Зрадовська О. Я.
Донецький національний технічний університет
Україна, 83000, Донецьк, вул. Артема, 58, ДонНТУ, кафедра "Електропостачання промислових підприємств та міст"

Посилання на першоджерело: Доповідь на конференції по діловому українському мовленню від 2 квітня 2006 року.

         Починаючи з 1989 року, після виходу історичного "Закону про мови" в тоді ще залежній Україні, мовні проблеми міцно й органічно вписались в гуманітарну ауру української нації. Національна преса, наукові видання рясніють статтями про мовну ситуацію в країні, стан і перспективи функціонування, розвитку української мови. Ці статті різноаспектні за тематикою, неоднакові за фаховим рівнем, але в сукупності становлять собою щось на зразок історії мовного питання, в якому віддзеркалені непрості державотворчі, етнонаціональні, духовно-культурні процеси в Україні наприкінці XX століття. У бібліографії цих статей зустрічаємо прізвища вчених і журналістів, політиків і культурологів, вчителів і студентів, пенсіонерів і домогосподарок. Схоже на те, що не сама мова постає чинником згуртування нації, а лінгвістична проблематика, роздуми про мову, ідея мовного виживання консолідують націю. Як не згадати тут класика, який про українізацію 20-х років дотепно зауважив: "Де українців два, там і лінгвістів двоє", що проливає світло на той філологізм, що закладений, очевидно, в українській ментальності.

         Прийняття вищезгаданого закону, існування, хай і "музейної" 10-ої статті Конституції, яка утверджує українську мову державною, мало позитивні впливи на розвиток української мови. Вона звучить у парламенті, державних структурах, хай і з помилками, в інтерв'ю політичних діячів. Гірша справа з функціонуванням української мови в неофіційних сферах комунікації. Масово народ не заговорив українською мовою. Для того, щоб це сталось, у суспільстві мусить бути вироблений вольовий авторитет мови. Авторитет, що пов'язаний з діяльністю і відповідним україномовним самовираженням тих соціальних прошарків, які в той чи інший спосіб здатні репрезентувати національну ідею. Коротко зупинюсь на потенційних чинниках авторитету мови в їх проекції на соціальну інфраструктуру українського суспільства.

         Перше: мова політики. В динамічному і мінливому політичному житті України мова політики – цікавий і маловивчений феномен. Мовна особистість політика у ствердженні авторитету мови відіграє не останню роль, особливо якщо ця мова у спонтанному вияві базується на уснорозмовних експресивних комунікативних структурах, що апелюють насамперед до почуття, а не до розуму громадян. Навіть якщо ця мова не слугує "еталоном норми", але свідоме чи несвідоме порушення мовних норм може бути "родзинкою" іміджу політика, засобом привернути увагу до його особистості, а це вже сфера мовної гри, тих лінгвальних рефлексій, без яких немислиме повноцінне функціонування мови.

         Друге. Лунає думка про те, що вирішальним для піднесення авторитету української мови є формування національно свідомої еліти. Очевидним є той факт, що еліта - інтелектуальне ядро нації в різних соціокультурних сферах - має непересічне значення для мовної консолідації.

         Третє. Серед тих чинників, які зможуть ствердити авторитет української мови, вчені називають інший цілком конкретний соціокультурний тип – справжній міцний господар, який власною персоною чи в особі своїх також заможних та ще й освічених людей, зможе і в місті почуватись таким самим господарем. І тоді українська мова може зіпертися не тільки на духовне, а й матеріальне багатство заможної соціальної верстви, зацікавленої своїм походженням у її збереженні. В Україні окреслилась зараз така соціальна верства вихідців із села віком 35-45 років, особисте й матеріальне становлення яких припало на час несоціалістичної економіки, які мають матеріальну базу, можливо, свій бізнес, і не соромляться спілкуватись українською мовою, інстинктивно дбаючи про збереження свого коріння, свого продовження в дітях саме в аспекті ідентифікації власного внутрішнього світу з материнською мовою.

