«Правило дев`ятки»(а точніше — «виняток дев`ятки») вимагає писати в запозичених загальних назвах після д, т, з, с, ц, ж, ш, ч, р, перед наступними приголосними, букву «и” на місці «і»: сигнал, динамо, принтер і т. д. — а не сігнал, дінамо, прінтер, як вимагає першоджерело. Внесли це «правило» в українську мову 1913 року С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнер, які складали свою «Граматику української мови» у Відні — на замовлення і кошти цісарського уряду — і «запозичили» його з польського правопису 1. Як зазначає дослідник історії українського правопису А. Москаленко 2, «Смаль-Стоцький... виступав проти загальновіломого та загальновизнаного твердження, що основою української літературної мови є норми південно-східного українського наріччя».
Для київсько-полтавського діалекту, що ліг в основу літературної української мови, властиві зм`якшена вимова і звук [і]. Це відчутно навіть у порівнянні з російською вимовою: дірка — дырка, комарі — комары, різниця — разница, шість — шесть, скажіть — скажите, тільки — только, підіграти — подыграть, розігнати — разогнать, безідейний — безыдейный. На відміну від російської, в українському суфіксі -ськ- звук [с] м`який. А народна вимова часто змінює [и] на [і]: Ничипір — Чіпка, Димитрій — Діма, Михайло — Міша.
Виникнення в процесі розвитку української мови дієзного звука [і] (після того, як колишня «и» стала прочитуватися твердо) свідчить про її об`єктивну потребу в ньому та перспективну спрямованість на скорочення немилозвучної твердої вимови.
На жаль, поки що немає надійних фонетичних досліджень цього питання — адже звукоаналізом займалися досі виключно мовознавці, тоді як такі експерименти з дослідження звукових спектрів мали б проводити фахівці, тобто фізики.
Так, науково необґрунтованим є поняття «резонаторів» та пов`язаних із ними формант [3]. Справді формантні частоти 300 Hz потребують мінімального (півхвильового) резонатора близько півметра довжиною. Хіба ми говоримо кишками? Частоті 2000 Hz відповідає мінімальний резонатор близько 8 см — це відстань від горла до підборіддя. То хіба язик не бере участі в мовленні? Тому й поняття про «тональність» не узгоджується з дійсним станом речей. Показовою хибою такого довільного трактування звуків є те, що в класифікації «відстані» між приголосними однієї групи виявилися більшими, ніж між приголосними різних груп.
Та й артикуляція українського [и] досліджена ще недостатньо. поки мовознавці мудрують про ступінь піднесеності та про передність, практика подає зовсім інші приклади. Так, теорія співу вимагає виголошувати звуки так, щоб у ротовій порожнині утворювався якнайбільший об`єм — інакше, не буде повноцінного звучання. Ось чому співаки (також актори та диктори) артикулюють [и] як алофон заднього ряду. І така «задність» відображає історичну спорідненість українського [и] з латинським [u] (звук [у]): миша — mus (лат.), ти — tu (італ.). Таким чином, не тільки походження (з давньослов`янських [u] — переднього ряду — та ы — заднього ряду), а й сучасна вимова є підставою віднести український [и] до умовно середнього ряду — аналогічно [4].
З іншого боку, в процесі розвитку мови українська буква «і» стала варіюватися: прочитуватися з різним піднесенням і давати різну дієзність — в залежності від її місця , від швидкості мовлення, від діалекту та від інших чинників. Наприклад, деякі носії мови прочитують «і» дуже близько до «и» — тобто майже недієзно — у таких словах як «депутатів», «хотів», «закладів», «потім», «певні» тощо. Отже, цей звук має широкий діапазон алофонів, що покриває всі варіанти вимови цього звука в інших мовах.
А коли йде мова про твердість чи м`якість приголосних фонем, не слід забувати, що наступний голосний істотно впливає на попередній приголосний 4 — тому штучно їх розривати не можна.
Зауважимо, що можливість прочитувати приголо[і] свідчить на користь того, щоб вважати /і/ та /и/ різними фонемами.
Звуки [і] та [и] розрізняються не лише в кількох слов`янських мовах, а й у турецькій, ромській, еллінській (грецькій) 5 та ряді інших мов.
Таким чином, тенденція графічної заміни «і» на «и» фактично є кроком назад, оскільки «етимологізує» правопис на шкоду основній засаді української мови — фонетичності. Більше того, такий історичний «реверс» неминуче накидає російське написання: Аргентина, Братислава, Сингапур, Мадрид — та російську вимову (ж, ш, ц читаються твердо): Вірджинія, Вашингтон, Цицерон. Ось чому і тепер актуальні слова І. Франка [6]: «Українці російські, привикши до російської мови і російського виговору букв, писали по-українськи завсігди з оглядом на цей виговір .., щоб при російському виголошуванню букв виходило вірно українське слово».
