ВСЕЄВРОПЕЙСЬКА ЕКОЛОГІЧНА МЕРЕЖА
Жак Стейн
Комітет експертів з розвитку Всеєвропейської екологічної мережі (Бельгія)
The Pan-European Ecological Network. J. Stein. — Although the 'protected areas' system remains the centerpiece of current policies, it by itself is no longer sufficient to halt the erosion of our heritage. An operational concept has gradually been developed to meet the need to preserve the diversityof habitats in the relevant areas and expanses, ensure genetic exchange between populations and the free migration of flora and fauna, buffer the effects of intensive activities on sites of considerable biological interest and involve those directly active in agricultural, forest and industrial areas: 'the Ecological Network'. The ecological network is a network of interconnected sites. The Pan-European Ecological Network (PEEN) is one of the main action themes of the Pan-European Biodiversity and Landscape Diversity Strategy. The PEEN will contain three types of nature preserving zones: the core (central or nodal) areas, development zones, and connecting zones. In the paper, the priority actions of the creation of PEEN are defined. The Committee of Experts for the Development of the Pan-European Ecological Network is created. Several projects on PEEN implementation have been already finalised, some of them took place in CEEC; second five-year action plan for 2001-2005 is developed in this area.
Якщо люди не дбають про природу, їхня діяльність, особливо туризм, інтенсивне сільське господарство і лісівництво, забруднення повітря, води і ґрунтів, промисловий розвиток, виробництво і транспортування енергії тощо, породжує багато загроз для біологічного та ландшафтного різноманіття Європи. Діяльність людини, як правило, має наступні форми прямого впливу: зменшення наявного простору, фрагментація природних місць оселення, зміна природних кордонів екосистем, надмірна експлуатація природних ресурсів, знищення видів тощо.
За багато років наукових досліджень стало відомим число видів, які зникли або знаходяться під загрозою зникнення, їх кількість продовжує зростати. Достатньо успішна система заповідних територій, створена на початку XX ст., отримала свіжий поштовх завдяки першій кампанії Ради Європи зі збереження природи у 1970 р. Нині Європа має дуже багато природних заповідників та природних парків.
Проте, слід подивитися на факти. Незважаючи на те, що система заповідних території залишається в центрі уваги сучасної політики, вона вже не може ефективно зупинити руйнування нашої природної спадщини. Необхідна повна зміна напряму діяльності. Необхідно розпочати інші, "прибутковіші" оперативні процеси заради збереження біологічного і ландшафтного різноманіття. Немає сумніву, що ці нові процеси потрібно спрямовувати на ліквідацію вище зазначених прямих загроз, які є наслідками діяльності людини. Також потрібно визнати, що діяльність, яка в минулому загрожувала природній і ландшафтній спадщині Європи, зараз може бути корисною для неї. Отже, нам потрібно зробити можливим одержання прибутку від усіх видів діяльності та усіх форм економічної діяльності, які впливають на дану територію, щоб зупинити руйнування нашої біологічної спадщини і щоденно покращувати біологічне та ландшафтне різноманіття.
Операційна концепція поступово розвивалася з метою збереження різноманіття природних місць оселення на відповідних територіях та просторах, забезпечення генетичного обміну між популяціями та вільної міграції видів флори і фауни, виконання буферної функції щодо впливу інтенсивної діяльності людини в тих місцях, які мають велике біологічне значення, та з метою включення їх у сферу сільського господарства, лісівництва і промисловості для створення екологічної мережі.
Огляд об'єктів екологічних мереж показує, що вони майже завжди складаються з трьох типів зон.
Центральні (вузлові) зони призначені, перш за все, для збереження біорізноманіття; зони розвитку природних чи ландшафтних цінностей охоплюють території, де економічна діяльність поєднується зі збереженням природи (це зони-буфери, зони відновлення тощо); нарешті, з'єднуючі зони (екологічні коридори чи шляхи, зелені пояси тощо) поєднують усі інші зони.
Як можна побачити, на відміну від багатьох інших комплексів територій, що створювалися з середини 1960-х років (відзначені дипломами рамсарські угіддя, біосферні заповідники, біогенетичні заповідники тощо), екологічна мережа — це система взаємопов'язаних територій,
Всеєвропейська екологічна мережа є одним з головних напрямків дії Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, з концепціями якої ця екологічна мережа повністю узгоджується. Цей процес грунтується на координації всього того, що вже існує в межах відповідних територій, а саме: f — центральні зони — це території, на яких знаходяться репрезентативні місця оселення видів рослин і тварин, а також поширені окремі види або ландшафти, що мають європейське значення. Для збереження таких територій їм необхідно надати спеціальний статус, що ґрунтується на існуючих міжнародних документах (Бернська, Бонська чи Рам-сарська конвенції, Директиви Європейського Союзу тощо) або на національних чи регіональних програмах та законодавчих актах, які стосуються органів державної влади та НУО;
— коридори, які створені у відповідь на фрагментацію природних місць оселення рослин і тварин з метою поновлення поєднання острівців біорізноманіття для забезпечення вільної міграції представників дикої природи. Коридори можуть бути неперервними або роз'єднаними, лінійними або нелінійними. Наукова основа функціонування цих коридорів ще не достатньо розроблена. Проте, головні вимоги для їх створення мали б бути визначені з огляду на те, що ці коридори будуть позитивно впливати на біорізноманіття. Поглиблення знань про коридори є дуже важливим для створення Всеєвропейської екологічної мережі;
— буферні зони, які створені для зменшення чи навіть зведення до нуля впливу діяльності людини поза центральними природоохоронними територіями та коридорами;
— зони відновлення, що створені з метою відновлення природної і ландшафтної цінності важливих територій, які були ушкоджені; до цієї категорії, в першу чергу, належать річки і струмки, болота та ліси.
