Нові теорії нового тисячоліття

 

Статтею кандидата історичних наук В.А. Моргуна редакція започатковує нову рубрику, ідея якої виникла після ознайомлення з рукописом. Новий, неординарний підхід автора до визначення єдиної, «пульсуючої» типології природи, суспільства та людини, безперечно, приголомшує. Звичайний для традиційних цивілізацій, він надто новий для цивілізації сучасної. Та все вказує на те, що він не тільки має право на існування, але й виводить пізнання природних і суспільних процесів на якісно новий рівень. Редакція вбачає в концепції автора нове слово в науці й заохочує всіх бажаючих до участі в науковій дискусії.

За домовленістю з автором – що приємно, нашим земляком – ми публікуємо першу статтю з циклу, що складається з трьох концептуальних статей. У ній він викладає здебільшого психоісторичну типологію біопсихосоціогенезу (розвитку людини й суспільства). У її контексті вирішується й надзвичайно гостра для незалежної України проблема психоісторичної ідентифікації громадянського суспільства, яке мається нині у світі за ідеал суспільного розвитку. У другій статті головну увагу буде приділено періодизації психоісторії людства. І лише в третій автор розкриє задекларовані в першій теоретичні засади квантової історії. За визнанням автора, саме таким шляхом він ішов у своєму багаторічному пошуку, і тому викладення теорії врівноваженого біопсихосоціоге­незу саме в указаному порядку буде найбільш природним.

Побажаємо ж усім нам творчої наснаги, конструктивної співпраці, нетрадиційних узагальнень, далекосяжних висновків тощо. Тобто всього того, задля чого й потрібна наукова дискусія. Можливо, у її ході виявляться та згуртуються однодумці, намітяться плідні наукові зв’язки чи того більше – сформується українська школа психоісториків
(а такі вже нібито існують у Росії та Білорусії, щоправда, у зародковому вигляді ідейно залежних філій Інституту психоісторії в Нью-Йорку). Більш смілива мрія – створення першої у світі школи квантової історії. Але це вже тема для окремої розмови.

А поки що редакція відкриває дискусійний клуб. У його межах планується обговорювати, звичайно, не тільки теорію В.А. Моргуна. Вона, на що ми сподіваємося, дасть лише перший поштовх пробудженню колективної наукової думки. Ми чекаємо  на інші теоретико-методологічні доробки «соціально орієнтованих» «ліриків і фізиків», про які часто-густо знають тільки вони самі. Зробимо ж їх надбанням широкої наукової спільноти та пересічних громадян.

Членом клубу автоматично стає будь-який учасник дискусії. До участі в клубі запрошуються всі, кого турбують шляхи розвитку людської цивілізації, хто хоче підняти осмислення її проблем на новий теоретичний рівень і вийти за межі докучливих штампів, що панують у сучасному суспільствознавстві.

 

 

 

 

УДК 94(477):323.2

 

В.А. Моргун

Інститут історії Національної академії наук України, м. Київ

 

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В КОНТЕКСТІ ТИПОЛОГІЇ ПСИХОІСТОРІЇ ЛЮДСТВА

Частина перша

 

У статті визначене місце громадянського суспільства в типології психоісторії людства. Розкриті типологічні особливості української моделі громадянського суспільства. Подані рекомендації щодо її подальшого вдосконалення. Досліджені типи біопсихосоціогенезу (розвитку людини та суспільства). Поставлені питання про оновлення психоісторії та створення квантової історії.

Актуальність дослідження теоретичних засад розбудови громадянського сус­пільства зумовлюється наступними чинниками. По-перше, значимістю проблеми для незалежної України, що вибрала громадянське суспільство як ідеал суспільного розвит­ку. З відомих нам праць політиків і науковців залишаються незрозумілими типологічні риси української моделі, особливо в контексті психоісторичного досвіду людства. Не вдалося їм визначитися й з колом типологічно споріднених моделей, щоб мати змогу ефективніше використовувати вже набутий світовий досвід. Зазначена теоретична без­порадність не дозволяє їм проаналізувати стан і перспективи процесу державотворення.

По-друге, важливістю цієї проблеми для сучасної цивілізації, котра також має громадянське суспільство за вище досягнення соціальної творчості й теж не має певного уявлення про його сутність і місце у психоісторії людства.

По-третє, незадовільним рівнем розвитку методології пізнання суспільних наук взагалі. У цьому плані зазначимо, що теорія громадянського суспільства вибрана нами для критичного вивчення не тільки з огляду на її значимість для сучасного державотво­рення. Опинившись на перехресті всіх доріг суспільствознавства, вона стала ключем до розуміння його законів. Через неї виявилося зручним «виходити» на типологію та періо­дизацію всієї психоісторії людства, досліджувати її циклічно-поступальний характер. Що, врешті-решт, дозволило створити власну методологію її пізнання – теорію врівнова­женого розвитку людини, суспільства та природи, у якій зроблена спроба поєднати до­сягнення суспільних і природничих наук, навести мости між наукою та релігією.

Щоб не переобтяжувати читача власними доказами актуальності дослідження, що можуть здатися авторським перебільшенням, звернемось до оцінок провідного в Україні фахівця з методології суспільствознавства І.В. Бойченка, автора чи не найфун­даментальнішого підручника з філософії історії не тільки у вітчизняній, але й у світовій історіографії: «Варто, гадаємо, наголосити, що типологічні дослідження нелінійних законів історії, по суті справи, лише починають розгортатися на сучасному етапі. Праці монографічного характеру з цієї проблематики поки що відсутні, по суті, повністю. Явно бракує навіть спеціальних наукових розвідок на рівні статей чи розділів колективних мо­нографій, хоч ця тематика за сучасних умов стає дедалі актуальнішою, її значення явно виходить за межі суто наукових інтересів і набуває практичного звучання. Причому не тільки для соціального управління і політичної сфери життєдіяльності суспільства, а й для культурного життя загалом. Тому одним з першочергових завдань не тільки філо­софсько-історичних, соціально-філософських, а й суспільствознавчих досліджень в ціло­му є осмислення досягнень у вивченні нелінійних законів на рівні загальнонаукових ме­тодологічних розробок та у природознавстві, їх врахування в ході розробок законів іс­торії нелінійного типу, паралельно з інтенсифікацією цих досліджень» [1, с. 435].

Названі чинники актуальності визначають цілі та завдання запропонованої статті. Підкреслимо, що в ній ми не лише ставимо питання про необхідність, але й намагаємося здійснити ці самі «типологічні дослідження нелінійних законів історії». Не в докір метру зазначимо, що «лінійних» законів історії взагалі не існує, бо про будь-яку її закономірність можна говорити як про закон лише після аналізу на предмет циклічної – «нелінійної» – повторюваності. «Лінійними» ж можуть бути тільки спрощені уявлення про закони історії. Ця істина ще тільки починає пробивати собі дорогу в сучасному суспільствознавстві.

Проблема громадянського суспільства посідає чільне місце в політичних і нау­кових дискусіях щодо визначення подальших шляхів розвитку людської цивілізації. На Заході – з Нового часу, коли воно самоідентифікувалося, і – з невеликими перервами – до наших днів. В Україні – після здобуття нею незалежності та вибору громадянського суспільства як суспільного ідеалу, на противагу соціалізму радянських часів. Проте, незважаючи на велику кількість робіт зарубіжних [2], [3] і вітчизняних [4-9] політиків і науковців, присвячених громадянському суспільству, питання про його типологічну приналежність і хронологічні межі в історії людства все ще залишається відкритим.

Серед найбільш серйозних зарубіжних і вітчизняних дослідників панує уявлення про громадянське суспільство як про буржуазну демократію. Вони можуть не говорити про це відкрито, але в їхніх типологіях і періодизаціях завжди присутні два визначальні чинники – приватна власність і демократія. Для історика цього цілком достатньо, аби дійти вищевказаного висновку.

Відмінності між типами громадянського суспільства зводяться ними, по суті, до відмінностей між буржуазними демократіями. Відсутність же суттєвих типологічних відмінностей між буржуазними демократіями призвела до того, що дослідники висува­ють на перший план другорядні. Вони можуть стосуватися співвідношення в різних мо­делях громадянського суспільства елементів «лібералізму» та «консерватизму»; розпо­ділу уваги між соціально-економічною, політичною та духовною сферами суспільного життя; більш або менш тісних стосунків з державою тощо.

Так, Дж. Кійн виділяє три типи взаємовідносин громадянського суспільства й держави: «класичний західний»; «напівзахідний», що мав місце в Німеччині; «схід­ний», властивий і Росії. Причому він вважає, що східне «одержавлене суспільство» є антиподом західного «громадянського суспільства» [10, p. 13]. А. Колодій додає до них четвертий – «освічене громадянське суспільство», або «суспільство-культуру», яке ви­никає «на пограниччі… «східного державного» та «напівзахідного громадянського бюр­герського» суспільства». Воно твориться, насамперед, інтелігенцією («духовно-націо­нальною елітою») в умовах реалізації «навздогінної моделі розвитку». Саме його вона вважає характерним для України [11, с. 34].

Ненсі Розенблюм говорить про три типи громадянського суспільства: «демокра­тичне» (зорієнтоване переважно на «політичну участь»), «посередницьке» (що опікується головним чином соціальною сферою), «виборче» (яке переймається і політикою, і со­ціальною сферою) [12].

Нарешті, розрізняються просто «американська», «англійська», «французька», «німецька» й інші моделі, як у гучній статті спікера Верховної Ради України, члена-кореспондента НАНУ, доктора історичних наук В. Литвина [13].

Якщо вже зовсім вичерпуються типотворчі здібності авторів, то вони говорять про «течію-Л» і «течію-М» (Ч. Тейлор) [14], «громадянське суспільство – І, ІІ, ІІІ» (Дж. Александер) [15] тощо.

Щоб повною мірою усвідомити ту «типологічну кризу», що охопила сучасне віт­чизняне та світове суспільствознавство, дамо слово самим авторам. Взагалі, громадян-
сь­ке суспільство визначається ними як добровільні саморегульовані об’єднання громадян для вирішення власних, суспільних або державних проблем. Провідний фахівець в Україні А. Колодій подає таку дефініцію: «Громадянське суспільство – це та підсистема соціальної сфери суспільного життя, в якій не тільки існує певна кількість (мережа) доб­ровільних асоціацій, але й домінують громадянські цінності та спілкування на засадах довіри і солідарності». Ми нічого не маємо проти цього визначення. Подібне до нього дають майже всі дослідники. Проте ми звертаємо увагу на відсутність у ньому суто типо­логічних ознак, вироблених соціальною творчістю людства й добре відомих суспільст­вознавцям. Щоправда, в іншому місті А. Колодій застерігає, що «громадянське суспільст­во – це не лише сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації». Судячи з цього уточнення, дослідниця не може бути задоволена власним визначенням. Бо в ньому немає ні «типу взаємодії», ні «моделі соціальної організації». Нарешті, вона визнає, що «поки що у нас не йдеться про виокремлення якихось особливих теоретичних моделей громадянського суспільства…», і закликає до «…з’ясування нюансів поняття і вирішен­ня питання про його історичні та географічні модифікації…». Цілком слушно конста­туючи відсутність науково обґрунтованої типології громадянського суспільства, А. Коло­дій водночас не побоялася поставити «…питання про можливість утвердження в Україні інших моделей громадянського суспільства, відмінних від лібертаристських, більше пов’язаних з національною традицією та менталітетом народу» [11, с. 22, 26, 27, 33]. Що робить їй честь як науковцю, але не знімає гостроти проблеми.

Витоки типологічної безпорадності сучасних дослідників громадянського сус­пільства ми вбачаємо в недосконалості їх теоретико-методологічних підходів. Ми маємо на увазі, по-перше, їх схильність до розгляду громадянського суспільства виключно як буржуазної демократії; по-друге, їх намагання відокремити його від держави. При цьому вони спираються переважно на праці Дж. Локка (1632 – 1704 рр.), Ш.-Л. Монтеск’є (1689 – 1755 рр.), А. Фергюссона (1723 – 1816 рр.), І. Канта (1724 – 1804 рр.), Г.В.Ф. Гегеля (1770 – 1831 рр.), А. Де Токвіля (1805 – 1859 рр.). Застосувавши термін societas civilitas (пізніше – civil society, цивільне суспільство), вони започаткували властиве й нинішнім концепціям громадянського суспільства протиставлення суспільства та держави, їх тлумачення як певного типу антиномії, у якій, образно кажучи, демократичні за своєю суттю «вівці-громади» протистоять авторитарним зазіханням «вовка-держави».

При всій повазі до вказаних мислителів і їх сучасних послідовників, слід від­значити як головну ваду їх міркувань слабкість суто історичних засад. Перш за все, некоректно використовувати сам термін «громадянське суспільство», що буквально можна розуміти і як «суспільство громадян», у відриві від тієї держави, про громадян якої йдеться та яка, між іншим, завжди захищає інститут громадянства законодавчо. Отож, навіть з точки зору формальної типології, де тільки та за яких часів були грома­дяни, точніше, держави, які визнавали громадянство своїх підданих, там уже можна го­ворити про громадянське суспільство. І розширення кола повноправних громадян можна вважати головним критерієм його розвитку. А розвиненим громадянським суспільством треба вважати те, де всі є громадянами й усі громадяни є повноправними законодавчо. Інша річ, якого типу воно буде, чи пильнуються там права та свободи громадян, чи виконують вони свої обов’язки перед сім’ями, громадами й державою тощо.

І коли вже вивчати теорію держави з точки зору розвитку засад громадянського суспільства, то потрібно сперечатися не про ту чи іншу «міру громадянськості», а про суттєві відмінності змісту, що вкладався за тих чи інших часів у поняття «держава» та «громадянин», про приналежність до громадян тієї чи іншої категорії населення, про відмінності у громадянських правах серед самих громадян тощо. Тобто не гратись у де­фініції, а виявляти глибокий психоісторичний підхід, як це робить у своїх працях, на­приклад, відомий французький історик, філософ, економіст і правознавець Жан Боден (1530 – 1596 рр.). До речі, він використовував терміни «громадянське суспільство», «громадське життя», «громадський порядок», «держава» як синоніми. І це не виняток, а традиційний підхід, витоки якого криються в античності та який був переглянутий тільки за Нового часу. Так, у Стародавній Греції слова держава (polis), державний уст­рій (politeia) та громадянин (polites) не тільки мислились в одній площині індивіду­ального й суспільного буття та свідомості, але й, як бачимо, були однокореневі.

Якщо вже «шукати кінці» розмежування держави та громадян, то не у вищеза­значених добродіїв, а в Арістотеля (384 – 322 рр. до н.е.), тобто на 2000 років раніше. Щоправда, Арістотелю, як і його сучасникам, і в голову не приходило розділяти держа­ву та громадянське суспільство. Він дає класичне визначення держави: «Держава є су­купність громадян». Та саме він заклав підвалини такого розподілу, коли дав визначення громадянина, у якому наголосив на зв’язку цього поняття з народними формами прав­ління: «Ми вважаємо громадянами тих, хто бере участь у суді та в народних зборах». Як на гріх, Арістотель – зі звичайним для нього апломбом – зазначив, що хоче «…визначи­ти поняття громадянина в безумовному смислі цього слова, у такому значенні, котре не мало б жодного недоліку, що потребував би виправлення…». І хоча далі він зізнається, що дане ним визначення «…відповідає переважно громадянину демократичного уст­рою» [16, с. 493, 495], це вже нічого, по суті, не міняє. Позаяк усі сентенції вчителя Олександра Македонського мали неабиякий успіх у сучасників, це визначення «пішло гуляти» по всіх усюдах і докотилося аж до Нового часу. Що, зокрема, дало мотивований привід розкритикувати його тому ж Жану Бодену: «Оскільки в будь-якому визначенні ми повинні прагнути до всезагальності, то, наразі, згідно з ідеєю Арістотеля, ніхто не може бути громадянином, якщо він не народився в Афінах за часів Перікла… Але як бути з імператором Антонієм, котрий видав указ про те, що всі вільні люди в межах Римської імперії можуть бути римськими громадянами?.. Немає сумнівів у тому, що в багатьох країнах дотримання визначення Арістотеля послужило відмінним приводом для розв’язування громадянських війн» [17, с. 136-137]. І це було сказано в XVI столітті! Ось так самовпевненість і недбалість Арістотеля призвели до появи цілого напрямку-пустоцвіту в суспільній думці, його абсолютизації та – за пророцтвом Ж. Бодена – кри­вавих революцій і громадянських війн Нового й Новітнього часів. Бо приводом до них, як правило, служило прагнення однієї зі сторін домагатися арістотелівського ідеалу гро­мадянського суспільства.

Отож, задовго до народження тієї когорти мислителів, що їх вважають сьогодні теоретиками громадянського суспільства, Жан Боден дав вичерпну критику арістотелівсь­кої концепції громадянського суспільства як виключно народної демократії. Він наголо­сив, що поняття «держава», «громадянин» і «громадянське суспільство» є нероздільними: «Якщо багато людей зібрати в одному місці, позбавивши їх законів та управляння, не за­безпечивши ніякого захисту суспільних інтересів, де кожен буде влаштовувати свої осо­бисті справи при відсутності покарань, що стримують аморальних, і без нагород, якими заохочують старанних, то в чому ця спільнота може бути схожа на державу? За таких умов ця спільнота, звичайно, не повинна називатися містом-державою, але тільки анар­хією або чимось іншим, відмінним від громадянського суспільства (виділено нами. – В.М.)».

Вказівки Бодена мають виключне значення і для розуміння типології грома­дянського суспільства. Він добре усвідомлював, що психоісторично громадяни об’єдну­валися не тільки в державі, але й «…у межах законів громади, що охороняють гідність держави». Проте, усупереч сучасним теоретикам, указував, що ні «громада», ні «сім’я» за своїм впливом на життя людей не можуть претендувати на місце держави. І підкреслю­вав, що розрізняти суспільства потрібно «згідно з типом держави» [17, c. 136, 137, 143].

Наразі творчість Жана Бодена свідчить, що тільки глибокий психоісторичний підхід спроможний додати щось нове до розуміння громадянського суспільства. Після нього можна навести дуже мало прикладів такого підходу. Оця ж бо нині пануюча – зні­вечена, відірвана від психоісторії людства – концепція громадянського суспільства як буржуазної демократії, у якій до того ж народ чи не ворогує з державою, є породженням антинаукового, догматичного підходу, започаткованого Арістотелем.

