Тенденції розвитку національної економіки, посилення інтеграційних процесів і міжнародний досвід у даній сфері свідчать про необхідність поступового відмовлення від практики використання жорстких валютних обмежень.

Однак, на сьогодні, питання теорії і методики змін у системі валютного регулювання не знайшли досить глибокого висвітлення. Проведені в Україні дослідження і наукові розробки в сфері валютного регулювання не носили комплексного й системного характеру. Ряд виданих за цей період літературних джерел являють собою підручники і навчальні посібники. До них відносяться праці:

Перекладна література з цього питання теж переважно носить навчальний або довідковий характер.

Деякі питання, пов’язані з організацією валютного ринку, валютних розрахунків, правових основ валютного регулювання в банківській сфері висвітлено в журнальних статтях, у першу чергу у Віснику Національного банку України (статті Береславської О. Блащука Ю., Григоренка Є., Макаренка О. Міхайліченка С., Резніковой О. та ін.). У сучасній іноземній літературі питання, що стосуються валютного регулювання, заснованого на принципі державних обмежень, не розглядаються, за винятком небагатьох робіт, присвячених історії даної проблеми. Це пов’язано з тим, що практика валютних обмежень була скасована в більшості економічно розвинених країн у 60 - 70-і роки.

Саме актуальність, теоретична і практична важливість проблеми, її недостатня вивченість і обґрунтованість в Україні обумовили вибір теми цієї праці.

Метою роботи є комплексний аналіз системи валютного регулювання і контролю в Україні на сучасному етапі та розробка теоретичних засад і практичних рекомендацій щодо її вдосконалення.

Об’єкт дослідження — валютні операції суб’єктів підприємницької діяльності, як резидентів так і нерезидентів України та виконання ними вимог чинного валютного законодавства.

Предмет дослідження — форми, методи та засоби валютного регулювання і контролю в Україні.

В роботі проаналізовані та визначені сутність і зміст валютного регулювання і контролю та узагальнені його теоретичні основи й правові засади. Велика увага приділяється аналізу та узагальненню міжнародного досвіду практики валютного регулювання та виділенню основних тенденцій його розвитку. Також оцінюється загальна ефективність застосовуваних методів контролю, діяльність державних органів валютного контролю та доцільність використання окремих видів валютних обмежень в Україні.В дисертації розроблені та обґрунтовані рекомендації з удосконалювання сучасної системи валютного контролю і регулювання в Україні.

1) узагальнено теоретичні основи й правові засади системи валютного регулювання й контролю, аналізу та характеристики етапів її розвитку в Україні;

2) систематизовано і проаналізовано зарубіжний досвід валютного регулювання та контролю;

Валютне регулювання посідає важливе місце в системі економічних відносин: впливаючи на загальний стан економіки країни, валютне регулювання, в свою чергу, значною мірою визначається ним та залежить від ролі держави у міжнародних відносинах.

Валютне регулювання в державі, будучи нормативним, здійснюється шляхом укладення міжнародних валютних угод та виданням нормативних актів у сфері валютних відносин. Валютне регулювання відіграє значну роль у проведенні державою відповідної валютної політики, в організації валютних відносин і визначенні правового режиму операцій з валютними цінностями [8, 145-146].

Елементом національної економіки багатьох країн світу, складовою державного регулювання та інтегральною частиною світової системи валютних відносин є система валютного контролю.

Валютний контроль являє собою систему контролю уряду за обміном іноземної валюти в країні, тобто регулювання обсягу готівки в іноземній валюті та її обмінного курсу на інші валюти [8, 158].

Валютний контроль – це сукупність заходів органів валютного контролю, спрямованих на забезпечення проведення операцій резидентів з іноземною валютою та нерезидентів з національною валютою згідно із чинним валютним законодавством [ 3, 29].

Правовий режим валютних відносин в Україні можна визначити як режим валютних обмежень.

Сутність такого режиму полягає в законодавчій або адміністративній забороні, лімітуванні або регламентації операцій з валютою або валютними цінностями. Введення валютних обмежень може диктуватися економічними або політичними причинами.

