Трубіцин
Кирил Юрійович

Группа: ТКС-00б.
Факультет: Компьютерні інформаційні технологіі та автоматика

E-mail: kirilka21@yandex.ru

Керівник: доц., к.т.н., Воропаєва В.Я.

Тема: «Алгоритми оптимальної маршрутизації у мережах складної топології»

Народився 16 листопада 1981 року в 13-00 у місті Донецьку Української Радянської Соціалістичної республіки. Раннє дитинство пройшло в безхмарні часи застою 80-х років. Запам'яталися щорічні поїздки з родиною на Азовське узбережжя й до бабусі Валентини Захарівни й дідусеві Сергію Іллічу в село Оріхове під Запоріжжям, походи по гриби, зимові колядки й щедрівки у селі, догляд за кроликами й индокачками, походи до лунапарку та просто прогулянки по осінньому Донецьку.

Батько, Трубіцин Юрій Сергійович, 1959 року народження, працював шахтарем, викладачем цивільної оборони, приватним підприємець, инженером-електронщиком. Мати, Трубіцина (Саприкіна) Валентина Василівна, 1950 року народження, медпрацівник, що пройшов партійну школу, зараз працює заступником головного лікаря Донецької обласної станції переливання крові (ДОСПК).

Дитячий садок, у який я ходив, перебував в 10 метрах від будинку, так що особливих проблем не було. Найбільш значними подіями того часу були: свято, на якому мене похвалили, як самого вихованого й культурного хлопчика, а відразу ж після нього – поїздка в село на тільки що купленій новій машині Жигулі 2101 жовтогарячого кольору; ярмарок у садку, де мені дуже хотілося купити літак, але через свою скромність я соромився підійти до продавця, у результаті чого його купили інші, а мені було дуже гірко та кривдно; вибитий зуб у селі; жах від виду п'явки, що присмокталася до ноги при ловлі риби; мрія мати власний будинок з фермою по розведенню чорно-білих свиней; суперечки бабусі й батька із приводу політики Черненко й Андропова вечорами за столом під старою яблунею, де збиралася компанія із усіх сусідів, а також дуже й дуже багато приємних і сонячних, безтурботних і радісних моментів...

У школу я пішов рано, у шість років, тому довелося не стрибати через четвертий клас, як більшість моїх однолітків, а вчитися підряд усі класи. Школа №95, у яку я ходив, перебувала теж недалеко – видно було її з вікна квартири. У молодших класах крім старанного навчання й поважного відношення до викладачів нічого особливого не відбувалося. Найбільш вагомим фактором переходу від дитинства в більше доросле життя стала смерть бабусі. Чітко пам'ятаю той момент, коли ми із троюрідною сестрою втекли без попиту в лікарню до бабусі, її радість від нашого приходу, надії на її видужання... А через кілька днів, вертаючись зі школи, мені сказали, що більше бабусі Валі немає... Перша втрата близької людини – це завжди важко, особливо коли ти ще малий, але вже здатний усвідомити те, що трапилось. Визначальним фактором подальшого напрямку навчання став кінець четвертого класу, коли класний керівник Гайдучек Олена Борисівна рекомендувала мене та ще 4 учнів класу на конкурсний відбір у клас із поглибленим вивчанням курсу середньої школи. З нас п'ятьох добір пройшов я й одна дівчинка, однак учитися разом нам не було призначене, тому що вона переїхала й стала вчитися в іншій школі. Подальші чотири роки навчання в цьому класі крім труднощів з язиками й фізкультурою та легке подолання таких дисциплін, як математика, інформатика й географія нічим особливим не запам'яталися.

Наступним випробуванням став вступ у Донецький Технічний Колеж (нині Донецький Коллеж). Поступив я туди із втратою одного року, однак той колектив, та атмосфера й той настрій, які були створені в цьому навчальному закладі, з лишком компенсували мені загублений рік. На додаток до відмінного набору викладацького колективу в пам'яті відклалися гра “Бридж” і військово-політична гра Порошина Павла Івановича, що напевно багато в чому й визначила мої життєві прагнення. Як не намагалася мене куратор нашого класу змусити серйозніше вчитися, відмовитися від гри в бридж, послабити свою участь у військово-політичній грі й одержати золоту медаль, у неї нічого не вийшло – так я й залишився зі срібною медаллю.

