Вступ

Посилення у сучасній економіці ролі інновацій як чинника стратегічного розвитку господарюючих суб'єків обумовлює необхідність безперервного залучення інновацій у їхню діяльність. Важливого значення набуває стратегічне планування діяльності підприємства, яке має вестися з урахуванням можливості здобуття конкурентних переваг на основі створення чи залучення та реалізації інновацій. Напрямки інноваційних зусиль мають визначатися і уточнюватися у ході всіх етапів стратегічного планування залежно від того, якими прогнозуються ситуаційні чинники господарського мікро- та макрооточення і з урахуванням його внутрішнього потенціалу.

Основні труднощі вітчизняних підприємств при розробці стратегічних планів полягають у необхідності планування високої мінливості зовнішнього середовища, що обумовлено складністю розвитку сучасної економіки. Відсутність достовірної і повної інформації про стан ринку та недосконалість аналітичних інструментів для оцінки тенденцій його розвитку призводить до переважання на більшості підприємств реактивного підходу у стратегічному плануванні, що не формує їх ефективної стратегічної поведінки, особливо у сфері управління інноваціями.

Вивчення і аналіз теоретико-методичних напрацювань і практичних рекомендацій у сфері управління інноваційними процесами показали їх деяку фрагментарність, відокремленість процесів планування інновацій від їх реалізації. Формування стратегічних планів з пріоритетністю досягнення фінансових показників концентрує увагу менеджерів у сфері планування інновацій здебільшого на обґрунтуванні можливості реалізації таких інноваційних проектів, від яких можна отримати значну віддачу. Це звужує спектр інноваційного пошуку, спрямовуючи його у напрямку техніко-технологічних інновацій. Водночас труднощі із залученням капіталу для фінансування масштабного інноваційного проекту, а також відсутність ефективних методів управління його реалізацією зменшує очікувану віддачу від інноваційної діяльності, що спричиняє втрату інтересу до неї як до способу покращання фінансових результатів діяльності підприємств.

Ключовою проблемою планування стає проблема розробки такої стратегії, яка найточніше відповідає не тільки сучасним вимогам, але і майбутнім тенденціям зовнішнього середовища, тобто заснована на проактивному підході до розробки стратегій, а отже – всебічному використанні інновацій.

Об’єктом дослідження є інноваційна діяльність підприємств в контексті планування їх діяльності в умовах розвитку ринкових відносин. Предметом дослідження є теоретико-методичне забезпечення системи планування та реалізації інновацій у контексті загальнокорпоративної стратегії підприємства. ых программ природоохранного значения (ИППЗ).

Для досягнення поставленої мети в ході підготовки дипломної роботи необхідно вирішити наступні завдання: - з‘ясувати роль і завдання стратегічного планування у забезпеченні інноваційного розвитку підприємств; - виявити і обґрунтувати загальні методичні підходи до планування загальнокорпоративної та інноваційної стратегії, показати місце інноваційної стратегії у системі стратегічного планування; - дослідити інноваційну активність та напрями інноваційної іяльності вітчизняних підприємств і оцінити їх результативність; - розкрити зміст поняття “інноваційного потенціалу” і показати його роль у процесі розробки інноваційної стратегії підприємства; - розробити методичні підходи до формування інноваційної політики підприємства у контексті загальнокорпоративної стратегії; - розробити рекомендації щодо структурно-організаційного вирішення завдань стратегічного планування і реалізації інновацій на промисловому підприємстві; - запропонувати ефективну систему планування результатів інноваційної діяльності.

І Теоретичні основи планування інноваційної діяльності

1 Мета, завдання та види планування

Планування належить до сфери людської діяльності. Найбільш коротко планування можна визначити як сукупність методів і прийомів, що дозволяють створити систему показників або послідовність дій до початку використовування цих показників або до початку дій. Зрозуміло, що результатом виконання планових розрахунків буде розробка якогось плану.

План — це система показників або послідовність дій характерної життєдіяльності підприємства на певний період, яка забезпечує виконання цілей діяльності підприємства. Процес планування здійснюється у часі та у просторі, тому плани обмежені часом та колом виконавців. Плановий період — період, на який складається план. Він залежить від виду планів, цілей планування. Період підпадає під вплив зовнішніх і внутрішніх умов, що забезпечують роботу підприємства.

Мета планування — це створення максимально наближених до умов діяльності підприємства планів в мінімальні терміни і з мінімальними допустимими втратами матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Задача планування — це рішення поточних проблем планування, що виникають на етапах планових розрахунків і забезпечення виконання основної мети планування. Цілком зрозуміло, що процес планування може бути перервним та безперервним і складається з етапів (фаз) планування. Фаза (етап) планування — це окремий цикл планування, обмежений часом та засобами планування, протягом якого виконується вирішення якоїсь проблеми розробки виду планів. Засобами планування є матеріальні, трудові і фінансові ресурси, що забезпечують виконання поставлених цілей і задач. Основні умови планування, що дозволяють здійснити цілі та задачі планування.