У цілому валютні обмеження – це система нормативних правил, що регламентують права резидентів та нерезидентів щодо проведення операцій з валютою та іншими валютними цінностями. Валютні обмеження закріплюються валютним законодавством. Основним завданням цих заходів є:

• регулювання платіжного балансу;
• підтримання валютного курсу;
• концентрація валютних цінностей у руках держави для розв’язання поточних та стратегічних завдань.

Валютні обмеження частіше за все застосовуються при здійсненні контролю за рухом капіталу, в тому числі за повнотою та вчасністю повернення в країну валютної виручки, за регламентацією вивезення валюти громадянами, які їдуть у туристичні подорожі, за регламентацією порядку вивезення нерезидентами прибутків, отриманих від іноземних інвестицій тощо [9, 51].

Валютні обмеження мають дискримінаційний характер, тому що сприяють перерозподілу валютних цінностей на користь держави та великих підприємств за рахунок малих і середніх підприємств, оскільки ускладнюють останнім доступ до іноземної валюти.

Основними принципами валютних обмежень, що визначають їхню сутність, є:

- централізація валютних операцій у Національному та уповноважених банках;

- ліцензування валютних операцій і, в першу чергу, вимога попереднього дозволу органів валютного контролю на придбання імпортерами або боржниками іноземної валюти;

- повне або часткове блокування валютних рахунків;

- обмеження конвертованості валют, а саме введення різних категорій валютних рахунків [9, 51].

Основними сферами валютних обмежень є поточні операції платіжного балансу (торговельні операції, переказ прибутків та інші трансферти) і фінансові операції (рух капіталів та інвестицій). Залежно від сфери застосування валютних обмежень відрізняються і їхні форми. Так, за поточними операціями частіше за все використовуються такі форми валютних обмежень:

- блокування виручки іноземних експортерів від продажу товарів у даній країні, обмеження їхніх можливостей користування цими коштами;

- обов’язковий продаж валютної виручки експортерів повністю або частково Національному чи уповноваженим банкам, що мають валютну ліцензію Національного банку;

- обмежений продаж іноземної валюти імпортерам (лише за наявністю дозволу органу валютного контролю або за умови внесення попереднього депозиту в банк у національній валюті);

- обмеження на форвардні закупки імпортерами іноземної валюти;

- заборона продажу товарів закордоном за національну валюту;

- заборона оплати імпорту деяких товарів за національну валюту;

- заборона оплати імпорту деяких товарів іноземною валютою;

- регулювання строків платежів за експортом та імпортом в умовах нестабільності валютних курсів;

- численність валютних курсів – диференційовані валютні курси за різними видами операцій, товарними групами та регіонами.

Також валютні обмеження можуть поширюватись на страхування, ліцензійні платежі, гонорари, комісійні винагороди, переказ прибутків, процентів та інші операції [9, 51].

Валютний контроль як дисциплінарно-адміністративний засіб забезпечення дотримання правил та норм регулювання сфери валютних відносин становить необхідний елемент організації грошово-кредитної системи будь-якої країни. Світовий досвід свідчить, що валютні відносини і внутрішній валютний ринок успішно розвиваються, як правило, за активної участі держави та ефективного контролю уповноважених органів за валютними операціями [3, 28].

У Великобританії більшість повноважень щодо валютного контролю здійснює Банк Англії. Він керує діяльністю своїх філій та представництв у більшості комерційних банків (як британських, так і іноземних), що знаходяться на території Великобританії. Низку повноважень мають також органи митниці й акцизів [4, 138].

У Франції, де акцент із функцій валютного та експортного контролю перенесено на удосконалення методів боротьби із відмиванням грошей, статистичний облік та аналіз інформації здійснює державний контрольний орган при Міністерстві економіки, фінансів та бюджету – Група розслідувань незаконних фінансових операцій. Виявлена інформація надходить спеціально уповноваженим митним і поліцейським органам – Національному митному управлінню та Центральній службі поліції боротьби із великими фінансовими правопорушеннями [4, 138].

У Японії більшість питань валютного контролю є компетенцією міністерства фінансів та міністерства зовнішньої торгівлі і промисловості. На банки покладено деякі контрольні функції – попередження і обмеження незаконних платежів резидентів [4, 138].

Нині, коли сучасна економічна політика, і зокрема валютне регулювання, піддається критичному налізу, є сенс звернутися до міжнародного досвіду регулювання валютних операцій.

