Крім невеликої кількості країн із повністю відкритою до світового господарства національною економікою (Сінгапур, Багами, Сейшели та деякі інші невеликі держави переважно із статусом офшорних зон) для всіх інших країн зовнішньоекономічні зв’язки виступають в якості вторинного, доповнюючого компонента процесів власного господарського розвитку. Внаслідок цього в контексті національної економічної безпеки відносини із світовим ринком можуть виступати як наступні фактори впливу на неї.
Так, антитрестівське законодавство США передбачає дозований допуск на внутрішній ринок іноземних товарів, що використовується для підвищення якості вітчизняної продукції в конкурентній боротьбі із закордонними імпортерами; Більшість країн світу використовує участь в міжнародному поділі праці для стабілізації на продукції або послугах з відносно більш високим рівнем національної ефективності, внаслідок чого зростає загальна конкурентоспроможність національної економіки в світовому вимірі й, як наслідок, рівень її безпеки по відношенню до внутрішніх та зовнішніх негативних впливів; фактор компенсації або нейтралізації зазначених впливів. Класичним прикладом цього виступає Японія, яка завдяки високоефективному експорту компенсує відсутність власних сировинно-енергетичних ресурсів; навпаки, в зарубіжній практиці нерідкі й випадки, коли відносини із світовим ринком стають фактором погіршення або навіть загрози національній економічній безпеці. Проявом цього була ситуація 1998 р. із так званими азійськими тиграми, коли невиважена орієнтація на вузькі сектори зовнішнього ринку при загальному погіршенні світової кон’юнктури поставили Малайзію, Південну Корею, Індонезію майже на межу національної катастрофи.
Необхідно відзначити докорінну відмінність у можливостях впливу держави на зовнішні та внутрішні фактори забезпечення національної економічної безпеки. Якщо всередині країни її стан є прямим наслідком власних дій керівництва даної держави, то зовнішні умови такого забезпечення об’єктивно нав’язуються навіть найбільш могутнім державам або лише частково піддаються їх впливу (прикладом є половинчасті наслідки намагання адміністрації Б.Клінтона загальмувати зріст цін на нафту шляхом тиску на ОПЕК в другій половині 2000 р.). Тобто до зовнішніх факторів впливу на національну економічну безпеку можна лише пристосуватися, з більшим або меншим ступенем ефективності врахувати їх у власній зовнішньоекономічній політиці. Необхідність підкорення об’єктивним умовам світового ринку особливо значна для менш економічно могутніх держав, до яких, на жаль, відноситься й Україна.
За майже десять років незалежності вона не спромоглася із належною результативністю адаптувати свою економіку до умов сучасних міжнародних економічних відносин, ствердитися в тих нішах світового ринку, яким об’єктивно відповідають потенції та потреби української економіки. Внаслідок цього можливості використання зовнішньоекономічного фактора для підсилення національної економічної безпеки на даний час фактично не існує. Відносини із світовим господарством зараз виступають як певний конгломерат всіх інших факторів впливу на цю безпеку - незбалансованих між собою стабілізаційних, компенсаційних й навіть загрозливих наслідків економічних зв’язків із партнерами. Наприклад, найбільш складну проблему енергетичної безпеки України дещо стабілізує диверсифікація джерел імпорту енергоносіїв - крім РФ також з Азербайджану, Туркменистану, а згодом, можливо, й з Узбекистану як наслідок останніх візитів президента Л.Кучми до цих держав. Високий та хронічний дефіцит торгівлі з Росією (15,5 млрд.дол. за 1995-1999 рр., тобто 134,3% від українського експорту в 1999 р.) [1] частково компенсується активним торговельним сальдо із більшістю з 185 партнерів по експортно-імпортних операціях. Разом з тим лібералізований невідповідно до сучасного стану економіки механізм виходу на світовий ринок часто не спрацьовує, коли необхідно захистити національну економічну безпеку.
