ПРИРОДООХОРОННІ ТЕРИТОРІЇ У СТРУКТУРІ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Воровка В.П. кандидат географічних наук

Джерело: http://conference.mdpu.org.ua/viewtopic.php

Актуальність наукового дослідження структури приро­доохоронних територій та їх місця і ролі у природно-ре­сурсному потенціалі території витікає з їх особливої цінності як середовищеформуючих та природовідтворюючих природ­них комплексів, з високим рівнем ландшафтного та біологіч­ного різноманіття, властивостями відновного функціону­вання. Природних територій, незмінених або мало змінених антропогенною діяльність на півдні України залишилося дуже мало і більшість з них охороняється законодавчо (указами, ак­тами і постановами). Однак фактично у більшості випадків природоохоронний статус територій порушується землевлас­никами і землекористувачами, що призводить до порушення їх природного функціонування і зміни властивостей.
У зв'язку з цим ми перед собою поставили за мету дос­лідження різноманіття природоохоронних територій, їх сучас­ного стану, ролі і значення у структурі природно-ресурсного потенціалу території.
Загальний результат наукового дослідження за індиві­дуальним розділом трирічної наукової теми викладений у иигляді узагальнюючої статті, представленій нижче. В ній узагальнена компонентна структура природно-ресурсного по­тенціалу території, обґрунтована необхідність внесення до компонентно!' структури екологічного ресурсу, проаналізо­вана структура природно-заповідного фонду області та особ­ливості її просторово-часового формування і розвитку, визна­чені перспективи подальшого розвитку природно-заповідного фонду Запорізької області; дана характеристика особливого типу природоохоронних територій - водоохоронних зон і прибережних захисних смуг. До складу природоохоронних територій відносяться також ліси 1-ї групи, але дана категорія нами не розглядалася.
На основі визначення поняття природно-ресурсного потенціалу території та аналізу досліджень його структури, можемо зробити висновок, що природно-ресурсний потенціал території виявляється у сукупній продуктивності її природних ресурсів як засобів виробництва і предметів споживання, що визначаються їх суспільною споживчою вартістю.
Компонентну структуру природно-ресурсного потен­ціалу, за дослідженнями В.П. Руденка, складають земельно-ресурсний, мшерально-ресурсний, водно-ресурсний, природ­но-рекреаційний, фауністичний, лісово-ресурсний потенціа­ли. Безперечно, ці компоненти є визначальними при обчис­ленні значень ПРП регіону. Однак слід звернути увагу на відносно новий компонент природно-ресурсного потенціалу -екологічні ресурси, який набуває дедалі більшого значення у зв'язку з погіршенням екологічної ситуації та зменшенням обсягу сприятливого для життя живих організмів (і людини в тому числі) природного довкілля. Відповідним чином має бути здійснена його вартісна оцінка, чого не було раніше. Адже умови, в яких живе, працює і відпочиває людина, мають велике значення у відновленні працездатності та збереженні здоров'я. Так, чисте повітря має бути і є ресурсом, особливо у межах забруднених територій, оскільки відновлює і зберігає функціональність дихальної та інших систем людини; гриби і ягоди також є ресурсом, бо людина забезпечує з їх допомогою потребу у певних мікроелементах, вітамінах та інших речовинах; естетична привабливість території також має бути ресурсом, оскільки заспокоює нервову систему людини, сприяючи більш швидкому відновленню організму. Так само чиста вода як ресурс сприяє більш швидкому відновленню та ефективному функціонуванню травної, кровоносної та виві­дної систем організму, покращуючи загальний стан здоров'я людини.
Звичайно, вищевказаними екологічними ресурсами нас можуть забезпечувати генератори чистого повітря, водні очисні споруди, тепличні господарства і т.п., однак вони вимагають значних капіталовкладень і підтримки з боку лю­дини, тим самим збільшуючи собівартість готової продукції. Крім того, естетичну привабливість природної території не за­мінить жоден механізм, пристрій тощо.
