Тема: "Проектування системи керування мережою SDH в районі міста Донецьк"
Руководитель: доцент Воропаєва Вікторія Яковлевна

Індівідуальне завдання

Автобіографія

Почалося моє життя досить банально - я народився. Саме моє народження в деякому філософському змісті визначило, очевидно, все моє подальше життя. Справа в тому, що я народився остаточно в 00:02. Виникла суперечка, яке число записувати у свідчення, і було вирішено, ґрунтуючись на слові "остаточно" записати як мій день народження 3 серпня 1982 року. А філософія в тім, що я все життя ніколи не міг "вибрати свій шлях" - від самого простого до найглибшого змісту цього виразу. У цьому ви й переконаєтеся, прочитавши цю біографію.
Місцем же мого народження стало далеке місто Сусуман Магаданської області, але щирим колимчанином мені теж було не призначено стати, оскільки батько мій жив у Донецьку й саме туди через місяць після мого народження й відправилися мої батьки. З того часу Донецьк, у принципі, і став моїм рідним містом.

Період мого життя до 5 років залишив мені досить багато спогадів, але всі вони начебто дуже короткі вирізки з фільмів. Пам'ятаю, як валявся в манежі перед теліком, коли ми жили в бабусі, небагато пам'ятаю, як тягав у неї валізу, в якій легко сам міг поміститися. Потім спогади крутяться навколо квартири, що ми знімали досить довго. Хоча я досить чітко пам'ятаю цей час, мої "дійсні" спогади зв'язані вже з новим місцем проживання, куди ми переїхали, коли мені було 5 років, всією родиною й живемо дотепер.

Коли я вже зачепив це важливе поняття "родина", то чому б мені не розповісти про неї більш докладно. Почну не стандартно. В мене є старший (аж на 10 років) брат Денис. Це унікальна по своїй суті людина. У чому його унікальність зрозуміє тільки той, хто мав можливість поспілкуватися з ним не один день. Знаєте таку популярну фразу: "Ми знайомі з тобою 5 хвилин, а мені здається, що я тебе повністю знаю". Отож це не про нього. Він зварник. Звучить не дуже гордо, але я не пропущу нагоду похвастатися (друзів я однаково вже замучив, очевидно): ви бачили статую прабатькові Юзу, супергероєві Соловьяненко (просто ми вирішили із братом, що він схожий на Бетмена), у Макіївці героям-шахтарям - отож все це зварив мій брат. Але справа в тому, що брат - це до того ж досить творча особистість. Швидше за все, він повинен був би стати кимось начебто Бориса Гребєнщикова, але тільки в якому-небудь своєму неповторному стилі: невибагливо жити, з азартом творити й, не насолоджуючись славою, бути знаменитим. Але життя, як завжди, вирішила по-іншому. Зараз він уже батько маленького, неслухняного, відчайдушного створення за ім'ям Лера. Я був би не дядько, якби не згадав ще про те, що вона ще й талановита (учиться в музичній школі за класом фортепіано) і взагалі розумниця. А в характері, як мені здається, багато успадкувала від Дениса.
Батько Закінчив технікум, але зараз без перебільшення незамінна людина на підприємстві, де він працює. А все тому, що розбирається у всім потроху. Та людина, про яку говорять, що в неї золоті руки, і це, мабуть, найбільш важлива його характеристика.
Мати Денис - явно її син. Найбільше своїх творчих здатностей вона вклала у своїх нащадків. Ну, тобто в мене й брата. І в цьому, мабуть, вся мама.
Тепер закінчимо цей немаловажний ліричний відступ, і повернемося до автора цього оповідання.

