Ішов 1983 рік від Різдва Христова. День 23, неділя. Місяць жовтень.
У цьому грішному світі з'являється дитя. Хлопчика, що з'явився на світ в
простій робочій родині міста Горлівки Танких Тетяни Володимирівни й Валерія
Юрійовича, вирішили назвати Дмитром.
Парубійко ріс швидко. Був дуже неспокійним.
У віці 3-х років батьки зробили незабутній подарунок - молодший брат
Володимир.
Як і більшість дітей, ходив у дитячий сад. Брав участь у самодіяльності
дитячого садку. Але понад особливих талантів не спостерігалося.
В 1990 році пролунав перший шкільний дзвінок для маленького жителя
великої країни.
11 років проведених за шкільною партою залишили масу як приємних, так і не
дуже, спогадів.
Вчився досить непогано, але прагнення закінчити школу із медаллю
особливого не було, хоча на деяких етапах одержував грамоти "За відмінне
навчання й зразкову поведінку", тому все протікало у своєму руслі.
Поки підходив по віку, влітку відпочивав в оздоровчих таборах Азовського
узбережжя й міста Слав'яногорська. Незабутній час дитинство. Походи, участь у
всіляких постановках, танці... Як це було прекрасно, а головне практично
безтурботно.
Шкільні роки не пройшли безвісти. Школа навчила багато чому: була радість
перемог і гіркота поразок, нові друзі й нові недруги. За шкільні роки багато чого
було пізнано, але ще стільки попереду...
2001 рік.
Нове тисячоріччя.
Звучить останній дзвінок.
Здано шкільні іспити.
Випускний позаду.
На руках атестат зрілості. Настав час шукати дорогу в життя.
Рішення надійти у ВУЗ прийнято було давно, але хотілося ближче до рідного
будинку. Підходяща кандидатура - Горлівський автодорожній інститут. Але з волі
долі мені призначено було опинитись у Донецьку. Вирішив поступати в ДонНТУ.
Спеціальність була обрана методом від противного: де подане менше заявок -
більше шансів опинитись в рядах "нації" студентів. Так власно й вийшло. Танких
Дмитро Валерійович - студент групи РККг-01 факультету геотехнологій і
управління виробництвом.
Була почата нова сторінка в житті.
Дні летять швидко, за ними місяці й роки. Студентські роки... З'явилися нові
друзі. Справжні друзі. Саме ті, які готові допомогти у важку хвилину й ділити
хвилини радості з тобою щиро. Разом досягли багато чого.
За студентські роки скільки всього було: незабутні години, проведені в стінах
рідного ДонНТУ; поїздки в Київ, Дніпропетровськ, Кривій Ріг з улюбленою
командою ФК "Шахтар"; гуртожиток №6 ДонНТУ... Я вважаю, що справжній
студент - той, котрий хоча б один день провів у студентської "общазі". Одним словом
весело. Як цього буває не вистачає людям, які закінчили не рік і не два назад.
Спілкуючись із "студентами" закінчившими років 15-20 назад, можна довідатися
досить цікаві факти з тодішнього студентського життя, що від нинішньою, своєю
сутністю не відрізняється.
Про вступ до магістратури навіть не замислювався. Усе вийшло саме собою. Але
про продовження студентського будення на 6 місяців я не зміг відмовитися. Хоча
трохи й жалкую. Але це не головне.
Як швидко летить час! Не встиг поступити у ВУЗ - вже закінчую. Отож життя й
пролітає день за днем, рік за роком. Головне, за той час, що тобі відведений
насолодитися ним повністю. І, звичайно, залишити великий відбиток у його літописі.
Бажано позитивний.
Мені часто ставлять запитання : "Куди думаєш далі?". Чесно кажучи відповідь на
яке я й сам не знаю. Як життя забажає. Час зараз такий, що необхідно хапатися за
удачу відразу, а не чекати ще більш кращого моменту. Я ставлюся до розряду тих
людей, які не звикли загадувати. Нехай все йде своєю чергою. Ніколи не знаєш, що в
тебе буде завтра.