Принципи планування:

• достовірність — принцип, за яким припускається використовування в планових розрахунках тільки багаторазово перевірених і абсолютно достовірних початкових даних;
• раціональність — припускає планування показників на основі оптимізації витрати матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.
• науковість — припускає використовування в планових розрахунках сучасних методів, методик і технологій, що забезпечують підвищення якості і скорочення термінів планування;
• компактність — припускає створення мінімальної і достатньої кількості показників в плані відповідно до цілей планування;
• наочність — припускає логічну побудову планів, що забезпечує простоту читання і коректування;
• гнучкість — припускає формування показників планів в коридорі значущості від мінімуму до максимуму запланованої величини.

Процес планування посідає центральне місце в системі управління. Більшість західних і східних фірм використовують планування для того, щоб змінити себе, вийти з безнадійних ситуацій, які сформувались зовні та в середині підприємства. Основні передумови переходу до планування такі: • необхідність реакції на зміни умов функціонування підприємств; потреба в об’єднанні різних напрямків діяльності підприємства в умовах розвитку процесів децентралізації та диверсифікації (насам-перед конгломератної); • наявність яскраво виражених конкурентних переваг і необхід-ність їхньої підтримки (у підприємств, що їх мають) або створення їх (в аутсайдерів); • посилення конкуренції; інтернаціоналізація бізнесу, розвиток зв’язків з підприємствами, які використовують систему планування; • наявність висококваліфікованих менеджерів, здатних вирішувати складні питання, застосовуючи систему управління; • розвиток теорії та практики планування, які допо-магають перейти від методу «проб і помилок» до наукових методів передбачення й підготовки майбутнього та до майбутнього; • наявність доступної інформації (глобальних інформаційних ме-реж) для вивчення сильних і слабких сторін підприємства, зовніш-нього • середовища та умов конкуренції; посилення інноваційних процесів, генерація та швидке освоєння підприємствами нових ідей; • необхідність впровадження високої культури управління, орієн-тованої на запобігання опору змінам та стимулювання розвитку під-приємства.

Крім того,існують макропроцеси, які стимулюють розвиток стра-тегічного планування. Понад 40 країн розвивають свою економіку за допомогою системи п’ятирічних планів. Наприклад, у Японії плану-валося 10 п’ятирічок, у Франції п’ятирічні плани застосовуються з 1947 року. Наявність таких планів орієнтує підприємства на певні напрямки та спонукає їх планувати свою діяльність.

Планування — це систематизовані та більш-менш формалізовані зусилля всього підприємства, спрямовані на розробку та організацію виконання стратегічних планів, проектів і програм. У свою чергу, розробка планів як специфічний вид діяльності — це послідовний ітераційний процес, що складається з кількох взаємо-пов’язаних етапів: • встановлення цілей; • визначення стратегій («стратегічного набору») та заходів щодо їхньої реалізації; • передбачення послідовності дій у межах досить тривалого часу та закріплення її у планах, проектах і програмах різного типу, що є інструментами досягнення цілей та реалізації стратегій; • організація виконання планових завдань; • облік, контроль та аналіз їхнього виконання.

Останні два етапи є переходом до впровадження цілісної системи стратегічного управління, оскільки зумовлюють необхідність органі-заційно-аналітичної та контрольно-координаційної діяльності не лише в органах стратегічного планування, а й у ланках, де виконуються дії, визначені стратегічними планами та програмами. Мета стратегічного планування — встановити певний порядок дій для підготовки ефективного функціонування конкурентоспро-можного підприємства.

Реалізація мети планування можлива, якщо воно відповідає таким основним принципам:

• цілевстановлення та цілереалізація — всі заходи та шляхи їхнього здійснення, передбачені в системі планування, спрямовано на встановлення та досягнення цілей : система планування відповідальна за це. Відповідність цьому принципу свідчить про дієвість планів, які цінні тим, що да-ють змогу досягти результатів;

• багатоваріантність, альтернативність та селективність — реакція на середовище, що змінюється, шляхом переходу на заздалегідь обгрунтовані та визначені альтернативи;

• глобальність, системність, комплексність і забалансованість — орєнтація на охоплення окремими стратегіями всіх аспектів діяльності об’єкта та взаємозв’язок між ними;

• в межах стратегічного планування готують систему рішень, а не окремі рішення;