         Ось таке соціокультурне розмаїття чинників авторитету мови вимальовується у сьогочасному національному бутті. Жоден з названих чинників не може претендувати бути основним. Всі вони по-своєму важливі і в сукупності можуть дати гарний результат в утвердженні справжнього дійового авторитету української мови – рідної для етнічної більшості, що проживає в Україні. Основне завдання мовної політики на сучасному етапі – пробурити грубезний шар українського мовомислення, який закладено в генетичному коді нації і який все-таки не вдалось знищити. За умов грамотної націотворчої, культурної, фінансової політики, що була б спрямована на відродження української масової культури, кінематографа, книговидання, продукування національних ідей не у формі декларативних закликів, а живих, цікавих, талановитих україномовних естетичних форм, той генетичний код культури і мови обов'язково почав би відроджуватись, саморозвиватись.

         Усне слово у телерадіоефірі чи на сцені має могутню силу впливу на свідомість і сприяє ствердженню того самого авторитету мови. Це, на наш погляд, п'ятий і не менш важливий чинник. Але це усне слово мусить бути сучасним, заплідненим настроями, ідеями та культурою нашого сьогодення. Якщо писемні художні тексти намагаються стилізувати живорозмовну стихію сучасної української мови, то повнокровних і дієвих усних форм урбаністичної говірки, міського фольклору сучасний соціум не виробив.

         У процесі становлення сучасної науки про мову відбувається своєрідний поділ її на дві сфери, що мають різні об'єкти та предмети вивчення. Так, традиційне мовознавство і надалі вбачає своє завдання в описі та вивченні мовної структури. Антропоцентрична (або антропологічна) лінгвістика в центрі уваги ставить інший об'єкт — мовну особистість, тобто людину в її здатності здійснювати мовленнєві вчинки. І хоча обидва напрями у просторі мовознавства не існують ізольовано один від одного, кожний все більше починає усвідомлюватись як самостійна наукова галузь.

         Розвиток антропоцентричної лінгвістики та введення у наукову парадигму мовознавства категоріїї "мовна особистість" збігся з тим, що вчені часто називають дискурсивним переворотом у лінгвістиці. Насамперед це пов'язане з дослідженням структури дискурсу, яке дозволяє виявити своєрідність мовної поведінки як конкретного носія мови, так і групи людей.

         Мовна особистість знаходиться в центрі інтересів багатьох учених гуманітарної сфери, часто розуміється як професіограма працівника в тій або іншій спеціальності. Всякий розвиток особистості пов'язаний і з розвитком її мовної особистості, з розвитком її здібностей до розуміння. Розуміння виконує роль сили, що управляє в світі, оскільки світ і є світ нашого перебування в стані розуміння, тобто світ сенсів.

         На сьогодні більшість учених уважає, що унікальність окремо взятої мовної особистості, самовираження людини в мові - це не що інше, як неповторні комбінації соціально-психологічних характеристик її мовної поведінки. Ідеться про дискурсивну поведінку людини, яка включає, крім усвідомленого мовного вчинку, мимовільний і не цілком контрольований.

         В цілому ж дискурс слід розуміти як "зв'язний текст в його сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними, соціокультурними, психолінгвістичними та іншими факторами" [1, 136]. Своєрідність цих мовленнєвих текстів віддзеркалює характер комунікативної компетентності їх творця, розкриває приховані (латентні) процеси його мовної свідомості. Як пише російський мовознавець Ю. Караулов, "за кожним текстом стоїть мовна особистість, що володіє системою мови" [2, 27]. І хоча текст - не завжди дискурс, дискурс - це завжди текст, який складається із комунікативних одиниць мови - речень, об'єднаних внутрішнім змістом, що дозволяє сприймати їх як цілісне утворення.

         У дискурсі як мовному творі в індивідуальному виконанні, що з'являється у процесі соціальної взаємодії людей, знаходять безпосереднє втілення всі функції мови. Це результат усвідомленої дії, що існує в структурі людської діяльності. Ось чому адекватна інтерпретація більшості характеристик дискурсу можлива лише з урахуванням комплексу зовнішніх чинників. Такий підхід у дослідженні будови дискурсу дозволяє не лише виявити своєрідність мовної поведінки окремого мовця, а й розглянути певну групу носіїв мови, що має подібні прояви мовленнєвої поведінки як колективну мовну особистість. Так, наприклад, цілком можливо говорити про мовну особистість сільського жителя, вчителя, медика. Кожна з груп має подібні ознаки дискурсивної діяльності та мовленнєвого мислення, що обслуговує цю діяльність.