Таким чином екологічний ресурс притаманний при­родному середовищу, яке завдяки функціональній здатності через процеси стійкості, саморегуляції, самовідновлення та стабілізації середовища відновлювати свій похідний еколо­гічний стан. У зв'язку з цим збереження і відновлення при­родних територій, спотворених і в багатьох випадках знище­них господарською діяльністю, є пріоритетним напрямом наукової і конструктивної діяльності в сучасній сфері геогра­фічних та екологічних досліджень. До природоохоронних те­риторій належать території та об'єкти природно-заповідного фонду, водоохоронні зони з прибережними захисними сму­гами, зелені зони міст і населених пунктів, ліси 1-ї групи (лісосмуги прияружні і прибалочні, між польові тощо). Природно-заповідний фонд Запорізької області Створення та просторова організація об'єктів і територій природно-заповідного фонду спрямована на максимальне збе­реження у відносно незміненому стані природно-територіаль­них комплексів або їх окремих компонентів як природної спадщини для наступних поколінь та з метою відтворення їх похідного екологічного стану.
До складу природно-заповідного фонду, у відповідності до екологічного законодавства України, входять наступні ка­тегорії природоохоронних об'єктів і територій: природні за­повідники, національні природні парки, заказники загально­державного і місцевого значення, регіональні ландшафтні парки, пам'ятки природи загальнодержавного і місцевого зна­чення, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загально­державного і місцевого значення, зоологічні парки місцевого значення, ботанічні сади, дендрологічні парки і заповідні уро­чища [2].
Природні заповідники організуються з метою збереження у природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних компонентів з усією сукупністю їх компонентів, дослідження природних процесів і явищ, що відбуваються в них, ефективного використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, координація та проведення наукових досліджень в регіонах. На території природних заповідників забороняється будь-яка господарська діяльність і т.п.: будівництво споруд, ліній електропередач, геологічні розвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення ґрунтового покриву, збір лікарських рослин, квітів, знищення звірів і птахів та ін., мис­ливство, рибалка.
Національний природний парк є природоохоронною те­риторією, рекреаційною, культурно-освітньою та дослід­ницькою організацією загальнодержавного значення. Він утворюється з метою збереження, відновлення та ефек­тивного функціонування природних комплексів і територій, що мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність. Ділянки землі, її надр і водні простори з усіма природними об'єктами, що знаходяться у їх межах, вилучаються з господарського використання і передаються державному природному націо­нальному парку, територія якого може включати й інші типи природокористування.
Заказниками об'являються природні території або аква­торії з метою збереження і відновлення природних комплек­сів чи їх окремих компонентів, а також для підтримання за­гального екологічного балансу. Перш за все вони органі­зуються у межах територій, де зустрічаються рідкісні види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України. Зазначенням поділяються на заказники загальнодержавні і місцеві. Створення заказників не супроводжується відчуженням земельних ділянок чи об'єктів від їх господарів чи земле­користувачів.
Лам 'ятками природи об'являються території або окремі природні об'єкти, що мають важливе наукове, природоохо­ронне та естетичне значення з метою збереження їх у при­родному стані. За значенням поділяються на загально­державні і місцеві.
Ботанічні сади організуються з метою збереження, дос­лідження та збагачення у спеціально створених умовах різно­манітних рослин для їх найбільш ефективного господарського використання. Земельні ділянки передаються державним ботанічним садам у безстрокове користування.
Зоологічні парки організовуються з метою збереження, дослідження у спеціальних умовах дикої фауни, а також для ііавчально-просвітницької, пізнавальної та науково-дослідної діяльності.
Дендрологічні парки організовуються з метою чбереження, дослідження і збагачення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев, чагарників для їх ефек­тивного наукового, культурного та господарського викорис­тання. Земельні ділянки передаються державним дендро­паркам у безстрокове користування.
Парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва об'являються найвідоміші та найцінніші зразки паркового будівництва з метою їх охорони і використання в естетичних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях. За чиаченням поділяються на загальнодержавні і місцеві.
Регіональні ландшафтні парки організуються з метою чбереження у природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також для забезпечення умов для організованого відпочинку населення.
Заповідні урочища — лісові, степові та інші окремі цілісні ландшафти, які мають наукове, природоохоронне та есте­тичне значення з метою збереження їх у природному стані.