В цьому контексті доцільно більш виважено підійти до існуючих проектів змін у зовнішньоекономічній політиці держави. Зокрема необхідно чіткіше визначити позитивні та негативні наслідки вступу до Світової торговельної організації, синхронізувавши цей процес із рівнем стабілізації української економіки, прогресом у ринкових реформах, а також із поступовим просуванням до входження в її склад основних торговельних партнерів - Росії та інших членів СНД. В цьому зв’язку вкажемо на вимушену, всупереч курсу на вступ до СТО делібералізацію торговельного режиму в 1999 р., коли тільки зменшення імпорту на 20,2% та загального обороту на 13,8 % дозволили знизити від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі України до відносно невеликого показника у 264,5 млн. доларів [2].
Це ж стосується іншої поширеної засади змін у зовнішньоекономічній політиці. Концептуально варіанти зменшення негативної залежності від зовнішнього, насамперед, російського ринку в останні роки пов’язувалися із намаганням використання у взаємовідносинах з партнерами можливостей зони вільної торгівлі. Ще в 1993 р. Україна уклала угоди про режим такої торгівлі із РФ та Білоруссю, була одним із ініціаторів укладання багатосторонньої угоди про вільну торгівлю в межах СНД від 15 квітня 1994 р. З іншого боку в статті 4-й Угоди про партнерство і співробітництво між ЄС та Україною (16 червня 1994 р.) було зафіксовано намір в 1998 р. ;розпочати переговори щодо створення зони вільної торгівлі;, якщо це;дозволять обставини і зокрема прогрес України у справі здійснення ринкових економічних реформ та існуючі на той час в країні економічні умови; [3].
Всі ці наміри до цього часу лишилися нездійсненними. Європейський Союз не визнав і не міг визнати достатнім прогрес України у створенні ринкових передумов до встановлення з нею відносин за режимом вільної торгівлі. Дещо інша ситуація, але з такими ж результатами склалася в СНД, де впровадження такого режиму до останнього часу гальмувалося Росією внаслідок її можливих втрат в декілька мільярдів доларів після введення такого режиму в торгівлі з іншими членами Співдружності. Ситуація докорінно змінилася, коли 10 жовтня 2000 р. в Астані було утворено Євразійське економічне співтовариство на чолі із РФ. Після цього можна розраховувати на реальність створення зони вільної торгівлі лише між Україною та чотирма іншими учасниками об’єднання ГУУАМ.
Виважене ставлення до зовнішньоекономічної політики не означає відмови від необхідності більш ефективного використання її можливостей. Це, зокрема, стосується зміни пріоритетів при залученні тих іноземних інвестицій, за рівнем яких (65,9 доларів на душу населення на початок 2000 р.) Україна суттєво відстає від більшості постсоціалістичних держав (характерно, що за першу половину цього року зазначені інвестиції склали всього 2,9% загальної суми капіталовкладень в українську економіку) [4]. Крім створення більш сприятливого клімату для іноземних інвесторів доцільно змістити акцент їх залучення із пріоритету поповнення державного бюджету на домінанту сприяння інноваційній діяльності. Конче необхідно розробити й розпочати реалізацію селективного зміцнення експортного потенціалу із державною підтримкою його найбільш ефективних галузей, конкурентоздатних на світовому ринку товарних груп та окремих виробів. В імпортній політиці той пріоритет жорсткого обмеження ввозу задля вирівнювання торговельного балансу, який проявився особливо в 1999 р., повинен бути замінений на більш раціональну та гнучку модель розвитку антиімпортного виробництва із застосуванням світової практики захисту власного ринку в межах вимог СТО. Послідовне перетворення відносин із світовим ринком у фактор стабілізації та підсилення національної економічної безпеки, на нашу думку, неможливий без відновлення того спеціального зовнішньоекономічного відомства, яке зникло під час реорганізації структури уряду на початку 2000 року (ліквідація МЗЕЗіТ вже призвела до зменшення контрольованості за зовнішньоекономічною сферою - при загальному зростанні експортно-імпортних операцій в першій половині цього року від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі зросло до 411 млн.дол. проти 151 млн. в січні-червні 1999 р.) [5].