Систему заходів валютного регулювання, що сформулювалася сьогодні в Україні, можна охарактеризувати як політику валютних обмежень.

Уперше валютні обмеження значно поширились в роки першої світової війни в Австро-Угорщині, а потім і в усіх інших воюючих країнах. Після війни, у період часткової і тимчасової економічної стабілізації, їх було майже цілком скасовано. В умовах світової економічної кризи 1929-1933 рр., особливо з 1931 р., валютні обмеження знову стали дуже поширеними у зв’язку з різким погіршенням платіжних балансів багатьох країн, відпливом капіталів, крахом класичного золотого стандарту, масовим знеціненням валют. У цей період вони були покликані насамперед обмежити рух капіталів і виплати державних і приватних боргів. У 1930-ті роки 25 країн припинили платежі по зовнішніх боргах, а Германія з 1933 р. сплачувала заборгованість у доларах і фунтах стерлінгів німецькими марками, які зараховувалися на блоковані рахунки без права розпорядження ними і конверсії в іноземну валюту [7, 62].

З початком Другої світової війни валютні обмеження одержали поширення практично в усіх найбільших країнах. Після війни їх не було впроваджено лише у США, Швейцарії, Канаді, а також деяких країнах Латинської Америки, змушених зберегти свободу валютних операцій під тиском США, зацікавлених у безпосередньому переказі капіталів і прибутків від своїх інвестицій у цьому регіоні [7, 62].

У післявоєнний період виникла нова тенденція до міждержавного регулювання валютних обмежень через МВФ. Договір про створення МВФ приписував країнам, що його підписали, скасування валютних обмежень по поточних операціях і впровадження оборотності валют. Але в умовах післявоєнної розрухи, кризи платіжних балансів, виснаження валютних резервів ця вимога зустріла активну протидію держав Західної Європи.

З другої половини 1960-х років і в 1970-1980-ті роки в умовах переплетення досить тяжких структурних криз у найбільших країнах лібералізація валютних відносин (к лютому 1961 р. країни Західної Європи скасували валютні обмеження для нерезидентів і резидентів) змінилась валютним протекціонізмом у формі встановлення бар’єрів на шляху руху товарів і капіталів. У різних країнах це повернення до валютних обмежень переслідувало різні цілі. Такі обмеження, введені в 1971-1973 рр. у ФРН, Франції, Швейцарії, країнах Бенілюкс і Іспанії, були покликані зменшити приплив іноземних капіталів, а прийняті в червні 1972 р. у Великобританії обмеження щодо руху капіталів у відношеннях із країнами стерлінгової зони мали на меті зниження відпливу капіталів в умовах переходу до режиму плаваючого валютного курсу фунта стерлінгів [7, 62].

У 1970-ті роки характерною рисою валютної політики в багатьох країнах стали обмеження або заборона на інвестиції нерезидентів і продаж національних цінних паперів іноземцям.

Застосовувані валютні обмеження передбачали суворий контроль за здійсненням авансових платежів іноземним експортерам. Наприклад, у Бельгії в березні 1983 р. установлювалися обмежені терміни продажу експортерами іноземної валюти за національну (30 днів), щоб ці кошти не були використані для спекулятивних валютних операцій [7, 63].

Аналіз застосування валютних обмежень як головної складової валютної політики в економічно розвинутих країнах дозволяє дійти висновку, що крім широко використовуваних у нашій країні заходів, таких як здійснення валютних операцій тільки через уповноважені банки, обов’язковий продаж виручки експортерів (або її частини), ліцензування валютних операцій тощо, у світовій практиці досить поширені і інші способи. Серед них особливо виділяються обмеження позичкових операцій в іноземній валюті, що можуть здійснюватись лише з дозволу міністерства фінансів і при наданні інформації про розмір кредитів, що видаються; залучення іноземних кредитів за умови попереднього дозволу органів валютного контролю, обмеження участі національних банків у наданні міжнародних позик в іноземній валюті тощо.

Отже, валютні обмеження можна розглядати як доцільний і навіть необхідний захід у визначених економічних умовах [7, 63].