Структуру природно-заповідного фонду Запорізької області складають 8 категорій охоронюваних територій з 10 існуючих в Україні: природні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники загальнодержавного і місцевого значення, пам'ятки природи загальнодержавного і місцевого значення, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного і місцевого значення, зоологічні парки місцевого значення і заповідні урочища. Запорізька область не представлена такими катего­ріями як біосферні заповідники, ботанічні сади і дендро­логічні парки.
Процес формування природно-заповідного фонду Запо­різької області умовно можна розділити на кілька етапів: І етап - з 1960 по 1970 p., II етап - з 1970 по 1980 p., Ill етап - з 1980 по 1990 p., IV - з 1990 по 2000 p., V - з 2000 року по те­перішній час. Вказані періоди відрізняються перш за все типа­ми створюваних природоохоронних територій, про що буде йтися нижче.
Природно-заповідний фонд (ПЗФ) Запорізької області почав формуватися з 29 січня 1960 року, коли вперше у ме­жах області був об'явлений охоронний режим парку-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення ім. М. Горького у Мелітополі. Пізніше, 7.08.1963 p., Постановою Ради Міністрів №1180 було створено пам'ятку природи за­гальнодержавного значення "Кам'яна могила над р. Молоч­ною". У 1964 році Постановою Ради Міністрів України від 08.05.1964 р. №451 було розширено до 100 га у межах області філію Українського степового заповідника "Кам'яні Могили". Коси азовоморського узбережжя охоронялися у межах тери­торії Азово-Сиваського заповідно-мисливського господар­ства. Загалом у період з 1960 по 1970 роки у Запорізькій об­ласті було створено всього 3 території природно-заповідного фонду загальною площею 146 га. Після створення у 1967 році обласного комітету з охорони природи розширення мережі природно-заповідних територій значно прискорилось.
Для періоду з 1970 по 1980 pp. характерною особливістю було те, що охоронного статусу як заказників загально­державного значення Постановою Ради Міністрів України від 28.10.1974 р. №500 набули великі за площею території: Молочний лиман (гідрологічний, 19000 га), "Алтагірський" (зоологічний, 993 га), "Старобердянський" (ландшафтний, 993 га), "Радивонівський" (лісовий, 367 га), "Дніпровські пороги" (геологічний, 1383 га), Великі і Малі Кучугури (орні­тологічний, 400 га). Розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 14.10.1975 №780-Р був проголошений природоохоронний статус кількох пам'яток природи загальнодержавного значен­ня: комплексної - балка Скотовата, ботанічних - балки Баль-чанська та Россоховата, урочище Пристіни, геологічної -"Гранітні скелі".
У цей же період рішеннями Запорізького облвиконкому від 24.05.1979 та 12.12.1979 інтенсивно створювалися ботанічні (переважно вікові дуби та цілинні ділянки), палео­нтологічні і геологічні (виходи на земну поверхню гранітів, могили, пегматитовий кар'єр) пам'ятки природи місцевого значення. У зв'язку з цим кількість об'єктів ПЗФ зростала дуже швидкими темпами. Незважаючи на це, їх індивідуальна площа була дуже малою: наприклад, охоронна ділянка навколо вікового дубу складає в середньому 0,01 га. Загалом до кінця 70-х років природно-заповідний фонд Запорізької області налічував вже 43 об'єкти і території загальною площею 23605 га (Петроченко В.І., 2001).
Третій етап характеризується створенням заповідних територій на основі ландшафтного принципу, який полягає у заповіданні не окремих цінних природних об'єктів, а цілісних природних утворень - ландшафтних комплексів. Особливо це відобразилося на створенні заповідників у межах типових для даного регіону природних ландшафтних комплексів і здійснювалося за принципом "кожній ландшафтній зоні -шповідник". Ландшафтний принцип у створенні заповідних територій залишається актуальним і по сьогоднішній день, що підтверджується великою кількістю наукових публікацій.