Отже, заснування Всеєвропейської екологічної мережі є головним елементом здійснення Всеєвропейської стратегії збереження білогіч-ного та ландшафтного різноманіття. Міжгалузевий, тобто у більшості випадків "горизонтальний" характер цієї мережі поєднується з включенням до неї інших територій, охоплених дією стратегії, які відбираються за "вертикальними" принципом (узбережжя, океани, річки і струмки, болота, луки, ліси, гори) або пов'язані зі збереженням зникаючих видів чи ландшафтів. Всеєвропейська екологічна мережа є також високоефективним засобом підвищення екологічної свідомості осіб, які приймають рішення, і громадськості. Мережу вирішено створити до 2005 р.
Рада Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття визнала за доцільне створити комітет експертів, який повинен здійснювати моніторинг І допомагати розбудовувати Всеєвропейську екологічну мережу. Комітет було створено у квітні 1997 р. Рада Європи забезпечила підтримку секретаріату комітету експертів.
Якщо ми не хочемо, щоб Всеєвропейська екологічна мережа існувала лише на папері, нам необхідно мати план дій щодо її створення. План дій для Всеєвропейської екологічної мережі на 1996-2000 pp. мав чотири пріоритети:
— підготовка програми організації Всеєвропейської екологічної мережі (визначення критеріїв для надання певного статусу природоохоронним зонам, вибір видів рослин і тварин та природних місць їх оселення, які підлягають охороні);
— підготовка програми з впровадження Всеєвропейської екологічної мережі;
— заохочуваня через технічну допомогу та спільні транскордонні програми розвитку національних екологічних мереж та їх включення у Всеєвропейську екологічну мережу;
— інформування населення про Всеєвропейську екологічну мережу (сюди також входить обмін знаннями для створення освітніх та комунікаційних програм).
На сьогодні комітет експертів з розвитку Всеєвропейської екологічної мережі провів три наради. Четверта нарада комітету відбудеться у Бельгії 20.09.2000 р. Для того, щоб забезпечити оперативний огляд роботи, комітет експертів призначив бюро, яке до цього часу провело 5 своїх зустрічей.
У 1997-1998 pp. комітет експертів та його бюро обговорили, внесли зміни і сприяли виконанню 12 проектів. Шість з них вже завершені з отриманням таких результатів:
— зроблена доповідь про території, які визнані місцевими органами влади, міжнародними конвенціями і програмами, що містить оцінку їх важливості для Всеєвропейської екологічної мережі;
— складена карта, що відображає внесок у Всеєвропейську екологічну мережу зон, визначених на міжнародному рівні в Європі;
— здійснена підтримка розвитку Всеєвропейської екологічної мережі у Центральній і Східній Європі, зокрема на Краківській конференції у лютому 1998 p.;
— підготовлено інформаційний буклет про Всеєвропейську екологічну мережу (Запитання-Відповіді, № 4);
— розміщена сторінка Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття в Інтернеті (особливо сайт LYNX, що стосується екологічних мереж), яку адмініструє ECNC;
— розроблено керівні принципи загального розвитку Всеєвропейської екологічної мережі.
Майже завершена підготовка таких трьох проектів:
— визначення критеріїв та методів розвитку Всеєвропейської екологічної мережі, включаючи відповідні елементи узбережної та морської мереж і великої мережі, яка стосується хижаків;
— загальний огляд методів роботи на національному і регіональному рівнях;
— розробка керівних принципів виконання існуючих міжнародних угод та їх загальний огляд.
До того ж, проблемам екологічних мереж були присвячені два журнали: "Натуропа" № 87 і "Європейська природа" № 1 (ECNC).
Програма на 1999-2000 pp. перероблена. Пріоритетними були визначені такі п'ять питань:
— проблеми коридорів: роль, функціонування, критерії відбору, ідентифікація, майбутні плани, ризик для вже існуючих коридорів, приклади, поради;
— реалізація міжнародних актів щодо створення Всеєвропейської екологічної мережі -керівні принципи;
— створення карти Всеєвропейської екологічної мережі для того, щоб продемонструвати досягнення у цій сфері;
— розвиток Всеєвропейської екологічної мережі в країнах СНД: важливі екологічні елементи, юридична основа, критерії, бар'єри, прихильники тощо;
— організація семінарів з Всеєвропейської екологічної мережі.
Перший семінар з Всеєвропейської екологічної мережі на тему "Танскордонні екологічні мережі" проводився у Парижі в 1999 р. Другий семінар проводитеметься в Бельгії у вересні 2000 p., і його темою буде "Роль місцевої влади у створенні екологічних мереж". На цих симпозіумах виробляються рекомендації щодо тем, які обговорюються. Можливо, будуть проводитися експериментальні проекти в країнах Центральної і Східної Європи.
Комітет експертів зараз готує другий п'ятирічний план дій на 2001-2005 pp. Поки що важко говорити у деталях про цей новий план, проте у будь-якому випадку можна визначити його пріоритети.
План дій на 2001-2005 pp.
Пріоритет 1: Забезпечити взаємодію з існуючими законодавчими ініціативами та актами, які заохочують реалізацію Всеєвропейської екологічної мережі.
Пріоритет 2: Підвищити рівень усвідомлення важливості Всеєвропейської екологічної мережі особами, які приймають рішення, і громадськістю та заохочувати їх в цьому.
Пріоритет 3: Забезпечити розвиток міжнародних, національних, регіональних і місцевих мереж та їх інтеграцію у Всеєвропейську екологічну мережу, особливо допомагати в цьому країнам СНД.
Пріоритет 4: Продовжити розвиток методології ідентифікації Всеєвропейської екологічної мережі.