Особливу актуальність має застосування валютних обмежень та валютного контролю у країнах, економіка яких перебуває в стадії ринкової трансформації, оскільки ринкові інструменти валютного регулювання в цих країнах ще тільки починають формуватись. У зв’язку з цим такі країни в своїй зовнішньоекономічній діяльності стикаються з такими складними проблемами, як відплив капіталів, скорочення національних валютних резервів, різкі коливання грошово-кредитної системи й т. ін. Так, у країнах із стабільною економічною та політичною ситуацією за умови існування надійних гарантій повернення капіталу та процентів, які не тільки декларуються державою, а й суворо виконуються, а також вищої реальної процентної ставки експортерам вигідніше повертати валютну виручку в країну в найкоротші терміни, а інвесторам переводити вільні капітали з метою отримання вищого доходу, ніж тримати їх за кордоном на менш вигідних умовах. Але в країнах, економіка яких перебуває в стадії ринкової трансформації, економічні та політичні умови нестабільні, тому в експортерів часто виникає бажання не повертати валютні кошти в країну, а залишати їх за кордоном. Це призводить до відпливу капіталів як національних, так і іноземних, що дуже негативно відбивається на економіці країни взагалі, а зокрема призводить до дефіциту платіжного балансу, різкого підвищення попиту на національну валюту на внутрішньому валютному ринку, а отже, й до зниження вартості національної грошової одиниці. У зв’язку з цим держава має встановлювати такі валютні обмеження, які б перешкоджали відпливу капіталів. Наприклад, законодавчо встановлюють строки повернення в країну виручки від експортних операцій, а також товарів (робіт, послуг) за імпортом за умови попередньої оплати, обмеження щодо вивезення валютних цінностей громадянами, заборону проведення розрахунків у іноземній валюті на території країни. Отже, валютні обмеження в період ринкової трансформації економіки застосовуються з метою захисту національної економіки країни, регулювання платіжного балансу і є об’єктивною необхідність [9, 50].

Для успішного виконання валютної політики в Україні створена відповідна система державних органів у сфері валютного регулювання і валютного контролю. Валютна політика здійснюється насамперед Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Національним Банком України та низкою міністерств і відомств. Система та повноваження державних органів у сфері валютного регулювання закріплені в Декреті Кабінету міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”. НБУ виступає головним органом валютного контролю. У зв’язку з цим він контролює виконання правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів, та забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю за валютними операціями резидентів і нерезидентів [8, 158].

Внаслідок високого рівня відкритості української економіки зовнішні шоки через канали двосторонньої торгівлі, потоки капіталу та взаємозалежність кредитних портфелів справляють відчутний негативний вплив на фінансовий ринок. Після приєднання України до статті VIII Статуту Міжнародного валютного фонду вона не може обмежувати проведення розрахунків між резидентами та нерезидентами за поточними торговельними валютними операціями у національній грошовій одиниці. Тому органи валютного контролю для реалізації економічної політики держави змушені вживати адміністративних заходів, спрямованих на підтримку курсу гривні й регулювання платіжного балансу [3, 38].

Найзавуальованішим каналом відпливу капіталу є експортно-імпортні операції. На сьогодні це одна з головних проблем валютного контролю в Україні. З метою її розв'язання Національний банк здійснив ряд дієвих кроків. Удосконалено нормативно-правову базу системи взаємодії між органами валютного контролю, зокрема, обміну інформацією між НБУ та Держмитсдужбою України в частині контролю ватажно-митних декларацій на товари, шо перетинають кордон. Відтак значно скоротився відплив валютних цінностей на підставі фіктивних митних декларацій.

Водночас залишаються майже повністю неконтрольованими як Національним банком, так і податковими органами перерахування іноземної валюти в оплату за послуги та використання активів нематеріального характеру.

За даними платіжного балансу, в 2001 році за Імпорт послуг сплачено безготівкових коштів на суму близько 2 150 млн. доларів, з яких 1 500 млн. доларів (67% від загального обсягу) становили платежі за такі види послуг:

* роялті та ліцензійні;

* інші ділові послуги;

* будівельні;

* комп'ютерні та інформаційні:

* комунікаційні.