Основна сутність ландшафтного підходу полягає у розподілі охоронюваних територій за їх належністю до різних типів ландшафтних комплексів, в зв'язку з чим необхідно розглядати охоронювані території як унікальні, типові, характерні і репрезентативні. У відповідності до цього принципу створювались відносно великі за площею заповідні території. Так, 11.09.1980 р. був створений ландшафтний заказник загальнодержавного значення "Коса Обитічна" площею 8863 га, у 1984 році - ряд ландшафтних заказників місцевого значення ("Лісовий масив" Лисої гори, лісові масиви вздовж берегів Дніпра, "Кам'янка лісова", могила Корсак, ставки з лісонасадженнями навколо, ландшафтні комплекси водосховищ з лісовими насадженнями, Степанів-ська коса, ділянки узбережжя Молочного лиману, балки і ці­линні ділянки, урочища, кучугури). Створювалися також не­великі за площею ботанічні, комплексні та ентомологічні пам'ятки,природи місцевого значення. Загалом до кінця 1990 р. налічувалось 292 території та об'єкти природно-заповід­ного фонду, а період з 1980 по 1990 pp. характеризується най-інтенсивнішим розвитком мережі природно-заповідного фон­ду: так, у Запорізькій області упродовж десятиріччя було створено 249 одиниць ПЗФ - найбільше з вищевказаних періодів.
На початку 90-х років ландшафтний принцип створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду був домінуючим. У відповідності з ним були створені ландшафтні заказники загальнодержавного значення "Сивашик" (2800 га), "Коса Федотова" (1910 га), "Заплава р. Берди" (1417 га), пам'ятка природи загальнодержавного значення "Верхів'я Утлюцького лиману" (280 га) і створений у листопаді 1998 року регіональний ландшафтний парк "Панай" (1025 га).
Початок третього тисячоліття характеризується тим, що створення природно-заповідних територій відбувається не тільки з метою збереження генофонду та унікальних природних комплексів, а перш за все як територій, здатних підтримувати екологічний баланс регіону з метою збереження довкілля як середовища існування людини. Прикладами таких територій світового рівня є ліси Амазонії і Сибіру (легені планети), Антарктида (запаси прісних вод планети) та ін.
У відповідності до цього період з 2000 року характеризується розробкою проекту державної програми створення національної екомережі України, спрямованої на об'єднання існуючих окремих охоронюваних територій у єдину мережу з метою покращення їх структури і функціонування. У листопаді 2000 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України "Про формування єди­ної національної екологічної мережі України" і розроблена відповідна державна програма, реалізацію якої розпочато у 2000 році, а закінчення заплановане на 2015 р.
На початку третього тисячоліття у межах Запорізької області планується створення національного природного пар­ку "Приазовський", який має охопити території Якимівського, Мелітопольського, Приазовського, Приморського і Бердян­ського адміністративних районів на площі понад 130 тисга. Крім того, на 2009 рік заплановано створення національного природного парку "Дніпровська Лука", який об'єднає прилеглі до Дніпра території і частину акваторії Каховського водосховища, в тому числі заповідні об'єкти і території. Станом на 01.01.2006 р. у межах Запорізької області налічу­валося 311 об'єктів і територій природно-заповідного фонду, розташованих на площі понад 54 тис. га, що становить 2,1% під загальної площі області. Незважаючи на велику кількість природоохоронних об'єктів і територій, завдяки чому Запорізька область посідає одне з перших місць в Україні, загальна площа природно-заповідного фонду області дуже мала (21 місце в Україні).
Указом Президента України від 10 лютого 2006 року N 121/2006 на території Василівського району Запорізької області створений національний природний парк "Великий Луг" на площі 16756 гектарів, у тому числі 9324 гектари земель, що вилучаються в установленому порядку та надаються йому у постійне користування (Василівська райдержадмі-ністрація 8939 га і РЛП "Панай" 385 га) та 7432 гектари зе­мель, що включаються до складу зазначеного природного парку без вилучення у Василівської районної державної адмі­ністрації.
На перспективу близько розташовані дрібні об'єкти і те­риторії природно-заповідного фонду мають об'єднуватися у більші за площею території. Створення заповідних територій у майбутньому повинно здійснюватися за ландшафтним принципом, їх площа повинна бути значно більшою, а ланд­шафтна і біологічна репрезентативність - максимальною. їх виділення повинно супроводжуватись зміною структури зе­мельних угідь шляхом вилучення з господарського вико­ристання деградованих земель та їх ренатуралізації.