Пріоритет 5: Визначити можливості використання наявних коштів для створення Всеєвропейської екологічної мережі.
Створення екологічної мережі, на нашу думку, значною мірою відображає бажання вийти за вузькі рамки заповідних територій та забезпечити збереження природи і ландшафтів на усіх територіях та за умов будь-якої діяльності людини. Створюючи екологічну мережу, ми виходимо за рамки простої системи заповідних територій (нерідко за неї відповідає один уряд чи приватна особа, часто вона має одну функцію — збереження природи) і входимо до складної, багатофункціональної системи, яка охоплює також велику кількість зацікавлених сторін. Отже, необхідно також змінити методи роботи. В цьому аспекті методи соціології дуже часто є кориснішими, ніж методи біології.
Метою створення екологічних мереж є використання міжгалузевого, "горизонтального" підходу за умови переробки існуючого "вертикального" способу дій. Найбільш прийнятний засіб досягнення такої мети — це розвиток партнерства.
Сьогодні треба доручити збереження і управління біологічним та ландшафтним різноманіттям тим, хто прямо чи непрямо працює у цій сфері, не тільки в галузях сільського господарства, лісівництва та промисловості, але і в освітніх закладах, в галузі культури, в адміністративних структурах тощо. Досі найкращі міжгалузеві підходи розвивалися тоді, коли різні зацікавлені сторони об'єднували свої сили. Без сумніву, потрібен час, щоб обговорити ці питання, але зрозуміло, що вони є ключовими для ефективного функціонування екологічних мереж.
ПРИРОДА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЕКОПОЛІТИКИ
Микола Стеценко, Володимир Домашлінець Міністерство екології та природних ресурсів України
Nature of Ukraine in the Context of Environmental Policy. M. Stetsenko, V. Domashlinets. — On March, 1998, the Verkhovna Rada (Parliament of Ukraine) adopted the Law Project 'Main Directions of the State Environmental Policy in the Field of Environmental Conservation, Use of Natural Resources and Ensuring Environmental Safety'. Realisation of directions of environmental policy is accomplished by means of elaboration of special national, regional, local and object schemes and projects. By now, the system of national environmental legislation has been already formed. At present, it is harmonised with the international legislation. According to the priorities of National Action Plan of Ukraine in the field of environmental conservation, the State Environmental Programme was elaborated. The rate of air and water pollution is declined in one third in Ukraine now while area of the protected territories is increased in half and one time. Ukraine ratified the Convention on Biological Diversity, as well as Bern Convention, Ramsar Convention, Bonn Convention and a number of other international documents in the field of environmental conservation. Nowadays, fourteen nature reserves, three biosphere reserves, seven national park etc. are established in Ukraine.
Після проголошення незалежності України в процесі розбудови молодої держави одним з найважливіших постало питання формування сучасної екологічної політики, яка б відповідала як внутрішнім потребам, так і вимогам європейського екологічного процесу.
Зусилля для вирішення природоохоронних проблем в Україні були орієнтовані у таких головних напрямах:
— формування нової екологічної політики;
— інтеграція екологічної політики у стратегію соціально-економічних реформ;
— розробка програм та проектів з пріоритетних для України екологічних проблем;
— формування умов і можливостей для зростання внутрішнього та зовнішнього інвестування для вирішення природоохоронних проблем.
У березні 1998 р. Парламент України затвердив "Основні напрями державної екологічної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки". Цей документ на державному рівні проголосив довгострокову стратегію розв'язання екологічних проблем у системній сукупності та взаємопогодженості цілей, завдань, механізмів та інструментів. Він є базовим документом Національного плану дій України в галузі охорони навколишнього природного середовища.
Проголошена екологічна політика базується на органічному поєднанні вирішення еко- номічних та екологічних проблем у процесі реформування суспільства, створення мотивації, бажань та умов для розв'язання екологічних проблем на національному, регіональному, місцевому та об'єктному рівнях.
Екологічна політика передбачає: застосування еколого-економічних інструментів (зокрема, впровадження плати за природні ресурси та забруднення довкілля) в регулюванні природокористування, побудову системи регулювання екологічної безпеки шляхом здійснення ефективних упереджуючих дій та заходів щодо забруднення довкілля, забезпечення ядерної та радіаційної безпеки, збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, що може забезпечити власне можливість будь-якого природокористування.
Реалізація напрямів екологічної політики держави здійснюється шляхом розробки окремих національних, державних, регіональних, місцевих та об'єктних програм і проектів. В Україні вже розроблено ряд важливих державних програм: оздоровлення басейну р. Дніпро та підвищення якості питної води, розвитку заповідної справи, утилізації відходів, збереження біологічного та ландшафтного різноманіття та інші.
Сьогодні вже можна говорити про головні результати, яких досягнуто за останні роки.
1. Сформована система національного екологічного законодавства та здійснюється його гармонізація з міжнародним законодавством шляхом приєднання до конвенцій, угод, а також через запровадження європейських стандартів та нормативів.
2. Впроваджено головні компоненти економічного механізму природокористування. Забруднювати довкілля та надмірно спожи-ьати природні ресурси для держави стає економічно невигідним.
3. Розроблено державні екологічні програми згідно пріоритетів Національного плану дій.
4. Збалансовано природоохоронний бюджет з надходжень та видатків.
5. На третину зменшилися кількісні показники забруднення повітря та води, а площа заповідних територій збільшена в 1,5 рази.
Збереження природи України, насамперед її біологічного і ландшафтного різноманіття, було і залишається одним з пріоритетних напрямків реалізації екологічної політики дер-жави, вона реалізується через розробку відповідних законодавчих актів, реформування і поліпшення існуючої системи державних органів з питань охорони довкілля.
