого вдосконалення. На поліпшення інфраструктурних умов спрямовано, зокрема, низку проектів Світового банку в Україні;
9. Нерозвиненість інституційної інфраструктури ринку. Світова практика сучасного бізнесу пов’язана з постійною співпрацею з різного роду аудиторськими, консалтинговими та іншими фірмами. Відсутність середовища таких фірм, гідних, з позицій іноземного інвестора, довіри, суттєво погіршує його враження від підприємницького клімату в Україні. Серйозні інвестори вважають також за краще мати справу з іноземними фінансовими установами, банками. Це спонукає до здійснення іноземних інвестицій у банківську сферу та відкриття філій іноземних банків. Проте в стратегічному контексті таке відокремлення фінансових потоків вітчизняного та іноземного капіталів веде до ослаблення фінансової системи країни. Інвестори також звертають увагу на нерозвиненість державних інституцій, які повинні здійснювати супровід іноземних інвесторів;
10. “Клановість” економіки, нераціональність економічної поведінки. Іноземні інвестори відзначають необхідність укладення “неформальних” стосунків з представниками державних органів. Аналізуючи спілкування інвесторів з державними чиновниками на постсоюзному просторі, зарубіжні експерти навіть “збагатили” англійську мову російським поняттям “крыша”;
11. Низька якість життя. Йдеться про можливості надання житла, побутових, транспортних послуг, особисту безпеку іноземців на території України. Якщо в Києві та ряді обласних центрів в останні роки спостерігаються суттєві позитивні зрушення в цьому напрям-, на решті території України ситуація залишається незадовільною.

Неважко помітити, що значна частка наведених перешкод стосується макроекономічних чинників інвестиційного клімату, які не можуть бути усунуті суто заходами з вдосконалення системи державного управління.

Вагомою системною перешкодою для інвестування та ведення бізнесу на території України є високий рівень питомих витрат виробництва, за яким Україна сьогодні є неконкурентоспроможною у порівнянні з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Поряд з суб’єктивними, тут діють й об’єктивні фактори – незадовільний технічний рівень транспортної інфраструктури, висока вартість будівництва. До цього слід додати високу ціну енергоресурсів та нестабільність енергопостачання, а також невиправдано високу вартість кредитних ресурсів. Останній фактор заважає розвиткові суміжних виробництв, що обмежує кумулятивний ефект іноземної інвестиції.

Перелічені фактори роблять більш вигідним імпорт в Україну в порівнянні з вкладанням капіталу в організацію внутрішнього виробництва. Саме це, власне, і пояснює домінування чинника оволодіння ринками серед мотивів інвестування в українську економіку. Через це на даному етапі в умовах України будь-яке зменшення тарифних і нетарифних бар’єрів на шляху імпорту, на чому постійно наполягають іноземні радники і представники МВФ, об’єктивно сприяє зменшенню притоку іноземних інвестицій. Певну цінність для іноземних інвесторів, насамперед російських, становитиме лише енерготранспортна інфраструктура – транзитні нафто- і газопроводи.

Як вже зазначалося вище, оскільки базовою метою будь-якого інвестора є отримання належної віддачі від вкладення капітальних ресурсів, головною характеристикою інвестиційного клімату є саме спроможність економіко-правового середовища до забезпечення цієї віддачі. В цьому параметрі поняття інвестиційного клімату збігається з поняттям підприємницького клімату. Проте ці два поняття в жодному разі не можуть бути тотожними. Адже цілком можливою є ситуація, за якої економіко-правові умови є несприятливими для отримання високого прибутку, проте інвестиції розглядаються інвестором як такі, що можуть дати значну віддачу у стратегічній перспективі за рахунок оволодіння ринками збуту, ресурсами, зайняття вигідного геостратегічного положення. І навпаки, умови можуть сприяти швидкому збагаченню внаслідок спекулятивної, або й напівзаконної діяльності, користування пільговими умовами, наданими іноземному інвестору, проте останній не розглядатиме своє вкладення як довгострокове і прагнутиме до якнайскорішої репатріації максимальної частки прибутку. Таким чином, одним з базових орієнтирів державної економічної стратегії має бути максимальне зближення параметрів підприємницького та інвестиційного клімату.

Як зазначалося вище, аналіз припливу ПІІ в Україну протягом 1994-2000 рр. свідчить про низьку ефективність державної політики сприяння залученню іноземних інвестицій. Причинами цього є:

• перманентне погіршення інвестиційного клімату як комплексу умов для підприємницької діяльності, і одночасне зростання потреби в залученні капіталів, як для поліпшення платіжного балансу, так і для компенсації дефіциту національного капіталу. Це змусило державу застосовувати різного роду преференції для заохочення іноземного інвестування;
• відсутність належного ринкового середовища, яке заохочувало б добросовісну підприємницьку діяльність та запобігало розвиткові спекулятивних схем. Відсутність системи ринкового контролю деформує державне регулювання, сприяє розвиткові різного роду юридичних “щілин”;
• недостатній інституційний розвиток держави, який не дозволяє достатньо чітко стежити за дотриманням чинного законодавства. Некомплексність дотримання правових вимог веде до зловживання положеннями одних актів за вільного трактування або нехтування положеннями інших;

У зв’язку з тим, що іноземні інвестиції розглядаються в основному з позицій поповнення платіжного балансу, а від нещодавна – ще й як засіб наповнення бюджету в процесі “великої” приватизації (не кажучи вже про можливість отримання певної “мзди” чиновниками, що стоять безпосередньо на ключових позиціях реєстрації підприємства), в центрі уваги державної політики знаходиться власне процес інвестування - приплив фінансових ресурсів. Завдання забезпечення умов для ефективної реалізації інвестицій при цьому нехтуються.