Перспективним і першочерговим напрямком розвитку заповідної справи є науковий аналіз і ревізія сучасного стану об'єктів і територій природно-заповідного фонду, забез­печення упродовж 2004-2006 років установлення в натурі (на місцевості) та нанесення на відповідних планово-картогра­фічних матеріалах меж територій та об'єктів природно-запо­відного фонду України, визначення програми подальшого розвитку заповідної справи у регіонах, а також виготовлення та видачу природним та біосфершш заповідникам, націо­нальним природним паркам, ботанічним садам, дендро­логічним та зоологічним паркам документів, що посвідчують право на надані їм земельні ділянки [3].
Водоохоронні зони і прибережні захисні смуги
Усі води (водні об'єкти) на території України, відповідно до Водного Кодексу України, є національним надбанням народу України, однією з природних основ його економічного розвитку і соціального добробуту. Водні ресурси забезпе­чують існування людей, тваринного і рослинного світу і є об­меженими та уразливими природними об'єктами.
В умовах нарощування антропогенних навантажень на природне середовище, розвитку суспшьного виробництва і зростання матеріальних потреб виникає необхідність роз­робки і додержання особливих правил користування водними ресурсами, раціонального їх використання та екологічно спрямованого захисту.
Одним із напрямків збереження природи і запобігання де­градації екосистем і водних ресурсів малих річок є створення водоохоронних зон, у межах яких виділяються зони суворого обмеження господарської діяльності - прибережні захисні смуги. Основною метою створення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг є запобігання, обмеження та усунення наслідків забруднення, засмічення та спустошення річок.
Таким чином, до охоронюваних територій, що не мають статусу заповідних, відносяться водоохоронні зони і прибе­режні захисні смуги водойм та морського узбережжя.
Водоохоронні зони Водоохоронні зони, у відповідності до статті 87 Водного кодексу України, призначені "для створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмі­чення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тва­рин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів іа навколо озер, водосховищ і інших водойм". У зв'язку з цим, головною метою створення водоохоронних зон і прибе­режних захисних смуг є попередження забруднення, замулен­ня річок; створення природного біофільтру, який повинен очистити поверхневий стік з прилеглих господарсько освоє­них територій. Особливим їх завданням є функція збереження і а відтворення біорізноманіття водного і навколоводного рос-иинного й тваринного світу та природних заплавних ланд­шафтів.
Згідно статті 79 Водного кодексу України "Класифікація річок України" річки України залежно від водозбірної площі іч басейну поділяються на великі, середні та малі. До малих належать річки з площею водозбору до 2 тис. км2, до середніх належать річки, які мають площу водозбору від 2 до 50 тис. км2 і до великих відносяться річки з площею водозбору понад 50 тис км2.
Водоохоронною зоною вважається територія вздовж русла річки від її витоку до гирла з відповідним властивим для даної місцевості природними рослинними і тваринними комп­лексами, що саме і забезпечить попередження забруднення, засмічення, зменшення коливань стоку річок та виснаження їх водних ресурсів.
Зовнішня межа водоохоронних зон визначається за спеці­ально розробленими проектами. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення в них госпо­дарської діяльності встановлюється Урядом України. Виконавчі місцеві органи зобов'язані доводити до відома населення і зацікавлених організацій рішення щодо меж водо­охоронних зон, а також регламентацію характеру господар­ської діяльності в них. Зі сторони місцевих природоохо­ронних органів повинен здійснюватись контроль за дотриман­ням і виконанням цих рішень.
До складу водоохоронних зон входять заплавні землі, схи­ли понад 5°, що межують із заплавами, а також яри, які безпо­середньо вливаються в річкові долини. Біля витоків річок водоохоронна зона включає усю мережу ярів вище витоку. У водоохоронні зони також повністю включаються осушені зем­лі, поверхневий стік з яких потрапляє до річкової мережі, а також поля ґрунтозахисних сівозмін, розташованих на землях, що межують із заплавами, або крутими схилами річкових до­лин, ярів, поверхневий стік з яких суттєво впливає на режим твердого стоку та санітарний стан малих річок.