Питання з вступом до вищого навчального закладу було окремим питанням. Бажання матері відправити мене в Харківський Авіаційний Інститут і батька в школу міліції залишили мене не зацікавленим – я відразу сказав батькам, що буду сам вирішувати, де вчитися, тому що це моє життя. Вони прийняли моє рішення, проте, хвилювалися значно більше за мене. На жаль, на спеціальності, які цікавили мене найбільше, не було попередніх іспитів (рейтингів), і я вирішив здавати вступні іспити в ДонНТУ на спеціальність економічна кібернетика (зв'язок економіки й інженерії тоді мені здавався дуже перспективним напрямком). Написавши рейтинг по математиці й виявившись у п'ятірці лідерів, я не пішов на рейтинг по інформатиці, вирішивши, що я помилився у виборі спеціальності. На другому рейтингу я переписав заяву на спеціальність ТКС (Телекомунікаційні системи й мережі). Пам'ятаю момент перед подачею заяви: факультет я вибрав КІТА (Комп'ютерних інформаційних технологій і автоматики) напевно тому, що вся еліта нашого класу надходила саме туди, а відставати від них мені ні в чому не хотілося, а от з вибором спеціальності було важче – із шести спеціальностей одну я відкинув відразу (напевно тому, що мене багато хто вмовляли туди піти разом з ними) – це була АСУ (Автоматизовані системи керування), а от вибір на ТКС пал випадково – напевно назва сподобалася – і саме вона із цих шести, як я довідався в підсумку, найбільше мені цікава по набору досліджуваного матеріалу. А те, що 16 листопада – мій день народження й також день зв'язківця в Україні – просто вирок долі. Та й бабуся, як виявилося, працювала на міжміській телефонній станції, так що ще з'ясувалося, що це сімейна традиція.

Весело проходило студентське життя: нові друзі, нові інтереси, нові відчуття. Однак і старий колектив, сформований у колезькі роки при особистій участі куратора Сулейман Олени Миколаївни, не розпався. Перший курс запам'ятався труднощами з інженерною графікою й вступом до Німецького технічного факультету, де влітку проходив язикову практику. Тоді були надії на поїздку в Німеччину по лінії ВУЗа, практику на фірмі Siemens... Однак після року вивчення язика я зрозумів, що не зможу повною мірою присвятити себе вивченню язикових дисциплін (просто це було, як говориться, “не моїм”), і мені довелося піти із цієї спеціалізованої групи (про що я до речі не жалкую й донині). Та й участь у виборчій компанії 2004 року забирало багато часу. Саме в цей період я й зрозумів, що мені подобається суспільна діяльність – та сама, від якої я сильно “відвертав ніс” в університетському житті. Інтерес до неї в мене з'явився завдяки “Лізі Донецької Молоді” (НДЛМ), у яку мене привели старі колезькі друзі. Незважаючи на політичні перипетії, складність комбінування навчання, суспільної діяльності й підробітку по ночах змусило робити вибір... і мені довелося залишити ті досягнення, що тільки починаються, у суспільно-політичному секторі й впритул зайнятися навчанням. І результат не змусив себе довго чекати – наприкінці четвертого курсу я одержав червоний диплом бакалавра по телекомунікаціях. Далі була пропозиція навчатися в магістратурі за рахунок засобів Держбюджету, на яку я, звичайно ж, із задоволенням погодився.

Навчання в магістратурі принесли багато нові й цікавого: нові знайомства, цікаві предмети, веселі викладачі. Ближче до надходження в магістратуру сформувалася й тема мого майбутнього диплома ”Алгоритми оптимальної маршрутизації в мережах складної топології”. І дана тема не випадкова: саме цією тематикою займається мій науковий керівник – Воропаєва В.Я. Ще з другого курсу, коли вона викладала нам курс "Теорія масового обслуговування", мене зацікавив даний напрямок, напевно тому, що в ньому дуже серйозну частину становила математична складова, і згодом при виборі тематики й керівника мій вибір був вирішений. Одним з досягнень при навчанні стала участь навесні 2005 року в олімпіаді по математиці й зайняте в підсумку друге місце по університету. Старанне й наполегливе навчання не залишилося непоміченим й серед керівництва ВУЗа та восени 2005 року мені запропонували роботу в солідній приватній компанії "Дейта Експрес", де я й працюю донині . Робота виявилася досить захоплюючої, цікавої й що саме головне, довелася мені по душі – цікава робота у комплексі з гарним колективом змушують дні проноситися непомітно.

Що стосується найближчого майбутнього, то хотілося б закінчити магістратуру із червоним дипломом, домогтися успіхів по роботі, поглибити й розширити ті знання, які були вкладені в мене викладачами протягом усього часу навчання. Також у найближчій перспективі я планую отримати другу вищу освіту за фахом "Фінанси" та одержати ті знання, до яких у мене є інтерес – саме головне не перегоріти! Та й кидати захоплення по лінії суспільної діяльності я не збираюся – не за горами вибори 2006 року... І хто знає, може років через двадцять усі ті починання, ті прагнення й витрачені сили принесуть очікуваний результат.