• спрямованість на зміну ситуації зовні та всередині підприємства; спадковість і послідовність — стратегічні зміни мають впроваджуватися в певному порядку з урахуванням досягнутих результатів і специфічних особливостей процесів та явищ;

• безперервність —діяльність є складним процесом, зупинка якого повертає підприємства у початкову позицію;

• реалістичність, досяжність — врахування особливостей функціонування об’єкта, відносно якого розробляються плани, та можливості досягнення певних параметрів;

• гнучкість, динамічність, реакція на ситуацію — урахування часових характеристик і характеру змін, що відбуваються на підприємстві згідно з етапами «життєвих циклів» (підприємства та пов’язаних з ним окремих підсистем);

• цьому сприяє наявність надійного зворотного зв’язку; ефективність і соціальна орієнтованість — забезпечення, з одного боку, перевищення результатів, передбачениих плануванням над витратами, потрібними для його здійснення;

• з іншого — розв’язання не лише суто виробничих проблем, а й участь у пом’якшенні суспільних проблем; кількісна та якісна визначеність — планування має дати певні орієнтири, які відіграватимуть роль контрольних точок, але не мож-на процес планування звести лише до розрахунків показників, забу-ваючи про сутність процесів, які потрібно здійснити;

• довгостроковість заходів — орієнтація на розв’язання складних проблем, які існуватимуть у довгостроковій перспективі;

• неможливість усунення їх одномоментним заходом спонукає до обгрунтованих, послідовних, складних заходів.

Дослідження переваг і недоліків планування є основою для подальшого його вдосконалення. Останніми роками цей процес було спрямовано на виявлення так званих «бар’єрів» плану-вання та формулювання найпоширеніших заходів щодо їх усунення. Як елемент системи інноваційного менеджменту планування являє собою відносно самостійну підсистему, яка охоплює сукупність спеціальних інструментів, правил, структурних органів, інформаційних потоків і процесів, спрямованих на підготовку і виконання планів. Планування — це управлінський процес створення і підтримки стратегічної відповідності між цілями фірми, її потенціальними можливостями і шансами у сфері маркетингу. Планування можна розглядати як систему дій і рішень, що приймаються на верхньому ієрархічному рівні управління з метою розробки плану на певну перспективу, який містить конкретні кроки з реалізації стратегічних цілей і завдань організації. Процес планування спирається на результати виконання попередніх стадій інноваційного менеджменту — аналізу та прогнозування інноваційного розвитку підприємства. Планування як самостійна галузь знань є наукою, спеціалізованим видом управлінської діяльності і водночас мистецтвом. Як наука, планування являє собою сукупність систематизованих знань про закономірності формування різних господарських систем. Планування розглядається як уміння передбачати цілі організації, результати її діяльності та ресурси, які необхідні для досягнення визначених цілей — це є мистецтво. .

2 Інноваційна діяльність як об’єкт планування

Інноваційна діяльність повинна бути об'єктом планування і управління. Кожна інновація повинна, кінець кінцем, забезпечувати певний технічний, економічний або соціальний ефект. При цьому важливо інтегрувати всі складові інноваційного механізму в єдину систему, здатну не тільки поглинати ресурси, але і видавати кінцевий конкурентоздатний продукт. Основна мета планування інноваційної діяльності - об'єднання всіх учасників проекту на виконання комплексу робіт для досягнення кінцевого результату. Оскільки інноваційна діяльність значно відрізняється від серійного виробництва, традиційні прийоми планування не можуть забезпечити коректних показників за плановий і фактичний періоди.

Тому при плануванні інноваційної діяльності необхідно використовувати як загальні підходи до планування, так і специфічні для інноваційної діяльності принципи:

• цілеполагання, коли необхідно визначати не тільки головну мету, але і набір підцелей, а ухвалювалені рішення оцінитит з погляду їх оптимального поєднання;

• системності, при якому інноваційний процес розглядають як складну динамічну систему, що включає взаємозв'язані елементи. Це дає можливість описувати інноваційний процес за допомогою динамічних економіко-математичних моделей;

• невизначеності, що враховують систематичні і випадкові чинники, які впливають на процес, причому ігнорування випадкових чинників знижує достовірність запланованих показників;

• адаптивність, що пердбачає можливість підприємства сприйняти те або інше нововведення;

• стійкості, який полягає в обліку не тільки підвищених норм споживання різних ресурсів в процесі інноваційної діяльності, а й у створенні страхового запасу на випадок виникнення непередбаченої ситуації.

