Я, Никоненко Владислава Валеріївна, народилася 15 липня 1986 року в м. Курахове Марьінського району Донецької області. Мама – Никоненко (Кобець) Валентина Михайлівна, 1965 року народження працює заступником головного лікаря з економічних питань м. Курахове. Тато – Никоненко Валерій Петрович,1963 року народження займає посаду водія вантажного автомобіля ВАТ «Норд» у м. Донецьку.
Як говорять батьки, з самого дитинства їх дочка відрізнялася дивним спокоєм і слухняністю. Дуже любила грати в гру, всім скоріш за все відому, – «дочки-матері». У мене була маленька синя ковдра, набір дитячого посуду і авжеж ляльки. На територію мого будиночка – синьої ковдри – ніхто не мав права заходити. Коли я нагулялася, то спокійно збирала всі іграшки у відведене для них місце. Тому у батьків був вільний час для виконання домашніх турбот, в яких я теж активно, як могла, брала участь.
У дитячий садок, який називався «Берізка», пішла у півтора року. Садок був недалеко від будинку, тому ходила сама, без батьків. Але із садка самій йти не дозволяли, доводилося чекати батьків. На той час тато працював водієм вантажного автомобіля «КАМАЗ» і частенько забирав мене з садка на цій «чудо-машині», як говорили діти. Батьки завжди згадують випадок, коли показували мені рибу і просили повторити за ними «риба», я відповідала – оселедець. Всі сміялися, а я не розуміла, що їх так насмішило.
Восени 25 вересня 1992 року народився мій брат – Денис (ім'я йому дала я). Зараз він вчиться в учбово–виховному комплексі м. Курахове, у 9 класі.У 1993 році пішла до школи №1 м. Курахове, де провчилася тільки два класи, які закінчила з похвальними грамотами. Я любила вчитися, мені завжди подобався процес навчання. Внаслідок утворення у 1993 році учбово–виховного комплексу з фізико–математичним нахилом проходив набір школярів. Я вирішила (під впливом батьків, куди без них) спробувати свої сили, і в результаті здачі вступних іспитів (математика, диктант) поступила до третього класу. Це були мої перші іспити і перші стреси. Саме тоді я зрозуміла, що значить бути в очікуванні чого–то. Учбово–виховний комплекс або ліцей (так його частіше називають) складається з двох корпусів. У першому корпусі (гімназії) вчилися школярі 1 – 3 класів. Його переробили з того ж дитячого садка, до якого я ходила. Тому для мене було дуже затишно і приємно повернутися у рідні стіни. Другий корпус вважався власне ліцеєм. Після сьомого класу були іспити, після здачі яких ти стаєш ліцеїстом. Щороку 19 жовтня проходило посвячення в ліцеїсти, було грандіозне свято. Так, в кінці жовтня 1999 року я стала ліцеїстскою.
За період навчання в ліцеї брала активну участь в олімпіадах по різним предметам – хімії, біології, математиці, англійській і російській мовам, за що отримала велику кількість подячних грамот. Протягом всього учбового процесу в школі і ліцеї займалася спортом. Але зупинити свою увагу на певному виді спорту не виходило – то плавання, то танці, то великий теніс. Відмітною особливістю нашого ліцею був зв'язок з ДонНТУ. До нас приїжджали читати лекції по математиці Ю.Л. Носенко, по кресленню І.А. Скидан, по інформатиці В.Н. Павлиш. Завдяки цьому була добра база для поступлення до будь-якого вищого учбового закладу. З того часу, як я відкрила хімію для себе як науку, вона мене зацікавила, і тому з десятого класу я почала наполегливо займатися хімією. Саме тоді я ухвалила рішення вступати до Донецького національного університету на хімічний факультет. Паралельно, абсолютно випадково батьки запропонували перевірити свої знання на рейтингах в ДонНТУ. Я, звичайно ж, не відмовилася. Рейтинги здавала три рази. Для реєстрації вказала спеціальність навмання. Я навіть не думала поступати в цей інститут, але доля вирішила інакше. Дізнавшися про те, що я проходжу на бюджет за наслідками другого рейтингу, я вирішила: «Краще тримати синицю в руках, ніж журавля в небі». Закінчила ліцей із срібною медаллю. Не любила такі предмети як українська мова, історія, географія, біологія, геометрія, креслення.
З 2003 року переді мною відкрилася сама довгождана, весела пара в моєму житті – навчання в університеті. Саме в цей час у мене з'явилася можливість стати більш самостійною, оскільки довелося жити в гуртожитку. Думка «жити самій, далеко від батьків» спочатку лякала мене, але з часом, познайомившися з дівчатками по кімнаті, вирішила, що не все так погано, навіть навпроти – краще.
Щоб уникнути пар по фізичній культурі, я не відмовилася від пропозиції займатися бадмінтоном. Це була чергова спроба серйозно зайнятися спортом. Я подавала великі надії, як затверджував Іван Кузьміч Юрченко. Але все одно у світ великого спорту я не пішла. Протягом всіх чотирьох років навчання в університеті вчилася добре, багато сесій здавала на відмінно. Як мовитися, спочатку працювала я на залікову книжку, а потім вона на мене. Хочу підкреслити, що працює вона не погано. За підсумками навчання за чотири роки була на першому місці в групі по успішності. Внаслідок чого було запропоноване пройти технологічну практику в ІнФОУ АН України у відділі гетероциклічних з'єднань. За підсумками розподілу викладачів моїм науковим керівником по бакалаврській і магістерській робіт є Булавін Олександр Васильович, доцент кафедри «Прикладна екологія і охорона навколишнього середовища». Тема магістерської роботи визначалася спільно з начальником відділу гетероциклічних з'єднань Богзою С.Л. і називається «Дослідження синтезу діазепинів як адаптогенів негативних екологічних впливів».
Досвіду роботи в області охорони навколишнього середовища не маю. В перебігу подальших п'яти років планую влаштуватися на роботу, яка мені сподобається і куди ходитиму із задоволенням. Одночасно є бажання отримати другу вищу освіту – юридичну.