На нашу думку, що збігається з боденівською та здоровим глуздом, тип грома­дянського суспільства визначається, передусім, типом держави. З початку свого виник­нення саме вона виступає провідною психоісторичною формою самоорганізації народу, а не традиційні громади й, тим більше, не сучасні громадські організації. І скільки нарахує­мо типів держави, або, краще сказати, типів її співіснування з людиною та суспільством, стільки буде й типів громадянського суспільства. Тим же філософам, політологам, со­ціологам, які вперто відділяють громадянське суспільство від держави й заразом від при­родної для людства психоісторичної типології та періодизації, можна порадити прислу­хатися до думки славетного російського історика XIX століття С.М. Соловйова, який і досі неперевершеною фундаментальністю своїх праць доводить право на фундаментальні методологічні узагальнення. А він говорить про те, що «незаконне розлучення народу з державою, що відбулося в головах деяких наших історичних письменників і викладачів, породило доволі непорозумінь... Держава є необхідною формою для народу, який немислимий без держави» [18, с. 16].

Як ми бачили, усього лише одна методологічна помилка – назвемо її «помил­кою Арістотеля» – спроможна суттєво вплинути не тільки на науку, але й на долю людської цивілізації. Це суперечить поширеному тепер уявленню про пріоритетне значення для людства природничих наук і підлегле – гуманітарних. І покладає велику відповідальність на останні за їх новації. Дослідивши громадянське суспільство в кон­тексті типології психоісторії людства, ми дійшли певних висновків, що зараз наводимо, а далі будемо обґрунтовувати.

Ми вважаємо, що в сучасних дослідників громадянського суспільства завжди йдеться про один і той самий тип – врівноважений біопсихосоціогенез раціонально-інди­відуалістського типу (раціонально-індивідуалістський приватновласницький базис / сен­сорно-колективістська демократична надбудова); що він є тільки одним із кількох, що знаходяться у скарбниці психоісторичного досвіду людства; і що типологічно він супере­чить психоісторичному досвіду соціотворення українського народу.

Під біопсихосоціогенезом ми розуміємо взаємопов’язаний і взаємозумовлений розвиток особи й суспільства в межах певної території та періоду. Синонімами цього тер­міну могли б бути більш відомі «антропогенез», «гомогенез» або навіть «космогенез» (якщо прийняти за аксіому популярний нині «антропний принцип», він же принцип
ант­ропоморфності Космосу). Проте використання першого ми вважаємо більш доцільним, оскільки він розшифровує одразу всі складові еволюції людини й суспільства:

1)   біологічну (переважно тілесну, індивідуальну, раціонально-логічну, матеріальну);

2)   психічну (переважно психологічну, індивідуально-колективну, почуттєво-розумову, душевно-духовну, матеріально-духовну);

3)   соціальну (переважно суспільну, колективну, емоційно-чуттєву, духовну).

Наразі це ніщо інше, як історія людства, знаної нами людської цивілізації. Проте, з огляду на вищезазначене, ми вважаємо за краще використовувати як синонім біопсихосоціогенезу відомий термін «психоісторія».

Під психоісторією ми розуміємо не зовсім те, що визначає як предмет свого дос­лідження сьогодні сама ця наука, що виникла в 50 – 60-х роках ХХ століття. Зокрема, її класик і популяризатор, директор створеного ним же Інституту психоісторії в Нью-Йор­ку Ллойд де Моз (Lloyd de Mause) визначає психоісторію як «науку про історичну моти­вацію», «психогенну теорію історії». «Коротко її можна схарактеризувати як теорію, яка каже, що історія включає програвання дорослими групових фантазій, заснованих на мо­тивації, що у своїх витоках є результатом еволюції дитинства» [19, с. 6, 8, 11]. Ми згідні з де Мозом, що «психоісторія відкриває закони історичної мотивації». Можливо навіть, що витоки цих законів криються в групових фантазіях дітей і дорослих. Проте витоки самих «групових фантазій» тих чи інших «психокласів» (термін де Моза) ми бачимо не в невро­зах дитинства, а в домінуючих у той чи інший період або епоху типах біопсихосоціогене­зу (розвитку особи й суспільства).

Тобто принципова різниця між підходами до визначення предмета психоісторії полягає в наступному. Де Моз розглядає психоісторію як падчірку західного психоаналізу ґатунку З. Фрейда: «Як розділ наукової психології психоісторія являє собою просто психологію дуже великих груп. Вона заснована на психоаналізі, оскільки це найбільш значний напрям глибинної психології двадцятого століття…» [19, с. 9]. Таке ж уявлення панує й в очолюваних ним Інституті психоісторії та Міжнародній асоціації психоісториків. Інші школи не набагато більше тяжіють до історії [20]. Ми ж вважаємо психоісторію синтетичною наукою, предмет якої знаходиться поки що на межі психології й історії. У подальшому вона розповсюдить свої методи й методологію дослідження – біопсихосоціального аналізу та прогнозу – на обидві науки, що об’єднаються в одну. Вона повинна спиратися не тільки на суто психоісторичні методи, але й на методи природничих («точних») наук. Саме такий підхід був характерний для геніального американського фантаста російського походження Айзека Азимова, який уперше застосував термін «психоісторія».

Таким чином, «психоісторія» – найбільш вдалий, на наш погляд, синонім біо­психосоціогенезу.

Під типом біопсихосоціогенезу ми розуміємо домінуючий (пріоритетний, панівний) спосіб існування, взаємодії й еволюції свідомості та підсвідомості людини, базису та надбудови суспільства в межах певної території й періоду. Проте ми знаємо, що за будь-яких часів, поруч з «головним», існують і «підлеглі» типи, що теж потрібно враховувати в біопсихосоціоаналізі. Тому – за аналогією до генетики – зручно говорити про домінантні та рецесивні типи. Домінантний тип біопсихосоціогенезу визначає, на нашу думку, тип психоісторичної епохи або періоду. Але кожен із них «вагітний» рецесивними типами. І їх «внутрішньоутробний» розвиток у надрах домінантного є тим природним шляхом, яким народжуються нові епохи або періоди. Тобто перебіг домінантних і рецесивних типів біопсихосоціогенезу може бути покладений в основу не тільки типології, але й періодизації психоісторії людства загалом і кожного народу або країни зокрема.

Типи біопсихосоціогенезу розрізняються нами:

1)  за власне типологічною сутністю (сенсорно-колективістські та раціонально-індивідуалістські);

2)  за мірою її вираження у свідомості та підсвідомості людини, базисі й надбудові суспільства (врівноважені та неврівноважені).

Розуміючи під біопсихосоціогенезом спільний розвиток особи й суспільства, ми поставили за мету поєднати в одній типології, по-перше, їх історичні відносини; по-друге, відображення цих відносин в індивідуальній і масовій психології («колективному підсвідомому», за К.Г. Юнгом). Тобто за сутністю наша типологія заснована на психоісторичному (біопсихосоціальному) підході. При типоутворенні використовувалися 2 антиномії:

1)   провідна історична, що відтворює найбільш суттєве в історичних стосунках особи та суспільства («індивідуальне – колективне»);

2)   визначальна психологічна, що розкриває найбільш суттєві способи психологічного сприйняття особою тих чи інших колізій індивідуального або суспільного життя («раціональне – сенсорне»).

Завдання полягало в тому, щоб поєднати 4 вказані типологічні ознаки у 2 пари, що зберігали б антиномію (типологічну протилежність одної щодо іншої). Але щоб кожна з них була водночас типологічно однорідною всередині себе, тобто могла б сприйматися як один типологічний критерій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рисунок 1 – Домінантні та рецесивні зв’язки типоутворюючих критеріїв біопсихосоціогенезу (розвитку особи й суспільства)

 

Якщо антиномія «індивідуальне – колективне» цілком задовільно досліджена в історії, соціології, політології, філософії, то антиномія «раціональне – сенсорне», якою опікується психологія, тільки починає набувати науково обґрунтованих антиномічних рис. Хоча на рівні традиційної свідомості розум і почуття віддавна сприймаються як ти­пологічні протилежності, хоч і нерозривно пов’язані між собою. Зокрема, В.І. Вернадсь­кий писав: «Мені уявляється розум і почуття тісно-претісно переплетеним клубком: одна нитка – розум, а друга – почуття, і всюди вони одна до іншої торкаються, і коли одна з них пильнує, а інша спить, коли в цьому клубку поруч мертве й живе, хіба може бути сила, хіба може бути яка-небудь робота з допомогою такого змертвілого, ледь не гниючого клубка?» [21].

І віддавна ж люди намагалися віднайти наукові критерії для типологічного роз­межування розуму й почуття, бо бачили в цьому ключ до таємниць людського буття та свідомості. Взагалі, усі сучасні типології особистості у психології, починаючи з 8 типів К.Г. Юнга, намагаються підняти цю антиномію до рівня наукового аналізу.

Ще важче було віднайти пріоритетні зв’язки між двома вищевказаними антино­міями – «індивідуальне – колективне» та «раціональне – сенсорне». Бо всі 4 їх складові пов’язані між собою. Проте психоісторичний аналіз, включаючи аналіз здобутків езоте­ричної традиції, показав, що раціонально-логічна сфера особистості пов’язана переважно з її індивідуальним самовизначенням, а емоційно-чуттєва – головним чином із соціаль­ним. Тобто людина «спілкується» із собою переважно через розум, а з колективом, сус­пільством – через почуття, розвиваючи в процесі цього спілкування відповідні сфери своєї особистості. Таким же чином відбувається і зворотний зв’язок: соціуми, колективи, групи, сім’ї за нормального розвитку «спілкуються» між собою та з особистістю, перш за все, через емоційно-чуттєву сферу (совість, обов’язок, моральні норми й т.ін.). За ви­нятком екстремальних ситуацій, коли соціуми вимушені звертатися до раціонального пе­реконання або примусу.

Ще більш очевидною стає вказана закономірність на рівні поєднання мікро- та макросоціального аналізу. У мікросоціумах (сім’я, родичі, друзі та знайомі, співробітники) людина ще користується обома сферами сприйняття та відображення дійсності – раціо­нально-логічною й емоційно-чуттєвою. Але вже на рівні сприйняття великих соціаль­них груп (професійних, національних, земляцьких і т.п.), не кажучи вже про суспільство, країну, людство загалом, вона користується чи не виключно емоційно-чуттєвою сферою. Раціональні, прагматичні, меркантильні мотиви все більше відходять на «задній план» сві­домості, аж до їх повного витіснення до підсвідомості. Ще виразніше це виявляється на рівні спілкування з Богом, Космосом, Вічністю. Ми, звичайно, не говоримо про відхилення від нормальної психіки та загальновизнаних моральних норм.

Цікаво, що схожі уявлення, вочевидь, поділяв ранній Юнг. У вступі до «Психоло­гічних типів» він писав: «У своїй попередній роботі з питання психологічних типів я… ото­тожнював мислительний тип з інтровертним, а почуттєвий з екстравертним. При більш гли­бокому проникненні таке змішування довело свою неспроможність» [22, с. 33-34]. На наш погляд, Юнг зробив геніальне припущення, але сам же й відкинув його «при більш глибоко­му проникненні». А по суті – не зумів довести його в межах власної науки й методології, загубившись у лабіринтах практичної роботи з пацієнтами. Ми вважаємо, що вирішення да­ної антиномії перебуває поза межами раціонально-індивідуалістського «західного» психо­аналізу, у площині психоісторичного підходу. Вочевидь, через поєднання пріоритетних для особи психологічної функції («мислительно-аналітична» або «почуттєво-інтуітивна») та психологічної установки («інтровертна» або «екстравертна») й домінуючого в суспільстві способу сприйняття та відображення дійсності (через призму індивідуальних або колектив­них інтересів). Наразі в Юнга «мислительно-інтровертний» і «чуттєво-екстравертний» типи виявились лише 2 із 8 випадків і загубились у досить невиразному загалі. А в нашій психоісторичній трактовці – як «мислительно-інтровертний – індивідуальний» і «почут­тєво-екстравертний – колективний» – лягли в основу всієї дуальної типології космо- та біопсихосоціогенезу.

Таким чином, ми звели дві вищезгадані антиномії до однієї – «раціонально-індивідуалістське – сенсорно-колективістське» – й отримали визначальний для нас кри­терій типологізації біопсихосоціогенезу, що чи не вперше поєднує історію суспільства та психологію особистості, тобто науковий критерій психоісторичної типології та пе­ріодизації біопсихосоціогенезу (розвитку людини й суспільства). Якщо комусь така думка видається крамольною, то зазначимо, що подібні уявлення про взаємопов’я­заність типології особистості й суспільства відстоювали як психологи, так і історики.

Наприклад, той же К.Г. Юнг указує: «Людина завжди несе із собою всю свою історію й історію всього людства. А історичний фактор являє собою життєву потре­бу…» [22, с. 412]. Більш конкретно висловлювався не менш тонкий знавець людських душ Й.В. Гьоте: «Якщо подивитися на поведінку та вчинки людей за тисячоліття, то можна віднайти деякі загальні правила, що завжди володіли чудодійною силою як над цілими народами, так і над індивідами; ці правила, постійно повторюючись, постійно залишаючись незмінними серед тисячі різних обрамлень, є в житті таємничим допов­ненням вищої сили» [23, с. 494].

Можливі, звичайно, й інші підходи. Ми аж ніяк не претендуємо на істину в ос­танній інстанції. Але приймаємо вказане психоісторичне обґрунтування взаємопов’яза­ності типології особи й суспільства за робочу гіпотезу.

Подальші дослідження показали, що вказана універсальна антиномія розпов­сюджується на всі без винятку сфери індивідуального й суспільного буття та свідомості. Тобто що вона постійно символічно відтворюється в усіх без винятку антиноміях. Інакше кажучи, будь-який вияв (факт, подія, явище) індивідуального й суспільного буття та свідомості має свою типологічну протилежність. І разом цей дуал (бінар, дихотомія) вписується до антиномії «раціонально-індивідуалістське – сенсорно-колективістське».

Відтепер з’явилася можливість виділяти конкретно-психоісторичні типологічні ознаки двох протилежних типів біопсихосоціогенезу – сенсорно-колективістського й раціонально-індивідуалістського. Між ними можна розмістити перехідний тип, що по­єднує в собі риси двох протилежних. У деяких ознаках він уже встиг набути типоло­гічної самостійності у світоглядних уявленнях сучасної цивілізації. Проте частіше його специфіка все ще визначається як перехід від одного типу до протилежного, що пра­вильно за суттю, але мало що дає для біопсихосоціального аналізу та прогнозу. Подаль­ший розвиток людства приведе до чіткої самовизначеності перехідного типу розвитку особистості й суспільства.

Попри очікування, з’ясувалося також, що цей методологічний підхід у його принципових аспектах можна розповсюдити й на розвиток природи (космогенез). Що, на наш погляд, підтверджує справедливість гіпотези побудови Космосу за «антропним принципом» і дає можливість говорити про єдину типологію й періодизацію космо- та біопсихосоціогенезу.

Дуально-троїчна типологія добре відома Традиції. Виразно виявлена вона в «Діало­гах» Платона (427 – 347 рр. до н.е.). Зокрема, у «Лісіді» він пише: «Мені уявляється, що іс­нує нібито якихось три роди – добре, дурне та третє – ні добре, ні дурне» [24, с. 286]. Його симпатії на боці середнього між двома крайнощами. У християнській традиції дуальна (бінарна) типологія символічно співвідноситься з антиномією «Бог – Диявол», а троїчна – зі Святою Трійцею (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий). У них поєднуються духовний і матеріальний світи.

За Традицією, і Бога, і Диявола бачити однаково небезпечно для простого смертного. Тому Традиція через Святу Трійцю подає як найбільш урівноважений троїч­ний підхід, але при цьому перехідний період вона не вважає оптимальним для людини й суспільства. З одного боку, у ньому найбільш виразно виявляються ті якості людини, що вона, вочевидь, повинна була мати за задумом Творця. З іншого боку, він розгляда­ється як «Кінець Світу», або «Апокаліпсис». У піфагорійській школі число «2» символі­зувало розпад і початок всякої біди. А «3» – єднання на новому рівні (повернення до божественної цілісності Космосу, що була в «1»).

Ми поділили типологічні ознаки на традиційні, психофізіологічні, психоісто­ричні та психофізичні. Що стосується традиційних ознак, які дісталися нам у спадок від Традиції, то через свою стародавність і пізніші нашарування вона в різних народів світу може давати й протилежні способи типологічного розмежування всередині антиномій до тих, що вказані нами. Ми орієнтувалися загалом на «західну» та «східну» езотеричні традиції, а також християнську традицію.

