Автобіографія

Я, Лисиьцкий Денис Олександрович, народився 5 січня 1983 року, у невеликому промисловому містечку, за назвою, схожим з моїм прізвищем – Лисичанськ. Друзі часом жартували, "У твоєму Лисичанську всі Лисицькі?". Точно не знаю, може це просто збіг, а може в цьому і є якийсь зміст ... але історія умовчує про це . Народився я в цьому містечку, про що анітрошки не шкодую, оскільки первісне моє становлення як особистості, відбувалося саме в ньому. Це зараз мені є з чим порівнювати, у тому сенсі що, я прожив п'ять років у красивому великому місті Донецьку, і навіть почав почувати себе Донетчанином, а до переїзду в Донецьк, моє рідне місто здавалося мені найкрасивішим, самим зручним, найсучаснішим, хоча це було не зовсім так. Зараз же, коли періодично приїжджаю в Лисичанськ, у голові з`являються думки: "Простенько, але рідненько".

Народився... Деякий період свого життя згадати я просто фізично не можу, тому що його прийнято називати "не свідомий ". Але по розповідях батьків, я народився міцним хлопчиком, на подив спокійним і часом упертим. Як говорить мама, турбот особливих не доставляв. Хоча старша сестра так не думає (напевно їй від мене дісталося), тому як саме їй була наділена роль першої няньки. За що зараз ій досить вдячний.

Дитячий садок. Садок, напевно, один з перших ранніх спогадів, що приходить на розум людині. Коли я згадую свій садок, я відразу згадую свою першу любов. Це моя вихователька. Вихователька, Галина Михайлівна, на той час, здавалася мені найкрасивішою жінкою у світі, після мами звичайно. Це тільки потім, коли пройшло багато років, я почав розуміти що самих-самих красивих жінок на багато більше .

Перший дзвоник, буквар, учителька. У початкових класах учився я добре, поступово освоюючи таїнства написання літер, вирахування цифр, і читання букварів. Особливо хвастати нічим, тому що виявилося, це таїнство освоїли всі , і з такою же легкістю, як і я. Захоплювався усім, чим міг захоплюватися хлопчик у мій час. Від різьблення по дереву – до фотозйомки. До речі, останнє запам'яталося більше всього . Батько забезпечив у цьому плані мене усім, що б я міг називати себе фотолюбителем. Це зараз, якщо потрібна фотографія, у складний процес її створення особливо углублюватися не треба, п'ять хвилин і вона готова. А раніш це була ціла справа, починаючи від заряджання фотоплівки у фотоапарат, до сушіння фотографій на мотузці. І, як мені здавалося, із усім цим я легко справлявся, як результат, фотографії в будинку були скрізь і у величезній кількості.

Іспити. Перші серйозні іспити, що я пам'ятаю, це вступні іспит у Лисичанський Фізико-Математичний Ліцей, і як для першого разу, я справився з ними успішно. З гордістю носив значок ліцеїста, і гриз свій перший більш-менш серъезный граніт науки. У цей період часу, сполучав корисну "гранітну" трапезу з різними приємними, і що важливо, не менш корисними речами. Я серйозно займався танцями. Серйозно не тому, що в мене були якісь досягнення в цій області або я одержував якісь нагороди, а тому, що танцям я приділяв більше часу , чим іншим своїм захопленням, грі на гітарі, наприклад. До речі, так грати і не навчився. Під словом танці я скоріше маю на увазі зайняття спортом, тому що танцював я рок-н-рол. Красивий динамічний танець, красиві партнерки, красиві костюми... ех. Ліцей закінчив на відмінно. Роки завзятості і старання в Ліцеї трансформувалися в маленький жовтий млинець, що зветься медаллю, якою із задоволенням зараз грається моя маленька племінниця.

Університет, враження, сесія. Вступив до Донецького національного технічного університету, що по старинці все рівно називають ДПІ. Спеціальність вибрав заздалегідь, економічна кібернетика, і не тому що довга і красива назва, просто не устояв перед "рекламою" цієї спеціальності від моєї сестри. Світлана, саме закінчувала Донецький Національний Університет, де вчилася на економічній кібернетиці. Про свій вибір я не пошкодував. Світлана, спасибі. Так я почав вчитися. Як говорять усі студенти, в Універі, і більш того, я став "Екішником", ну тому що спеціальність скорочено називається "ЕКІ". Навчання було веселе, переживання за майбутню сесію, гордість за здану сесію, зустрічі з друзями, свята (досвід підказує, чомусь весело завжди між сесіями, а не під час них). Іспитом всіх іспитів став по закінченню чотирьох років – іспит на бокалавра. Який вимагав уваги і часу на підготовку. Довелося згадати всі чотири роки навчання в мінімальний термін, виявилося не таким вже і складним завданням. Іспит здав на п'ять і одержав диплом з відзнакою. Відчуття приємні . Ще один пройдений етап. Після одержання диплома бокалавра, я вирішив поступати до магістратури, мій середній бал дозволив зробити це без особливих перешкод. Я вважаю, що магістратура дозволить закріпити і розширити мої знання. Тим більше статус "Магістр", зрозумілий і важливий як у нас, так і за кордоном.

Керівником моєї магістерської наукової праці є професор Башков Євгеній Олександрович. Тема моєї дисертації – "Прогнозна модель фінансової діяльності ВНЗ". Сподіваюся, наша розробка дозволить рідному університету йти у ногу з часом, і бути лідером як по якості фахівців, що випускаються, так і по науковим дослідженням. Взагалі, попереду магістратура, захист дисертації, робота... родина , ціле життя. Важко сказати що буде в майбутньому... Але ми кібернетики, аналітики, і нам необхідно усе прогнозувати і планувати.

Думаю, що найближчі п'ять років – буду підвищувати свою кваліфікацію і реалізовувати себе як цінного фахівця в області ІT технологій. Ринок інформації досить динамічний, і гарний фахівець у цій сфері – буде цінним СКРІЗЬ, і що саме головне – ЗАВЖДИ. Тому, вибір даного напрямку своєї проффесиональной діяльності вважаю досить обґрунтованим . У паралель, обзаведуся родиною , дітьми, що б не давали главі сімейства відпочивати, і завжди підштовхували до пошуку нових ідей і рішень.

Наступні тридцять років буду займати керівну посаду у великій корпорації (непогано б у своїй). Поїздки за кордон, конференції, семінари та все , все , все...