Переміщення мого життя на нове місце природно супроводжувалося зміною дитячого саду. Я чітко пам'ятаю перший похід у новий дитячий сад. Я жахливо не хотів туди йти. І чомусь саме під час цього походу ми з мамою торкнулися теми мого вступу до школи. Предметом нашої розмови тоді стало те, що я боявся в неї йти з однієї простої причини, яку я формулював у такий спосіб: "А якщо мене запитають, а я нічого не знаю?" Садок пройшов швидко і я не встиг помітити як опинився в шкільному класі загальноосвітньої школи №135.
Як це ні дивно, але те, чого я так боявся, так і не відбулося. З ранніх класів пам'ятаю, як не вивчив таблицю множення на контрольну, і, коли нам диктували 6х6, 7х8 і т.д., я просто швидко складав у розумі 6 разів по 6, сім разів по 8. Не пам'ятаю, що я тоді одержав. Батьки приймали мало участі в моєму навчанні, але, напевно, тому що цього їм і не доводилося робити. Двійки й трійки я й сам боявся приносити додому, але дуже швидко перестав ганятися за п'ятірками, тому практично всю школу пройшов „на добре”, особливо не напружуючись, і тільки виконуючи так сказати програму. Батько увесь час мене докоряв тим, що я нічого не хочу знати більш того, що дають. Тоді я мало надавав значення його словам. Я займався й легкої атлетикою, і дзюдо, і баскетболом, і тенісом, і чим я тільки не займався, але у всьому був лише "на добре". Розуміти я це почав тільки вже в 8-му класі, коли я змінив компанію, і під впливом моїх нових друзів у мені зародилося бажання поступити в Донецький технічний колеж. І от отут я почав помічати, що явно не дотягаю. Ну я напружився, як я це вмію, коли захочу, і все-таки в 1996 році пішов в 9-й клас цього неабиякого закладу

Життя зробило невеликий поворотик і перемістилося не тільки просторово в центр міста, але й в зовсім інше коло людей. Люди ці були досить добре підковані й інтелектуально й у плані ерудованості. І як сказав наша викладач по математиці "мені довелося йти семимильними кроками, щоб триматися на рівні". Я сам цього не помічав. Чесно говорячи, мені просто подобалося там вчитися. У чому нас там намуштрували так це у математиці й англійській мові. Але, швидше за все, заслуга належить повністю викладачам по цих предметах, хоча поганих я, напевно, і не згадаю. В цьому, мабуть, і була корінна відмінність колежу від школи.
Я вчився на підприємницькому відділенні, з якого найбільш пряма доріжка вела на економічний факультет Донецького Державного технічного університету (ДонДТУ). Ми вивчали додатково німецьку мову, у нас проводилися різні економічні ігри. Неважко зрозуміти, що і я вже бачив себе в майбутньому економістом. Швидше за все, саме це й зіграло свою роль, про яку я поскаржуся пізніше.

Три роки пролетіли як три дні, залишивши багато друзів і купу спогадів, які й зараз спонукають нас збиратися, спілкуватися й добре проводити час разом. Закінчення колежу практично виключало такий етап як вибір університету (хоча деякі з нас все-таки пішли в інші вузи). Я був чітко націлений у ДонДТУ, але залишалося мале - вибрати, ким я хочу стати в майбутньому. Зрозуміло, що я усе ще хотів стати економістом, але вибір мій у підсумку був зовсім за іншими критеріями.
Щоб вступити, потрібно було здати або рейтинг, або вступні іспити, або співбесіду. Що вам сказати: я ніколи не вмів спілкуватися на такі теми як математика. Тому мене ні краплі не приваблювала співбесіда. Вступний іспит, як на зло, містив у собі українську мову. Ті, хто здавав випускні іспити в нашій країні, напевно, зрозуміють: навіть на випускному іспиті "з рідної мови", що являв собою виклад, я умудрився одержати чотири. Тому повинен вам сказати, що я щиро побоювався не пройти. Моєю долею повинен був стати рейтинг, до того ж, саме до нього нас і готовили на математиці. Отут і чекав мене мій підводний камінчик: на економічний факультет не було рейтингу. Навіть не пам'ятаю, чи засмутився я тоді або мені просто не хотілося відокремлюватися від нашої такої дружної компанії. Добре, що я вже тоді розумів, що шляхи рано або пізно розходяться, тому що те, що я явно не економіст, я зрозумів набагато пізніше. Альтернативою економіці для себе я завжди вважав комп'ютерний напрямок. Коли я вирішив остаточно, мені були представлені дві перспективи: ВТІ й КІТА. Визначився я швидко: на ВТІ потрібно було здавати інформатику, а мої знання в ній явно не дотягали до рейтингових. І от я потенційний "китаєць", тобто студент факультету Комп'ютерних інформаційних технологій й автоматики (КІТА). Спеціальність я вибрав у силу її перспективності й простого інтересу викликаного прочитаним у газетці для абітурієнтів й, взагалі-то, нітрохи не пошкодував.