Таблиця 1 – Дуально-троїчна типологія космо- та біопсихосоціогенезу (розвитку природи, суспільства й людини)

 

Сенсорно-колективістський	Перехідний	Раціонально-індивідуалістський
1	2	3
Традиційні ознаки типів
Бог	Людина (поєднання ознак)	Диявол
Бог-Отець	Бог-Син (боголюдина)	Бог-Дух Святий (світлий бік людини)
Макрокосм (Космос)	поєднання	Мікрокосм (людина)
Дух	Душа	Тіло
Духовний світ, невидимий, але істинний	Душевний світ	Матеріальний («тварний») світ, видимий, але ілюзорний («Майя» у стародавньоіндійській традиції)
Світло (у християнській традиції)	поєднання	Темрява, Пітьма (у християнській традиції)
День (у християнській традиції)	Вечір, Ранок	Ніч (у християнській традиції)
Ніч («духовне Сонце» в європейській езотеричній традиції, до якої ми схиляємось)	Вечір, Ранок	День («матеріальне Сонце» в європейській езотеричній тра­диції, до якої ми схиляємось)
Чоловічий (у християнській традиції)	Андрогінний (за стародавньогрецькою традицією)	Жіночий (у християнській традиції)
Жіночий (у стародавньо­китайській традиції, до якої ми схиляємось)	–" –	Чоловічий (у стародавньо­китайській традиції, до якої ми схиляємось)
Інь (у стародавньокитайській традиції)	поєднання	Ян (у стародавньокитайській традиції)
Схід, Південь	Центр Землі	Захід, Північ
Добро	Межа, кордон («Ворота Бога» й «Ворота люди­ни» в європейській езотеричній традиції)	Зло
Рай	Чистилище (у римо-католицькій церкві)	Пекло
«Золотий вік»	поєднання	«Темні часи»
Літо	Весна, Осінь	Зима
Тепло	поєднання	Холод
Повітря, Вода	Вогонь	Земля, Метал
Потоп	поєднання	Засуха, Землетрус
Вічність	–" –	Час
Цілісність, Єдність, Дружба	–" –	Розпад, Розлучення, Ворожнеча
Непарні числа (1, 3, 5, 7, 9…)	–" –	Парні числа (2, 4, 6, 8, 10…)
Час	–" –	Простір
Життя (у християнській традиції)	–" –	Смерть (у християнській традиції)
Смерть (у стародавньокитайсь­кій традиції, до якої ми схиляємось)	–" –	Життя (у стародавньо­китайській традиції, до якої ми схиляємось)

Продовження табл. 1

Віра	Сумніви	Безбожництво
Пасха, Дарник, Пасхальна неділя (у православній церкві)	–" –	Антипасха, роздача Дарника вірую­чим, неділя Фоми Невіруючого (у православній церкві)
Почуття, Простодушність, Відкритість, Відданість, Порядність	–" –	Розум, Хитрість, Підступність, Зрада, Заздрість
«Старозавітний»	–" –	«Новозавітний»
матеріальна інволюція, деградація, занепад; духовна еволюція, розвиток, прогрес	–" –	матеріальна еволюція, розвиток, прогрес; духовна інволюція, деградація, занепад
Фатум, Доля, Рок	–" –	віра у спроможність людини змінити свою Долю, Свобода вибору як Добра, так і Зла
Суспільство, Батьківщина, Держава	–" –	Людина
Традиція, Обов’язок	–" –	Закон, Право
Минуле	Сучасне	Майбутнє
Психофізіологічні ознаки типів
якісні зрушення в анатомії та/або фізіології людини поєднуються з кількісними в розвитку її свідомості	поєднання	кількісні зрушення в анатомії та / або фізіології людини поєднуються з якісними в розвитку її свідомості
пріоритетний розвиток емоційно-чуттєвої (сенсорної) сфери	врівноважена інтуїція	пріоритетний розвиток раціонально-логічної (інтелектуальної) сфери
високий коефіцієнт EQ	поєднання	високий коефіцієнт IQ
стійке розширення організму в теплі	–" –	стійке стиснення організму в холоді
домінування правої півкулі головного мозку над лівою	амбідекстерність	домінування лівої півкулі головного мозку над правою
розвинене конкретно-образне мислення	поєднання	розвинене абстрактно-логічне мислення
домінує підсвідомість	«змінені стани свідомості» (молитва, медитація, видіння, марення тощо)	домінує свідомість
сон	засинання, пробудження	пильнування
«сови»	поєднання	«жайворонки»
екстраверти (психологічна установка на пріоритетність соціального життя)	–" –	інтроверти (психологічна установка на пріоритетність особистого життя)
об’єктивність	–" –	суб’єктивність
пріоритет духу, душі над тілом	врівноважена душевність, духовність	пріоритет тіла над душею та духом
раннє дитинство та старість у віковій типології	зрілість у віковій типології	пізнє дитинство та молодість у віковій типології
прагнення любові, правдивий, щедрий	поєднання	плекання ненависті, брехливий, жадібний

Продовження табл. 1

оптимістичний, антидепресив­ний, життєрадісність, схильність до радості, сміху та веселощів	–" –	песимістичний, депресивний, пригніченість, схильність до суму, плачу та рефлексії
розвинені парапсихологічні влас­тивості (гіпноз, телепатія, теле­кінез, телепортація, левітація тощо)	–" –	розвинені психологічні властивості (зір, слух, чуття, дотик, смак)
підвищений вміст в організмі жіночих статевих гормонів (естрогенів)	–" –	підвищений вміст в організмі чоловічих статевих гормонів (тестостерону)
залежний від наркотиків, сигарет, алкоголю, інших штучно збуджуючих засобів	–" –	незалежний від наркотиків, сигарет, алкоголю, інших штучно збуджуючих засобів
циклічне сприйняття часу	циклічно-поступальне сприйняття часу	поступальне сприйняття часу
природна відважність, схиль­ність до ризику, відсутність страху смерті, пригнічений інстинкт самозбереження	–" –	природна лякливість, страх ризику та смерті, розвинений інстинкт самозбереження
поверховість переживань, що зумовлює добрий стан здоров’я	–" –	переживання торкаються глибини душі й тіла, що зумовлює поганий стан здоров’я
здоровий через нормальний радіоактивний фон і відсут­ність генних мутацій, підвищений імунітет	–" –	хворобливий через підвищений радіоактивний фон і розповсюдже­ність генних мутацій, знижений імунітет
переважання довгострокової пам’яті (перспективної) над короткостроковою (оперативною)	врівноважене явище феноменальної пам’яті	переважання короткостро­кової пам’яті (оперативної) над довгостроковою (перспективною)
пріоритет слуху над зором, функцій слуху й мовлення над функціями зору та спостере­ження («прислухайся до того, що кажуть люди»; «жінки люблять вухами»)	–" –	пріоритет зору над слухом, функцій зору та спостереження над функціями слуху й мовлення («краще один раз побачити, ніж сто разів почути»; «чоловіки люблять очима»)
худий	середньої статури	товстий
низький на зріст	середнього зросту	високий на зріст
темношкірий, чорнявий	смуглявий	світлошкірий, білявий
густе, темне, курчаве волосся; помітний волосяний покрив тіла; борода; повільно лисіючий	поєднання	рідке, світле, пряме волосся; малопо­мітний волосяний покрив тіла; від­сутність бороди; швидко лисіючий
кароокий і чорноокий	зеленоокий	сіро- та блакитноокий
психофізіологічні процеси за ритмом гармонізовані з чорним, червоним, оранжевим і жовтим кольорами	психофізіологічні процеси за ритмом гармонізовані із сірим і зеленим кольорами	психофізіологічні процеси за ритмом гармонізовані з білим, фіолетовим, синім і голубим кольорами
спокійний, миролюбний, добрий	поєднання	збуджений, агресивний, злий
ліворукий	обоєрукий	праворукий
низькоенергетичний «вампіризм», акумуляція дефіцитної енергії	поєднання	високоенергетичне «донорство», генерація надлишкової енергії

Продовження табл. 1

рухливий			–" –	малорухливий
пасивний у проявах індивідуальності; активний у суспільному житті			–" –	активний у проявах індивідуальності, пасивний у суспільному житті
уповільнений ритм біопсихосоціальних процесів			–" –	прискорений ритм біопсихосоціальних процесів
довгожителі			–" –	скорочена тривалість життя
врівноважений			–" –	неврівноважений
переважання в корі головного мозку й організмі процесів гальмування над процесами збудження; повільне збуд­ження й повільне гальмування			–" –	переважання в корі головного мозку й організмі процесів збудження над процесами гальмування; швидке збудження та швидке гальмування
схильність до розширення судин, зниження тиску (схильність до гіпотонії)			–" –	схильність до звуження судин, підвищення тиску (схильність до гіпертонії)
синергетична, прибуткова, симбіотична (в окремих випадках паразитична) біопсихосоціальна організація з вузькою спеціалізацією індивіда (за типом мурашника або бджолиної сім’ї)			–" –	енергетична, затратна, ентропійна, біопсихосоціальна організація з універсальними здібностями індивіда (за типом мавп’ячої зграї)
ліва частина тіла людини (серце та кров)			–" –	права частина тіла людини (печінка й жовч)
сангвініки, флегматики			–" –	холерики, меланхоліки
(інтерпретація типології Гіпократа (460 – 356 рр. до н.е.) – Галена (131 – 201 рр.))
групи крові АВ (IV) та В (III)		поєднання		групи крові А (II) та 0 (I)
(на основі типології проф. Ж.-Ш. Паризо, Інститут гематології в Торонто (Канада), і даних Гематологічного центру РАМН)
Психоісторичні ознаки типів
якісні зміни у формах і змісті соціальної організації поєднуються з кількісними у формуванні особи	поєднання			якісні зміни в розвитку особистості поєднуються з застиглістю кількісно незмінних форм соціальної організації
колективний, колективістський	поєднання			індивідуальний, індивідуалістський
альтруїстичний	–" –			егоїстичний
пріоритет духовного над матеріальним	–" –			пріоритет матеріального над духовним
перевага психосоціального над біологічним	психологічний			перевага біологічного над психосоціальним
дезінтеграційний, прагнення до децентралізації та багатоманітності	поєднання			інтеграційний, прагнення до централізації й одноманітності
вузька спеціалізація соціумів та індивідів, спадкові секрети майстерності домінують над надбаними	–" –			широка спеціалізація соціумів та індивідів, універсалізм, надбані секрети майстерності домінують над спадковими
демократичний, «громадянсь­кий» у сучасному розумінні	–" –			авторитарний, воєнізований, схиль­ний до «культу особи», аж до обожнювання правителя

Продовження табл. 1

домінування державної або суспільної власності над приватною	–" –	домінування приватної власності над суспільною або державною
пріоритет суспільства над особистістю	–" –	пріоритет особистості над суспільством
еволюційний	–" –	революційний
зорієнтований на пріоритетне сприйняття й урахування часу; природний (циклічний, об’єктивно обумовлений, стихійний або стихійно організований) спосіб життя	–" –	зорієнтований на пріоритетне сприйняття й урахування простору; штучний (позациклічний, суб’єктивно обумовлений, свідомий або свідомо організований) спосіб життя
стихійність повсякденного життя особистості й суспільст­ва, але його надмірна регла­ментація в перспективному плані («довгострокове планування»)	–" –	надмірна регламентація повсякденного життя особистості й суспільства, але його стихійність у перспективному плані («короткострокове планування»)
відносно спокійний	стрибкоподібний	вибухонебезпечний
«східний»	«напівзахідний» (Дж. Кійн)	«західний»
«соціалістичний»	поєднання	«капіталістичний»
«аграрний» або «традиційний» у сучасному суспільствознавстві	–" –	«індустріальний» або «постіндуст­ріальний» у сучасному суспільство­знавстві
традиційний, опора на Традицію	–" –	новаторський, опора на новітні відкриття
консерватизм	–" –	лібералізм
миролюбний щодо «своїх», войовничий щодо «чужих»	–" –	миролюбний щодо «чужих», войовничий щодо «своїх»
дружба та співробітництво	–" –	ворожнеча та розмежування
переважання гуманітарних наук над природничими	–" –	переважання природничих наук над гуманітарними
домінування політеїзму (поганства), магії та чаклунства	–" –	домінування монотеїзму або атеїзму (коли Бог заміщується людиною)
пріоритет релігії над наукою, віри або забобонів над розумом	–" –	пріоритет науки над релігією, ро­зуму й емпіричного досліду над вірою або забобонами
матріархат	–" –	патріархат
полігамія	–" –	моногамія
віротерпимість, альтернатив­ність у виборі релігії	поєднання	релігійний фанатизм, безальтер­нативність у виборі релігії
«слуховий тип», домінує усна традиція (перекази, легенди, міфи, казки); базується на здатності людини слухати, говорити та запам’ятовувати повільно, але надовго	–" –	«зоровий тип», домінує письмова традиція (писемність, книгодруку­вання, техногенні банки даних); базується на здатності людини чита­ти, рахувати, писати та запам’я­товувати швидко, але ненадовго
психогенний (опора на духов­но-моральний прогрес, психо­технології)	–" –	техногенний (опора на науково-технічний прогрес, матеріальні технології)

Продовження табл. 1

загальнолюдський космополітизм у поєднанні з кастовістю, націоналізмом, расовою зверхністю або дискримінацією	–" –	національний патріотизм у поєднанні з інтернаціо­налізмом, відсутністю расової зверхності або дискримінації
переважання загальнолюдських, національних, класових, кланових, корпоративних, групових цінностей над індивідуальними	–" –	переважання індивідуальних цінностей над груповими, корпоративними, клановими, класовими, національними, загальнолюдськими
«гомеопатичний» («подібне врівноважується подібним»)	–" –	«алопатичний» («протилежне врівноважується протилежним»)
пріоритет «гомеопатичних» ро­динно-кровних і одностатевих зв’язків над «алопатичними» зв’язками з чужинцями та про­тилежною статтю в соціально-економічних, політичних, куль­турно-релігійних та інших сто­сунках (роздільне відправлення чоловіками й жінками релігій­них культів, зазвичай, роздільне їх проживання; соціуми, засно­вані на спільному проживанні та спільній праці родичів, сою­зи, засновані на династичних шлюбах, кровна помста, «своя кров дорожча за істину» тощо)	–" –	пріоритет «алопатичних» зв’язків з чужинцями та протилежною статтю над «гомеопатичними» родинно-кровними й одностатевими зв’язка­ми в соціально-економічних, полі­тичних, культурно-релігійних та інших стосунках (спільне відправлення чоловіками й жінками релігійних культів, зазвичай, спільне їх проживання; соціуми не­прихильно ставляться до спільного проживання та спільної праці родичів, союзи засновуються на вигоді, відсутність кровної помсти, «хороший сусід кращий за родича» тощо)
переважання «гомеопатичних» сімейно-шлюбних і статевих відносин над «алопатичними» (допущення інцесту, одностатевих сексуальних стосунків тощо)	–" –	переважання «алопатичних» сімейно-шлюбних і статевих відносин над «гомеопатичними» (табу на інцест, одностатеві сексуальні стосунки тощо)
переважає «гомеопатична» ма­гія, поширені людські жерт­воприношення, канібалізм і вампіризм, узаконені тортури та смертна кара	–" –	переважає «алопатична» медицина, табу на людські жертвоприношення, канібалізм і вампіризм, тортури та смертну кару
народи залишаються в місцях традиційного проживання або повертаються з усіх куточків Землі до старої батьківщини (добровільна рееміграція) («по­вернення євреїв до Ізраїлю» тощо), аби в «гомеопатичному оточенні» компенсувати дефі­цит індивідуальної життєвої енергії за «гомеопатичної» (синергетичної) енергетики	–" –	вимушені міграція й еміграція, розселення по Землі в пошуках нової батьківщини («великі переселення народів», «асиміляція народів» тощо), аби в «алопатичному оточенні» позбутися надлишку індивідуальної життєвої енергії за «алопатичної» (ентропійної) енергетики

 

Продовження табл. 1

громадське самоврядування, «військова демократія» (Ф. Енгельс), «народна республі­ка», буржуазно-демократична республіка, «охлократія» тощо	конституційна монархія, анархія	олігархічне правління, диктатура, деспотія, «культ особи» тощо
великі й часто вже символічні добровільні об’єднання пле­мен, роздрібнених невеликих демократичних або псевдоде­мократичних держав, згурто­ваних спільністю етнічного походження громадян	поєднання	централізовані невеликі моноетнічні авторитарні держави, або примусове їх об’єднання в межах імперії, із пануванням ворожого ставлення як одної до іншої, так і до центральної влади та постійно загостреною проблемою самовизначення
обмеження свободи вибору місця роботи та проживання, але гарантований прожитковий мінімум	–" –	вільний вибір місця роботи та проживання, але відсутність гарантованого прожиткового мінімуму
кочовий спосіб життя в райо­нах, придатних для скотарства (континентальна частина суші; у сте­пах, передгір’ях і горах, переваж­но у відкритих природних зонах)	–" –	осілий спосіб життя у районах, придатних до землеробства (в долинах великих рік та на узбережжях морів і океанів; у лісостепах, переважно в укріплених природних зонах)
духовна спорідненість з гора­ми – традиційним місцем про­живання добрих і корисних богів; підсвідомий жах перед великою водою – традиційним місцем проживання злих і шкід­ливих богів (вочевидь, через домінуючу загрозу повеней, спасіння від яких – у горах)	–" –	духовна спорідненість з низинами та долинами – традиційним місцем проживання людей; підсвідомий жах перед горами (вочевидь, через домінуючу загрозу землетрусів і камнепадів, спасіння від яких – подалі від гір і ближче до води)
«сільська цивілізація», «роз­ширений» і «споріднений» спосіб життя, перенаселення	–" –	«міська цивілізація», «стиснений» і «відчужений» спосіб життя, дефіцит населення
переважання символічного, уявного, ілюзорного, ірраціо­нального над реальним і раціональним	–" –	переважання реального та раціонального над символічним, уявним, ілюзорним, ірраціональним
пріоритет політичної надбудови над соціально-економічним базисом, духовного над матеріальним, релігії над наукою тощо	–" –	пріоритет соціально-економічного базису над політичною надбу­довою, економіки над політикою, матеріального над духовним, науки над релігією тощо
південні та східні народи	–" –	західні та північні народи
нехтування плинним земним життям тіла заради вічного не­бесного життя духу; свобода від матеріального й залежність від духовного (від духовності до рабської духовної залежності); байдужість до питань матеріаль­ного збагачення й жадоба духов­ного збагачення (відомі різно­види духовного служіння)	–" –	нехтування вічним життям духу заради задоволення тілесних потреб; залежність від матеріаль­ного та свобода від духовного (від свободи духу до бездуховності); байдужість до питань духовного збагачення й жадоба матеріаль­ного збагачення («золота лихоманка» тощо)

Продовження табл. 1

люди – «сірі миші», дрібнота на вигляд, спираються на духовну силу колективу та традиційну мораль	опора на інтуїцію			люди – «герої», «пави», богатирі на вигляд, спираються на власну фізичну силу та кмітливість
пріоритетні методи переконання	поєднання			пріоритетні методи примусу
Інші дуально-троїчні психоісторичні типології
«вік богів»		«вік героїв»		«вік людей»
(за типологією Дж. Віко (1668 – 1744 рр.))
релігія		метафізика		наука	наука
(за типологією О. Конта (1798 – 1857 рр.))
«дикунство»		«варварство»		«цивілізація»
(уперше використана А. Фергюссоном, найбільш послідовно розвинена у Л.Г. Моргана (1818 – 1881 рр.))
«рання культура» («міфосимволічна»)			«висока культура» («метафізико-релігійна»)	«пізня культура» («цивілізація»)
(за типологією О. Шпенглера (1880 – 1936 рр.))
Психофізичні ознаки типів
хвильовий, ентропії хвиль («духу») та самоорганізації корпускул («матерії»)		квантовий		корпускулярний, ентропії корпускул («матерії») та самоорганізації хвиль («духу»)
макрорівневий		поєднання		мікрорівневий
довгоперіодичний (всі процеси розтягнуті в часі та просторі)		–" –		короткоперіодичний (всі процеси стиснені в часі та просторі)
низькочастотний		–" –		високочастотний
низькоенергетичний		–" –		високоенергетичний
поліхромний		–" –		монохромний
нелінійний, рівноважний, багатовекторний		–" –		лінійний, нерівноважний, одно- або кількавекторний
розширення космічних і біологічних тіл		перехідні максимуми – розширення й стиснення		стиснення космічних і біологічних тіл
«чорний» (поглинаючий тепло­ву інфрачервону та відбиваю­чий радіаційну ультрафіоле­тову компоненту сонячного світла; фоновий, немутаційний)		«сірий»		«білий» (поглинаючий радіаційну ультрафіолетову та відбиваючий теплову інфрачервону компоненту сонячного світла; радіаційний, мутаційний)
«червоно-оранжево-жовтий»		«зелений»		«фіолетово-синьо-голубий»
«інфрачервоне зміщення» випромінювання Космосу й людини (своєрідний «розши­рений ефект Доплера» – від віддалення галактик, планет, людей; розширення космічних і біологічних тіл у результаті нагрівання або вдиху)		незміщений оптичний діапазон		«ультрафіолетове зміщення» випромінювання Космосу й людини (своєрідний «розширений ефект Антидоплера» – від зближення галактик, планет, людей; стиснення космічних і біологічних тіл у результаті охолодження або видиху)
фоновий, немутаційний, інволюційний для «живої речовини» (В.І. Вернадський)		поєднання		радіаційний, мутаційний, еволюційний для «живої речовини»