Значним кроком в цьому напрямку є прийняття 28.06.1996 р. Конституції України, в якій, зокрема, констатується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов'язком держави (CT. 16), кожному гарантується право вільного доступу до і нформації про стан довкілля (CT. 50), і кожен зобов'язаний не заподіювати шкоді природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (CT. 66).
Окремого закону про збереження і раціонально використання біологічного різноманіття в Україні немає, але ці питання регулюються Існуючими законами держави. Так. згідно з базовим Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991) всі об'єкти рослинного і тваринного світу підлягають державній охороні, а їх використання здійснюється на основі спеціальних дозволів і за плату. Спеціальні питання з охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу регулюються Законом України "Про тваринний світ", а щодо охорони і регулювання використання рослин - Законом України "Про рослинний світ" Питання збереження біологічного різноманіття в межах територій природно-фонду висвітлені у Законі "Про природно-заповідний фонд України (1992), а щодо рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин і тварин — в Положенні про Червону книгу України (1992). Відповідне положення розробляється і стосовно збереження рідкісних рослинних угруповань — Положення про Зелену книгу України.
Важливе місце в збереженні біорізнома-ніття України посідають міжнародні природоохоронні конвенції. Окрім Конвенції про біологічне різноманіття, Україна з 1989 р. є стороною Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини. Крім того, 29.10.1996 р. Верховна Рада України прийняла закони про приєднання до Бернської і Рамсарської конвенцій. У 1999 р. Україна приєдналася до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITEC), Бонської конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин, Угоди про збереження кажанів в Європі. Готуються документи про приєднання України до Угоди про збереження афро-євразїйських мігруючих водно-болотних птахів, а також до Угоди про збереження китоподібних Чорного та Середземного морів та прилеглих вод Атлантичного океану. Міжнародна співпраця в галузі збереження біорізноманіття є одним з пріоритетних напрямків роботи Мінекоресурсів.
В 1995 р. у м. Софія Україна підписала Всеєвропейську стратегію збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Ряд положень цієї стратегії лягли в основу Концепції збереження біологічного різноманіття України (розроблена на виконання Конвенції про біологічне різноманіття), яка 12.05.1997 р. затверджена постановою № 439 Кабінету Міністрів України. На основі цієї концепції буде розроблена Національна програма збереження біологічного різноманіття до 2015 року, а також Програма розбудови екологічної мережі в Україні.
Ряд питань охорони природних середовищ існування рослин і тварин регулюються Земельним (1992), Лісовим (1994) і Водним (1995) кодексами та Кодексом про надра (1994). Так, згідно CT. 78 Земельного та CT. 4 Водного кодексів навколо водних об'єктів передбачені прибережні захисні смуги і водоохоронні зони, а згідно Лісового кодексу (CT. 36) особливому регулюванню підлягає велика група лісів, що виконують переважно природоохоронні, захисні та рекреаційні функції (ліси 1 групи, згідно національної категоризації).
На виконання цих законів і кодексів розроблено цілий ряд підзаконних актів, які регулюють окремі питання збереження, використання та відтворення природних ресурсів.
Розробляється спеціальний закон у сфері біотехнологій та використання генетичне змінених організмів.
береження природного біологічного різноманіття України, різноманіття її ландшафтів — одне з найважливіших завдань природоохоронної діяльності держави. Основним напрямком у збереженні природного біологічного різноманіття України та різноманіття її ландшафтів є формування репрезентативної, науково обґрунтованої мережі територій і об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ). Ця діяльність триває майже 100 років з часу організації першого в Україні (1898) заповідника "Аска-нія-Нова".
Закон "Про природно-заповідний фонд України" (1992) у CT. З дає класифікацію територій та об'єктів ПЗФ, який виділяє окремо природні території та об'єкти і штучно створені комплекси. До першої групи належать: природний заповідник, біосферний заповідник, національний природний парк, регіональний ландшафтний парк, заказник, пам'ятка природи, заповідне урочище. До другої групи належать: ботанічний сад, дендрологічний парк, зоологічний парк, парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва.
Класифікація об'єктів ПЗФ, його заповідні категорії, загалом, відповідають міжнародним концепціям заповідної справи.
Постановою Верховної Ради України 29.10.1992 р. затверджено Положення про Червону книгу України, яка видана в двох томах: Рослинний світ і Тваринний світ. Перший том включає 541 вид (підвид, різновидність, форму) рослин і грибів: судинні рослини (439 видів), мохоподібні (28), водорості (17), лишайники (27), гриби (ЗО); другий том містить 382 види тварин: гідроїдні поліпи (2 види), черви круглі (2) та черви кільчасті (7), ракоподібні (26), павукоподібні (2) та багатоніжки (3), комахи (173), молюски (12), круглороті (2) та риби (32), земноводні (5), плазуни (8), птахи (67), ссавці (41).
Це вже друге, значно доповнене видання Червоної книги України. Попереднє видання від 1980 р. містило всього 151 вид судинних рослин і 85 видів тварин (29 ссавців, 28 птахів, 6 плазунів, 4 земноводних і 18 комах). Охорона видів, занесених до Червоної книги України, здійснюється шляхом заборони або суттєвого обмеження їх використання, посилення відповідальності за їх незаконне добування або знищення, створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду у місцях, які мають важливе значення для існування цих видів.
Зелена книга України, яка була розроблена спеціалістами Інституту ботаніки Національної академії наук в 1987 p., набула нормативного характеру згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29.01.1997 р. Мінекобезпеки України наказом № 17 від 19.02.1997 р. затвердило Положення про Зелену книгу України, що створює правову базу для розробки заходів щодо збереження рідкісних рослинних угруповань, насамперед шляхом встановлення відповідного режиму їх використання.