На процес планування інноваційної діяльності впливають наступні чинники: складність нового продукту,що обумовлена технологією, яка значно впливає на техніко-економічні показники виробництва; необхідність обліку фінансових витрат (прибутку і т.п.) в перехідний виробничий період і проведення пошуку додаткових джерел фінансування; уміння визначати очікувані кількісні витрати при організації виробництва нового виробу у зв'язку з недовантаженням виробничих потужностей при відробітку технологічних процесів і неповного використовування устаткування через недостатню його надійність і т.д. з метою вживання заходів для ефективнішого їх використовування; зміна конструкторсько-технологічної документації в процесі переходу на виробництво нового асортименту продукції, що певною мірою впливає на терміни і витрати підготовки виробництва; динамічна зміна питомого споживання матеріальних і трудових ресурсів і, як наслідок, собівартості в період розгортання випуску нових видів продукції у міру освоєння технології, що значно ускладнює планування виробництва; необхідність обліку в період оновлення часу адаптації виробництва до нових технологічних процесів і швидкості придбання працівниками підприємства навиків роботи при виконанні операцій.

Показник рівня інноваційної активності - відносний показник, що характеризує ступінь участі підприємств в здійсненні інноваційної діяльності в цілому або окремих її видів протягом певного періоду (залежно від періодичності статистичного спостереження - одного року або трьох-п'яти років). Рівень інноваційної активності підприємств звичайно визначається як відношення кількості інноваційно-активних, тобто зайнятих якими-небудь видами інноваційної діяльності, підприємств до загального числа обстежуваних за певний період підприємств в країні, галузі, регіоні і так далі.

Оптимальні набори значень для кожного показника можуть розрізнятися залежно від профільної діяльності організації, проте існує група базових показників, які можна застосувати в будь-якій компанії: • - коефіцієнт рентабельності інновацій. може бути розрахований як для успішно виконаних проектів, так і для проектів, підготовлених до реалізації, за умови зроблених прогнозних розрахунків по зростанню виручки або скороченню витрат ; • частка виручки від реалізації нових продуктів в загальному об'ємі прибули за останні N років. Це одна з найпопулярніших показників, які використовують організації - лідери сучасного інноваційного руху; • зміна відносного зростання ринкової вартості компанії в порівнянні з відносним зростанням галузевого ринку за останні N років. У основі цього показника лежить постулат про те, що саме інновації є тим ключовим ресурсом компанії, який забезпечує їй додаткові конкурентні переваги і дозволяє випередити середньогалузеве зростання ринку; • кількість нових продуктів, сервісів і бізнесів, які компанія вивела на ринок за останні N років. Цей показник доцільно використовувати для порівняння результатів, досягнутих вашою компанією, із значеннями аналогічних показників конкурентів, а також з власними показниками минулих періодів; • кількість інноваційних ідей, висунутих співробітниками компанії протягом останніх N місяців. Порівнюючи показники звітних періодів, можна спостерігати динаміку "інноваційного настрою" в компанії, щоб у разі спаду активності вчасно вжити заходи для виведення організації із стану апатії; • відношення реалізованих інноваційних ідей до загального числа висунутих пропозицій. Найважливіший показник, що характеризує ефективність корпоративної системи управління ідеями; • час, що пройшов з моменту ініціації (подачі) нової пропозиції до запуску інноваційного проекту. Характеризує ефективність роботи корпоративної системи управління ідеями. Зниженню значення цього показника можуть перешкоджати далекі від оптимальних процедури руху документів усередині компанії і надмірна "зарегульованість" алгоритмів ухвалення рішень; • відношення числа клієнтів, що рахують вашу компанію інноваційної, до їх загальної кількості. Дуже важливий показник, що дозволяє оцінити позиціонування організації в очах клієнтів і їх інноваційні очікування відносно компанії.

В процесі планування інноваційної діяльності проводять оцінку життєздатності проекту, яка включає наступні види аналізу: технічний, комерційний, фінансовий, екологічний, організаційний, соціальний, економічний. Для кожного виду аналізу розробляють окрему методику і визначають об'єм необхідної інформації