Життя в університеті - це було по мені. Особливо, коли я почав грати у КВК. Мільйон друзів, робити начебто б нічого не треба (адже всі знають, що в порівнянні зі школою так воно й здається). Проблеми почалися ближче до сесії, але і її я пройшов досить гідно. Як завжди ледь-ледь не дотяг до відмінника. Але згодом усе стало поганіше, і батьки стали натякати, що пора б визначитися: інженер або квкшник. Я вибрав перше, хоча й зараз душею вірний КВК.
А після 1-го курсу нас заманили на Німецький технічний факультет (НТФ), пообіцявши золоті гори й заздалегідь розпланувавши нашу (не побоюся цього слова) кар'єру. Дивлячись на свого друга старшокурсника з енергетичного факультету, що також учився на НТФ, мені важко було не погодитися. Він уже пройшов через всі обіцянки: вони проходили язикову практику в Німеччині після 2-го курсу, виробничу - після 4-го й повинні були працювати в Siemens (як це надалі й відбулося). Таки приємно, коли в тебе так добре все розплановано, коли не треба піклуватися про те, куди потім. От тільки після 2-го курсу ми не поїхали. Та й після 4-го грошиків для нас не найшлося. Висувати претензії до нашого шановного декана, що нас умовляв, я б нізащо не став, тому що саме він і поклав безліч сил оббігавши половину професорів Магдебурзького університету. Будемо вважати, що нам просто не повезло. Ми, звичайно, небагато впали духом і відповідно ентузіазм наш теж згас. Але, проте, напевно, вже за звичкою ми витягнули на червоні дипломи й пішли в магістратуру. .

Коли я говорю "ми" я маю на увазі всю німецьку групу. Але компанія, який ми пройшли всі ці роки, включає ще кілька людей з "російської". Це та компанія, що без перебільшення могла б претендувати на саму дружну в університеті. Ми всі ці роки пройшли разом і далеко не тільки під час навчання. Не пройшло жодних канікул, на яких ми не провели б час разом. Отут, звичайно, потрібно віддати належне нашому шановному профкому, який щороку давав нам можливість пізнати насолоду студентського відпочинку. А виїзди на природу всією групою й із друзями (вірніше подружками) з інших груп стали у нас доброю традицією. Практично всі Дні Народження ми відзначаємо разом. Потрібно згадати, що вся ця бригада представлена чоловічою статтю й лише однією квіткою прекрасної половини людства. Але цей недолік ми вловили відразу, і тому без зволікання стали працювати над його виправленням. Я не буду перераховувати всіх дівчин, з якими ми здружилися, скажу тільки, що цю дружбу ми пронесли через університет, цінуємо її й тому не втратимо після нього. Розуміння того, що після університету почнеться зовсім інше життя, при чому в кожного своє, є, напевно, самою вагомою причиною, з якої не хочеться розставатися з університетом.

Жодна чесна людина не стане затверджувати, що комп'ютер не цікавив мене задовго до університету. І хоча в дитинстві я навіть намагався програмувати на Basic, та й у колежі нас непогано познайомили із програмуванням на Pascal, у той час у мене було дуже неясне уявлення, що це таке в сучасному виді. Те, що комп тоді для мене був "чорним ящиком" і так я думаю зрозуміло, але я дам вам досить чітке уявлення про мої тодішні знання: як зараз пам'ятаю, як я намагався вибити із друга (він займався програмуванням вже дуже давно) чітке пояснення, що ж таке операційна система (!!!). А оскільки комп'ютера в мене не було й купити при першій необхідності теж (він з'явився в мене тільки на другому курсі), те й довідатися відповідь на цей і безліч інших питань, що цікавили мене, я сам не міг. Таким чином, із самого початку проблема була лише в тім, що в мене не було тієї стартової площадки, що одержують в останніх класах школи, коли вже починають замислюватися про те, куди надходити. Саме це, мабуть, і не дало мені стати зараз гарним фахівцем з Телекомунікацій. І зараз я покладаю більші надії на цей останній рік і на власний ентузіазм, щоб довідатися якнайбільше й вийти із пристойними знаннями. Тьфу-тьфу через ліве плече, щоб не наврочити.

Що торкається теми діплома, то адже не так багато таких, які підходять для магістерської роботи. З невеликого списку я вибрав розробку системи керування мережею SDH, як тему на основі якої, як мені здалося, можна вивчити й безліч інших більш дрібних, але цікавих проблем.