Ця розробка є унікальним у світовій практиці виданням і представляє новий концептуальний підхід до збереження біологічного різноманіття, роблячи наголос на його цено-тичному аспекті. В ній представлено 126 рідкісних рослинних угруповань, які склалися в процесі еволюції і потребують охорони. У ценотичному відношенні серед цих угруповань: лісових — 51, степових — 26, лучних — 16, водних — 16, болотних — 12, чагарникових — 5. Наведені цифри корелюють з ценотичним різноманіттям та ступенем змін в основних типах рослинності України.
Установою, відповідальною за впровадження державної екологічної політики з питань збереження ландшафтного і біологічного різноманіття, є Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінекоресурсів України). Зокрема, Мініекоресурсів України здійснює нормативно-правове регулювання використання об'єктів рослинного і тваринного світу, комплексне управління, регулювання та екологічний контроль щодо їх охорони, використання і відтворення. До складу Мінекоресурсів входять, зокрема, Головна екологічна інспекція, Головне управління національних природних парків і заповідної справи, Департамент охорони, відтворення та використання природних ресурсів. Державний комітет Автономної Республіки Крим та управління еко-безпеки в областях, наукові інститути, декілька заповідників та національних природних парків. У компетенції Мінекоресурсів також координація ряду питань функціонування територій та об'єктів природно-заповідного фонду, частина яких знаходиться в його безпосередньому підпорядкуванні.
До інших органів центральної виконавчої влади у сфері охорони та використання природних ресурсів, зокрема біологічного і ландшафтного різноманіття, відносяться, насамперед, Державний комітет лісового господарства, Департамент рибного господарства Міністерство аграрної політики, Міністерство сільського господарства і продовольства, Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет по водному господарству та Державний комітет по геології. В межах своєї компетенції вони здійснюють заходи, спрямовані на збереження і відновлення природних ресурсів. Зокрема, діяльність Держкомлісгоспу спрямована на охорону і відтворення лісових ресурсів, впровадження невиснажливого лісокористування, збереження мисливської фауни. Департамент рибного господарства відповідальний за реалізацію державної політики щодо збереження, використання і відтворення водних живих ресурсів.
Дослідженнями, які пов'язані з вивченням і розробкою заходів для збереження біологічного різноманіття, зайняті наукові установи та центри Національної академії наук України, насамперед інститути ботаніки, зоології, гідробіології, географії, біології південних морів, екології Карпат, молекулярної біології, мікробіології, клітинної біології та генетичної інженерії. Центральний республіканський ботанічний сад, Донецький ботанічний сад, ради з вивчення продуктивних сил, а також установи Української академії аграрних наук (інститути землеустрою, рослинництва, землеробства, рибного господарства, агроекології тощо), Міністерства аграрної політики України (ПівденНІРО), 10 факультетів і кафедр екологічного профілю учбових закладів тощо. Ряд питань, пов'язаних з науковим пошуком і управлінням в цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і інститути Мінекоресурсів та інших органів виконавчої влади.
Все активніше в природоохоронній діяльності бере участь громадськість. Проявом цього стало створення багатьох (біля 400) громадських організацій, асоціацій, об'єднань і груп екологічного напрямку. Для забезпечення взаємодії з ними при Мінекоресурсів створена Громадська рада.
В Україні функціонують 14 природних і З біосферних заповідники, 7 національних природних парків, які відповідно до національного законодавства є природоохоронними науково-дослідними установами загальнонаціонального значення. В них працює понад 1100 чоловік, з них біля 120 науковці.
В Україні нараховується 24 ботанічних сади, 15 основних дендраріїв при лісогосподарських вузах і науково-дослідних станціях та 83 парків-пам'яток садово-паркового мистецтва національного значення, з яких 65 (тобто 80 %) є старовинними, закладеними у XVIII та XIX ст.; є також 7 зоопарків.
До об'єктів сфери охорони довкілля належать 478 генетичних резерватів загальною площею біля 24 тис. га. Практично відібрані всі найцінніші насадження природного походження, які представляють основні лісові угруповання.
В державі існують і функціонують банки генетичних ресурсів, що включають колекції цінних порід сільськогосподарських тварин, лікарських та інших рослин, штамів про-мислово цінних мікроорганізмів.
Окрім Конвенції про біологічне різноманіття, іншим базовим документом для реалізації в Україні екополітики в сфері збереження довкілля є Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. На основі цих міжнародних актів була розроблена і схвалена відповідною постановою Кабінету Міністрів України Концепція збереження біологічного різноманіття України (Національна стратегія), структура і зміст якої в цілому відповідає нормам Всеєвропейській стратегії.
Українськими дослідниками фундаментальним чином проаналізовано проблему біорізно-маніття, зокрема ними були здійснені розробки "Перспективна мережа заповідних територій", "Зелена книга України", "Продромус рослинності України", а також розроблена методологія інвентаризації об'єктів живої природи, складено Червону книгу України, визначники рослин, в т. ч. водоростей, грибів, різних груп тварин. Серії наукових монографій охопили систематичні, геоботанічні та екологічні аспекти природи України
В Україні розробляються і впроваджуються на національному і регіональному рівнях програми, проекти і плани дій, спрямовані на збереження та відновлення ландшафтного і біологічного різноманіття. Серед таких слід згадати проект TACIC "Транснаціональна екологічна мережа Карпат", проекти Всесвітнього екологічного фонду (GEF) "Збереження біо-різноманіття дельти Дунаю", "Збереження біорізноманіття Українських Карпат", науково-практична програма "Дельфін", заходи для збереження зубрів, плани дій щодо вивчення і охорони глобально вразливих птахів, проект з інвентаризації важливих місць перебування птахів тощо. Розробляється низка проектів для створення національної екологічної мережі, зокрема "Збереження біорізноманіття в Азово-Чорноморському екологічному коридорі", Ta-лицько-Слобожанська екологічна мережа" тощо. На виконання рекомендацій Постійного комітету готуються плани дій щодо великих хижаків, вразливих видів кажанів. У рамках Бернської конвенції підготовлена і опублікована серія видань про стан видів рослин і тварин, занесених до додатків цієї конвенції.
