Автобіографія

Якою б великою не була людина, її життя починається так само, як і у всіх, з народження. Моє народження трапилося взимку. З розповідей очевидців в один з найлютіших, але в той же час сонячних днів того року. А саме 1 лютого 1986. Вулицями блукала перебудова, люди спокійно вдихали ще незбагачене Чорнобилем повітря, а я видав свій перший крик в першій міській лікарні міста Донецька, УРСР. Я сам того не пам'ятаю, але ж всі так роблять, так належить. Мій тато, коли почув про моє народження, на мить втратив дар мови, напевно, приємно було, але про це я дізнався пізніше, коли навчився розуміти і говорити, і мені теж стало приємно.

Дитиною я був спокійною, багато спав і їв. Потім мене віддали в дитячий садок, роки в два, там я мало їв, кричав і вимагав повернути маму, маму повертали надвечір, а зранку знову забирали, я втратив у вазі і з тих пір так і не набрав.

Дитинство моє в цілому мені сподобалося. Навіть ще від одного б не відмовився, ось запропонуй мені – і узяв би. Хай і проходило воно не в найсприятливіші для того, щоб його можна було назвати щасливим часи. Моя батьківщина перестала займати шосту частину планети і почала називатися Україною. Любити я від цього її менше не став, але в армію вже не хотів.

Одного разу мені сказали, що потрібно піти в школу, і я пішов. Школа була особливою, з номером 19 міста Донецька. Незабаром я дізнався, що ходити туди доведеться щодня. Вихована в мені батьками слухняність слухалася і примушувала бути старанним. Взагалі батькам своїм я дуже вдячний. Ось прям тут кажу їм дякую, без них мене б не було.

У школі вивчали німецьку мову, поглиблено з першого класу, тому я поглиблено її не знаю. Як популярно говорити, володію із словником. У другому класі, щоб чимось зайняти надлишок мого вільного часу батьки віддали мене (діти в цьому плані дуже схожі на речі) в ізостудію "Колорит" при ДК імені Горького шахтоуправління імені Засядько. Спочатку захоплення ніякого не було, навіть персональні мольберти і пахучі коробки з медовими фарбами не надихали. Але вже через пару тижнів я втягнувся, і відтягнути мене було неможливо. Керівникові ізостудії Рустамовій Тетяні Анатоліївні я до цих пір вдячний і не тому, що в автобіографії рекомендували всім дякувати, а по справжньому.

Моє вивчення німецького привело в другому класі до ґрунтовного листування з деякою юною німецькою леді (я їй послав 3 листи, вона мені одне), участі в дитячих постановках на яких діти щось невиразне бурмотіли на мові Ґете, широко посміхалися, а їх батьки пускали розчулену сльозу.

У пізніших класах самодіяльність перетекла в русло української літератури. У вишиванках з піснями з шкільного актового залу ми несли в народ культуру нашого народу і твори його письменників. Не скажу, що відрізнявся особливим артистизмом або умінням вникати в сценічні образи, просто не намагався активно від всього цього ухилятися, враховуючи вищесказане, частенько оформляв шкільні газети, малював плакати, за що отримував різні свідоцтва і дипломи, одного разу навіть приз отримав – справжній настінний календар.

Крім того почав помічати в собі прояв неабияких здібностей в математиці, сходив на декілька олімпіад і розчарувався в їх непересічності.

До середини 8-го класу школа мені набридла, і я вирішив піти. Факт абсолютного відходу не прийшовся б батькам до душі, і доводилося обирати між яким-небудь ПТУ і Донецьким технічним колежем, який закінчувала моя сестра. О, в мене ще і сестра є, ну чи не щастя. Різних ПТУ було забагато і, щоб не ускладнювати собі життя я обрав перевірений шлях.

І не помилився. Такого чудового колективу вчителів, однокласників, всіх в цілому мені більше ніде не доводилося зустрічати, навіть на кафедрі обчислювальної техніки і інформатики. Я потрапив в "Б" клас, що спеціалізувався на інформатиці. Надалі це зробить значний вплив на моє життя.

Пару разів на тиждень ближче до вечора в колежських стінах проходили турніри, учні грали з своїми викладачами в карти. Вся це дивність організовувалася місцевим Брідж-клубом, в якому завдяки нашому вчителеві історії Порошину Павлу Івановичеві незабаром опинився я, а також велика частина нашої колезької групи.

У одинадцятому класі від мене було потрібно вибір: куди далі? Вибрав я достатньо швидко, порадників опинилися багато. Серед них можна відзначити вчителя інформатики Федяєву Любов Іванівну, моїх однокласників і д.р. Вибрав я Донецький Національний технічний Університет спеціальність системне програмування, мовляли, що там достатньо важко і цікаво, до того ж переїздити нікуди не треба. Навесні сходив на рейтинги і поступив на бюджет. По закінченню коллежа за особливу допомогу в становленні народної освіти і просто видатні успіхи в навчанні був обдарований срібленою медаллю на красивому шнурочку.

Взагалі-то нас обдурили. Може, і не обдурили, а просто забули сказати. Не уточнили, що перед здачею курсових я зможу не спати четверо діб підряд, а кожну сесію моє око буде охоплено нервовим тиком, і я вважатиму, що гірше бути не може. І так кожну сесію. Обчислювальна техніка (далі ВТ) ковзає по гранях людських можливостей і спрямовує їх до плюс нескінченність.

Як ні парадоксально, але окрім навчання я ще багато чого встиг зробити. На першому курсі вирішив прийняти участь в КВН, шефство над нами узяли Втшникі четверокурсникі, вони хотіли, щоб ми, нарешті, поклали існуючій ворожнечі між ВТ і ПО, пили багато горілки, іноді жартували, пішло, але смішно. Так і не дочекавшись першого нашого виступу, я звідти пішов, пошкодувавши свою печінку. Другий курс пройшов в адаптації і надії, що може, буде краще (кожен семестр нам говорили, що цей найважчий і далі легше).

На третьому курсі колезький друг потягнув мене в «національний» (ДОННУ), там окрім великої кількості симпатичних дівчат існував клуб ЧГК. Абревіатура, на мій подив, розшифровувалася не "Че - герой Куби", а "Що? Де? Коли?". У даному клубі інтелектуальних ігор я пограв семестр, потім наша команда з технічних причин розпалася.

Курсі на третьому я усвідомив перевагу свого студентського квитка при покупці квитків залізничних і з того часу не оминаю можливості поїхати на який-небудь новий простір нашої неосяжної Батьківщини.

Вже на п'ятому курсі я дізнався про існування в нашому університеті Польського Технічного Відділення (9ый корпусу, 3ий поверху, якщо кому цікаво). Так я почав учити польський, до цих пір продовжую і не жалію, приходите і вас, може, навчать і до Польщі звозять.

Так, до речі, науковим Керівником я вибрав старшого викладача Шевченка Ольгу Георгіївну, а тема моєї магістерської роботи звучить приблизно так "Розробка альтернативного менеджера жорстких дисків для ОС Windows". Ближчої теми серцю системного програміста і придумати складно.

Якщо говорити про побажання на майбутнє, то я собі бажаю щастя і здоров'я. Хотілося б поїздити Європою і світом. Стосовно кар'єри, то, здається, вона потрібна, проте не бездумна, така, що займає весь час і думки. Для мене більш важливо, щоб справа, якою я займаюся, захоплювала, була дійсно цікавою, і я міг проявити себе в ній.