Недоречності позиційного розрізнення «і» та «и» також очевидні. Насамперед, фонетичний зв`язок між голосною та наступною приголосною нехтовно малий 5 — тому немає й підстав замінювати «і» на «и» перед частиною приголосних: таксі — таксист.
Що ж стосується виділення особливої групи приголосних, то в процесі становлення та розвитку української мови стверднення приголосних «дев`ятки» не відбувалося 1 — та й у сучасній мові вони пом`якшуються не рідше від інших 7. Отож, як зазаначив І. Огієнко, «цей польський спосіб писання по одних приголосних у, а по других — і, не має під собою жадного мійного наукового грунту» [1].
Недаремно мова довгі роки не приймала (і не приймає) чужого їй «правила». Ані М. Грушевський, ані укладачі фахових словників періоду «українізації» (1918—1932) його не дотримуються і пишуть: теріторія, дінаміка, цітрустощо 1. Носії ж сучасної мовиохоче вживають форми «казіно”, «ділер», «стріп-бар» як більш природні. Тай у справді, слово «ділер» і «діло» — однокореневі.
«Українська радянська енциклопедія» (УРЕ) подає величезнукількість термінів, що традиційно пишуться з «і», зокрема: сівапітек, сіда, сінди, сірхакпха, сіті. І таке вживання української «і» на місці «і» латинської тим більш доцільне, що дозволяє розрізняти «псевдоомоніми» різного походження крік (висохле річище) — крик, прімус(предмет) — примус, рібо- (перша частинаназви кислоти) — рибокомбінам.
«Виняток дев`ятки» просто незастосовний у тих запозиченнях, де відбулася заміна «е» на «и»: артіль, цісар, Лаврін тощо. Неможливо його дотриматися і в загальних назвах , похідних від абревіатур: стіфівець (від «СТІФ»). Цілком природно, що і складені слова пишуться тільки з «і»: безінерційний, безінформаційний, пресінформ, квазістаціонарний, зігнорувати, педінститут, будіндустрія. (Але й тут є винятки: дихлоретан, диграф.) Незручність «дев`ятки» виявляється ще й у тому, що нефахівцеві часто буває важко розділити слово на такі складові: джіу-джітсу, «Пепсікола», адідасівський, сідіром (CD-ROM), маріхуана.
Показово, що цей немилозвучний і полонізаторський «виняток дев`ятки» почали активно вживати лише після сумнозвісних репресій 30-х рр. — адже він потужно сприяв витісненню української букви «і», насаджуючи тим самим російські написання та вимову. А це чудово вкладалося в ідею «злиття мов і націй». Ось чому ми з тривогою ставимося до будь-яких намірів розширити сферу застосування «правила дев`ятки» [8].
І, як це часто трапляється, нищення самобутності української мови (передусім, її фонетичних засад) дбайливо прикривається гучною «ультрапатріотичною» фразою. На жаль, в Україні так і не знайшлося відповідальних осіб, які змогли б протистоятицьому навальному натискові «диялекету» — незважаючи навіть на застереження відомих мовознавців, зокрема, Святослава Караванського [9].
І четверте видання «Українського правопису» подекуди більше скидається на правопис польський (з російським акцентом). Так, на стор. 101—102надибуємо приклади, переписані прямісінько з польського словника: Аргентина (Argentyna), Мадрид Madryt), Мексика (Meksyk), Сардинія (Sardynia), Сицилія (Sycylia), Скандинавія (Skandynavia), Сирія (Syria), Тибет (Tybet), Вашингтон (Waszyngton). Чим виправдати таке ускладнення правопису? Скидається на те, що укладачі 4-го видання більше переймалися підлаштовуванням під польський правопис, а не закономірностями розвитку української мови та звучанням першоджерела. Між іншим ,ті ж поляки записують назви Chicago, Chile, Singapur, Tirana згідно з першоджерелом. А наші «патрійотичні грамотії”» тут їх «переплюнули», замінивши «і» на «и». Все ж ми трохи незалежні! (?)
Що ж стосується термінів, які традиційно писали з «і» — фортіссімо, бравіссімо тощо, — то від заміни «і» на «и» вони не лише набули «російського» вигляду, а й втратили виразність, притаманні мові-першоджерелу. Млявість і нудоту приносять «брависимо» з «фортисимо». Де тут італійська експресія й темперамент? А якої величезної переробки потребуватиме УРЕ...
Отже, «правило дев`ятки»:
Без сумніву, треба дотримуватися чинного правопису. Але, як бачимо, подібні заплутані «правила» часто ставлять складні питання навіть перед мудрими й досвідченими вченими мужами. Тому, поспівчуваймо учням...