Складовою частиною виконання державної екологічної політики у сфері збереження біорізноманіття є система моніторингу, яка затверджена відповідною постановою Кабінету Міністрів України. В цьому аспекті в межах своїх компетенцій державний моніторинг здійснюють Мінекоресурсів (стан наземних та морських екосистем), Національне космічне агентство України (стан лісів), Держкомліс-госп (стан лісів, стан мисливської фауни в лісах), Держкомзем (стан рослинного покриву земель). Фоновий моніторинг, що включає стеження за біотою, здійснюється у природних і біосферних заповідниках та на інших територіях, що охороняються.
Відповідно до Закону України "Про природно-заповідний фонд України" (CT. 43), основною формою узагальнення результатів спостережень за станом і змінами природних комплексів (в тому числі і біологічного різно- маніття), виконаних на територіях і об'єктах ПЗФ, є Літопис природи.
В рамках програми Міжнародного обліку водоплавних птахів ведеться щорічний моніторинг видів, які зимують у водно-болотних угіддях прибережної зони Чорного та Азовського морів.
Останнім часом екологічну освіту в Україні, насамперед з питань збереження біологічної складової, намагаються здійснювати з охопленням усіх вікових груп населення, хоча особлива увага надається поколінню, що підростає. Практично в усіх дошкільних закладах України, в тій чи іншій формі, діти знайомляться з рослинним і тваринним світом країни.
Слід коротко зупинитися на наслідках Чорнобильської катастрофи. Радіаційного опромінення зазнали чисельно дуже значні популяції багатьох видів рослин і тварин, внаслідок чого віддалені наслідки радіаційного впливу набувають властивостей, які малоймовірні при опроміненні чисельно невеликих популяцій. Наприклад, пропорційно збільшенню чисельності опромінюваних особин зростає ймовірність появи мутантних форм. Зокрема, були підстави чекати появи патогенів з підвищеною вірулентністю, що й виявлено українськими вченими під час дослідження складу рас стеблової іржі злакових рослин. Частина популяцій сосни звичайної на площі 1,5 тис. га через дію опромінення загинула зовсім.
До віддалених наслідків опромінення чисельних популяцій належить також порушення стану генофонду видів. Цей негативний процес триватиме дуже довгий час, і для його упередження необхідно розробити особливу форму генетичного моніторингу, яка в достатній мірі ще не опрацьована.
Разом з тим у Чорнобильскій зоні разом із припиненням діяльності людини відбувається значна перебудова структури екосистем — в деяких місцях спостерігається навіть збільшення чисельності ряду видів тварин, включаючи рідкісних. Ці факти потребують уважного розгляду і подальших досліджень.
В нашій державі є всі передумови для успішної реалізації передових світових і європейських ідей у галузі збереження ландшафтного та біологічного різноманіття.
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО ТА ЛАНДШАФТНОГО РІЗНОМАНІТТЯ В УКРАЇНІ
Вячеслав Олещенко
Головне державно-правове управління Адміністрації Президента України
Legislative Background for Conservation of Biological and Landscape Diversity in Ukraine.
V. Oleshchenko. — Problems of environmental conservation in Ukraine are reflected in the documents regarding the fields of land, tax, criminal, administrative, and business legislation. Ideas concerning the space and time structure of natural communities are taken into account during the course of development of the Ukrainian legislation concerning the conservation of biological and landscape diversity. There was such a conviction formed in Ukraine that not only establishment and conservation of separated protected areas are necessary, but also network of the areas should be created in which traditional economic activities will be allowed. The areas as a whole should form the national ecological network in the country. In 1992, the Law 'About the Store of the National Reserved Areas of Ukraine' was adopted. It regulates the reserving of valuable areas for conservation. In 1994, the Verkhovna Rada adopted 'Programme of Perspective Development of Reserving Affair in Ukraine'.
Перспективи вирішення проблем збереження біологічного та ландшафтного різноманіття значною мірою визначаються загальною ситуацією у сфері охорони довкілля, а в ширшому контексті — можливостями забезпечення сталого соціально-економічного розвитку суспільства.
Правові засади природоохоронної справи в Україні формуються з урахуванням такої залежності. Свідченням цього є той факт, що зусилля спрямовуються не тільки на розробку та прийняття спеціальних нормативно-правових актів з питань збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, а й на врахування завдань охорони живої природи у актах, які входять до системи інших галузей права, зокрема земельного, податкового, кримінального, адміністративного, щодо підприємницької діяльності, а також багатьох інших. Саме такий підхід забезпечує комплексність та надійність розвитку одного з важливих елементів національної правової системи, створює належні правові засади для досягнення очікуваних практичних результатів у справі збереження та раціонального використання всього різноманіття природних об'єктів.
Найбільш активно процес формування національного природоохоронного законодавства почав розвиватися на початку 1990-х років, з набуттям Україною державної незалежності. Однак слід наголосити, що в основі цієї роботи — досвід практичної діяльності на території нашої держави протягом кількох століть з часів Ярослава Мудрого, наполегливий пошук та здобутки багатьох поколінь науковців, активна діяльність фахівців-ентузіастів, широкої громадськості, відповідних державних органів.