Продовження табл. 1

епідеміологічно безпечний, з переважанням довготривалих неінфекційних та інфекційних хвороб, з низьким рівнем смертності від них	–" –	Епідеміологічно небезпечний, з переважанням швидкоплинних інфекційних і неінфекційних хвороб, з високим рівнем смертності від них
теплий, «великі» та «малі» «глобальні потепління»	–" –	Холодний, «великі» та «малі» «льодовикові періоди»
підвищена вологість, жаркий клімат, відступ льодовиків, сильні опади, підняття ґрунтових вод, підвищення рівня рік, морів і океанів, тривалі катастрофічні повені	–" –	Підвищена засушливість, холодний клімат, наступ льодовиків, слабкі опади, відступ ґрунтових вод, обміління рік, морів і океанів, тривалі катастрофічні засухи
відносно часті та тривалі, але незначні за руйнівною силою землетруси, знижена небезпека падіння метеоритів і астероїдів	–" –	Відносно рідкі та короткочасні, але катастрофічні за руйнівною силою землетруси, підвищена небезпека падіння метеоритів і астероїдів

 

Проте, залишаючись у межах указаної бінарної або навіть троїчної типології, усе ще важко визначити типологічні нюанси реальної психоісторії людства. Це зумовлено взаємопроникненням 2-х протилежних і, значить, абсолютно неврівноважених типів біо­психосоціогенезу, що намагаються врівноважитись у 3-му перехідному. Психоісторичний аналіз показав, що саме це взаємопроникнення призводить – за певних умов – до утво­рення ще 2-х осібних відносно врівноважених типів розвитку особистості й суспільства. Якщо риси раціонально-індивідуалістського типу витісняють сенсорно-колективістські з надбудови суспільства (свідомості людини), а базис (підсвідомість) залишається в цілому сенсорно-колективістським, то це врівноважений БСКТ (сенсорно-колекивістський ба­зис / раціонально-індивідуалістська надбудова). Якщо, навпаки, сенсорно-колективістська типологія витісняє раціонально-індивідуалістську з надбудови (свідомості), а базис зали­шається раціонально-індивідуалістським, то це врівноважений БРІТ (раціонально-індиві­дуалістський базис / сенсорно-колективістська надбудова). Усього, таким чином, отри­муємо 5 типів біопсихосоціогенезу (розвитку особистості й суспільства), що вже досить задовільно відтворюють психоісторичний досвід людства. Їх дослідження показує, що у відомій нам ретроспективі вони розташовуються в певній психоісторичній послідовності:

1)      сенсорно-колективістський неврівноважений (сенсорно-колективістський сус­пільно- або державновласницький базис суспільства (підсвідомість особистості) й одно­типна з ним сенсорно-колективістська ж демократична надбудова (свідомість особи);

2)      сенсорно-колективістський урівноважений (сенсорно-колективістський сус­пільно- або державновласницький базис й протилежна йому за типом раціонально-інди­відуалістська авторитарна надбудова);

3)      перехідний або еклектичний (поєднання в базисі та надбудові елементів як сенсорно-колективістської, так і раціонально-індивідуалістської типології);

4)      раціонально-індивідуалістський урівноважений (раціонально-індивідуалістсь­кий приватновласницький базис і протилежна йому за типом сенсорно-колективістська демократична надбудова);

5)      раціонально-індивідуалістський неврівноважений (раціонально-індивідуалістсь­кий приватновласницький базис і однотипна з ним раціонально-індивідуалістська автори­тарна надбудова).

Указані 5 типів біопсихосоціогенезу засновані на 4-х типологічних ознаках, тому можна говорити про кватерно-квінтову типологію та періодизацію. У межах цієї типоло­гії вже доцільно оперувати категоріями «відносного» й «абсолютного», «врівноважено­го» та «неврівноваженого», «гомеопатичного» й «алопатичного», маючи, однак, на увазі їх умовність. Ступаючи на хиткий ґрунт визначення міри вираженості та стійкості тієї чи іншої типології, ми мусимо зробити певні застереження. По-перше, ні міра, ні стійкість не впливають на тип особистості або суспільства, що визначається нами загалом за ти­пом базису. По-друге, Космос у цілому тяжіє до врівноваженої ходи, еволюційні періоди в його розвитку значно триваліші, ніж революційні. Тобто нашу концепцію можна визна­чити як теорію врівноваженого космо- та біопсихосоціогенезу.

Подібні погляди характерні й для інших науковців як гуманітарного, так і природ­ничого профілю. Зокрема, В.І. Вернадський указував: «Організованість біосфери – органі­зованість живої речовини – повинна розглядатися як рівноваги, рухливі, що весь час коли­ваються в історичному та в геологічному часі біля точно вираженого середнього. Зміщення чи коливання цього середнього безперервно виявляються не в історичному, а в геологічно­му часі» [25, с. 182]. Ми цілком згодні з російським генієм, проте зауважимо, що сучасний розвиток науки вже дозволяє спостерігати ці врівноважені коливання «біля точно вираже­ного середнього» не тільки в геологічному, але й в історичному часі. І відображати їх в психоісторичниій типології та періодизації.

Для зручності, говорячи про тип біопсихосоціогенезу (розвитку людини й сус­пільства), ми будемо далі говорити переважно про співвідношення типів базису та надбу­дови суспільства, умовно розуміючи під типом базису суспільства одночасно й тип під­свідомості особистості, а під типом надбудови суспільства – і тип свідомості особистості. Розкриття діалектики базису та надбудови суспільства – велике надбання марксистсько-ленінської методології. З огляду на знайомство з нею широкого загалу, немає необхід­ності зупинятися на цьому питанні детально. Нагадаємо, що загалом тип біопсихосо­ціогенезу визначається нами за типом базису суспільства (підсвідомості особистості).

 

Таблиця 2 – Кватерно-квінтова типологія біопсихосоціогенезу (розвитку людини й суспільства)

 

Сенсорно-ко­лективістсь­кий неврівно­важений (с.-к. базис / с.-к. надбудова)	Сенсорно-ко­лективістський урівноважений (с.-к. базис / р.-і. надбудова)	Перехідний (по­єднання елемен­тів с.-к. і р.-і. ти­пів як у базисі, так і в над­будові)	Раціонально-індивідуа­лістський урів­новажений (р.-і. базис / с.-к. надбудова)	Раціональ­но-індивіду­алістський неврівнова­жений (р.-і базиc / р.-і. надбудова)
1	2	3	4	5
абсолютне пе­реважання с.-к. типології над р.-і. в базисі та надбудові	відносне перева­жання с.-к. типо­логії в базисі й відносне переважання р.-і. типо­логії в надбудові	Відносна рівновага елементів с.-к. і р.-і. типологій у базисі та надбудові	відносне перева­жання р.-і. типо­логії в базисі й від­носне переважання с.-к. типо­логії в надбудові	абсолютне пе­реважання р.-і. типології над с.-к. у базисі та надбудові
Традиційні ознаки типів
Повітря	Вода	Вогонь	Земля	Метал
(за стародавньокитайською астрологічною традицією)
«золотий вік»	«мідний вік»	Поєднання ознак	«бронзовий вік»	«залізний вік»
(за езотеричною та, почасти, неканонічною християнською традицією)
Сатья-Юга	Трета-Юга	–" –	Двапара-Юга	Калі-Юга
(за стародавньоіндійською традицією)

Продовження табл. 2

Психофізіологічні ознаки типів
флегматики	сангвініки	флегматики, сангвініки, холе­рики, меланхоліки	холерики		меланхоліки
абсолютне пе­реважання в ко­рі головного мозку та в орга­нізмі процесів гальмування над процесами збудження, пра­вої півкулі го­ловного мозку над лівою, лівої руки над пра­вою, слуху над зором тощо	відносне перева­жання в корі го­ловного мозку та в організмі проце­сів галь­мування над процесами збудження, пра­вої півкулі голов­ного мозку над лівою, лівої руки над правою, слу­ху над зором тощо	амбідекстерність (паритет у корі го­ловного мозку й в організмі про­цесів гальмування та збудження, правої півкулі головного мозку й лівої, лі­вої руки та правої, слуху й зору тощо)	відносне перева­жання в корі го­ловного мозку та в організмі про­цесів збуджен­ня над про­цесами гальмування, лі­вої півкулі голов­ного мозку над правою, правої руки над лівою, зору над слухом тощо		абсолютне пе­реважання в корі головного мозку та в ор­ганізмі проце­сів збудження над процесами гальмування, лівої півкулі головного моз­ку над правою, правої руки над лівою, зо­ру над слухом тощо
абсолютний пріоритет при­роджених влас­тивостей над надбаними, генотипу над фенотипом	відносний пріори­тет природжених властивостей над надбаними, гено­типу над фенотипом	паритет природже­них і надбаних властивостей, генотипу та фенотипу	відносний пріори­тет надбаних властивостей над природженими, фенотипу над генотипом		абсолютний пріоритет над­баних власти­востей над природжени­ми, фенотипу над генотипом
Психоісторичні ознаки типів
поєднання сус­пільної або дер­жавної власнос­ті в базисі з де­мократичною владою в надбу­дові	поєднання сус­пільної або дер­жавної власності в базисі з авторитар­ною владою в надбудові	поєднання суспіль­ної, державної та приватної власнос­ті в базисі з проява­ми демократичної й авторитарної влади в надбудові		поєднання при­ватно-власниць­кого базису з демократичною надбудовою		поєднання приватно-власницького базису з авторитарною надбудовою
абсолютне домі­нування сус­пільства над особистістю, суспільного над особистим, ко­лективного над індивідуальним, спільного над при­ватним, цілого над частиною тощо	відносне доміну­вання суспільства над особистістю, суспільного над особистим, колек­тивного над індивідуальним, спільного над приватним, цілого над частиною тощо	паритет суспільст­ва й особистості, суспільного й осо­бистого, колектив­ного й індиві­дуального, спіль­ного та приват­ного, цілого й частини тощо		відносне доміну­вання особистос­ті над суспільст­вом, особистого над суспільним, індивідуального над колективним, приватного над суспільним, частини над цілим тощо		абсолютне до­мінування осо­бистості над суспільством, особистого над суспіль­ним, індиві­дуального над колективним приватного над суспіль­ним, частини над цілим тощо

 

Продовження табл. 2

абсолютний пріоритет полі­тичної надбудо­ви над соціаль­но-економічним базисом, політи­ки над економі­кою, духовного життя над мате­ріальним, релігії над наукою тощо	відносний пріори­тет політичної надбудови над со­ціально-економіч­ним базисом, полі­тики над економі­кою, духовного життя над мате­ріаль­ним, релігії над наукою тощо	паритет політичної надбудови й соці­ально-економічно­го базису, політики й економіки, духов­ного й матеріаль­ного життя, релігії та науки тощо	відносний пріори­тет соціально-еко­номічного базису над політичною надбудовою, еко­номіки над полі­тикою, матеріаль­ного життя над духовним, науки над релігією тощо	абсолютний пріоритет со­ціально-еко­номічного ба­зису над полі­тичною надбу­довою, еконо­міки над полі­тикою, матері­ального життя над духовним, науки над релігією тощо
абсолютна зверхність де­централізації над централіза­цією, кочового способу життя над осідлим, збиральства, мисливства, ри­бальства, ско­тарства над зем­леробством, сільського гос­подарства над промисловістю, сільського насе­лення над місь­ким, села над містом	відносна зверх­ність децентра­лі­за­ції над центра­ліза­цією, кочо­вого способу життя над осід­лим, зби­ральства, мис­ливства, рибальст­ва, скотарства над землеробством, сільського госпо­дарства над про­мисловістю, сільського насе­лення над міським, села над містом	паритет децентра­лізації та централі­зації, кочового й осідлого способу життя, збиральства, мисливства, ри­бальства, скотарст­ва й землеробства, сільського госпо­дарства та промис­ловості, сільського й міського населен­ня, села й міста	відносна зверх­ність центра­ліза­ції над децентра­ліза­цією, осідлого способу життя над кочовим, зем­леробства над збиральством, мисливством, ри­бальством і ско­тарством, проми­с­­ло­вості над сільським госпо­дарством, місь­кого населення над сільським, міста над селом	абсолютна звер­хність центра­лізації над де­центра­ліза­цією, осід­лого спосо­бу життя над ко­човим, земле­робства над збиральством, мисливством, рибальством і скотарством, промисловості над сільським господарст­вом, міського населення над сільським, міс­та над селом
великі децентра­лізовані об’єд­нання племен, народів, держав або окремі дер­жави («військові демократії» за Ф. Енгельсом, «народні демок­ратії» тощо)	середні та великі децентралізовані й умовно централізо­вані держави (ім­перії, «соціалістич­ні імперії» за С.О. Нефьодовим тощо)	середні децентралі­зовані та централі­зовані, авторитарні й демократичні держави (респуб­ліки та монархії, тиранії, деспотії, диктатури тощо)	середні та малі централізовані або умовно де­цен­тра­­лізовані демокра­тичні держави (рес­публіки, «тор­гівельні бур­жу­азні республіки» за С.О. Нефьодо­вим тощо)	середні та малі централізовані авторитарні держави (монархії, тиранії, деспотії, диктатури тощо)
абсолютний прі­оритет старості над зрілістю та молодістю, батьків над діть­ми, традиції над новаторством, спадкового над придбаним, звичаїв над законами	відносний пріори­тет старості над зрілістю та моло­дістю, батьків над дітьми, традиції над нова­тор­ством, спадкового над придбаним, звичаїв над законами	паритет старості, зрілості й молодості, батьків і дітей, традиції та новаторства, спадкового та придбаного, звичаїв і законів	відносний пріори­тет зрілості та мо­лодості над ста­рістю, дітей над батьками, нова­торства над тра­дицією, придба­ного над спадко­вим, законів над звичаями	абсолютний прі­оритет зрілості та молодості над старістю, дітей над батьками, новаторства над традицією, придбаного над спадковим, законів над звичаями

Продовження табл. 2

абсолютний прі­оритет жінок над чоловіками, абсолютний матріархат	відносний пріори­тет жінок над чо­ловіками, від­носний матріархат	паритет жінок і чоловіків, прояви як матріархату, так і патріархату	відносний пріори­тет чоловіків над жінками, віднос­ний патріархат	абсолютний прі­оритет чолові­ків над жінками, абсолютний патріархат
абсолютний прі­оритет загаль­нолюдських цінностей над національними, суспільних над класовими, кла­новими та кор­поративними, соціальних над професійними, професійних над особистими інтересами та уподобаннями тощо	відносний пріори­тет загально­людських ціннос­тей над національ­ними, суспільних над класовими, клановими та корпоративними, соціальних над професійними, професійних над особистими інте­ресами й уподо­баннями тощо	паритет загально­людських ціннос­тей і національних, соціальних і про­фесійних, профе­сійних і особистих інтересів і вподо­бань тощо	відносний пріори­тет національних цінностей над за­гальнолюдськими, класових, клано­вих, корпоратив­них над суспіль­ними, професій­них над соціаль­ними, особистих інтересів і вподо­бань над профе­сійними тощо	абсолютний пріоритет на­ціональних цінностей над загально­людськими, класових, кла­нових, корпо­ративних над суспільними, професійних над соціальни­ми, особистих інтересів і впо­добань над професійними тощо
абсолютний прі­оритет доброго над злим, мо­рального над аморальним, альтруїстичного над егоїстич­ним, божествен­ного над дия­вольським, ра­дісного над сум­ним, справедли­вого над неспра­ведливим, щас­ливого над не­щасним, лагід­ності над жорст­кістю, милосер­дя над жорсто­кістю, щедрості над жадібністю, відкритості над скритністю, по­рядності над підлістю, довіри над недовірою, правди над брехнею, радіс­ного над сум­ним і гір­ким, сміху над плачем тощо	відносний пріори­тет доброго над злим, морального над аморальним, альтруїстичного над егоїстичним, божественного над диявольським, ра­дісного над сум­ним, справедли­вого над неспра­ведливим, щасли­вого над нещас­ним, лагідності над жорсткістю, щедрості над жа­дібністю, милосер­дя над жорстокіс­тю, відкритості над скритністю, порядності над підлістю, довіри над недовірою, правди над брех­нею, радісного над сумним і гірким, сміху над плачем тощо	паритет доброго та злого, морального й аморального, альтруїстичного й егоїстичного, божественного та дия­вольського, радісного та сум­но­го, справед­ли­вого та неспра­ведли­вого, щасливого та нещасного, лагід­но­сті та жорсткості, милосердя і жор­сткості, щедрості та жадібності, відкри­тості та скритності, порядності та підлості, довіри та недовіри, правди та брехні, радісного та сумного й гіркого, сміху та плачу тощо	відносний прі­оритет злого над добрим, амораль­ного над мораль­ним, егоїстичного над альтруїстич­ним, диявольсько­го над божествен­ним, сумного над радісним, неспра­ведливого над справедливим, нещасного над щасливим, жорст­кості над лагід­ністю, жорсто­кості над мило­сердям, жадіб­ності над щед­рістю, скритності над відкритістю, підлості над по­рядністю, недо­віри над довірою, брехні над прав­дою, сумного та гіркого над радісним, плачу над сміхом тощо	абсолютний прі­оритет злого над добрим, амо­рального над моральним, его­їстичного над альтруїстичним, диявольського над божествен­ним, сумного над радісним, несправедливо­го над справед­ливим, нещасно­го над щасли­вим, жорсткості над лагідністю, жорстокості над милосердям, жа­дібності над щедрістю, скритності над відкритістю, підлості над по­рядністю, недо­віри над дові­рою, брехні над правдою, сумно­го та гіркого над радісним, плачу над сміхом тощо