Протягом останніх років при формуванні економічної політики в Україні постійно наголошувалося на необхідності створення сприятливих умов для залучення іноземних інвесторів. Серед таких умов, як правило, називаються досягнення стабільності національної грошової одиниці, балансування бюджету, мінімізація інфляції. Між тим, досить часто засоби, за допомогою яких досягалися зазначені цілі, об’єктивно вели до погіршення підприємницького та інвестиційного середовища в країні. Йдеться, зокрема, про політику високих процентних ставок, які гальмували інвестиційні процеси, демонетизацію економіки та зменшення платоспроможного попиту підприємств та населення на внутрішньому ринку, посилення фіскального тиску з метою бюджетної консолідації, політику “дорогої гривні” тощо.

Таким чином, фактично під гаслом сприяння залученню іноземних інвесторів спостерігалося витіснення з бізнесу, а зрештою – з країни чи з легальної економіки вітчизняних капіталів. Збільшення питомої ваги іноземних інвестицій у валових капіталовкладеннях в українську економіку (табл. 1) свідчить про “ефективність” такого витіснення. За посередництва державної політики відбувалася своєрідна “конкуренція” між зарубіжними та українськими інвесторами з цілком передбачуваним результатом. Власне, постійне зменшення темпів приросту ПІІ свідчить про те, що і для іноземних інвесторів заходи, які вживалися, виглядали не досить привабливо.

Як один із важелів створення привабливих умов для іноземних інвесторів в Україні розглядалася (і розглядається) стабільність гривні, що, зрештою, призвело до реальної ревальвації гривні у 1994-1997, 2000 рр. Дійсно, зменшення ціни національної валюти впливає на приплив як прямих, так і портфельних інвестицій, оскільки знецінює дохід інвестора. Проте прямі інвестиції в таких умовах можуть бути вигідними, оскільки вартість титулів власності, номінованих в національній валюті, зменшується, що дозволяє отримати контроль над підприємством за меншу ціну. До того ж, в умовах девальвації національної валюти зростає попит на внутрішньому ринку на товари місцевого виробництва, що дозволяє отримати додатковий прибуток на підприємствах з іноземними інвестиціями, орієнтованих на внутрішній ринок, та тих, що використовують місцеву сировину. Також вигідним може бути інвестування в галузі, продукція яких спрямована на зовнішній ринок та використовує внутрішню сировину, оскільки експорт стає дешевим і попит на нього зростає.

На жаль, останнім часом спостерігається зменшення сприятливості геостратегічних чинників для інвестицій в українську економіку. Сьогодні Україна має сформовану систему зовнішньої заборгованості перед міжнародними фінансовими організаціями, що програмує процес “передачі” частини суверенітету “світовому фінансовому урядові”, одним з представників якого є МФО. Наслідком є посилення недовіри з боку традиційних зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних партнерів.

Українська економіка за своєю структурою не є самодостатньою, а криза, що триває, та блокування реструктуризації очевидно не дадуть змоги в близькому майбутньому сформувати на території України замкнені промислово-інвестиційні комплекси. Затягування процесів реструктуризації та модернізації індустріальної основи української економіки утримує Україну як державу поза межами сусідніх з нею геоекономічних регіонів.

Критичного значення досягла загальна деградація транзитної інфраструктури, розташованої на території країни. Як наслідок, володіння транзитною територією не приносить Україні потенційного економічного зиску, оскільки транзитна територія перестає використовуватися для легальних вантажопотоків ТНК і торгово-економічних блоків. Транзитні функції набувають в Україні “тіньового” та кримінального характеру, що призводить до втрати бюджетних надходжень, закріплення за українською територією негативного міжнародного іміджу. Отримання російськими фінансово-промисловими групами права власності (варіант – довгострокова концесія) на транзитні трубопроводи, стратегічні підземні сховища та НПЗ фактично девальвує геостратегічний статус України як транзитної держави.

Однієї лише наявності в Україні політичної волі та прагнення інтегруватися в одне із субрегіональних утворень (ЄврАзЕС, чи ЄС) буде недостатнім для бажаного успіху. Розгортаються процеси, здатні вже найближчим часом призвести до “виштовхування” України із зони СНД і позбавити українську економіку перспектив входження найближчим часом у будь-який геоекономічний регіон чи торгово-економічне об’єднання.

Геоекономічна невизначеність провокує процеси фінансово-економічної експансії вздовж всього периметру українського кордону. Справа в тому, що в Україні адміністративно-галузева модель управління вже не працює, а процес формування загальнонаціонального ринку на основі товарно-грошових інструментів ще не завершений. У цих умовах посилюється територіальна сегментація і диференціація регіонів, де-факто відбувається м’яке втягування окремих українських регіонів у зону торгово-економічного і зовнішньополітичного впливу прикордонних країн (Польща, Туреччина, Угорщина, Росія), що динамічно розвиваються, у формі фактично нерегульованого урядом України інвестування.

* * *

Отже, попри певні позитивні тенденції, відзначені в динаміці економіки України у другій половині 1999–першій половині 2001 рр., є всі підстави констатувати збереження в Україні негативного інвестиційного клімату. Кінцевим чином, цей складний комплекс взаємопов’язаних чинників може визначатися інвестором лише суто індивідуально. В будь-якому разі, головним джерелом інформації для потенційного інвестора весь час залишатимуться не стільки офіційні повідомлення щодо “гостинності” країни, скільки фактичний потік ПІІ до країни та думки щодо перспективності ведення бізнесу в ній практичних інвесторів.