Практика інноваційного менеджменту свідчить, що ефективне планування інноваційної діяльності можливе при дотриманні наступних умов: • товар повинен бути диференційований, тобто бути унікальним у своєму роді, приносячим споживачу додаткові переваги; • сильна маркетингова орієнтація - спрямованість нововведень на ринок і клієнтів; • глобальна концентрація товару - задум і розробка нового товару із самого початку повинні припускати орієнтацію виходу на світовий ринок; • інтенсивний первинний аналіз - ще до початку розробки повинне бути проведене ретельне і поглиблене техніко-економічне обгрунтування і відповідно під це виділені фінансові і кадрові ресурси; • точне формулювання концепції - перелік конкретних задач, вибір цільового ринку; • структурований план освоєння - перехід від стратегічного маркетингу до плану операційного маркетингу (ціни, план збуту); • міжфункціональна координація - поєднання дій всіх служб промислового підприємства на досягнення поставленої мети; • підтримка керівництва - замість прямого втручання потрібна спеціальна структура підтримки інноваційної діяльності, ресурси і правильне бачення процесу; • використовування синергії (ефекту комунікації), що виражається в отриманні додаткового ефекту процесу в цілому в порівнянні з сумою ефектів його окремих елементів; • привабливість ринків - цей чинник сприяє успіху, але не може компенсувати слабкі сторони процесу; • попередній відбір - успіх і провал можна передбачати, бо процедури попередньої оцінки дозволяють уникнути наслідків некоректних рішень; • контроль за ходом розробки; • доступ до ресурсів - для успіху проекту необхідно мати в своєму розпорядженні кадрові і фінансові ресурси, які потрібно розглядати як інвестиції, а не витрати; • роль чинника часу - джерело конкурентної переваги - швидкий прихід на ринок, але не в збиток якості; • багатоступінчати процедури - розробка повинна вестися по календарному графіку.

3 Можливості прогнозування інноваційної діяльності та її результату

Стратегія інноваційної діяльності формується на основі комплексного прогнозу науково-технічного розвитку. Вибір приоритетних напрямків розвитку науки і техніки здійснюється Комітетом по науці і технологіям, Міністерством економіки, з широким залученням вчених, конструкторів, технологів, виробничників. По приоритетним напрямкам повинна розроблятися концепція кожного напрямку з зазначенням цілей, очікуваних економічних і соціальних результатів, структурних змін у виробництві в наслідку його реалізації.

В рамках приоритетних напрямків розробляються науково-технічні програми: 1) фундаментальних досліджень по приоритетним напрямкам науки, які передбачають підвищення рівня знань про людину і оточуюче середовище і створення запасу знань на перспективу; 2) державні науково-технічні, що передбачають науково-технічні і технологічні прориви по приоритетним напрямкам інноваційної діяльності, створення необхідного науково-технічного запасу на базі випереджаючого розвитку фундаментальних і пошукових досліджень, розробку принципово нових видів техніки і технологій; 3) міждержавного науково-технічного співробітництва, що реалізуються на міжнародному рівні; 4) по створенню і освоєнню новітніх видів техніки і технології народногосподарських комплексів, галузей і регіонів.

В програмно-цільовій технології планування нового змісту набуває державне замовлення. Воно повинно відігравати роль своєрідного мосту, що з'єднує поточне суспільне споживання з новими технологічними можливостями. Державні замовлення повинні бути економічно вигідними для підприємств незалежно від форм їх власності. Для досягнення цілей повинен бути розроблений ефективний інноваційний механізм, направлений на забезпечення єдності науки і виробництва, на перетворення досягнень науки і техніки в органічну необхідність народного господарства.

Серед найважливіших елементів цього механізму слід виділити: 1) створення надійних правових гарантій для ефективного функціонування усіх форм власності і розвитку різноманітних форм підприємництва; 2) проведення ефективної податкової політики, що забезпечує тісний зв'язок доходів підприємств з кінцевими результатами їх діяльності в сфері інновацій. Це передбачає надання підприємствам пільг при створенні і освоєнні на виробництві прогресивних технологій і нових видів продукції, що розробляються в рамках відповідних науково-технічних програм державного рівня, а також основаних на відкриттях, винаходах та ін. патентно-правових рішеннях; виробництві і реалізації продукції, що має сертифікат, виданий сертифікатним центром, атестований відповідними міжнародними організаціями; реалізації продукції на експорт по цінам, нижче світових.

План розвитку науки і техніки повинен бути стрижнем планових документів економічного і соціального розвитку країни. Він повинен охоплювати весь науково-технічний цикл. В планах повинні бути відображені основні параметри і показники, що характеризують ступінь прискорення розвитку науки і техніки. Планування розвитку науки і техніки повинно здійснюватись на всіх рівнях управління економікою.

Як критерії оцінки інноваційного потенціалу варто виділити наступні : енергійне, гнучке керівництво, здатне йти на ризик; прогресивна організаційна структура управління, орієнтована на роботу в ринкових умовах; наявність інформації про тенденції зміни потреб і запитів споживачів, уміння виявляти і прогнозувати приховані (майбутні) потреби і запити; добре знання можливостей і потенціалу конкурентів; наявність досвіду в розробці новацій і їх просуванні на ринку, у тому числі досвіду формування збутової мережі; наявність патентів на технічні рішення і технології в обраній галузі діяльності; доступ до останніх досягнень науки і техніки в обраній галузі; кадровий потенціал (науковий, інженерний і робітничий); конкурентноздатні технології і прогресивне устаткування; висока якість продукції і висока культура виробництва; резерви виробничих площ і потужностей.