Продовження табл. 2

абсолютний прі­оритет природ­ного над штуч­ним, психоген­ного над техно­генним, духов­ного прогресу над науково-технічним	відносний пріори­тет природного над штучним, пси­хогенного над тех­ногенним, духов­ного прогресу над науково-технічним	паритет природно­го та штучного, психогенного та техногенного, ду­ховного прогресу й науково-технічного	відносний пріори­тет штучного над природним, тех­ногенного над психогенним, нау­ково-технічного над духовним	абсолютний прі­оритет штучно­го над природ­ним, техноген­ного над психо­генним, науко­во-технічного над духовним
абсолютне домі­нування фату­му, долі, залеж­ності від Бога, природи й лю­дей над індивідуаль­ною свободою вибору та воле­виявлення, зако­номірного над випадковим, об’єктивного над суб’єктив­ним тощо	відносне доміну­вання фатуму, до­лі, залежності від Бога, природи й людей над індиві­дуальною свобо­дою вибору та во­левиявлення, зако­номірного над ви­падковим, об’єк­тивного над суб’єктивним тощо	паритет фатуму, долі, залежності від Бога, природи й людей та індиві­дуальної свободи вибору й волеви­явлення, закономір­ного та випадково­го, об’єктивного й суб’єктивного тощо	відносне доміну­вання індиві­дуальної свободи вибору та волеви­явлення над фату­мом, долею, за­лежністю від Бога людей і природи, випадкового над закономірним, суб’єктивного над об’єктивним тощо	абсолютне до­мінування ін­дивідуальної свободи вибо­ру й волевияв­лення над фа­тумом, долею, залежністю від Бога людей і природи, ви­падкового над законо­мір­ним, суб’єк­тив­ного над об’єктив­ним тощо
абсолютна пере­вага орієнтації на вічність, час, циклічний («се­зонно-польо­вий») спосіб життя над по­ступально-ево­люційним шля­хом у просторо­вих координа­тах, минулого над сучасним і майбутнім, ін­волюційних уявлень над ево­люційними, «регресивних» над «прогресив­ними»	відносна перевага орієнтації на вічність, час, циклічний («сезонно-польовий») спосіб життя над поступально-еволюційним шляхом у просторових координатах минулого над сучасним і майбутнім, інволюційних уявлень над еволюційними, «регресивних» над «прогресивними»	паритет орієнтації на вічність, час, циклічний («сезонно-польовий») спосіб життя й поступально-еволюційного шляху в просторових координатах, минулого, сучасного й майбутнього, інволюційних уявлень і еволюційних, «регресивних» і «прогресивних»	відносна перев­ага поступально-еволюційного шляху в просто­рових координа­тах над орієнта­цією на вічність, час, циклічний («сезонно-поль­о­вий») спосіб життя, сучас­ного й майбут­нього над минулим, еволюційних уявлень над інволюційними, «прогресивних» над «регресивними»	абсолютна пере­вага посту­пально-еволю­ційного шляху в просторових координатах над орієнтаці­єю на вічність, час, цик­ліч­ний («сезонно-по­льовий») спо­сіб життя, су­час­ного й май­бут­нього над мину­лим, ево­лю­цій­них уяв­лень над інво­люційними, «прогресив­них» над «рег­ресив­ними»
іудаїстська «старозавітна» цивілізація	ісламська цивіліза­ція, християнська православна цивілізація	християнська «новозавітна» цивілізація	християнська протестантська цивілізація	Християнська римо-католицька цивілізація
(як відповідь на «цивілізаційні підходи» М.Я. Данилевського (1822 – 1885 рр.), К.М. Леонтьєва (1831 – 1891 рр.), В.С. Соловйова (1853 – 1900 рр.), О. Шпенглера (1880 – 1936 рр.), А.Дж. Тойнбі (1889 – 1975 рр.), С. Хантінгтона й ін.)

 

Продовження табл. 2

«епоха Адама» («допотопна», від «створення світу», «Старо­завітна-1»)	«епоха Ноя» («післяпотопна», «Старозавітна-2»)	«епоха Мойсея» («исхода» (рос.), перехідна, «Старозавітна-2 – Новозавітна-1»)	«епоха Христа» («Новозавітна-1»)		«епоха Архистратига Михаїла» (за Г.С. Сковоро­дою), (до «кін­ця Світу», «но­возавітна-2»)
(за мотивами християнської традиції, до якої ми схиляємося в питаннях конкретизації інтервалів психоісторичних епох і періодів)
Інші кватерно-квінтові психоісторичні типології
«фетишистська»	«антична» («рабовласницько-політеїстична»)	«перехідна»		«феодально-монотеїстична»		«суспільство майбутнього»
(за типологією К.А. Сен-Сімона (1760 – 1825 рр.))
«первіснооб­щинний», «ко­муністичний» і «соціалістичний» у їх ідеальному уявленні, «традиційний»	«рабовласниць­кий», «античний», «феодальний», «імперський соціалізм», «аграрний»	паритет «комуніс­тичного», «соціа­лістичного» та «капіталістичного», «рабовласниць­кого» та «феодаль­ного», «традицій­ного» («аграрно­го») й «індустрі­ального» («пост-індустріального»)		«капіталістичний» («буржуазно- де­мократичний», «громадянський»), «індуст­ріальний» чи «пост-індустріаль­ний»		«монархіч­ний», «ім­перський капі­талізм», «дик­таторський, імперіалізм» (якщо додати до його тради­ційних ознак, за В.І. Лені­ним, автори­тарну владу)
(за «формаційним підходом» марксизму-ленінізму й іншими структуралістськими підходами)
«первісна епоха»	«стародавній світ»	«вісь світової істо­рії», «осьовий час» (за Г.В.Ф. Геге­лем – час життя Христа; за К. Яс­персом (1883 – 1969 рр.) – 800 – 200 рр. до н.е.)		«середньовіччя»		«Новий» і «Новітній часи»
(за мотивами найбільш поширених серед сучасних вітчизняних і зарубіжних істориків типології та періодизації)

 

Перш ніж просуватися далі, потрібно зробити важливе зауваження. Взагалі, і дуально-троїчна, і кватерно-квінтова типології отримали свої назви лише умовно, з ог­ляду на завдання й методи дослідження. Наразі й дуальний, і троїчний, і кватерний, і квінтовий (далі йти поки що не будемо) підходи як доповнюють, так і заперечують один одного. Усі вони добре відомі Традиції, і кожен мав як своїх палких послідовни­ків, так і супротивників. Згадаємо хоча б непримиренне протистояння легендарних масонських орденів Кварти та Квінти.

За основу типологічного поділу та чи інша школа брала символічні або реальні колізії Світла й Пітьми, Святої Трійці, 4-х сторін світу та 4-х пір року, 5 пальців людини, потрібну їй кількість кольорів райдуги тощо. Зазначимо, що кожна з них мала однакове право на існування, бо кожне число – як на це вказує піфагорійська традиція – посідає своє видатне місце в числовій парадигмі Космосу. Ми ж послідовно дотримуємося квін­тової (5 й 10-ричної) типології та періодизації біопсихосоціогенезу.

Типологічно значущий поділ простору-часу на 5 поступальних (10 дзеркально симетричних) періодів досить розповсюджений у Традиції. Крім ордену Квінти, його по-своєму відстоювали стародавньокитайська астрологічна традиція, арабська система лічби, чи не єдиний відомий математик Стародавньої Русі Кирик Новгородець
(1110 – 1156 / 58 рр.) у «Вченні про числа» (1136 рік), геніальний український мислитель Г.С. Сковорода (1722 – 1794 рр.) у «Боротьбі Архистратига Михаїла зі Сатаною про це: чи легко бути добрим» (1783 рік) й ін. [26], [27].

І, звичайно, Біблія. Символічно цю типологію відтворює «десятиструнна псал­тира» («Боже, нову пісню заспіваю Тобі, на десятиструнній псалтирі заспіваю Тобі…»). Її розкривають десять біблейських заповідей («десятисловіє»), записаних «на двох скрижалях камінних», по 5 на кожній «скрижалі». На неї вказують «десять покривал» «скінії» «із крученого вісону і з голубої, пурпурової та червленої шерсті», об’єднаних в «одне ціле», по 5 покривал у кожній із двох частин («і з’єднав він 5 покривал одне з другим, й інші 5 покривал з’єднав одне з другим»). І «стала скінія одне ціле». Виділене в Біблії «інші» «п’ять покривал» означає, вочевидь, відмінність вкладеного в них кольо­ротипологічного змісту. А «стала скінія одне ціле» – об’єднання 10 покривал-типів космо- та біопсихосоціогенезу в один макроцикл. Важливі уточнення Біблії щодо одна­кової тривалості 5-и (10-и) періодів («усім покривалам одна міра») та циклічно-по­ступальної повторюваності їх типологічних ознак («що було, то й тепер є, і що буде, то вже було; і Бог визве минуле») (Исх. 36: 8-13), (Пс. 143: 9), (Эккл. 3: 15) [28].

У сучасній науці ця типологія співвідноситься з явищем так званої «п’ятипро­меневої симетрії» Космосу. Її відтворюють у природі 5 пальців на руці людини, 5 щупа­лець морської зірки тощо. Символічний її образ дає Леонардо да Вінчі у відомому малюнку людини, голова та кінцівки якої вписуються до п’ятикутної зірки. Її ж віднайшли у XX ст. канадські астрофізики в циклах сонячної активності.

Наразі кватерно-квінтову типологію та періодизацію можна вважати ще менш виразно окресленими у психоісторичному досвіді людства та, відповідно, ще менш дослідженими, ніж дуально-троїчну. З достатньою психоісторичною достовірністю нам вдалося виокремити лише декілька кватерно-квінтових типологічних антиномій. Серед них визначальною виявилась антиномія «форми власності – форми влади». Саме її від­криття й використання дають можливість говорити про кватерно-квінтову типологію як науково обґрунтовану.

При цьому ми бачимо, що на межі переходу від урівноваженого біопсихосоціо­генезу одного типу до врівноваженого біопсихосоціогенезу іншого типу відбувається «різкий стрибок» до протилежної типології як у базисі, так і в надбудові. Це вказує, між іншим, на те, що 3-й, так званий перехідний, період не такий уже й урівноважений, як це могло здатися нам раніше. Період Бога-Сина буремний і в християнській традиції. У ньому відбувається щось подібне до «квантового стрибка» у фізиці, коли за певною фізичною межею мікросвіту хвильова форма існування переходить у корпускулярну. Тобто все змінюється з точністю до навпаки. Там, де ми цей стрибок вбачаємо в психо­історії, можна констатувати значні зрушення у способі існування людини й суспільства.

Два протилежні типи біопсихосоціогенезу – сенсорно-колективістський (пере­важно «духовний», «східний», «соціалістичний») і раціонально-індивідуалістський (пере­важно «матеріальний», «західний», «капіталістичний») завжди співіснували та протистояли один одному як домінантний і рецесивний. Жоден з них ніколи не зникав назовсім, а лише витіснявся та заміщувався іншим в індивідуальному й суспільному бутті та свідомості. За механізмом цей процес дещо нагадує теорію психоаналізу З. Фрейда. Він протікав еволю­ційно або революційно, шляхом витіснення характерних ознак домінантного типу біопсихо­соціогенезу та заміщення його рецесивним спочатку в надбудові суспільства (свідомості особистості), а потім і в суспільному базисі (підсвідомос­ті особистості).

Психоісторичний досвід свідчить, що в нормі вказаний процес схильний розвива­тися еволюційним шляхом. Його штучне прискорення чи тим більше спроби перешкодити йому ведуть до революційного розвитку подій. Приклад передчасної зміни типів біопсихо­соціогенезу – сумна доля СРСР і світової системи соціалізму у ХХ столітті. Приклад затягування необхідних перетворень чи навіть зворотного руху – капіталістичні диктатури того ж ХХ століття (італійська, німецька, іспанська, парагвайська, чілійська тощо). Рево­люції можуть бути або «криваві», або «оксамитові». Але в будь-якому разі – так чи інакше, рано чи пізно – спостерігається вищевказана послідовність типологічних змін.

Звідси доходимо ще одиного важливого висновку. Обидва протилежні типи – рівноцінні складові частини єдиного механізму космо- та біопсихосоціогенезу, а коли­вання типології – принцип його дії. Сенсорно-колективістський тип дає людству форми соціальної організації, а раціонально-індивідуалістський – форми індивідуального само­виявлення. Усі достоїнства кожного компенсуються його ж недоліками. І кожний вирішує свою частину спільного завдання – забезпечення процесу «дихання Космосу», а для людини та людства – постійного цілеспрямованого руху. Причому кожне наступне покоління чи цивілізація, прямуючи до протилежного типу біопсихосоціогенезу, завжди матиме повну ілюзію своєї видатної «прогресивної» ролі. З чим їх і можна привітати.

Періодизація домінантних типів біопсихосоціогенезу буде досліджена в наступ­ній статті. Проте навіть поверховий перегляд наведених у табл. 2 критеріїв визначення кожного з 5-и типів свідчить, що людство загалом переживає у своїй психоісторії трива­лий період урівноваженого БРІТ (р.-і. приватновласницький базис / с.-к. демократична над­бу­дова). Тріумфальна хода по планеті приватної власності не викликає сумнівів. Що ж до демократичної влади, то наведемо дані експертів газети «Нью-Йорк Таймс». За їх підрахунками, наприкінці ХХ століття в умовах демократії жило 3,1 млрд. людей, а диктатури – 2,66 млрд. Це дало підставу президенту Клінтону в інавгураційній промові 1996 року заявити, що вперше в історії людства «демократичне» населення складає більшість [29, с. 5].

Таким чином, з певними застереженнями, але вже можна говорити про відкриття психоісторичного закону «коловороту типів у природі». Завдання полягає в тому, щоб за допомогою поєднання здобутків гуманітарних і природничих наук, науки й релігії дослідити дію цього закону в межах відомої нам психоісторії людства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

УДК 94(477):323.2

 

В.А. Моргун

Інститут історії Національної академії наук України, м. Київ

 

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В КОНТЕКСТІ ТИПОЛОГІЇ ПСИХОІСТОРІЇ ЛЮДСТВА

Частина друга

 

Декілька слів про термінологічні новації теорії врівноваженого космо- та біо­психосоціогенезу («коловороту типів у природі»). Уводячи до наукового обігу власну методологію, кожен дослідник повинен дуже ретельно добирати нові терміни й пояс­нювати їх. Головним принципом при цьому має бути максимальне використання вже відомих, усталених термінів і мінімальне введення своїх. І то лише тоді, коли це конче необхідно. Від дотримання цього принципу значною мірою залежить сприйняття чи відторгнення теорії колегами та широким загалом. Попри всі намагання автора сліду­вати йому, друга частина статті виявилась насиченою не завжди звичною для гума­нітарія термінологією та потребує ще більш пильної уваги читача. Автор просить за це вибачення, апелюючи саме до тієї вимушеної необхідності, про яку йшлося вище.

Потребує пояснення, на наш погляд, введення типологічних понять «гомеопатич­ний» (у значенні «подібний», «споріднений», «дружній») і «алопатичний» (у значенні «протилежний», «відчужений», «ворожий»). В античній філософії існували різні точки зо­ру щодо ролі «гомеопатичних» і «алопатичних» засад у космогенезі. Найближча до наших уявлень – виважена платонівська: «Ні подібне до подібного, ні протилежне протилежному не буває дружнім». І, відповідно, у біопсихосоціогенезі «ні добре доброму, ні дурне дур­ному, ні добре дурному не бувають дружніми». А «прекрасному та благому дружнє те, що і не добре, і не дурне» [24, с. 286]. Іншими словами, за Платоном ні подібне, ні протилежне не врівноважують ні самі себе, ні одне одного. У принципі, він, звичайно, правий. Бо якби абсолютно врівноважували, то не було б ніякого руху від одного типу космо- та біопсихо­соціогенезу до іншого. Але ми вважаємо, що на цьому шляху можливі стани тимчасової відносної рівноваги.

Якщо перекласти роздуми Платона «нашою мовою», стани «врівноваженості – не­врівноваженості» різних типів космо- та біопсихосоціогенезу відносно незалежні від типу взаємодіючих базису й надбудови суспільства (свідомості та підсвідомості особи). Чи вони будуть однотипні, «гомеопатичні» (с.-к. базис / с.-к. надбудова, р.-і. базис / р.-і. надбудова), чи протилежні за типом, «алопатичні» (с.-к. базис / р.-і. надбудова, р.-і. ба­зис / с.-к. над­будова), вони, за великим рахунком, будуть однаково «неврівноваженими». Проте Платон сам не впевнений у своїх висновках і зізнається, що в нього «голова йде обертом від склад­ності міркувань». Це не випадково, бо тут криється чи не найбільша загадка типології та періодизації космо- й біопсихосоціогенезу.

Судячи з усього, він так і не розгадав головну таємницю рівноваги типів космо- та біопсихосоціогенезу, хоч і здогадувався, що «…якщо до чогось приєднується дещо», то стане воно «поганим» (раціонально-індивідуалістським) чи «добрим» (сенсорно-ко­лективістським), врівноваженим чи неврівноваженим – залежить від «способу, у який відбулося це приєднання» [24, с. 288]. Психоісторичний досвід людства свідчить, що при сенсорно-колективістському «макрорівневому» типі біопсихосоціогенезу (у Плато­на – «велике», «добре») подібне врівноважується здебільшого собі подібним, тобто головним виступає гомеопатичний принцип рівноваги. І врівноважений БСКТ має, відповідно, с.-к. базис і с.-к. надбудову. А при раціонально-індивідуалістському «мікро­рівневому» типі біопсихосоціогенезу (у Платона – «мале», «погане», «дурне») врівноважуються, переважно, типологічні протилежності, тобто головним виступає алопатичний принцип рівноваги. І врівноважений БРІТ має р.-і. базис і с.-к. надбудову.

У природі макросвіт і мікросвіт живуть за типологічно протилежними законами корпускулярно-хвильового дуалізму. Відомо також, що макрорівневі однойменно заряд­жені диполі притягуються, тоді як мікрорівневі однойменні заряди відштовхуються, а притягуються різнойменні. Такий стан речей збігається з традиційним тлумаченням зако­нів «потойбічного» та «поцейбічного» світів. На рівні сенсорно-колективістського (ду­ховного, небесного) макрокосму Рай і Пекло, Добро і Зло розділені нездоланними перешкодами та врівноважуються в гомеопатичний спосіб. А на рівні раціонально-інди­відуалістського (матеріального, земного) мікрокосму вони співіснують – як у людині, так і в суспільстві – та врівноважуються в алопатичний спосіб. Не випадкове, очевидно, й те, що за сучасної раціонально-індивідуалістської епохи психоісторії людства алопатія перемогла гомеопатію в медицині. Відповідна психофізіологія потребує відповідних ліків і методів лікування, що добре знав ще Гіпократ.

Отож, чи не головний закон теорїї врівноваженого біопсихосоціогенезу (роз­витку людини й суспільства) має звучати так: один і той же тип біопсихосоціогенезу за різних психоісторичних епох і періодів може бути як урівноваженим, так і неврівнова­женим. І цей закон стосується всіх 5-и виділених нами типів. Зі зміною типології кос­мічного випромінювання («духу епохи» або «кольору часу» за Традицією) домінантний тип біопсихосоціогенезу поступово втрачає рівновагу й перетворюється на неврівнова­жений. Саме з цієї причини всі вони послідовно змінюють один одного в «малих» і «великих» «колах простору-часу».