Слід відзначити також суттєвий і, що особливо важливо, всезростаючий за останні роки, вплив міжнародних факторів на розвиток національного законодавства з питань збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Йдеться про позитивну роль відповідних міжнародних організацій, насамперед Ради Європи, європейських економічних комісій ООН, Всесвітнього екологічного фонду (GEF) та багатьох інших, які активно підтримують зусилля України, спрямовані на входження до європейської та світової системи міжнародної співпраці у сфері збереження довкілля.
Важко переоцінити також значення численних конвенцій та інших міжнародно-правових актів, які під час підготовки законопроектів в Україні виконують роль орієнтиру щодо загальновизнаних міжнародних вимог та кращої світової практики.
У процесі розвитку українського законодавства щодо збереження біологічного та ландшафтного різноманіття враховуються уявлення про просторово-часову організацію природних комплексів різного таксономічного рангу, необхідність збереження різноманіття природи на видовому та системному рівні з урахуванням динамічного стану та рівня антропогенної зміненості ландшафтів та інших природних комплексів, інші численні суто природничі засади.
Поняття "природно-заповідний фонд" обґрунтовувалося і утверджувалося в Україні як особливий об'єкт охорони та державного управління, в якому інтегруються різні за змістом, але єдині за цільовою спрямованістю категорії природно-заповідних територій та об'єктів.
Враховується і той факт, що для збереження різних типів природних об'єктів, а також для задоволення різних потреб (суто наукових, рекреаційних, збереження запасів цінних у господарському відношенні видів тварин і рослин та інші) необхідне запровадження диференційованого режиму охорони. За цих обставин є можливість забороняти не будь-яку діяльність у межах заповідних територій, а лише ту, яка не дозволяє забезпечити належним чином збереження певних природних об'єктів, завдяки чому можна уникнути зайвих конфліктів між природоохоронними та господарськими інтересами у суспільстві.
Виходячи з цих та деяких інших підстав, в Україні вже давно утвердилося переконання в необхідності не лише створення та збереження відокремлених заповідних територій, а й у потребі формування репрезентативної полі-функціональної територіальної системи таких об'єктів, які за мінімального, але достатнього для інтересів охорони природи обмеження традиційної господарської діяльності у поєднанні з іншими територіями, що особливо охороняються, мають утворити в державі комплексну територіальну екологічну мережу. Тепер для визначення цього завдання досить широко використовується термін "екологічний коридор", однак, очевидно слід вести мову про систему таких "коридорів" різного масштабу та рівня.
Національні нормативно-правові акти, які складають сучасні законодавчі основи збереження біологічного та ландшафтного різноманіття в Україні, за змістом можна розділити на такі блоки:
1. Акти, які визначають загальні засади правової системи держави, порядок вирішення соціально-економічних та інших питань, суттєвих для забезпечення завдань збереження і збалансованого використання біологічного та ландшафтного різноманіття. До цього блоку необхідно віднести, перш за все, Конституцію України, законодавчі акти з питань діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, бюджету, податків, діяльності підприємств та розвитку підприємництва, містобудування та територіального розвитку, адміністративної та кримінальної відповідальності, акти цивільного законодавства та деякі інші такого ж широкого змісту та значення.
2. Акти, які спеціально регулюють правовідносини щодо забезпечення стану довкілля, сприятливого для збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Серед актів цього блоку — закони "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про охорону атмосферного повітря", "Про екологічну експертизу", "Про відходи", "Про геологічну службу", Земельний, Водний, Лісовий кодекси, Кодекс про надра.
3. Акти, спрямовані безпосередньо на вирішення завдань збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, а саме — закони "Про природно-заповідний фонд України", "Про тваринний світ", "Про рослинний світ", Положення про Червону книгу України та По-ложення про Зелену книгу України.
4. Міжнародно-правові акти, стороною яких є наша держава. За Конституцією України, в разі надання згоди на їх обов'язковість Верховною Радою України, вони стають частиною національного законодавства. Цей блок можна додатково розподілити на складові з урахуванням змісту актів та їхньої ролі у вирішенні завдань збереження біологічної та ландшафтної різноманітності.
Законодавство України включає не тільки вищезазначені акти, переважно у формі законів, а й численні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти спеціально уповноважених органів виконавчої влади, прийняті відповідно до наданих повноважень та функцій. Президент України своїми указами утворює природні та біосферні заповідники, національні природні парки та інші території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення та, в разі необхідності, затверджує Зміни їх меж, резервує території для наступного заповідання. Постановами Уряду затверджені, зокрема, такси для обчислення розміру збитків, завданих порушенням законодавства, визначені деякі інші важливі правові механізми. Таким чином, глава держави, всі вищі органи влади в Україні, а також місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування у межах наданих повноважень забезпечують вирішення завдань, спрямованих на збереження біологічного та ландшафтного різноманіття як в національних інтересах, так і визнаючи роль та відповідальність у цій сфері нашої держави перед міжнародним співтовариством.
Варто звернути особливу увагу на Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991), основне значення якого полягає у тому, що він на основі узагальнення раніше накопиченого досвіду діяльності у цій сфері, з урахуванням результатів новітніх наукових досліджень, вимог міжнародно-правових актів та рекомендацій міжнародних організацій, заклав основи реалізації комплексного підходу до вирішення проблем у сфері охорони довкілля, екологічної безпеки, раціонального, збалансованого використання природних ресурсів. Він став рамковим, базовим законом для розробки серії законодавчих актів у цій галузі права.
У 1992 р. прийнято Закон України "Про природно-заповідний фонд України", який кодифікував раніше діючі норми у цій сфері, з урахуванням міжнародної практики визначив класифікацію територій та об'єктів, які входять до цього фонду, врегулював питання власності на природні ресурси в їхніх межах, основні вимоги щодо режиму їх охорони, використання та управління. Значна увага в цьому законі приділена економічним засобам стимулювання створення та забезпечення функціонування природно-заповідних територій, організації наукових досліджень. Належним чином врегульовані і питання внутрішньої територіальної організації природно-заповідних територій, насамперед таких крупних поліфункціональних, як національні природні парки, біосферні заповідники, здійснення заходів не тільки для збереження, але й для відновлення корінних природних комплексів.