Оцінку інноваційного потенціалу слід вести за складовими : • ринкова. Відображає ступінь відповідності внутрішніх можливостей розвитку підприємства зовнішнім, які генеруються ринковим середовищем; • інтелектуальна. Визначає можливості генерації і сприйняття ідей і задумів новацій і доведення їхній до рівня нових технологій, конструкцій, організаційних і управлінських рішень (ідея це найбільш загальне представлення про новацію, а задум – варіант ідеї, виражений у зрозумілій для споживачів формі); • кадрова (у ряді випадків її об’єднують з інтелектуальної). Характеризує можливості персоналу підприємства застосувати нові технології, реалізувати нові організаційні й управлінські рішення, розробити і виготовити нові товари; • технологічна. Відображає здатність оперативно перебудуватися, переорієнтувати виробничі потужності і налагодити економічно ефективне виробництво нових продуктів, що відповідають запитам споживачів; • інформаційна. Відображає інформаційну оснащеність (забезпеченість) підприємства, ступінь повноти, точності і суперечливості інформації необхідної для прийняття ефективних інноваційних рішень; • інтерфейсна. Характеризує можливість приведення у відповідність і узгодження різноспрямованих інтересів суб’єктів інноваційного процесу: розробників інновацій; виробників нових товарів; інвесторів, постачальників вихідних сировини, матеріалів і комплектуючих; торгових і збутових посередників; споживачів; суспільство у цілому тощо; • науково-дослідна. Характеризує наявність заділу результатів науково-дослід¬них робіт достатнього для генерації нових знань, здатність проведення досліджень з метою перевірки ідей новацій і можливості використання новацій у виробництві нової продукції.

ІI Методологічні аспекти планування результату інноваційної діяльності

1 Методичні підходи до планування результатів інноваційної діяльності

В світовій практиці основним методом, що використовується при плануванні інноваційній діяльності є програмно-цільовий. Він реалізується шляхом розробки науково-технічних програм. Виділяється два види програм:

1. цільові комплексні науково-технічні програми, реалізація яких в найближчий час може дати значний ефект;

2. програми по вирішенню найважливіших науково-технічних проблем.

Завдання по розробці і реалізації найважливіших науково-технічних програм входить в склад державного замовлення. Встановлюються ліміти ресурсів для його виконання.

В Україні, наприклад, розроблено ряд програм, реалізації яких приділяється особливе значення. Серед них слід виділити: програми “Машинобудування”, “Енергія”, “Інформатизація”, “Технології”, “Нові матеріали”, “Біотехнологія”.

Посилення у сучасній економіці ролі інновацій як чинника стратегічного розвитку господарюючих суб'єків обумовлює необхідність безперервного залучення інновацій у їхню діяльність. Важливого значення набуває стратегічне планування діяльності підприємства, яке має вестися з урахуванням можливості здобуття конкурентних переваг на основі створення чи залучення та реалізації інновацій. Напрямки інноваційних зусиль мають визначатися і уточнюватися у ході всіх етапів стратегічного планування залежно від того, якими прогнозуються ситуаційні чинники господарського мікро- та макрооточення і з урахуванням його внутрішнього потенціалу. Основні труднощі вітчизняних підприємств при розробці стратегічних планів полягають у необхідності планування високої мінливості зовнішнього середовища, що обумовлено складністю розвитку сучасної економіки. Відсутність достовірної і повної інформації про стан ринку та недосконалість аналітичних інструментів для оцінки тенденцій його розвитку призводить до переважання на більшості підприємств реактивного підходу у стратегічному плануванні, що не формує їх ефективної стратегічної поведінки, особливо у сфері управління інноваціями.

Інноваційна стратегія має бути складовою базової, загальної, стратегії підприємства; вона має формуватися з огляду на ту роль, яку повинні відігравати інновації у досягненні його стратегічних цілей. Пріоритетними для підприємства є ті інновації, необхідність яких підтверджують результати маркетингових досліджень. Це пояснюється великою залежністю здатності підприємства реалізувати на ньому продукт своєї діяльності від того, наскільки точно враховані вимоги ринку при його створенні. Дослідження маркетингових факторів розвитку підприємства має дати відповідь на запитання: який товар із тієї сфери, в якій працює підприємство, може бути сприйнятий споживачами позитивно. Для цього, перш за все, необхідно визначити найважливіші, з точки зору новизни, характеристики товару і оцінити потенційні можливості підприємства щодо їх досягнення.