Тепер ми вже можемо уточнити, що табл. 2 справедлива тільки для раціонально-індивідуалістських («ультрафіолетового зміщення», мікрокосмічних, алопатичних) епох та періодів і тільки з раціонально-індивідуалістської ж точки зору. Якщо ж ураховувати ще й таку визначальну річ, як «дух епохи» – «колір часу», то тоді нам вже без будь-яких застере­жень треба говорити про коло з 10 типів біопсихо­соціогенезу, у якому існує дзеркальна симетрія 5-и перших типів з 5-а останніми, як існує вона між весною – літом і осінню – зимою, між 5-а пальцями правої та 5-а пальцями лівої руки людини. Але, як і у випадку з порами року та пальцями людини, ця симетрія носить не абсолютний, а відносний харак­тер. І як лівою рукою керує сенсорно-колективістська права півкуля головного мозку, а правою – раціонально-індиві­дуалістська ліва півкуля, так і на час проходження космо- та біопсихосоціогенезу «по пальцях лівої руки» стан урівноваженості / неврівноваженості визначають сен­сор­но-колективістські (гомеопатичні) «закони лівої руки», а коли простір-час плине «по паль­цях правої руки» – раціонально-індивідуалістські (алопатичні) «закони правої руки».

Тоді – у кінцевому рахунку – 10-рична система типології та періодизації біопси­хосоціогенезу (найбільш адекватну назву для неї знаходимо у православній христи­янській традиції – «декалог» [30, с. 212]; ця назва використовується як синонім 10-и біблейських заповідей, «десятисловія», але може мати буквальний переклад «десяти­ричне знання») виглядатиме наступним чином.

Таблиця 3 – Кватерно-квінтова й десятирична типологія та періодизація біопсихосоціогенезу (розвитку людини й суспільства) з урахуванням типу епохи

 

Сенсорно-колективістська епоха (гомеопатична, інфрачервоного зміщення, макрорівнева, хвильова, низькоенергетична, синергетична, нелінійна, рівноважна, «розширення» простору-часу, правої півкулі головного мозку та лівої руки, фонова; духовна, Добра, «весни-літа», «вдиху Космосу» у Традиції)					Раціонально-індивідуалістська епоха (алопатична, ультрафіолетового зміщення, мікрорівнева, квантово-корпускулярна, високоенергетична, ентропійна, лінійна, нерівноважна, «стиснення» простору-часу, лівої півкулі головного мозку та правої руки, радіоактивна; матеріальна, Зла, «осені-зими», «видиху Космосу» у Традиції)
«весна»		«літо»			«осінь»			«зима»
1	2	3	4	5	5	4	3	2	1
1	2	3	4	5	6	7	8	9	10
Раціонально-індивідуалістський урівнова­жений період (р.-і. приватновласницький базис / р.-і. авторитарна надбудова)	Раціонально-індивідуалістський неврівно­важений період (р.-і. приватновласниць­кий базис / с.-к. демократична надбудова)	Перехідний період	Сенсорно-колективістський неврівноважений період (с.-к. суспільно- або державновласниць­кий базис / р.-і. авторитарна надбудова)	Сенсорно-колективістський урівноважений пе­ріод (с.-к. суспільно- або державновласницький базис / с.-к. демократична надбудова)	Сенсорно-колективістський неврівноваже­ний період (с.-к. суспільно- або державно­власниць­кий базис / с.-к. демократична надбудова)	Сенсорно-колективістський врівноважений пе­ріод (с.-к. суспільно- або державновласницький базис / р.-і. демократична надбудова)	Перехідний період	Раціонально-індивідуалістський урівноважений період (р.-і. приватновласницький базис / с.-к. демократична надбудова)	Раціонально-індивідуалістський неврівноваже­ний період (р.-і. приватновласницький ба­зис / р.-і. авторитарна надбудова)
«пасіо­нарний по-штовх»	«фаза підне­сення»	пере­хідний період	«акма­тична фаза» («екст­ремуму пасіо­нарнос­ті»)	«фаза над­лому етно­су»	«інер­ційна фаза»	«фаза обс­курації» (пану­вання субпа­сіона­ріїв)	пере­хідний період	«мемо­ріаль­на фаза»	«гомео­статич­на фаза», новий «пасіо­нарний по-штовх»
(модифікована типологія етногенезу М.Л. Гумільова)

 

Зазначимо, що з психоісторичної точки зору дуже цікавим є питання про існуван­ня в межах тієї чи іншої епохи або періоду врівноважених типів біопсихосоціогенезу протилежної типології (за сенсорно-колективістських епох або періодів – урівноваженого БРІТ, р.-і. базис / р.-і. надбудова; за раціонально-індивідуалістських – урівноваженого БСКТ, с.-к. базис / р.-і. надбудова). Тобто «дух епохи» – «колір часу» нібито «не їх», а вони не тільки існують, але й процвітають у ворожому типологічному оточенні (наприклад, дрібні «морські буржуазні республіки» Фінікія, Афіни тощо в оточенні «монстрів» – «континен­тальних соціалістичних імперій»: Вавилона, Єгипту, Персії й ін., за термінологією С.О. Нефьодова). Наразі їх тип дійсно протилежний і ворожий до епохи. Але «спосіб приєднання» (Платон) базису та надбудови робить їх урівноваженими в її межах.

Таким чином, потрібно сформулювати принциповий висновок про умовність (від­носність) психоісторичної типології та періодизації біопсихосоціогенезу. Зокрема, уявлен­ня про врівноваженість або неврівноваженість його типів. Воно також значною мірою залежить і від типу особистості та світоглядних переконань дослідника.

Можливо, у біопсихосоціогенезі задіяні й інші психоісторичні та психофізіологіч­ні механізми. Проте навіть відкриття й урахування нових не пояснить, вочевидь, дуже див­ної речі. «Кризи довіри» до того чи іншого типу біопсихосоціогенезу мають тенденцію не тільки циклічно повторюватись, а повторюватися через досить чіткі проміжки часу. Ми проаналізували цілий комплекс психоісторичних причин, що могли б приводити до такого «коловороту типів у природі». Але так і не змогли задовільно пояснити настільки чітку цик­лічність. Що навело нас на думку про існування певних психофізичних («космометричних», «космографічних» за Традицією) «хвиль простору-часу» (на зразок «циклів етногенезу Гумільова», «довгих хвиль Кондратьєва», «історіометричних циклів сонячної активності Чижевського» й т.ін.), що спричиняють психофізіологічний вплив безпосередньо на особистість і соціум.

Сама ця думка не нова. «Мені іноді здається, – писав В.І. Вернадський, – що це масове життя є якийсь відгомін космічних сил, які – ми бачимо – діють всюди, і що якби ми могли використати тут звичайні нам логічні методи, ми змогли б розбити це життя на певні рамки, на певні частинки, котрі виявились би пов’язаними з більш широкими та більш загальними явищами, ми змогли б віднайти «закони» цього життя й «формули» його розвитку» [21, с. 488]. Новизна нашого підходу виявляється саме у спробі використати «звичні для нас логічні методи» для відкриття спільних «законів» і «формул» космо- та біопсихосоціогенезу.

Традиція, як відомо, не відділяла природничі науки від суспільних. Більше того, вважала необхідними для будь-якого гуманітарія знання з «точних» дисциплін. Ще Дж. Бруно (1548 – 1600 рр.) відносив себе до «космометрів» і «філософів» одночасно й бідкався, що останніх «вульгарно називають фізиками» [31, с. 195], [32, с. 412]. Ж. Боден указував на необхідність для кожного «історика» глибоких знань з «космографії»: «Зв’язок і подібність цієї дисципліни з історією такі, що одна уявляється частиною іншої… З цієї причини, в силу необхідності зрозуміти космографію, історик повинен присвятити ряд досліджень уявленням про світ у цілому…». За великим рахунком, Традиція не розділяла також науку й релігію. Той же Боден поділяв історію на «…три види – людську, природну й Божественну. Перший вид стосується людини, другий – природи, третій – Бога (Творця природи)» [17, с. 20, 27]. Це вже за Нового часу дороги суспільних і природничих наук, науки та релігії розійшлися. Проте здобутки сучасної науки доводять правильність саме традиційних підходів.

Сьогодні, за аналогією до квантової фізики ХХ століття, уже можна говорити про квантову історію ХХІ століття та глибоке проникнення методів природничих наук до наук суспільних. Вочевидь, квантова історія, як і квантова фізика, повинна базуватись на принципі корпускулярно-хвильового дуалізму, відкритому у 20-х роках ХХ ст. французь­ким генієм Луї де Бройлем [33]. З нього витікає, що будь-який об’єкт одночасно існує як у вигляді хвилі (макрокосми), так і у вигляді корпускули (мікрокосми). Оскільки в природі між макро- та мікрокосмами існує подібність, то логічно припустити, що така ж подібність існує між хвильовими та корпускулярними станами будь-якого об’єкта чи суб’єкта Космосу. Швидше за все, за зразком відкритого Мандельбротом у 70-х роках ХХ ст. явища фрактальної подібності тримірних голографічних зображень (під фрактальною подібністю розуміється збереження їх форми та пропорцій при зміні масштабу виміру).

У 1982 році А. Еспект (Alain Aspekt) дослідив феномен миттєвої взаємодії елект­ронів, що не залежить від відстані між ними й порушує постулат А. Ейнштейна про гра­ничну швидкість, рівну швидкості світла. Після цього деякі фізики (David Bohm, Basil Hiley) стали вважати Космос одною гігантською, розкішно деталізованою супергологра­мою, у якій усі макро- та мікрорівні відтворюють один одного та з’єднані миттєвим сполученням. Психологи, нейрофізіологи (Karl Pribram, Grof, Keith Floyd) знайшли докази того, що головний принцип фрактальної голограми («все у кожній частині») поширюється на пам’ять і психофізіологію людини. Можна припустити, що явище фрактальної подіб­ності розповсюджується й на чотиримірний простір-час. Тоді хвилі та корпускули, макро- й мікрокосми повинні зберігати подібність не тільки «форми», але й «змісту», не тільки пропорцій ширини, довжини та висоти, але й періодів (циклів) життєдіяльності (періодич­ного відтворення). Тобто періоди (цикли) існування (для корпускул) або періодичного відтворення (для хвиль) у макро- та мікрокосмах повинні мати тотожні константи й відрізнятися лише порядком або коефіцієнтом квантування.

Тоді логічно припустити, що пропорції сонячного світла, які виявляють себе в кольрах райдуги, є універсальними для макро- та мікрокосмів і мікроперіоди хвиль або квантів червоного, оранжевого, жовтого, зеленого, голубого, синього та фіолетового кольорів повторюють макроперіоди еволюції Космосу, Сонячної системи, Землі, людства та людини; що, вочевидь, відбувається «пульсація сонячного світла», яку ми не бачимо в райдузі тільки з причини її надмірно короткої періодичності, котру не в змозі уловити людське око, але яка, однак, визначає ритми космо- та біопсихосоціогенезу на макрофрак­тальних рівнях «хвиль простору-часу»; що на фрактально-голографічному рівні оптичного діапазону ми можемо, що називається, «неозброєним оком» – у кольорах райдуги – спостерігати перебіг епох і періодів космо- та біопсихосоціогенезу.

Тобто що космо- й біопсихосоціогенез відбуваються, по суті, за законами оптики, хвильової та квантової фізики. Ці закони були відкриті (ми вважаємо, що перевідкриті) за Нового часу. Проте їх космометрична функція залишилася поза увагою дослідників. Не враховуючи окремих прозрінь геніїв, які завжди випереджають свій час.

Так, Й.В. Гьоте вказував на циклічно-поступальний характер дії «загальних пра­вил» Космосу та розвитку «людського духу», пов’язував їх зі створеним ним «ученням про кольори». У листі до Шилера від 20 січня 1798 року він пише: «Додаю побіжну замальовку щодо історії вчення про кольори. Вона дасть Вам можливість зробити чудові спостере­ження за розвитком людського духу; він обертається в одному певному колі, поки не ви­черпає його… Отож, уже сама історія вказує нам, що ми повинні робити. Виконання цього обіцяє нам немало цікавого» [23, с. 435]. Це дуже дивно – таке виразне уявлення про коло кольоротипологічних трансформацій для людини XVIII століття. Воно вказує на досить близьке знайомство Гьоте із Традицією, що, на наш погляд, підтверджується також виведенням у «Фаусті» одного з найбільш таємничих образів у світовій художній літе­ратурі – «Матерів». Знайомство з текстом та позатекстові коментарі Гьоте вказують, що ці «Матері», які нібито бережуть спокій світу, можуть бути і традиційним символом відкри­тих нами кольоротипологічних «хвиль простору-часу». Зокрема, є свідчення того, що їх за­гадковий культ існував у деяких містах Стародавньої Греції, та свідчення знайомства з цим фактом самого Гьоте.

Дж. Віко, якого ми вважаємо одним із засновників психоісторичного підходу за Нового часу, говорив про «Вічну Ідеальну Історію, що дає нам історії всіх націй у часі». На його думку, «Одноманітні Ідеї, що зародилися у цілих народів, не знаючих один одного, повинні мати спільне підґрунтя істини» [34, с. 76-77].

Г.С. Сковорода знав про давно відому в Традиції спільність законів розвитку Кос­мосу («макрокосму») та людини («мікрокосму»). Він сформулював таке визначення люди­ни: «мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина» [35, с. 466]. І всі прояви її життєдіяльності сприймав як такі, що мають відповідні аналоги в життєдіяльності Космо­су. Так, розширення – стиснення серця людини він пов’язував із набуттям нею характерних ознак сенсорно-колективістського та раціонально-індивідуалістського типів особи: «Коли що люблять і що бажають думки, тоді й плотське серце всередині нас розширюється, роздувається, радіє, під час же гидливості звужується, стискається, сумує, як хворий, від­вертається від їжі та стискає вуста. Сатана, погасивши вогонь божества в мирському серці, міцно зв’язав тугою, щоб воно вічно гордувало царством божим і повік би не наважилось на володіння ним…» [27, с. 398-399]. Це може означати тільки одне: Сковорода знав про зв’язок «пульсації мікрокосму» з типоутворенням. Знав він і про типотворчу сутність кольорів райдуги. Виведені в «Боротьбі…» образи 5-и архангелів із різнобарвними кри­лами, що сиділи «на райдузі», споглядаючи «круг земний», мають виражені типологічні ознаки. «Тоді-то буває справжнє малювання, – зазначає він у «Діалозі…», – коли воно по­годжене з вічною сущих образів мірою, а з властивістю їх погоджені фарби» [35, с. 467]. Отож, «справжнє малювання», за Сковородою, – космографія, кольороперіодизаційна та кольоротипологічна.

Дж. Бруно писав про «вічну речовинну субстанцію», її періодичне «згущення» та «розрідження», характерні для неї «зміну форми, порядку, фігури» [31, с. 17]. Леонардо да Вінчі вказував на зв’язок часу з геометрією простору, на спільність їх пропорцій: «Пропорція існує не тільки в числах і мірах, але також у звуках, вазі, часах і положеннях та в будь-якій силі, яка б вона не була». Причому ці пропорції він вважав тотожними для простору і часу: «Якщо лінія ділиться до нескінченності, то проміжок часу теж не цурається такого поділу, і якщо частини, на які розділена лінія, можуть бути порівняні одна з іншою, то також і частини часу можуть бути порівняні одна з одною» [36, с. 50], [37, с. 69]. У Традиції також був широко розповсюджений лік часу «день за рік», «рік за 100 (1000) років» тощо. Класичним його відображенням залишається лаконічне визна­чення Біблії: «Перед очима Твоїми тисяча літ, як день вчорашній, коли він пройшов…», «навчи нас так рахувати дні наші, щоб нам придбати серце мудре» (Пс. 89: 5,19) [28]. Тобто, по суті, Традиція де натякає, а де й прямо вказує на те, що ми називаємо пуль­суючим фрактально-голографічним устроєм Космосу.

Нарешті, не можна не згадати про Л.М. Гумільова (1912 – 1992 рр.), який першим відродив у «серйозній науці» «несерйозне» традиційне поняття «кольору часу»: «Пасіо­нарний поштовх деформує етноси, які вже мають свою долю та внутрішню структуру. Хоча сам поштовх короткий, але перебудова, тобто латентний період нового етносу, займає біля 150 років, після чого історія виявляє зміну кольору часу» [38, с. 321]. Звичайно, Гумільов міркував, швидше, інтуїтивно, ніж раціонально, але вже за самі ці слова людство буде вимушене поставити йому пам’ятник.

Отож, вичерпавши можливості суто психоісторичного аналізу та прогнозу, ми усвідомили необхідність створення квантової історїї (або квантової психоісторії), яку визнала б вибаглива до будь-яких – не те що таких суттєвих – новацій сучасна наука. А поставивши завдання, знайшли – після багаторічної праці та, знову ж таки, не без допомоги Традиції – шляхи його вирішення.

Тим самим об’єктивно примкнувши до табору «адептів кліометрії – ентузіастів кількісного визначення історії», що їх, поруч з «містиками», натхненно критикує вже згадуваний нами І.В. Бойченко на 111-й сторінці своєї «Філософії історії». Як представ­ників двох протилежних радикальних – відповідно, «наукоцентристськи» та «наукобіжно спрямованих» – течій історичної галузі пізнання. І, треба сказати, критикує цілком справедливо, з огляду на сучасний жалюгідний стан теоретичних засад їхніх наукових розвідок. Фактично, єдиним їх загальновизнаним досягненням залишаються дослідження О.Л. Чижевського (1897 – 1964 рр.) стосовно впливу на соціальне життя 11-літнього циклу сонячної активності [39]. Тільки лінивий ще не критикував галасливу школу М.О. Моро­зова (1854 – 1946 рр.) – А.Т. Фоменка, яка намагається спертися на ширше коло космічних феноменів, але сама, мабуть, народилася під нещасливою зіркою й загрузла в псевдо­істо­ричних маніпуляціях з датами [40-42]. Та що там амбіційна школа «новій хронології»! Навіть у великого Л.М. Гумільова геніальна інтуїція не підкріплена достовірними гео-, геліо- чи астрофізичними даними.

Так що правий І.В. Бойченко. З чим ми не згодні, так це з кінцевими висновками корифея української методологічної думки. Він пророкує, що «ця галузь», безсумнівно, «…дійде у своєму розвитку до стадії докорінної кризи…», з якої її виведе лише звернення до класичної філософії історії. Наразі схоже на те, що саме оновлена «кліометрія» в союзі з «містиками» покликана вивести з кризи сучасну філософію історії. Бо тільки її «адепти», займаючи кругову оборону на перехрестях гуманітарних і природничих наук, науки та релігії, у змозі дати світу ті самі «нелінійні» (циклічні) закони історії, на відкриття котрих очікує й сам пан Бойченко на сторінці 435-й.

