Проблема мови - один із чинників нестабільності в країніАвтор статті - Майдан В.В.Як преамбулу до цієї теми доцільно було б використати такі слова:«В психології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?» ( © Г.Лозко "Українське народознавство")Серед наявних проблем у нашому суспільстві найбільш непомітною є тема двомовності. Це водночас не є проблемою для найбільш публічної категорії людей – політиків. Більшість із них має єдину мету – прихід до влади, що, не беручи до уваги матеріальний чинник, для людини взагалі означає дуже багато. Жага влади завжди володарювала над людьми, вона грала й гратиме важливу роль у багатьох визначальних подіях нашої історії... Але повернемося до мовних уподобань. Проблема двох чи більше мов з одного боку та однієї – визначальної – з іншого, не є такою й для ЗМІ, чиїм головним завданням є забезпечення піару всіх політичних організацій, себто олігархічних (за їх складом); привселюдність необхідна останнім для психологічного впливу на звичайного мешканця України (не кажу вже – на українця, бо вийде неонозначна фраза) та збільшення свого електорату. Це не означає автоматично, що серед журналістів, що також є публічною категорією населення, немає інтелігентів, ік їх здебільшого немає серед політиків. Якщо ти працюєш, наприклад, на певну редакцію, ти маєш виконувати завмовлення керуючої верхівки цієї редакції. А власниками масс-медіа в нашій країні здебільшого є люди, яких, м’яко кажучи, мало цікавлять нагальні проблеми корінного етносу. Якщо, звісно, вони не несуть якоїсь певної вигоди. Це перший чинник. Другим є елементарна пасивність. Пасивність у дії, агітації, боротьбі. Це є проблемою також саме тієї категорії людей, що має відповідати за боротьбу з двомовністю. Та про це трохи пізніше. Третьою категорією публічних людей, що могли б так чи інакше впливати на населення в цьому питанні, могли б стати люди, що їх кожен пересічний мешканець нашої країни може побачити на телеекрані, якщо йому раптом набридне дивитись політику. Це діячі кільтури та спорту; але з цієї категорії подібних людей можна порахувати на пальцях однієї руки (якщо ви великий оптиміст, можливо й двох ? ). Водночас головною проблемою в цьому відношенні є нігілізм тих людей, що згадані мною в преамбулі до цього тексту – українців, для яких російська мова внаслідок відомих історичних подій стала «рідною». Тому боротьба саме з цією категорією людей у мвному питанні є найважчою. Що стосується російських мешканців України, яких у нас налічується кілька мільйонів, то до них має бути таке саме ставлення, як і до інших етносів, що мешкають в Україні. Їхнє панівне становище, особливо в Криму, де на набагато більші права заслуговують ті ж таки татари, є загрозливим у сенсі виникнення серйозного протистояння як у мовному, так і в багатьох національних питаннях, що ми бачимо вже зараз. Візьмемо для прикладу хоча б ажіотаж навколо пам’ятника Симону Петлюрі на Полтавщині. При цьому в нас вважається абсолютно нормальним, що наприклад у Донецьку головна площа міста носить ім’я лідера ідеологічної течії, яка є відповідальною за загибель мільйонів українців. Ліберальне ставлення влади країни до подібних подій у майбутньому лише погіршуватиме ситуацію. Жодна з перерахованих вище категорій людей не може бути віднесеною в цілому до української інтелігенції, хоча ніхто не відмовляє в інтелігентності жодному з представників цієї, так би мовити, яскравої частини суспільства. Саме українська інтелігенція відповідальна за такий стан справ у нашому суспільстві. Саме пасивність є головною її проблемою в цьому відношенні. В цьому контексті приводжу дуже цікаву статтю людини, яка є, на мою думку, одним з найкращих представників саме української культури серед різноманіття так званих публічних людей. «…Беру на себе сміливість стверджувати, що саме підірване почуття самоідентифікації і є головною причиною того, що значна частина російськомовних українців виступає за збереження позицій російської мови в Україні. Вони діють так тому, що розглядають втрату російської мови як втрату чогось рідного, бо і саму Росію все ще розглядають як щось рідне. З цього випливає інший висновок, що посилення самоідентифікації українців неодмінно ослаблюватиме прив'язаність наших громадян до російської мови. А оскільки процес посилення самоідентифікації українців є процесом об'єктивним, бо його базою є саме існування незалежної України (цей факт постійно відокремлює і протиставляє нас супроти решти світу), то посилення позицій української мови і ослаблення російської виглядає явищем закономірним. Проте це аж ніяк не означає, що ототожнення з Україною веде автоматично до мовної переорієнтації. Таке ототожнення лише вибиває головну ланку, на якій тримається прив'язаність до російської мови, і створює реальні умови для переходу до української. Сам же перехід можливий лише внаслідок потужної пропаґанди, спрямованої на навернення зросійщених українців до материнської мови. А це означає, що перед нами лежить архіскладне завдання привернути на свій бік противників української мови, себто переконати їх психоемоційно, аби вони змінили своє ставлення до мови предків.Джерела міркувань: 1. Всеукраїнська молодіжна громадська організація "Національний Альянс" 2. Часопис Конгресу УН "Нація і Держава" 3. Офіційний сайт Національної Асамблеї України 4. Iзборник. Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації. |