Кадуба Людмила Миколаївнa

Книжно-писемні й усно-розмовні різновиди української літературної мови

        Кожній розвиненій мові властиво побутувати в розмаїтих формах, що більшою чи меншою мірою відрізняються одна від одної. По-різному функціонують, зокрема, писемні й усні типи мовлення.

      Письмо, як графічний засіб фіксації мови, з'являється на певному етапі культурного розвитку народу. Значення виникнення письма в життєдіяльності етносу важко переоцінити. Його роль не обмежується функцією нагромадження інформації в часі, збереження історичної пам'яті народу. Графічно фіксоване мовлення уможливлює створення літературного стандарту — над діалектного утворення, що стає загальнонаціональним засобом комунікації, могутнім духовним знаряддям консолідації й самоідентифікації народу. Невипадково в культурній традиції деяких європейських країн, наприклад Німеччини і Чехії, поняття писемна мова відповідає нашому термінові літературна мова (нім. Schriftsprache; чеськ. spisovna cestina).

      У ранні періоди постання писемні мови призначалися для обслуговування сакральних сфер життя. Функціональне розмежування писемної і усної мови в культурі середньовіччя було настільки чітким, що вони могли протиставлятися не тільки стилістично, за опозицією «високе — низьке», а й власне мовно. Так, роль мови релігії в Західній Європі виконувала латина — на той час уже мертва мова, а в Київській Русі — церковнослов'янська мова, створення якої на південнослов'янській діалектній основі пов'язане з іменами першовчителів Кирила і Мефодія. В індустріальному суспільстві, під впливом про¬цесів десакралізації й демократизації, різке розмежування сфер використання писемних і усних форм побутування мови зникає.

      До характерних рис сучасних літературних мов належать такі: письмова фіксація, нормованість, загальнообов'язковість норм і їх кодифікація, розвинута функціонально-стильова система і стилістична диференціація засобів вираження, взаємодія писемного (книжного) і розмовного мовлення.

      Стан сучасної української літературної мови відповідає всім зазначеним параметрам, крім останнього, який, проте, є не менш значущим для її функціонування й розвитку, ніж усі інші. Це засвідчує нинішній занепад культури українського мовлення, спричинений порушенням балансу у співвідношенні двох зазначених форм існування мови.

      Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнює процес оволодіння нею. Крім того, обмежене використання української як засобу усного спілкування позбавляє літературну мову одного з найважливіших, живих і відкритих, джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень, їх перевірка на життєздатність і адаптація або ж відторгнення відбуваються в рухливому живому, а не фіксованому писемному мовленні.

      Нині процеси спонтанної й офіційної суржикізації настільки замулили живомовні народні джерела, що звертатися у справі нормування літературної мови до усно-розмовної бази, як це робили мовознавці й літератори, зокрема Б.Антоненко-Давидович — ще в 60-х роках, не кажучи вже про 20-ті, слід із великим застереженням. Як зазначає С.Караванський, «орієнтуватися на живе мовлення сьогодні можна лише вибірково, бо в живомовній стихії змішано кілька мовних течій. Отже, треба орієнтуватись на народну творчість у неспотворених записах, на мову класиків, на лексикографічні джерела, видані до погрому українcтва або у вільному світі».

      Водночас і в масовій свідомості, і, частково, в наукових осередках мовної кодифікації відбувається певна переорієнтація в оцінюванні «чистоти» літературної мови, її відповідності нормативному стандартові.

      Як показало соціолінгвістичне дослідження, у масовому сприйнятті високі оцінки мовлення за показником «правильності» пов'язуються переважно з тією територією, де немає розриву між мовним вираженням усної і писемної культури. Опитування, проведе¬не серед школярів, студентів і вчителів різних регіонів України, виявило, що тільки в учительських середовищах Києва і Дніпропетровська відповіді на питання про місцезнаходження досконалого (найбільш літературного) мовлення розподілилися між Заходом і Центром. Так, 45% учителів, опитаних у Києві, і 49% учителів Дніпропетровська вважають, що найдосконаліше (найбільш літературно) говорять у центральних областях, і відповідно 42% київських учителів і 21% дніпропетровських відносять до території поширення зразкового мовлення західні області.

      Натомість більшість опитаних школярів (приблизно три чверті) і в Києві, і у Львові, і в Дніпропетровську вважає, що найдосконаліше говорять українською на Заході. Цей же регіон вважає зразковим щодо мовлення і більшість студентів, що брали участь в опитуванні — відповідно 66% київських, 82% — львівських і 57% — дніпропетровських. До цього слід додати, що це твердження підтримує й більшість львівських учителів (79%).

      Зазначеним тенденціям у колективних ідентифікаціях території зразкового українського мовлення сприяє й активізація процесів лексичного розширення української мови в літературній творчості західноукраїнських письменників, що відбувається переважно за рахунок місцевих діалектизмів, а також лексичних і фразеологічних елементів західноукраїнського варіанта літературної мови кінця XIX — початку XX ст. Зазначені процеси супроводить паралельне розгортання наукових досліджень з табуйованої в радянський період тематики мовного розвитку Галичини й Буковини і внеску цих регіонів у формування загальнонаціональної літературної мови.