Кліометрія, космометрія, космографія – це, по суті, синоніми нашої квантової історії (квантової психоісторії), до викладення основних положень якої ми й переходимо. Зазначимо, що наш термін у світовій науковій літературі вводиться вперше. Була вже досить популістська книга з «квантової психології» Р.А. Уілсона (Robert A. Wilson), культо­вої фігури на Заході [43]. Із задоволенням, мабуть, хтось би написав і «квантову історію», або «психоісторію». Та всі ми добре розуміємо, що такий сміливець мав би при цьому переходити від всезагальних міркувань до цілком конкретних. Що, звісно, покладало б на нього неабияку відповідальність. Схоже, що злякалися саме цього. Отож, до справи!

Коли ми припустили, що існують осібні – «прикордонні» – електромагнітні хвилі оптичного діапазону, що розташовуються на межі кольорів райдуги й відіграють вирі­шальну роль у фрактальній космометрії, та назвали їх «хвилями простору-часу» або «цик­лами Космосу»; коли це припущення підтвердилося через порівняння наших нескладних фізичних розрахунків з даними Традиції, що, як виявилося, оперувала фракталами саме тих хвиль, що були отримані нами; коли, таким чином, стало можливим говорити про створення квантової історії як точної науки;

коли за допомогою Традиції («Тімей» Платона, «магічні квадрати» стародавньо­китайської традиції тощо) відкрили періодичну систему квантування (фрактальної інтер­ферентно-біфуркаційної взаємодії) цих «хвиль простору-часу» (циклів Космосу); коли довели збереження в межах цієї системи фрактальної подібності їх періодів, частот і довжин, а також енергій по певним знайденим нами космометричним осям; коли збагнули, що кожен фрактал складається з головного періоду Т, який відтворює його реальну тривалість у природі («тривалість життя»), і допоміжного – дельта Т, що показує основний інтервал внутрішнього виміру фракталу («тривалість одного удару пульсу») у його співвідношенні з періодом пульсації сонячного світла;

коли з’ясувалося, що у вихідній періодичній системі пульсації Космосу існують безліч фрактально подібних їй періодичних систем, що можна сприймати і як відомі Тра­диції «паралельні виміри» простору-часу; що ці «паралельні» періодичні системи відріз­няються одна від одної лише абсолютно точною поправкою – дельта Т, що теж пов’язана з періодом пульсації сонячного світла, а також з «космологічною постійною» Зоммерфельда й за рахунок своєї надточності спроможна, вірогідно, допомогти підняти задовільну точ­ність прогнозів у квантовій фізиці та квантовій історії; що, відповідно, співвідношення невизначеності Гейзенберга можна сформулювати і як «закон визначеності»;

коли вдалося встановити, що ці «паралельні періодичні системи», поруч з першим, мають безліч рівнів підтвердження їх періодичності, тобто, що існує, образно кажучи, «періодичність у періодичності» й «точність у точності»; коли ми довідались, що кратність типологічно-періодизаційного поділу «хвиль простору-часу» 5-и й 10-и, відома в науці під назвою явища п’ятипроменевої симетрії, закладена місцем (сектором) «нашого виміру» (оптичного діапазону) та «відстанню» між «сусідніми вимірами» в періодичній системі пульсації Космосу; що цьому є підтвердження в Традиції (наприклад, «5 проклятих днів» у кінці року в стародавньоєгипетській традиції); що, вочевидь, існуюча безмежна точність просторово-часових координат «нашого» та «паралельних вимірів», їх безперечний зв’язок з енергією й інформацією можуть уже в недалекому майбутньому перевести ідеї типу «машини часу» Г. Уелса або «темпорального поля» А. Азимова з розряду фантастичних до розряду наукових;

коли в межах періодичної системи Космосу за допомогою певного відкритого на­ми ряду коефіцієнтів квантування були знайдені фрактально подібні «малі» та «великі» «кола простору-часу», що перевершують одне одного на порядки, але при цьому «від­стань» між ними завжди дорівнює певним космометричним константам, пов’язаним із сонячним світлом, циклами сонячної активності та прецесійним циклом Землі; тобто коли стало ясно, що періодична система Космосу має, крім поступальної, чітко проявлену цик­лічну компоненту, що достеменно знала Традиція й у чому прагне переконатись сучасна наука;

коли ми пересвідчились, що константи цих фрактально подібних «кіл простору-часу», незважаючи на колосальну різницю між ними в абсолютному вимірі, описують один і той же відносний цикл кольоротипологічних змін у природі, суспільстві та людині; коли впевнились, що існування вказаних макро- й мікрофракталів підтверджують дані не тільки психоісторії, але й антропології, археології, палеонтології, геології тощо; коли переконались, що вони мають спільні точки відліку (деякі з них вдалося встановити за допомогою Традиції), але кожен фрактал (цикл, «коло простору-часу») має відносно незалежну періодичність; і що чим більший фрактал, тим більшу кількість суттєвих типо­логічних зрушень (психофізіологічних, психоісторичних і психофізичних) він ініціює й охоплює, тим виразніше виявляє свою типологію, а чим менший – тим менше такі зру­шення помітні й можуть виявлятись лише у вигляді тимчасових невиразних тенденцій космо- та біопсихосоціогенезу («принцип матрьошки» – все «невидиме» на рівні мікро­фракталів стає «видимим» на рівні макрофракталів);

коли припустили, що людина – породження світла, індивідуальна комбінація «хвиль» або «кіл» простору-часу; що тривалість її життя й вікова типологія фрактально пов’язані з кольоротипологічним колом пульсації сонячного світла; що вона й Космос «працюють» на різних фракталах одних і тих же електромагнітних хвиль і, відповідно, її існування підкоряється законам корпускулярно-хвильового дуалізму; коли пересвідчились у цьому на прикладі дослідження «хвильових» і «корпускулярних» характеристик людини (періодів резонансу ритмів головного мозку, внутрішніх органів, очного яблука й барабан­ної перетинки, порогів чутливості зору та слуху, параметрів і співвідношення частин тіла, діаметра райдужної оболонки ока, кількості зубів тощо);

коли здогадались, що людина виявляє себе переважно як корпускула (фізичне тіло), а людство – як хвиля (душа, дух), і отримали для себе підтвердження цієї здогадки у відомих фізичних експериментах Франка-Герца з розсіювання електронів на «дифракцій­ній решітці» кристалу; коли, відповідно, дійшли висновку, що людина й людство – це два стани існування одного й того ж Космічного Розуму, а типоутворення – спосіб його циклічно-поступальної еволюції, корпускулярно-хвильовий феномен, відомий Традиції як «дихання Космосу»;

коли була вповні доведена чітка геометрична структура сонячного світла, що під­тверджувало вказану Традицією підлеглість законів, напрямків і періодів його розповсюд­ження законам гео-, геліо- та космометрії; коли ми усвідомили, що завдяки цій структурі сонячне світло як геліометрична комбінація «хвиль простору-часу» має не тільки «дов­жину», але й «ширину» та «висоту», «площу» й «об’єм» і утворює однорідний фрактально-голографічний просторово-часовий континуум Космосу;

коли константи періодів пульсації й інтерферентно-біфуркаційних взаємодій «хвиль простору-часу» в сонячному світлі та періодичній системі знайшли підтвердження не тільки в Традиції, але й у реальних фізичних циклах космо- та біопсихосоціогенезу (цикли видатних астрофізиків Чижевського, Рубашева, Сєвєрного, прецесійний цикл Землі та його частини тощо); коли ретроспективний аналіз указаних циклів довів, що фізична та біопсихосоціальна реальності корелюють з періодичною системою пульсації Космосу з абсолютною точністю загалом, допускаючи, однак, відносні відхилення в межах окремих циклів; і що чим більші ці відхилення, тим «гірше» для цієї реальності, бо з тим більшим катаклізмом буде пов’язане повернення до абсолютних констант у кінцевому рахунку; що по мірі нарощування періодів фрактально подібних циклів наростають і глобальність їх впливу та катастрофічність наслідків при «квантовому переході» від одного до другого (наприклад, так звані «великі вимирання» в палеонтології, «Всесвітній Потоп» і «Кінець Світу» у християнській традиції тощо);

коли на основі аналізу геометричних (точніше, космометричних) пропорцій Землі, Сонця, Сонячної системи стало зрозумілим, що їх просторові параметри особливим чином корелюють із часовими, виявленими у пропорціях періодів природних циклів і електромаг­нітних хвиль оптичного діапазону; коли були отримані психоісторичні докази знайомства з цим феноменом Традиції та, таким чином, стало можливим говорити вже не про єдність, а про тотожність простору-часу;

коли цей висновок підтвердився при вивченні відомих Традиції мір часу (як тих, що дійшли до нас, – рік, місяць, доба («день і ніч»), година, хвилина, секунда, так і тих, що не дійшли, – «мить», «Великий Рік», «Рік Буття» тощо), мір довжини, ширини та висоти (відомий нам і стародавнім цивілізаціям метр і напівзабуті тепер лікоть, аршин, сажень, верв, верста тощо), мір площі (традиційні десятина, морг, плуг, соха, волока, обжа, вить тощо); коли дізнались, що не тільки міри довжини та площі, але й розміри традиційних поселень, захисних, адміністративних, культових, житлових споруд і навіть відстані між ними мали космометричні пропорції; що, поруч з адміністративним, у різних народів світу існував культурно-релігійний поділ території (зокрема, у Російській імперії – на «благочи­нія»), що враховував космометрію та космографію; коли ці дані вимусили припустити енерго-інформаційний обмін традиційних цивілізацій з Космосом через ці штучні резо­нансні геометричні контури й одночасно зробити мотивоване припущення про їх захисні функції; коли з’ясувалося, що геометричні пропорції простору-часу лежать в основі космо­метричних, і в цьому розумінні стало можливим говорити про відродження традиційного геоцентризму на сучасній науковій основі;

коли в досліджених нами різних варіантах періодичної системи підтвердилась догма Традиції про числове походження Космосу, простору і часу, про взаємозамінність і взаємоперетворюваність різних одиниць їх виміру; коли був осмислений виявлений у періодичний системі зв’язок між періодами, частотами й довжинами хвиль сонячного світ­ла та – через них – усіх інших фізичних величин і констант Космосу (включаючи ключові для простору-часу «золоте січення» й «космологічну постійну» Зоммерфельда); коли так звані «ірраціональні» числа стали знаходити своє раціональне пояснення як коефіцієнти квантування сонячного світла та константи періодичної системи;

коли народилася гіпотеза, що сенсорно-колективістський (визначений нами як «інфрачервоний», макрокосмічний, довгоперіодичний, емоційно-чуттєвий, правопівкуль­ний) тип біопсихосоціогенезу (розвитку людини й суспільства) породжується «інфрачер­воним зміщенням» хвиль простору-часу всередині макро- та мікрокосмів унаслідок їх власного розширення через нагрівання або віддалення один від одного (своєрідний «роз­ширений ефект Доплера»), а раціонально-індивідуалістський («ультрафіолетовий», мікро­космічний, короткоперіодичний, раціонально-логічний, лівопівкульний) тип біопсихосо­ціогенезу викликається «ультрафіолетовим зміщенням» хвиль простору-часу всередині макро- та мікрокосмів унаслідок їх власного стиснення через охолодження або зближення один з одним (своєрідний «розширений ефект Антидоплера»);

коли на основі цієї гіпотези стало зрозумілим, що циклічно-поступальна хода по планеті 5 (або 10) вивчених нами типів біопсихосоціогенезу викликана, найбільш вірогід­но, періодичним сенсорно-колективістським «інфрачервоним» «розширенням» – раціо­нально-індивідуалістським «ультрафіолетовим» «стисненням» «хвиль» або «квантів» прос­тору-часу, котрі зумовлюються реальним розширенням – стисненням тіла, душі й серця людини, Землі, Сонця, Сонячної системи, Космосу загалом; віддаленням космічних тіл од­не від одного до афелію (Місяця від Землі – до апогею) та зближенням їх до перигелію (Місяця з Землею – до перигею); коли підтвердилося, що на мікро- та макрорівнях має міс­це пульсація Космосу (у 20-і роки ХХ століття була створена «пульсаційна теорія Землі», а до кінця другого тисячоліття деякі провідні астрофізики світу вже підтримували непопу­лярну раніше теорію «дихаючого Космосу»); коли з’ясувалося, що вона пов’язана з відо­мою Традиції так званою «квадратурою кола» (щонайменше відносно систем «Земля – Мі­сяць» і «Сонце – Сатурн»);

коли у психології та Традиції були отримані підтвердження цієї гіпотези в частині типологічних (краще сказати, кольоротипологічних) наслідків цих сенсорно-колекти­вістських «розширень» хвиль простору-часу всередині людини, що сприймається зором як рух від фіолетового кольору до червоного, і раціонально-індивідуалістських «стиснень» зворотним шляхом, а саме: що сенсорно-колективістське «інфрачервоне зміщення» веде до активізації емоційно-чуттєвої сфери та пригнічення раціонально-логічної, а раціонально-індивідуалістське «ультрафіолетове зміщення» викликає зворотні психологічні наслідки (тести М. Люшера, Г.Г. Воробйова – В.В. Налимова тощо);

коли в Традиції були отримані підтвердження цієї гіпотези в частині того, що вона розрізняє кольори психоісторичних епох і періодів (стародавньокитайська «Книга змін» то­що) і надає різним кольорам різного типологічного змісту; тобто що існують поряд з мік­рофрактальними хвилями простору-часу – кольорами райдуги – їх макрофрактальні аналоги, що, вочевидь, впливають вирішальним чином на формування домінуючих (панів­них) типів біопсихосоціогенезу за тієї чи іншої психоісторичної епохи або періоду; коли ми знайшли підтвердження нашим думкам щодо пошуку космо- та психогенних еволюційних факторів у видатних істориків, які вже не могли інакше пояснити визначальні тенденції розвитку людства (теорія періодичних «пасіонарних вибухів» в етногенезі Л.М. Гумільова; мальтузіанська за формою, але психоісторична за змістом теорія «демографічних циклів стиснення – розширення» С.О. Нефьодова [44], [45] тощо);

коли встановили, що психоісторичні цикли корелюють з певними геологічними та кліматичними зрушеннями; коли стало зрозумілим, що довгоперіодичні «ультра­фіолетові» максимуми сонячної радіації, які вже визначили дослідники методом радіовуглеродного аналізу (найбільш відомі графіки Дж. Едді за останні 5000 років; Й. Ніколсон, Л. Гумільов, М. Котрел та ін. обґрунтували їх зв’язок з колізіями в розвитку стародавніх цивілізацій [38, с. 320-321], [46], [47, с. 330-332], [48, с. 88]), супроводжувались підвищеною астероїд­ною та метеоритною небезпекою, значним похолоданням, наступом льодовиків і засухами, найбільш сильними та катастрофічними за наслідками, але відносно рідкими земле­трусами, несприятливою епідеміологічною ситуацією та, разом з тим, розповсюдженням «мутабель­ного», вибухонебезпечного раціонально-індивідуалістського типу біопсихосо­ціогенезу; а «інфрачервоні» мінімуми радіації – зниженою астероїдною та метеоритною небезпекою, потеплінням, відступом льодовиків, підняттям ґрунтових вод та катастро­фічними повеня­ми, менш сильними, але частіши­ми землетрусами, сприятливою епідеміологічною ситуаці­єю й, одночасно поши­ренням «фонового», відносно спокійного сенсорно-колективістського типу біопсихосоціогенезу;

коли виявилось, що пари небесних тіл можна розглядати як коливальні резонансні контури; коли підтвердилась здогадка про космометричні та космографічні функції розмірів, орбіт і періодів обертання планет навколо своєї осі та навколо Сонця; коли була встановлена фрактальна подібність періодів резонансу електромагнітних хвиль сонячного світла, хвиль, якими обмінюються Сонце та планети Сонячної системи, хвиль прецесій­ного циклу Землі; коли, таким чином, стало можливим розраховувати парамагнітні резо­нанси (більш або менш руйнівні «Кінці Світу») у психоісторії Землі й розрахунки збіглися з даними Традиції;

коли віднайшли в історії сліди цілеспрямованого знищення Традиції Римо-като­лицькою інквізицією, створеною в 1542 році для боротьби с протестантизмом; коли з’ясу­вали, що ще в XVI ст. батько сучасної хронології Й. Скалігер (1540 – 1609 рр.) (це саме його марно пнеться здолати вже протягом мало не століття звитяжна школа «нової хроно­логії»), провидець М. Нострадамус, відомі порушники спокою церкви Ж. Боден і Дж. Бру­но й ін. оперують у своїх розрахунках циклів деякими фракталами періодичної системи, а вже менш ніж через століття великий І. Ньютон, котрий, як стало недавно відомо, більшу частину свого життя присвятив не класичній фізиці, а відновленню Традиції, не мав про них певного уявлення; і в подальшому лише окремі втаємничені – такі, як сучасник Ньютона німець Д.А. Фрейер (1649 – 1728 рр.), славетний українець Г.С. Сковорода, вели­кий француз Р. Генон (1886 – 1951 рр.), залишались глибоко законспірованими носіями стародавнього знання; тобто коли ми впевнились, що існувала, або ще й зараз існує сис­тема виведення Традиції з обігу сучасної цивілізації;

коли, нарешті, все вищевказане остаточно переконало нас у божественному по­ходженні Космосу й людини та привело до релігії; коли ми впевнились у необхідності об’єднання зусиль людства в рамках Міжнародної програми спасіння від чергового гло­бального катаклізму; коли усвідомили, що її успіху може сприяти, вочевидь, і вико­ристання періодичної системи як потенційного джерела енергії й інформації, потрібних для врятування сучасної цивілізації; що всі роботи в цьому напрямку повинні проходити під егідою ООН, щоб уникнути монополізації знань і використання їх у воєнних цілях; що успішне завершення цих робіт, швидше за все, неможливе без залучення до них Ватикану (його архівів і спеціалістів) і досконального вивчення Традиції,

тоді стало зрозумілим, що нам вдалося зробити відкриття, яке може суттєво впли­нути на долю всього людства. Його сутність полягає у створення нової (точніше, у відрод­женні давно відомої Традиції) парадигми космо- й біопсихосоціоаналізу та прогнозу. І цей шлях, як і заповідала Традиція, осяяний сонячним світлом. Його пропорції, як і пропорції породженої ним (чи навпаки?!) періодичної системи, настільки досконалі, що не зали­шають сумнівів у штучному походженні Космосу, Сонця, Землі та людини. По суті, у ньо­му закладені всі фрактально-голографічні параметри макро- та мікрокосмів. І для успіху творення світу цілком достатньо було втілити в життя відомі біблейські слова: «І сказав Бог: хай буде світло. І стало світло» (Быт. 1: 3) [28]. Традиція не випадково співає гімн Сонцю та сонячному світлу. Це універсальний ключ до таємниць минулого, сучасного та майбутнього.