Зокрема, за імпорт послуг, які в платіжному балансі кваліфікуються як "інші ділові послуги", за 2001 рік нерезидентам сплачено 500 млн. доларів. За цей же період платежі за імпорт ліцензій та роялті становили 670 млн. доларів - доволі сумнівні дані, особливо з огляду на те, що Держкомстатом такі обсяги не підтверджуються (див. Рис 1). Привертає увагу, що розрахунки за ці послуги здійснювалися переважно в російських рублях, в окремих випадках - у доларах США. [10,37]

Рисунок 1. Динаміка платежів за імпорт послуг у 2001 році та 6 місяців 2002 року.

Така ж тенденція зберігається і нинішнього року. Обсяги платежів за імпорт послуг за 6 місяців 2002 року збільшилися порівняно з відповідним періодом минулого року в 1.3 раза (з 1389.9 млн. до 1869.3 млн. доларів). У тому числі обсяги платежів за імпорт таких видів послуг, як роялті ти ліцензійні, інші ділові, будівельні, комп'ютерні та інформаційні послуги зросли загалом в 1.5 раза (із 867.3 млн. до 1324.3 млн. доларів) і становили 70.8% від загального обсягу платежів за імпорт послуг.[10,38]

Аналіз валютної структури розрахунків за імпорт зазначених видів послуг свідчить, що більшість із них здійснюється в російських рублях і доларах СПІД.

Значна частина платежів за імпорт означених видів послуг здійснювалася на ЛОРО-рахунки банків-нерезидентів. Зауважимо, що 97% зазначених коштів надходили на ЛОРО-рахунки латвійських банків.

Але після кризи 1998 року НБУ вжив низку заходів, спрямованих на обмеження щодо проведення валютних операцій. Спочатку постановою КМУ і НБУ від 14.09.98 р. №1425 з 15 вересня 1998 р. було запроваджено 50-відсотковий обов’язковий продаж валюти експортерами. Згодом встановлено правила торгівлі на міжбанківському ринку, які обмежили доступ до операцій з купівлі-продажу іноземної валюти за гривні. У 2002 році про відміну або про зниження частки обов’язкового продажу валюти не йшлося – навпаки, НБУ прийняв рішення про розширення кола суб’єктів обов’язкового продажу валюти, і Національний банк зобов’язав громадян, зареєстрованих як підприємці, продавати 50% валютної виручки на міжбанківському ринку [2, 55].

Уповноважені банки зобов’язані викуповувати цю іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученнями (заявками клієнтів на продаж валюти) і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов’язань резидентів. Протягом 5-ти банківських днів обов’язковий продаж здійснюється за дорученням клієнта уповноваженому банку. Якщо протягом указаного терміну доручення не надійшло, то на шостий робочий день обов’язковий 50-відсотковий продаж здійснюється уповноваженим банком у примусовому порядку [1, 194].

Слід проаналізувати, як норматив обов"язкового продажу впливає на деякі аспекти економічного середовища країни та на активність зовнішньоекномічних суб’єктів.

З одного боку, обов'язковий продаж 50% валютних надходжень сприяє випуску в обіг національної валюти, забезпеченої товарами, зменшенню доларизації та підвищенню керованості грошовим ринком, є одним з важливих чинників підтримання стабільності, а відтак і розвитку внутрішнього валютного ринку. Мінімально гарантований рівень пропозиції валюти на ринку, який забезпечується шляхом обов'язкового продажу, полегшує балансування попиту і пропозиції, що зменшує кількість та скорочує розміри дисбалансів між ними. Це позитивно впливає на очікування учасників ринку – банків та їхніх клієнтів – щодо можливості задоволення своїх потреб у придбанні валюти за прогнозованим курсом, волатильність якого значно зменшується [5, 44].

Окрім того, обов’язковий продаж є засобом поповнення міжнародних резервів Національного банку за рахунок сприяння стабільному рівню пропозиції валюти та її перевищенню над рівнем ринкового попиту. Зростання резервів, у свою чергу, збільшує їх співвідношення із грошовою базою. Забезпеченість національної валюти та вітчизняної монетарної системи загалом зміцнює довіру іноземних кіл до економіки України.