Узагальнення існуючих підходів до класифікації інновацій дає можливість алгоритмізувати процес попередньої оцінки комерційної привабливості інноваційної ідеї з погляду ринкових перспектив, стратегічних цілей і внутрішніх технологічних можливостей підприємства, який може бути покладений в основу прийняття рішень щодо вибору ним типу інноваційної стратегії. Проблема неналежного фінансового забезпечення інноваційних процесів знижує можливості вітчизняних підприємств створювати чи залучати інновації та їх реалізовувати, обмежує їх інноваційні можливості, зосереджуючи інноваційний пошук здебільшого у сфері розробки нових товарів.

Аналіз підходів до оцінки інноваційного потенціалу підприємства обумовлює потребу в уточненні як самого терміну, так і у визначенні тих елементів, що дають змогу його оцінювати. Запропоновано визначати інноваційний потенціал (ІП) як міру налаштованості підприємства на нововведення, ступінь сприйнятливості його до змін, міру розуміння персоналом підприємства необхідності інноваційного пошуку і готовності до його систематичного проведення. З огляду на це рекомендується планувати й оцінювати рівень ІП за тими елементами внутрішнього середовища підприємства, які обумовлюють його готовність і здатність до змін. Вони формуються у процесі становлення, функціонування і розвитку підприємства і, з одного боку, відбивають його існуючі можливості, накопичені в ході цього процесу, а з іншого – актуалізують нові можливості, обумовлені синергічним ефектом співпраці його структурних елементів.

Першочергові зусилля вищого менеджменту підприємства щодо вдосконалення системи стратегічного планування інноваційної діяльності мають знаходитись у сфері формування інноваційної політики. Шляхом дослідження особливостей інноваційної політики суб’єкта господарювання необхідно розглядати її як форму стратегічного управління, що формує цілі і умови здійснення ним інноваційної діяльності, спрямованої на забезпечення його конкурентоспроможності і оптимальне використання наявного виробничого потенціалу.

2 Показники результатів інноваційної діяльності

Практичне використання наукового, науково-технічного, інтелектуального результату є сутністю інноваційної діяльності, компонентами якої є новації, інвестиції та час, що потрібні для перетворення новацій у нововведення, та інновації (самі нововведення). Більш широким за змістом є інноваційний процес, який охоплює інноваційну діяльність, етапи життєвого циклу інновацій, фінансування нових розробок. Отже, інноваційний процес полягає в одержанні та комерціалізації прогресивних техніко-технологічних та соціально-економічних розробок.

Аналіз інноваційної діяльності здійснюється за окремими групами показників: • показники, які характеризують установи, що займаються інноваційною діяльністю; • показники результатів інноваційної діяльності; • показники використання результатів інноваційної діяльності; • показники ефекту від інноваційної діяльності.

Аналіз установ, що займаються інноваційною діяльністю, проводиться у такій послідовності: 1. визначається кількість академічних інститутів, науково-дослідних організацій, вищих навчальних закладів, науково-дослідних підрозділів великих підприємств, лабораторій тощо, які займаються інноваційною діяльністю; 2. кількість таких установ дається по роках, розраховується по роках, розраховується їх абсолютна та відносна зміна; визначається кількість зайнятих науковою, науково-технічною діяльністю, дослідно-конструкторськими розробками окремо по кожному виду зазначених вище установ; 3. обчислюється по роках абсолютна зміна та темпи зростання зайнятих інноваційною діяльністю; 4. аналізується загальний обсяг витрат на інноваційну діяльність, у тому числі по окремих джерелах і в динаміці по роках.

Показники результатів інноваційної діяльності охоплюють: • обсяги науково-дослідної, науково-технічної діяльності, проектно-конструкторських робіт; • обсяги виготовлення дослідних зразків; • обсяги науково-технічних послуг. Зазначені показники наводяться: всього, по окремих джерелах фінансування, по роках, їх зміна абсолютна та в динаміці. До показників використання результатів інноваційної діяльності належать: • кількість найменувань нових видів продукції по роках; • частка нових видів продукції у загальному її обсязі по роках; • конкурентоспроможність продукції на внутрішньому і світовому ринках; • ступінь прогресивності технологій; • обсяг робіт з технічного вдосконалення виробництва, їх абсолютна та відносна зміна по роках; • економічні результати: приріст прибутку внаслідок впровадження результатів інноваційної діяльності, зниження ресурсомісткості продукції тощо, які розраховуються по роках, визначається їх абсолютна та відносна зміна.

Ефект від інноваційної діяльності визначається за такими показниками: • комерційний (фінансовий) ефект; • бюджетний ефект; • загальноекономічний ефект. Комерційний ефект відбиває фінансові наслідки реалізації результатів інноваційної діяльності для її безпосередніх учасників. Розраховується як різниця між фінансовими результатами і витратами та може бути позитивним чи негативним.