Проте проблеми створення квантової історії виходять за межі даної статті. Публі­куючи ж у ній квінтесенцію методологічних засад квантової історії, ми тим самим робимо заяву про відкриття нової (точніше, перевідкриття традиційної) парадигми космо- та біопси­хосоціогенезу. Й одночасно заявку на ознайомлення з нею широкого загалу найближчим часом. Хочемо, однак, підкреслити, що вона не заперечує можливості існування сучасних парадигм. Проте не можемо не вказати на спільний для всіх них недолік – відсутність необхідного й достатнього зв’язку з Традицією, від якої, як виявилось, залишилося набагато більше, ніж було потрібно для її відновлення.

Підіб’ємо деякі підсумки нашого екскурсу в типологію й періодизацію психо­історії людства з огляду на теорію та практику розбудови громадянського суспільства.

Сучасна людська цивілізація переживає у світовому масштабі досить тривалий пе­ріод урівноваженого БРІТ (раціонально-індивідуалістський приватновласницький базис в поєднанні із сенсорно-колективістською демократичною надбудовою), відомого під назвою «західна демократія». У суспільствознавстві він ототожнюється з так званим «громадян­ським суспільством» і прийнятий за еталон суспільного устрою в незалежній Україні, проте наразі є тільки одним із 5-и психоісторичних типів громадянського суспільства – раціо­нально-індивідуалістським урівноваженим («західним», матеріальним і матеріалістичним, прагматичним, «капіталістичним» чи «індустріальним» («постіндустріальним»), антидухов­ним, аморальним і т.ін.).

Можна, звичайно, заперечувати можливість існування громадянського суспільства неврівноваженого раціонально-індивідуалістського типу. Бо поєднання приватної власнос­ті в базисі з авторитарною владою в надбудові не залишає нібито місця для демократичних засад, що є основою громадянського суспільства в його сучасному типологічному розумін­ні. Але психоісторія людства дає чисельні приклади «мудрих правителів», які добровільно або вимушено обмежували свою владу на користь представницьких органів свідомих приватних власників в ім’я збереження громадянської злагоди. Наприклад, народ і засоби масової інформації Іспанії називають короля Хуана Карлоса I не інакше як «гарантом де­мократії» й навіть «королем республіканців». Відзначаючи тим самим його видатну роль у переході від диктатури Франко до демократії. Так що, як бачимо, неприпустимо спів­відносити демократію виключно з класичною буржуазною демократією, як це собі уявляє переважна більшість сучасних теоретиків громадянського суспільства.

Указані два раціонально-індивідуалістські типи громадянського суспільства ми називаємо «західними».

Крім того, у скарбниці психоісторичного досвіду людства існує ще два сенсорно-колективістські типи громадянського суспільства – неврівноважений і врівноважений. Вони відрізняються за мірою розвитку демократичних засад у суспільному житті. При не­врівноваженому БСКТ вони розвинені як у базисі, так і в надбудові (переважання суспіль­ної, власне «громадської», або загальнодержавної власності в базисі та демократичних засад влади й управління в надбудові). При врівноваженому БСКТ ці засади зберігаються лише в сенсорно-колективістському базисі – у вигляді більш-менш виражених елементів громадського самоврядування. І можуть бути практично відсутні в раціонально-індиві­дуалістській авторитарній надбудові.

Ці два сенсорно-колективістські типи громадянського суспільства ми називаємо «східними» або «східнослов’янськими». Перший із них ми вважаємо традиційно властивим менталітету українського народу, а другий – російського. На що, між іншим, указував ще М.В. Гоголь у маловідомій, але надзвичайно важливій для психоісторії України праці «Роздуми Мазепи» (1835 р.). Конкретні підтвердження його висновків щодо українців дає, скажімо, перша за Нового часу демократична конституція П.С. Орлика (1672 – 1742 рр.), одного з найближчих прибічників гетьмана І. Мазепи, а з 1710 року – гетьмана Війська Запорізького. Вона була оприлюднена на козацькій раді в місті Бендери 5 квітня 1710 року (нагадаємо, що Конституція США прийнята в 1787 році, Польщі та Франції – у 1791 році). У започаткованій конституцією П. Орлика концепції козацько-гетьманської державності простежується виразна тенденція до домінування демократичних засад як у політичній надбудові (створення незалежної, самостійної, правової, соціальної, національної держави з чіткими кордонами; її конституційно-демократичний республіканський устрій; виборність основних державних посад; розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову – Гене­ральна Рада, гетьман, Генеральний суд; обмеження при цьому можновладдя гетьмана; повернення Запорізькій Січі традиційних прав і вольностей та особливого статусу; під­твердження міського самоврядування за Магдебурзьким правом), так і в соціально-еконо­мічному базисі суспільства (надання демократичних прав і свобод усім верствам населення; визначення механізму їх соціального захисту; значне обмеження соціальної експлуатації – ревізія загарбаних старшиною земель, відміна обтяжливої для народу оренди, викупів, ярмаркових мит, військових постоїв тощо).

Указані типи є альтернативою громадянського суспільства врівноваженого раціо­нально-індивідуалістського типу («західного»), що розбудовували президенти й уряди, Верховні Ради та місцеві держадміністрації України впродовж усіх років її незалежності. Хоча сучасні суспільствознавці й не визнають права на існування одного раціонально-індивідуалістського та двох сенсорно-колективістських типів громадянського суспільства, навряд чи це суттєво позначиться на періодичності їх появи та зникнення у психоісторії людства.

Тут треба зробити невелику ремарку щодо прояснення їх позиції. Ініційоване Заходом тупцювання суспільної думки навколо раціонально-індивідуалістської концепції громадянського суспільства – ніщо інше, як засіб його самореклами на Україні. Посилення її пропаганди викликане поступовим зближенням України з Росією та Білорусією. А палка підтримка «західної» моделі українськими суспільствознавцями – вочевидь, не тільки відоб­раження їх світоглядних позицій, але й дяка за наукові гранти. Бо ж левова частка їх досліджень у цьому напрямку відбувається в межах програм, що фінансуються зарубіж­ними державними та громадськими організаціями. Свідченням розмаху вказаних процесів може бути проведення під егідою Міжнародного фонду «Відродження» Дж. Сороса в Києві в лютому 2002 року Громадянського форуму та розгорнута після нього дискусія в за­собах масової інформації щодо перспектив розвитку громадянського суспільства в Україні. Об’єктом знущань науковців стала вже згадувана нами стаття Голови Верховної Ради, члена-кореспондента НАНУ В. Литвина, з якої «плавно перейшли» на його особистість і «політичний режим» країни. Залишимо осторонь науковий рівень статті та звинувачення автора в компіляції. Бо тоді треба критикувати критиків. І тоді виявиться, що вся «про­вина» пана Литвина лише в тому, що він дозволив собі висловити сумніви у відсутності альтернативи «західній» моделі громадянського суспільства. Щоб упевнитись у цьому, достатньо переглянути матеріали дискусії, що могли б скласти окрему дуже повчальну для психоісторика книжку.

Існує також перехідний тип громадянського суспільства з переплетенням раціо­нально-індивідуалістських і сенсорно-колективістських типологічних елементів у базисі й надбудові, до якого потрібно віднести ту індивідуальну та суспільну дійсність, що ми має­мо в Україні. Це досить добре усвідомлюють політики й науковці, говорячи про «затя­гування перехідного процесу в Україні», що, на думку деяких з них, «вже перейшло критичну межу» [49, с. 5].

Проте розуміти – це не значить бачити перспективи виходу з перехідного станови­ща. А специфіка України полягає в тому, що ці перспективи мають для неї альтернативний характер. Можливе як повернення України до сенсорно-колективістського («просоціаліс­тичного», «східного»), так і еволюція в напрямку до раціонально-індивідуалістського («прокапіталістичного», «західного») типу громадянського суспільства. Це досить складна психоісторична ситуація. Який би вибір не зробили в подальшому Верховна Рада, Прези­дент, уряд незалежної України, вони мусять знати, що будуть нести за нього відповідаль­ність не тільки перед сучасністю, але й перед минулим і майбутнім українського народу.

Таким чином, теорія та практика свідчать на користь того, що в межах досліджених нами 5-и відмінних за типологічною сутністю (10-и відмінних за станами врівноваженос­ті / неврівноваженості) типів біопсихосоціогенезу за певних об’єктивних і суб’єктивних обставин можуть виникати 5 (10) відповідних їм типів громадянського суспільства. Указана теза суперечить пануючим серед вітчизняних і зарубіжних суспільствознавців уявленням, згідно з якими, як вже зазначалось, під громадянським суспільством розуміється переважно та суспільна конструкція, що ми відносимо до врівноваженого БРІТ (р.-і. приватновлас­ницький базис / с.-к. демократична надбудова). Тобто так звана «західна демократія», що, подібно до Заходу, взяли собі за зразок українські владні структури.

Але такий підхід повністю суперечить психоісторичному досвіду людства. Ми під­тримуємо ту точку зору, що в цілому тип громадянського суспільства визначається типом держави. І будь-які спроби розмежувати їх не на папері, а в житті будуть штучними, а результати – непередбачуваними для миру, спокою та злагоди. Це те саме, якби ми намага­лись відокремити громадянина від інституту громадянства. Та якщо навіть під громадянсь­ким суспільством розуміти сукупність недержавних об’єднань громадян, створених ними для вирішення проблем власного, громадського та державного життя й заснованих на засадах самоврядування (тобто підтримати загальновизнане його тлумачення), то воно, або його ознаки, виникали за будь-яких типів біопсихосоціогенезу. Це стосується й суспільств, у яких панували авторитарні форми влади й державні або суспільні форми власності, проти чого особливо завзято виступають сучасні ідеологи громадянського суспільства.

Ми вважаємо, що громадянське суспільство у звичному сьогодні розумінні його сутності – як антиподу держави – взагалі не має власної типології, а набуває ознак тих типів біопсихосоціогенезу (розвитку особи й суспільства), що є пріоритетними у світі, ре­гіоні чи країні за того чи іншого психоісторичного періоду або епохи. І, відповідно, виокремлення якихось його теоретичних моделей у межах одного й того ж типу, що нама­гаються робити сучасні дослідники, є марною тратою часу. Втім, це застереження не заперечує необхідності вивчення ними конкретних особливостей розбудови громадянсь­кого суспільства в кожній країні.

Отож, теоретичне осмислення проблеми громадянського суспільства в контексті типології психоісторії людства свідчить про доцільність використання типологізаційного підходу при вирішенні будь-якої індивідуальної чи суспільної проблеми. Кожен серйозний науковець повинен напрацьовувати власні методологічні засади дослідження та сприяти виробленню загальновизнаних. Без цього годі й думати про якісь досягнення. Як писав великий Й.В. Гьоте, «до досконалості веде порядок, порядок потребує методу, а метод полегшує уявлення» [23, с. 123]. На жаль, ця істина ще не в належній пошані в сучасному суспільствознавстві.

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1.        Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.

2.        Gellner Ernest. Conditions of Liberty: Civil Society and its Rivals. – London: Penguin, 1994. – 225 p.

3.        Кін Дж. Громадянське суспільство: старі образи, нове бачення / Пер. з англ. О. Грищенко. – К.: К.Т.С., 2000. – 196 с.

4.        Сіренко В.Ф. та ін. Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення / НАН України; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К.: Логос, 1997. – 124 с.

5.     Патей-Братасюк М., Довгунь Т. Громадянське суспільство: сутність, генеза ідеї, особливості становлення в умовах сучасної України. – Тернопіль: Мандрівець, 1999. – 254 с.

6.     Розбудова громадянського суспільства в Україні (історико-політичне дослідження) / Беренштейн Л.Ю., Моргун В.А., Реєнт О.П. та ін. – К.: НАН України, Ін-т історії України та ін., 1999. – 256 с.

7.     Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси. – Донецьк: Схід. видав. дім, 1999. – 183 с.

8.     Луговий В., Князєв В. Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи. – К.: УДАУ, 2001. – 252 с.

9.     Гарматій А., Болл Дж., Пчеліна С. Громади України на шляху відродження. – К.: Б. в., 2002. – 279 с.

10.  Civil Society and the State. New European Perspectives / Ed. by John Keane. – London; New York: Verso, 1988.

11.  Колодій А. Концепція громадянського суспільства: проблема узгодженості теоретичних підходів та емпіричних моделей // Громадянське суспільство як здійснення свободи. Центрально-східноєвропейський досвід / За ред. А. Карася. – Львів, 1999.

12.  Nancy L. Rosenblum. Civil Societies: Liberalism and the Moral Uses of Pluralism // Social Research. – Vol. 61, № 3 (Fall 1994). – Р. 553-554.

13.  Литвин В. Гражданское общество: мифы и реальность // Факты и комментарии. – 2002, 19 января.

14.  Taylor Charles. Invocing Civil Society // Contemporary Political Philosophy. An Anthology / Ed. by R.E. Goodin and Ph. Pettit. – Oxford: Blackwell Publisher, 1997. – P. 69-73.

15.  Alexander, Jeffry C. Civil Society I, II, III: Constructing an Empirical Concept from Normative Controversies and Historical Transformations // Real Civil societies. Dilemmas of institualization / Ed. by Jeffry C. Alexander. –London etc.: Sage, 1998. – P. 1-19.

16.  Аристотель. Политика // Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории. – Мн.: Литература, 1998.

17.  Боден Жан. Метод лёгкого познания истории. – М.: Наука, 2000. 

18.  Соловьев С.М. Наблюдения над исторической жизнью народов. – М.: ООО «Издательство Астрель»; ООО «Издательство АСТ», 2003. 

19.  Демоз Ллойд. Психоистория. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. 

20.  Шутова О.М. Психоистория: школа и методы: Учеб. пособие / Под ред. В.Н. Сидорцова. – Минск: Веды, 1997. – 176 с.

21.  Вернадский В.И. Дневники, письма // Вернадский В.И. Начало и вечность жизни. – М.: Наука, 1989.

22.  Юнг К.Г. Психологические типы. – М.: «Университетская книга» АСТ, 1998.

23.  Гете И.В. Избранные философские произведения. – М.: Наука, 1964.

24.  Платон. Лисид // Платон. Диалоги. – М.: Мысль, 1998.

25.  Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. – М.: Наука, 1989. 

26.  Кирик Новгородец. Учение о числах // Златоструй. Древняя Русь. X – XIII вв. – М.: Молодая гвардия, 1990. – С. 296-300.

27.  Сковорода Г. Боротьба Архистратига Михаїла зі Сатаною про те: легко бути добрим. Написана 1783-го року // Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів: Світ, 1995. – С. 393-416.

28.  Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – М., 1989. – 296 с.

29.  Schlesinger A. Has Democracy a Future? // Foreign Affairs. – 1997. – Vol. 76.

30.  Мень А. Исагогика: Курс по изучению Священного Писания. Ветхий Завет. – М.: Фонд им. А. Меня, 2000.

31.  Бруно Дж. Изгнание торжествующего зверя // Бруно Дж. Изгнание торжествующего зверя. О причине, начале и едином. – Мн.: Харвест, 1999.

32.  Бруно Дж. О причине, начале и едином // Бруно Дж. Изгнание торжествующего зверя. О причине, начале и едином. – Мн.: Харвест, 1999.

33.  Луи де Бройль. Революция в физике. (Новая физика и кванты) / Под ред. М.К. Поливанова. – 2-е изд. – М.: Атомиздат, 1965. – 232 с.

34.  Вико Дж. Основания новой Науки об общей природе наций. – Л.: Гос. изд. худ. лит., 1940.

35.  Сковорода Г.С. Діалог. Назва його – Потоп зміїний. Розмовляють Душа і Нетлінний Дух 1791 року, серпня 16 // Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів: Світ, 1995.

36.  Леонардо да Винчи. О мощи математики и о количественном изучении явлений // Леонардо да Винчи. Избранные произведения. – Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000.

37.  Леонардо да Винчи. О силе, движении, времени и бесконечном // Леонардо да Винчи. Избранные произведения. – Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000.

38.  Гумилев Л.Н. Этносфера: история людей и история природы. – СПб.: ООО «Издательский Дом «Кристалл», 2002.

39.  Чижевский А.Л. Земное эхо солнечных бурь. – 2-е изд. – М.: Мысль, 1976. – 367 с.

40.  Морозов Н.А. История человеческой культуры в естественно-научном освещении: В 7 т. – М.: КРАФТ + ЛЕАН, 1997 – 1998. – Т. 1. – 576 с.; Т. 2. – 704 с.; Т. 3. – 752 с.

41.  Морозов Н.А. История человеческой культуры в естественно-научном освещении: В 7 т. – М.: КРАФТ+ЛЕАН, 1997 – 1998. – Т. 5. – 912 с.; Т. 6, Ч. I. – 656 с., Ч. ІІ – 592 с.; Т. 7. – 944 с.

42.  Носовский Г.В., Фоменко А.Т. Реконструкция всеобщей истории. (Новая хронология). – М.: Финанс. издат. дом «Деловой экспресс», 2000. – 736 с.

43.  Уилсон Р.А. Квантовая психология / Под. ред. Я. Невструева. – К.: ЯНУС, 1998. – 224 с.

44.  Нефедов С.А. История древнего мира. – М.: ВЛАДОС, 1996. – 392 с.

45.  Нефедов С.А. История средних веков. – М.: ВЛАДОС, 1996. – 363 с.

46.  Эдди Дж. История об исчезнувших солнечных пятнах // Успехи физических наук. – М., 1978. – Т. 125, Вып. 2.

47.  Котрелл М. Тайна древних цивилизаций. Пророчества Тутанхамона. – М.: Издательство Эксмо, 2002.

48.  Котрелл М. Белые божества инков. – М.: Издательство ЭКСМО-Пресс, 2002.

49.  Литвин В. Сучасна Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів // Урядовий кур’єр. – 2002,
23 листопада. 

50.  Гете И.В. Избранные философские произведения. – М.: Наука, 1964.

 

В.А. Моргун

Гражданское общество в контексте типологии психоистории человечества

В статье определено место гражданского общества в типологии психоистории человечества. Раскрыты типологические особенности украинской модели гражданского общества. Даны рекомендации по её дальнейшему усовершенствованию. Исследованы типы биопсихосоциогенеза (развития человека и общества). Поставлены вопросы об обновлении психоистории и создании квантовой истории.

 

V.A. Morgun

The Civil Society in the Сontext of Еypology of Humanity’s Psychohistory

In this article were shown the place of civil society in typology of humanity’s psychohistory. The typological peculiarities of ukrainian model of civil society were opened. And recommendations about their future upgrades were done. The different types of biopsychosociogenesis (development of person and society) were researched. And the questions about renovation of psychohistory and creation of quantum history were asked.

 

 

 

Стаття надійшла 25.02.03.