Обов’язковий 50%-вий продаж валютної виручки сприяє формуванню позитивної динаміки реального ефективного обмінного курсу, розвитку зовнішньоекономічних відносин та підвищенню зовнішнього попиту на вітчизняну продукцію, а також є важливим чинником фінансової стабільності, збільшення реальних доходів населення, обсягів кредитування та інвестицій, зростання внутрішнього попиту і розвитку економіки. Підтримуючи стабільність номінального обмінною курсу, норматив обов'язкового продажу сприяє зниженню як інфляційних очікувань, так і фактичних темпів зростання цін. Тобто цей норматив сприяє не лише фінансовій стабільності, а й (через вплив на збільшення внутрішнього кінцевого та інвестиційного попиту) розвитку економіки та зростанню ВВП [5, 44].

З іншого боку, обов'язковий продаж є нормою обов’язкової дії, яка загалом звужує права певних суб'єктів ринкових відносин, зокрема одержувачів валютної виручки. З точки зору цілковито "вільних" ринкових відносин, тобто – без жодних обмежень, норму обов'язкового продажу потрібно було б скасувати.Обов'язковий продаж, як норма обов’язкової дії, також обмежує права власників валютних надходжень – клієнтів комерційних банків, зокрема щодо зберігання цих надходжень у вигляді іноземної чи національної валюти [5, 45].

Окрім того, ця норма призводить до збільшення пропозиції валюти на ринку, зростання обсягів її викупу центральним банком, що з одного боку, веде до збільшення резервів, поліпшення керованості номінального і реального курсів та інших позитивних для економіки наслідків, але з іншого – до збільшення емісії національної грошової одиниці, внаслідок чого можуть зрости інфляційні ризики та небезпека порушення фінансової стабільності.

Норматив обов'язкового продажу валюти може суттєво погіршувати бізнес-клімат в Україні порівняно з умовами ведення бізнесу в сусідніх країнах, де такий норматив реалізовано на ліберальніших принципах чи взагалі відсутній. Перевищення певної критичної межі існування вказаного нормативу може призвести до відпливу капіталу незадоволених підприємств та організацій у країни-сусіди зі сприятливішими умовами [5, 46].

Через ті та інші проблеми, в останні роки досить часто ставиться питання про те, чи необхідна Україні лібералізація діючої системи валютного регулювання, що насамперед буде стосуватися нормативу обов’язкового продажу валюти. Доцільно розглянути світовий досвід щодо цієї проблеми.

Якщо співставити режим валютного регулювання і контролю в Україні з практикою закордонних країн, то істотно ліберальніший режим характерний не тільки для розвинутих країн Європи й Америки, але і для Туреччини, Перу і ряду країн з перехідною економікою (зокрема: Чехії, Словаччини, Угорщини, Хорватії, Казахстану й ін.), а практично повна його лібералізація зустрічається як у США, так і, наприклад, у Вірменії.

Взагалі становлення концепції єдиного ринку і поглиблення європейської інтеграції стало могутнім каталізатором процесу лібералізації у валютному регулюванні країн Європи. Очевидний прогрес у розвитку країн-членів ОЕСР привів до того, що валютний контроль практично у всіх його формах став розглядатися як пережиток минулого, атрибут відсталості і свідчення неефективності економічної політики. Однак численні кризи 90-х років змусили багатьох економістів і політиків переглянути своє відношення до валютного контролю. Цьому сприяв також досвід ряду країн: наприклад, Індії і Китаю. В даний час наявність тих чи інших обмежень на проведення валютних операцій є характерною рисою більшості країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. Відповідно до результатів досліджень, проведених у 2000 році МВФ, у 41% з 185 країн існує законодавча вимога обов'язкового продажу експортного валютного виторгу. Найбільш великими представниками в даному списку є Китай, Бразилія й Індія.

У Китаї існує тверда вимога 100-процентного продажу валютного виторгу. Лише уповноважені національні підприємства можуть залишити у своєму розпорядженні 15% обсягу зовнішньоторговельного обороту попереднього року. Іноземні підприємства можуть не продавати експортний виторг, якщо її розмір не перевищує нормативи розміру валютних рахунків, установлені грошовою владою Китаю; в іншому випадку надлишок повинний бути проданий авторизованим банкам. Однак настільки тверді вимоги, як показує практика, нітрохи не бентежать експортерів і не є перешкодою на шляху економічного розвитку країни: обсяг зовнішньої торгівлі Китаю стабільно росте (при цьому настільки ж стабільно спостерігається профіцит торгового балансу).