Важливим механізмом, спрямованим на вирішення завдань заповідної справи, за достатньо скрутних економічних умов в державі, як засвідчила практика, є передбачене цим законом резервування цінних для заповідання територій. Таке резервування проводиться з метою недопущення знищення або руйнування в результаті господарської діяльності цінних природних територій та об'єктів до прийняття у встановленому порядку рішень про оголошення цих територій та об'єктів складовими частинами природно-заповідного фонду держави і виділення необхідних для цього коштів.
Значення Закону України "Про природно-заповідний фонд України" полягає і в тому, що він забезпечив єдність підходів до всіх природно-заповідних територій та об'єктів в державі незалежно від того, у віданні яких, державних чи недержавних, органів або господарюючих суб'єктів вони перебувають.
Крім того, у 1992 р. Верховна Рада України затвердила Положення про Червону Книгу України, яке визначає правовий статус рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин, заходи їх охорони та відтворення, у тому числі на основі розвитку міжнародного співробітництва з цього питання. В основу затвердженої національної класифікації рідкісних видів тварин і рослин покладено міжнародне визнані підходи та категорії, які використовуються для виділення таких видів.
У 1993 р. в Україні прийнято Закон "Про тваринний світ", який визначає правові засади регулювання відносин щодо прав власності на об'єкти тваринного світу, основні вимоги, принципи охорони, використання та відтворення тваринного світу. Стосовно рослинного світу ці питання були врегульовані дещо пізніше Законом України "Про рослинний світ", прийнятим у 1999 р.
Суттєве значення мало віднесення Земельним кодексом України (1991, 1992) земель всіх територій та об'єктів природно-заповідного фонду до природоохоронних у складі окремої категорії земель — природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культур-ного призначення. Таким чином, ще більше було зміцнено правовий статус природно-заповідних територій, посилено можливості їх збереження, враховано пов'язані з цим інтереси у процесі вирішення питань розміщення промислових та інших об'єктів, розроблення проектно-планувальної та іншої містобудівної документації, здійснення земельної реформи, вирішення багатьох інших завдань. Варто наголосити також на позитивному значенні внесення у 1995 р. змін до Кодексу про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу, які не тільки посилили раніше запроваджену відповідальність за порушення вимог законодавства з питань охорони біологічного та ландшафтного різноманіття, а й визнали вчинення правопорушень щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, як кваліфікуючу ознаку, яка підвищує відповідальність.
Значною мірою вирішенню завдань збереження біологічного та ландшафтного різноманіття сприяла розробка та затвердження Верховною Радою України у 1994 р. Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні. У ній було визначено стратегію розвитку цього важливого напрямку природоохоронної діяльності, наукові, правові, організаційні, фінансові та матеріально-технічні засоби її реалізації.
Є достатньо підстав для висновку, що, в цілому, цю програму вдалося виконати. Суттєво збільшена кількість природних заповідників, національних природних парків та інших об'єктів, значно розширена площа Карпатського, Чорноморського, Дунайського біосферних заповідників, створено науковий центр з проблем заповідної справи, спеціальний орган — Державне управління національних парків та заповідної справи, у підпорядкування якого передано більшість новоутворених об'єктів. Створення такого управління впродовж років домагалися багато поколінь українських учених, фахівців-природоохоронців, громадських діячів.
Все активніша участь нашої держави у забезпеченні вимог відповідних конвенцій та інших міжнародно-правових актів. Зараз Україна є стороною більше 50 таких актів, тією чи іншою мірою спрямованих на збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Найважливіше значення мають Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992), Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971, 1982, 1987), Конвенція про міжнародну торгівлю видами тваринного світу, що перебувають під загрозою зникнення (Вашінгтон, 1973), Конвенція про збереження європейської дикої фауни і флори та їх природних середовищ (Берн, 1979) та Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (Бонн, 1979). За останні роки Україна стала учасницею всіх цих багатосторонніх міжнародних договорів. Вони повною мірою увійшли до системи національного законодавства.
Слід зазначити важливе значення і двосторонніх договорів, насамперед з сусідніми державами. Україна має міжурядові та міжвідомчі договори про співробітництво з питань збереження навколишнього природного середовища з усіма сусідніми державами, одним з елементів більшості з них є збереження біологічного та ландшафтного різноманіття.
Подальшому вдосконаленню правових засад збереження біологічного та ландшафтного різноманіття в Україні може сприяти завершення розробки та затвердження парламентом основних засад національної політики у цій сфері, подальша гармонізація національного законодавства з міжнародним, зокрема з актами Європейського Союзу, активізація міжнародного співробітництва з державами регіону, провідними науковими центрами, вдосконалення системи виконання міжнародних зобов'язань, аналізу практики виконання національного законодавства, посилення уваги до формування правових засад міжнародного обміну та торгівлі генетичними ресурсами рослинного і тваринного світу, регулювання питань біологічної безпеки, попередження негативного впливу на природне довкілля гене-тично змінених біологічних об'єктів та інших продуктів біотехнологій.
Вирішення цих завдань потребує тіснішого поєднання зусиль державних органів, наукових та громадських організацій, провідних вчених та фахівців, засобів масової інформації та освітян, активнішого розвитку міжнародного співробітництва у цій сфері.
Источник: Збереження і моніторинг біологічного та ландшафтного різноманіття в Україні. – К.:Національний екологічний центр України, 2000. – 244с.