Одним прекрасним, недільним літнім днем на це світло з'явився маленький чоловічок, це був я - Випирайко Сергій Володимирович. Ну, це все лірика, а взагалі те, народився я 12 червня 1983 року в невеликому містечку на Дніпру - Кременчук, Полтавський області.
Тільки не подумайте, що мої батьки такі погані. Про своїх батьків, батько Випирайко Володимир Іванович і матінка Випирайко Олена Юріївна, я можу сказати тільки гарні й ласкаві слова. Я їм дуже вдячний за те, що вони мене виростили, поставили на ноги й дали утворення.
Дитинство ..., воно було, як й у всіх звичайних дітей тієї епохи - дитячий садок, безтурботне майбутнє й сьогодення, прогулянки із старими друзями, що часом переміняються «серйозним» розмовою з родителями й т.п.
Але як говориться, все гарне, коли - те закінчується. Так трапилося й 1 вересня 1990 року, коли мене привели в школу, і сказали, що сюди я буду ходити найближчі десять років. Так воно й трапилося, десять років я проходив у цю школу, згодом все це закінчилося тим, що мені видали атестат зрілості й сказали, що я вільний на всі чотири сторони. Тим удень я був безмежно цьому радий. Чому (?), а ви згадаєте себе, як ви пережили цей день, і ви зрозумієте мене.
Але протягом цих десяти років життя було не так і погане, часом навіть занадто не погана. Перші три класи так взагалі пролетіли як один день, чесно говорячи, вони мені й не дуже сподобалися, до тебе ставляться як дитині: не ходи туди, не справи це не справи те, ну, загалом, нудно було мені. А от із класу сьомого, життя початку «бити просто ключем». По-перше, я почав займатися баскетболом, згодом одержавши чимало «життєвих уроків»; але це не настільки головне, головне те, що я одержав безліч вражень, друзів і просто знайомих, побував у багатьох містах нашого всіма так «улюбленого» держави, а саме головне те, що я був срібним призером у першості України (все-таки, як не як, але срібло). По-друге, я вперше задумався: «А навіщо чорт, ми живемо на цьому світлі, і в чому взагалі сенс життя?». Звичайно, на це питання я тоді так собі й не відповів, я й зараз зрозумілої відповіді так і не дам. Але все-таки я яке, що зрозумів: «Живи й дай жити іншим; домагайся від життя все, що захочеш, як би це не було важко й неможливо». Все це звичайно лірика й філософія. А, по суті, школу я любив (звичайно, до певних границь), любив математику, хімію, фізику, росіянку літературу, історію (тільки не ту, що починається з періоду СРСР; тому що вона повна бруду, крові, принижень, зрадництв і зрад, а особливо - неправди ...). Особливу любов я харчував до математики. Мене, звичайно, багато хто із цього приводу не зрозуміють, але в ній, щось все-таки є - «магія» цифр і значень зачарує до себе.
Отож і пройшло моє шкільне життя. Після чого з'явилося питання: «А, що далі?». Звичайно, відповідь на це питання прийшло сам собою - університет. Тільки єдино, що залишалося не зрозумілим - який? І отут я всіх здивував, вирішивши поїхати вчитися «за три дев’ять земель», а саме в місто Донецьк. На пошуки пригод й одержання так заповітного диплома. Спеціальність вибирати довго не довелося, тому що з раннього дитинства мене тягло до всілякої техніки. Мені безумно подобалося длубатися в техніки, у дитинстві не одна іграшка не вдостоїлася тієї долі, що не була піддана «розвінчуванню». Так я й надійшов на кафедру «Машини й апарати хімічного виробництва», по спеціалізації інженерна механіка. Про що дотепер і не жалую.
І знову 1 вересня, тільки вже 2000 рік (помітьте, милленіум), і я йду на свою першу пару, повний надій і мріянь. Що із мною тільки не траплялося за ці п'ять не повного років (тому що це все писалося тільки ще в березні місяці), але все один по одному.
Перші три курси цей той час коли я зрозумів, що таке взагалі університет й як у ньому класно вчитися, тут не головне щоб «паритися» щодня, тут головне вміти викрутитися й усе здати в строки. У цьому й проявляються дійсні й розумні студенти. А ті заучки, які сидять щодня, що з них взяти (вони нудні), але хочу сказати одне але: «У кожнім правилі є виключення».
Тільки Ви не подумайте, що всі так було просто, що все приходило саме по собі, це не так. За все на цьому світлі доводиться боротися й трудитися, так і тут (бібліотеки, безсонні ночі, захисти, ... , а особливо що іноді попадають до божевілля противні пр.....).
Загалом, ходив на пари, здавав курсові, друкував у журналах свої статті, жив звичайним студентським життям.
Мої улюблені предмети? Сказати важко, кожен предмет чимсь цікавий, а чимсь ні, так само все залежить від викладача. Наприклад, начерталка мені подобалася за те, що я любив креслити, і досить таки не погано це робив; теормех за те, що він сам по собі цікавий; опір матеріалів, так це особливий випадок, мене, його просто змусили полюбити, а інакше не сидів би я зараз і не писав би все це; а особливо викликає в мене задоволення це робота в пакеті КОМПАС-3D (уявіть собі, от Ви сидите, у Вас безлічі креслень якого те пристрою й/або встаткування, але Ви навіть не представляєте, як воно буде виглядати в реальності; але, проробляючи крок за кроком у цьому пакеті, ви одержуєте реальну 3D модель цього пристрою/устаткування яке потім можна подивитися з будь-якого ракурсу, ну хіба не клас створювати, щось).
Підійшов знову етап вибору в моєму житті, (помітили все життя, ми, щось вибираємо), це був кінець четвертого курсу. Одержавши диплом бакалавра, переді мною знову стояло завдання - як бути далі, толі йти на фахівця або піти в магістратуру. І як Ви думаєте, що я вибрав? Магістратуру. По-перше, мені подобалося вчитися, а по-друге, у мене були досить таки не погані оцінки, от я вирішив піти цим шляхом життя, до чого приведе, невідомо, поживемо, подивимося.
Майбутнє ... Це важко пророчити, тому що як би ти не намагався це зробити, однаково по великому рахунку не чого не відбудеться, тому що ти планував. Можна звичайно ставити мети перед собою, мені здається, що це найбільше вірніше, ніж ворожити: а от, що буде завтра? По-перше, спочатку необхідно закінчить університет, і одержить диплом. Але найбільше я б хотів знайти роботу зі свого профілю, що приносила не просто матеріальне задоволення, але й, як це не банально звучить, але й духовне. Що мені здається найбільше з області фантастики. Але головне до чого прагнути, до чого йти, і при фортуні й завзятості це повинне прийти.