Після кризи 1999 року економічна ситуація в Бразилії виправилася. Проте вимога обов'язкового продажу валютного виторгу тут як і раніше зберігається: даний факт зв'язаний з високою вартістю обслуговування зовнішнього боргу і необхідністю відновлення рівня золотовалютних резервів.

Грошові влади Індії відзначають необхідність забезпечення максимальної підтримки національним експортерам. Однак навіть у таких умовах вимога обов'язкового продажу частини валютного виторгу не знята. Експортерам дозволено залишати у своєму розпорядженні не більш 50% валютного виторгу і зараховувати їх на валютні рахунки в банках Індії. Лише підприємства, цілком орієнтовані на експорт, і виробники електронних компонентів і програмного забезпечення можуть залишати до 70% валютного виторгу.[6, 7]

Багато економістів, в тому числі С. Михайличенко, О. Резнікова, вважають, що застосування валютних обмежень та валютного контролю має особливу актуальність у країнах, економіка яких перебуває в стадії ринкової трансформації, оскільки ринкові інструменти валютного регулювання в цих країнах ще тільки починають формуватись.

Таким чином, у теперішній перехідний період застосування ряду валютних обмежень в Україні є об'єктивно необхідним.

3. Заключна частина

1. Система валютного регулювання і контролю може бути посилена з погляду ефективності декількома способами.

• по-перше, правила режиму валютного контролю повинні бути викладені в систематичної чіткої формі, тобто у формі, що виключає множинність тлумачень;
• по-друге, режим валютного контролю по можливості не повинний створювати істотних труднощів для легальної комерційної діяльності законослухняних господарчих суб'єктів.

2. Ряд проблем в області валютного контролю і регулювання підлягає вирішенню в максимально короткий термін. Так, наприклад, повинна бути абсолютна впевненість у тому, що уповноважені банки застосовують і цілком достримуються установлених правил валютного контролю.

3. Крім того, діюча на сьогоднішній день система покарань за недотримання норм валютного законодавства далека від оптимальної. Назріла необхідність її перегляду. Жодна система валютного контролю не стане ефективної, поки санкції за порушення валютного законодавства не зможуть бути впевнено застосовані. Тому влада повинна переглянути порядок застосування і міри відповідальності, для того щоб поліпшити їх застосовність.

4. Разом з тим система валютного регулювання і валютного контролю України повинна бути переглянута убік максимального спрощення. Причини криються не тільки в обмеженій ефективності багатьох використовуваних мір, але й у значних витратах на зміст системи (включаючи в тому числі й упущеній вигоді господарчих суб'єктів.

5. Головним інструментом при здійсненні регулятивних дій в сфері валютних розрахунків в Україні залишається валютний контроль, спроможний за допомогою наявного комплексу заходів вирішувати завдання, що стоять нині перед економікою України. Валютний контроль забезпечує поступовість економічного піднесення та переходу до ринкової економіки, сприяє стабілізації потоків заощаджень резидентів на етапі, коли довіра до валютної політики ще не зміцніла.

Список посилань.

1. Банківські операції. / Под ред Мороза А.М. Київ: КНЕУ, 2000.

2. Береславська О. Тенденції розвитку фінансових ринків у 2002 році та їх вплив на економіку України. // Вісник НБУ. – 2003. - №2. – с. 54-55.

3. Блащук Ю.О. Валютний контроль: міжнародний досвід і національні тенденції.// Вісник НБУ. – 2001. – №4. – с. 28-30.

4. Блащук Ю.О. Комерційний банк як агент валютного контролю.//Фінанси України. - 2004. - №4. - с. 138-141.

5. Боровець В. Дату відліку змінити не можна.// Дебет-Кредит. – 2003. - №10. – с.44-46.

6. Декрет Кабінету міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” № 15-93 вiд 19.02.1993.

7. Кабанець О. Еволюція валютних обмежень. // Вісник податкової служби України. 2001. - №13. – с.62-63.

8. Костюченко О.А. Банківське право. Київ: “АСК”, 2001.

9. Резнікова О. Необхідність застосування валютних обмежень у період ринкової трансформації економіки.// Банківська справа. – 1999. - №6 - с.50-51.

10. Макаренко О. Валютний контроль як інструмент стабілізації валютного ринку в Україні //Вісник НБУ - 2002. - №9. - 36-38.