         З-поміж соціально-психологічних особливостей професійна належність безпосередньо впливає на характер дискурсу, оскільки професія формує певний стереотип поведінки, зумовлений частотою повторення рольових ознак. Особливо помітним є професійний відбиток на дискурсах мовних особистостей, що мають справу з різного роду мовною діяльністю.

         Суттєвий вплив на дискурс представників певної професії має характер зумовлених родом діяльності текстів, що належать до офіційно-ділового стилю. Тому, наприклад, дискурс юристів, економістів та інших фахівців, що мають справу з документами, несе в собі більш-менш виявлені сліди документної стилістики.

         Важливо наголосити на соціокультурній заангажованості мовної ментальності. На початкових етапах засвоєння мови людина йде від мовного мислення до соціокультурних стереотипів світосприймання, оскільки із засвоєнням мови вона засвоює і мовну ментальність. Далі, після засвоєння мови, зв'язок зворотний - соціокультурні чинники визначають мовну ментальність.

         Якщо вважати багатство мови індивіда, розмаїття лексичного репертуару та його стилістичу гнучкість за шуканий ідеал, то варто звернутися до поняття мовної картини світу індивіда. У багатстві мовного світу відбивається багатство думок і почуттів людини: що багатший концептуальний і емоційний світ, то багатша має бути і мова. У цьому відношенні дві сторони мовної картини світу - зміст і форма - органічно пов'язані, через що питання про формування людини постає як питання про її духовний світ.

         "Брак українського міського сленгу інтелігенція частково компенсувала тим, що вкраплювала в розмову російські слова й вирази, надаючи їм іронічного відтінку" – так окреслював мовну ситуацію в Україні 20-х років Юрій Шевельов [3, 382]. Минуло вісімдесят років, а ситуація лишилась та сама. Замість українського міського сленгу, що, як і кожен сленг, покликаний бути засобом сміхового олюднення світу у комунікації між представниками однієї нації, маємо російські слова або суржик. Суржик по суті зараз і є нашою інтимною, фамільярною і розмовною мовою. Для освічених інтелігентних україномовних людей це засіб мовної гри, для менш освічених – єдина мова. В усякому разі ця напівмова відрізняється від літературної нормативної, які різняться між собою офіційні, ділові стосунки та сімейні, дружні. Говорити з людиною, яка звикла до суржику, правильною літературною мовою – це встановлювати не тільки мовний, а й емоційно-психологічний бар'єр, бо суржик у сучасному соціумі – це сімейна мова, що покликана об'єднувати членів родини.

         Брак українського міського сленгу є тим чинником, що перешкоджає утвердженню української мови в усіх сферах суспільного життя. Саме мова міста, в першу чергу столиці, має стимулювати функціональну та соціально-стильову диференціацію української мови. Принципово важливим є той факт, що проблема мови українського міста виникла у зв'язку з ідеєю утвердження української мови як державної, адже без повноцінних урбаністичних форм комунікації годі говорити і про повноту соціальної бази, і про комунікативну потужність української мови.

         Що ж становлять собою урбаністичні форми мовної комунікації? Це міський сленг, що включає в себе і молодіжну субмову, і жаргони різних соціальних груп, в т.ч. соціальних низів. Але перспектива моди на українську мову у Києві поки що досить ілюзорна. Але іншого шляху перетворення української мови на дійсно державну мову немає.

         Державна мова – це не тільки і не стільки мова Держави: чиновників, майновладців, політиків та ін. Це, насамперед, мова люду, який населяє цю державу, яка покликана охороняти його інтереси і задовольняти культурні запити. Рідна мова покликана бути батьківщиною і домом буття людини, в якому вона мешкає не тимчасово чи "для офіціозу", а постійно, витворюючи мовні мікросвіти скрізь і з усіма, включаючи назви магазинів, кафе, ресторанів, перукарень, мову реклами на вулиці. За тих умов, в яких перебуває нині українська мова, українець почувається емігрантом на власній землі в чужомовному оточенні, розрекламованими іноземними закладами, чужоземними товарами. Ностальгія за батьківщиною у себе на батьківщині, безперечно, відлунює в отій щемливій ностальгії за рідною мовою, що по-справжньому мусить стати державною в країні.

Перелік посилань