Бюджетний ефект характеризує фінансові наслідки реалізації результатів інноваційної діяльності для державного та місцевих бюджетів. Він оцінюється як різниця між доходами від інноваційної діяльності і видатками відповідного бюджету на її здійснення. Загальноекономічний ефект визначає результати інноваційної діяльності для всієї національної економіки, регіонів та галузей і характеризується показниками: виручка від реалізації на зовнішньому та внутрішньому ринках інноваційного продукту; виручка від продажу ліцензій, ноу-хау, програмного забезпечення; соціальні та екологічні наслідки; надходження від імпортного мита; кредити іноземних держав, банків і фірм тощо. До складу витрат входять необхідні для забезпечення інноваційної діяльності витрати всіх її учасників на рівні національної економіки, регіону, галузі.

Аналіз інвестиційної діяльності здійснюється з метою виявлення, наскільки сприятливим є інвестиційний клімат у країні, які саме джерела фінансування задіяні й наскільки ефективно вони використовуються, чи забезпечені ресурсами структурні зрушення в економіці. Інвестиції класифікуються за різними ознаками. Вирізняють: фінансові, реальні, інноваційні, інтелектуальні інвестиції; прямі та портфельні інвестиції; коротко-, середньо-, довгострокові інвестиції. Фінансування інвестицій здійснюється із внутрішніх та зовнішніх джерел, які за формою власності поділяються на централізовані, децентралізовані та іноземні. Зменшення частки бюджетних коштів та збільшення частки кредитів банків і власних коштів підприємств у джерелах фінансування інвестиційної діяльності свідчить про їх відповідність механізмам ринкової економіки.

Під час аналізу інвестиційної діяльності важливо зіставляти темпи зростання інвестицій в основний капітал і темпи зростання ВВП, забезпечуючи випереджальні темпи зростання інвестицій. Нераціональне використання інвестицій призводить до заморожування виробничих ресурсів і скорочення обсягів національного виробництва. Вирізняють галузеву, територіальну, відтворювальну, технологічну структури капіталовкладень. Галузева структура визначає темпи НТП, ефективність функціонування економіки і вважається прогресивною, якщо абсолютно і відносно збільшуються капіталовкладення у розвиток провідних галузей.

Відтворювальна структура капіталовкладень впливає на технологічну, але остання має вирішальне значення для ефективного функціонування економіки. У світовій практиці поширеним є підхід до оцінки ефективності капіталовкладень з урахуванням фактора часу. Він полягає у порівнянні дисконтованих доходів і капітальних витрат та показує доцільність останніх, якщо вони менші, ніж доходи. Найбільш відомими є методи чистої теперішньої вартості (NPV) та внутрішньої норми дохідності (IRR). Оцінка інвестиційної привабливості галузей і регіонів здійснюється за узагальнюючими та аналітичними показниками. Кожний регіон по кожному узагальнюючому показнику отримує певний середній рейтинг, після чого розраховується інтегральний показник оцінки пріоритетності регіону. Інвестиційно привабливим буде регіон, інтегральний показник якого має найбільше значення.

Висновки

Таким чином, Для виявлення закономірностей та тенденцій управління інноваційною діяльністю на підприємствах методологічною основною мають бути наступні методи і принципи фундаментальної методології:

1. Діалектичним методом досліджувалась економічна природа категорій “стратегічне планування”, "інноваційний потенціал підприємства"; “інноваційна політика підприємства”; методами статистичного аналізу, узагальнення та порівняння визначались основні тенденції динаміки економічних показників та показників інноваційної активності підприємств;

Системний та комплексний аналіз, ситуаційний підхід, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, економічний аналіз, групування, графічне моделювання, експертна оцінка, аналогії та структуризації цілей, SWOT-аналіз, соціологічні опитування, ранжирування.

Загальнонаукова методологія представлена такими методами системного та процесного підходів, будуть розроблені методику формування інноваційної політики підприємства у контексті його стратегії, здійснено проектування організаційних форм планування та реалізації інновацій.

Теоретичне значення дослідження передбачається поглибленні у аналізу проблем підвищенні ефективності планування результатів інноваційного потенціалу на сучасних підприємствах. Практичне значення одержаних результатів полягає передбачається вдосконаленні стратегічного планування інноваційної діяльності виробничих підприємств завдяки використанню збалансованої системи показників, що забезпечує зв’язок інноваційних завдань служб та підрозділів підприємства із загальнокорпоративною стратегію і створює їх єдину спрямованість на досягнення результатів інноваційної діяльності .

Статистика	Реклама