Email: anny_k85@mail.ru
Я народилася 12 липня 1985 року в м. Донецьку, о 14 годинi дня. Ніщо не провіщало біди, поки мій дідусь Коварській Лев Зеліковіч не відзначив чисто будистськи риси мого обличчя, заявивши, що захоплення батьків східною філософією дарма не пройшло. Дитина була безнадійно узкоглазою та товстощокою. Забігаючи вперед, відзначу, що розміри очей і щік з часом прийшли в норму, але деяка відчуженість від навколишньої дійсності залишилася.
До моменту мого народження батьки (Коварській Володимир Львович і Коварськая Людмила Зіновьевна) перебували на посадах наукового співробітника і бухгалтера відповідно. Я була першою дитиною у батьків, першою внучкою у всіх дідусів і бабусь і першою племінницею у двох дядей-блізнецов, різницю між якими я не навчилася знаходити до цих пір. Було ненудно. Мене розвивали всі, хто на що здатний, тому в 4 роки я вже читала товсті книги, була знайома з алфавітом санскриту, знала напам'ять “Муху-Цокотуху” і притчі Чжуан-цзи, а один з моїх улюблених дядькiв, намагаючись залучити мене до великого велоспорту, трохи не зламав мені обидві ноги. Після цього випадку відношення до спорту довго залишалося негативним.
До яскравих спогадів дитинства відноситься народження братів Данила (1990) і Петра (1993). Життя виходило на нові витки.
1 вересня 1992 року я пішла в перший клас ОШ №9. З першою вчителькою повезло – вона виявилася доброю і терплячою. У цій школі я проучилася перші три класи, після чого перейшла в математичний клас ОСФМШ №17 у 1995 р. Саме з цієї миті в моєму житті з'явилися друзі, з якими ми не розлучаємося до цих пір. Значний вплив на розвиток нашої сірої речовини зробив Володимир Іванович Лисов, чиє ім'я, як я думаю, не потребує додавання до нього всіх його цілком заслужених титулів і регалій. Він навчив нас думати, знаходити задоволення в рішенні складних завдань, зневажати стереотипи і директора школи, внаслідок чого половина мого класу опинилася на факультеті обчислювальної техніки і інформатики Донецького національного технічного університету.
Зробивши невеликий ліричний відступ, хотіла б відмітити, що представники моєї вікової групи стали першопроходцями в багатьох реаліях навколишньої дійсності. Ми йшли в перший клас на фонi розвалу СРСР і кінця радянської влади, змiнювалися пріоритети, акценти, переосмислювалася історія. Не минули нас і численні освітні реформи - на нас була випробувана 12-балльная системи оцінювання, тепер на нас проводять експерименти по впровадженню Болонськой системи освіти… Все текло і все змінювалося. Безперервна зміна класних керівників впродовж шкільного навчання цілком вписалася в цю систему. Нескінченну низку осіб завершив А.А. Поступаєв, ніжне і трепетне відношення до якого зберігає не одне покоління його випускників. Саме цій людині я зобов'язана своїм залученням до спорту, правда, вiдтепер вже не велосипедному, а пішому туризму, з яким і були зв'язані найяскравіші враження шкільних років.
На мій вибір вузу і спеціальності вплинула любов до математики і інформатики, як шкільних предметів, і усвідомлення того факту, що ДонНТУ є одним з найкращих технічних вузів України. Коли образ світлого майбутнього змальовався достатньо чітко, настав час реалізації задуманого – підготовка до рейтингових випробувань Навряд чи ми коли-небудь зможемо забути курси по інформатиці, на яких С.В. Теплінській не тільки вкладав в голови абітурієнтів скажену кількість інформації і задавав додому масштабні завдання, але і був нашим Вергилієм по ФВТІ. Разом з ним ми робили перші кроки по 4 корпусу, з'ясовували, чим спеціальність ЕКІ відрізняється від спеціальності ПС і усвідомлювали покладений на нас тягар відповідальності.
Все рано чи пізно закінчується. Не вічними виявилися і напруга, хвилювання і безсонні ночі, пов'язані зі вступом до університету. 1 вересня 2002 року в моєму житті наступив новий період – навчання в університеті.
Перші місяці навчання запам'яталися безперервним пошуком потрібних аудиторій і адаптацією до великої кількості нових осіб. Загалом і в цілому - вчитися було весело. Щось подобалося більше, щось менше, а щось не подобалося в принципі. Але всоте повторю запилену рештою магістрів фразу – головне, чому нас навчили – це вчитися. Довго намагалася сформулювати придбану нами властивість не так банально, але моєї неординарністї на це не вистачає J. І якраз за цю, найбільш важливу нашу якість, я думаю, ми повинні сказати спасибі абсолютно всім нашим викладачам – улюбленим і нелюбимим, строгим і поблажливим, добрим і злим. Тому що саме їх високий професіоналізм як фахівців і різноманітність характерів як осіб, в сукупності, і дали нам ту життєву школу, яка була нам необхідна.
Перші 3 року навчання виникало достатньо безтурботно, перемежаючись з походами, поїздками, улюбленими книжками, цікавими людьми, хорошою музикою, містами, країнами, лісами, горами і річками. Але на початку 4-го курсу життя показало зуби, примусивши задуматися над окремим випадком питання про сенс життя – що робити після 4 курсу? Продовжити навчання у якостi фахівця? Поступити в магістрат? Забрати диплом бакалавра і піти геть? Після тривалих боїв ліні з совістю мій вибір зупинився на магістраті, куди я згодом і поступила літом 2006 року.
Керівником моєї випускної магістерської роботи став А.В. Грігорьев, чиє захоплення штучним інтелектом, САПР і експертними системами відоме далеко за межами нашого університету. Їм була запропонована тема “Створення інструментальних засобів побудови експертних систем на основі граматичного підходу”, яка здалася мені цікавою і багатообіцяючою. Моя робота є частиною крупного проекту, над яким також працюють магістр Цаценкина і фахівці Дешкантюк, Сердюків і Семенюк.
У плани на майбутнє входить зробити що-небудь дивно прекрасне і неможливе, завести собаку і знайти гармонію з собою і навколишнім світом.