      Тенденції до стилістичного оновлення писемних стилів через ширше використання в них елементів розмовного мовлення виявляються і в царині практичної лінгвістичної діяльності. Так, аналіз редакторської правки мовознавчих текстів показав, що абсолютна більшість внесених змін торкається книжних елементів, які редактори заміняють наближеними до розмовних: замість сполучників оскільки і тому що з'являється бо, наприклад виправляють на скажімо, щоб — на аби, потім, пізніше — на а тоді, внаслідок цього — на через це, незважаючи на — на попри. Частка хоч замінюється на бодай, замість неможливо з'являється годі, замість надзвичайно — напрочуд.

      Мовознавецi, безперечно, мають рацію, характеризуючи мовну ситуацію України як конфліктну, оскільки її визначає боротьба мов за домінування. Слід, проте, уточнити, що супротивниками в цій боротьбі виступають не п'ять мовних різновидів, як вважає В.Радчук, а дві літературні мови — українська і російська. Саме їм — кодифікованим наддіалектним мовним стандартам, додержання норм яких є обов'язковим для всіх мовців, належить функція об'єднання різних областей з їхніми регіональними мовно-культурними особливостями в одну державну цілісність.

      Отже, унормована літературна мова — це та мова, що «держить» державу. Тому результат змагання двох мовних стандартів на території України і визначить її долю. Якщо переможе українська, Україна збереже і зміцнить державну незалежність, якщо переможе російська — повернеться до стану «південно-західного краю», провінції Російської імперії.

      Надання українській мові статусу державної відкрило перед нею перспективи розширення функцій і розвитку. Але, як показало минуле десятиліття, самого проголошення державності замало. Нинішній стан української мови і ставлення до неї визначила інерція тоталітарної традиції. Більшість нинішньої бюрократії, ментальність якої сформована в добу «пізнього застою», ідентифікувала державну мову з колишньою «дубльновомовою». Лише цим можна, зокрема, пояснити обмеження курсу викладання української мови у вищих навчальних закладах діловим мовленням.

      Навряд чи є ще десь у світі країна, в якій рідну мову вивчають за текстами протоколів, наказів і заяв. Як можна навчити любити мову — а саме це завдання стоїть перед викладачами і середньої, і вищої школи, бо українська потребує відновлення у функції рідної — на матеріалі вкрай стандартизованих текстів, більшість яких існує лише у формі писемних кліше і за наявності друкованих бланків навіть не потребує заучування напам'ять? Зрозуміло, що викладання української мови за таким курсом замість заохотити російськомовних студентів до активного оволодіння нею, утверджує їх у переконанні, що це протокольна мова офіціозу, непридатна для звичайного спілкування. Зміцненню такого стереотипу у сприйнятті української мови в молодіжному середовищі ефективно сприяють телевізійні канали і FM-станції, які обмежують її звучання сферою офіційних повідомлень. Деякі телеканали вдаються і до продуманого піарівського прийому компрометації української як мови колишнього компартійного апарату, що нібито протистоїть «прогресивній» російській мові ліберальних свобод. Такий стереотип уводить, наприклад, у масову свідомість студія ТЕТ, демонструючи документальний серіал, де вмонтовані кадри хроніки подій радянської історії озвучено україномовним варіантом тоталітарного новоязу, що разюче контрастує за стилем і тональністю із сучасним російськомовним коментарем.

      Отже, на заваді розширення сфер уживання української мови стоїть не ревізія її норм, а обмеженість її функцій сферою офіціозу, дисбаланс у співвідношенні писемних і усно-розмовних різновидів, консервацію якого спричиняє заблокованість україномовної культури в масовій комунікації. Поширення розмовної російської мови або здеградованих під її тиском змішаних форм мовлення дедалі більше поглиблює прірву, що утворилася між українською літературною мовою й усно-розмовними формами її побутування.

      Зміни, яких зазнала наша мова за останні 80 років, не можна вважати наслідком її розвитку. За влучною метафорою однієї з найгрунтовніших розвідок, присвячених аналізові нового проекту правопису, весь цей час вона перебувала в замкненому колі. «Неприйняття запропонованих у проекті змін або спроба обмежитися черговою «латаниною» чинного правопису призведе до того, що ми знову підемо тим самим колом. Це зачароване коло треба нарешті розірвати», — зазначають автори.

      Боязнь варіативності й розмивання норм у даному разі безпідставна. Мова, що звільнилася від гніту, має повернути собі і необхідний простір свободи для природного руху й розвитку. Кодифікованість літературної мови і обов'язковість її норм аж ніяк не дорівнюють спрощеності, однозначності й одновимірності. Вона має органічно поєднувати книжно-писемні стилі й усно-розмовне мовлення — значно вільнішу, рухливішу і відкриту форму існування мови.

Рекомендовані сайти

1. Сайт кафедри української мови Донецького національного університету

2. Український національний портал «Домівка»

3. Український літературний форум

4. Сетьова бібліотека української літератури