До складу водоохоронних зон малих річок повністю вклю­чаються лісові масиви, що межують з річковими долинами, ярами та водоймами, які виконують водоохоронні функції. Якщо водойми розташовані в ярах, то до їх водоохоронних зон включаються схили ярів, що безпосередньо прилягають до водойм, а також схили на відстані не менше 2 км. Якщо у яру розташований каскад ставків, відстань між якими не перевищує 2-5 км, водоохоронну зону слід виділяти в цілому для всього каскаду.
Залежно від конкретних умов у межах водоохоронної зони можуть виділятися ділянки суворого режиму господарювання і ділянки з частковим обмеженням господарської діяльності. До перших відносяться лісові масиви, заплавні водойми, підтоплені землі, яри, що ростуть, береги, що руйнуються та оповзають. До других - балки та улоговини, території можливого зсуву берегів чи схилів, протиерозійні схили, слабопідтоплені землі.
Згідно положень Водного кодексу України, водоохоронна зона є природоохоронною територією, в якій регламентується господарська діяльність. На території водоохоронних зон забороняється використання стійких та сильнодіючих пестицидів, влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ сміття та промислових і комунальних відходів, полів фільтрації, скидання неочищених стічних вод з викорис­танням рельєфу місцевості.
В окремих випадках у водоохоронній зоні може бути дозволено видобування піску і гравію. Але за межами земель водного фонду, на сухій частині прируслової заплави. Ця робота повинна проводитись тільки за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології.
На ширину водоохоронної зони впливає цілий ряд чин­ників, їх межі встановлюються з урахуванням рельєфу місце­вості, затоплення, підтоплення, крутизни берегових схилів, їх експозиції, типів ґрунтів, наявності ерозійних процесів та у відповідності до характеру господарювання в долині.
За розрахунками різних досліджень мінімальна ширина водоохоронних зон повинна бути [4]:
для малої річки - 250 м;
для середньої річки - не менше 500 м з обох боків річки.
У випадку, коли у водоохоронній зоні є схили корінних берегів з крутизною понад 5°, ширина водоохоронної зони подвоюється. Але це все-таки мінімальні, а не оптимальні розміри водоохоронних територій. Встановлено, що опти­мальна величина водоохоронної зони малої річки, що проті­кає в межах листяного лісу (а отже, її долина знаходиться чи не в найкращому у водоохоронному значенні стані) на су­піщаних грунтах з нахилом 2,5° дорівнює 700 м.
Враховуючи значну водоохоронну роль лісів, межі водо­охоронних зон у них не встановлюються.
Зовнішня межа ВЗ прив'язується до наявних контурів сільськогосподарських угідь, шляхів, лісосмуг, меж заплав, терас, бровок схилів, балок та ярів.
Ширина ВЗ на низинних пологих берегах визначається межею підтоплених земель, до якої додається мінімальний розмір протиерозійної смуги (не менше 50 м).
Водоохоронні зони в межах території ерозійної активності (ділянки землі, де утворюються яри, інтенсивно розмиваються береги чи схили, є улоговини, по яких стікають дощові води) чи гірських масивів, крутосхилів, обов'язково має включати усю зону можливої ерозії (тобто, увесь схил чи яр) і додатково збільшуються ще й на протиерозійну смугу шириною 150 м, що відраховується від лінії ерозійної активності або лінії переробки берегу.
Для визначення зовнішньої межі водоохоронної зони необхідно зробити наступні кроки:
а) знайти найбільш віддалену від річки лінію:
максимального повеневого (паводкового) затоплення -рівня води;
берегоруйнування, меандрування;
тимчасово та постійно підтоплених земель;
берегових схилів і сильно еродованих земель.
б) додати до неї ще 150 м [4].
Зовнішня межа водоохоронної зони на землях сільських населених пунктів, землях сільськогосподарського призна­чення, лісового фонду, на територіях лісогосподарських, во­догосподарських, рибогосподарських підприємств, а також на землях інших власників визначається з урахуванням низки інших чинників, зокрема:
- зони санітарної охорони джерел питного водопос­
тачання;
наявності джерел забруднення вод;
існуючих меліоративних систем, каналів, дамб чи доріг тощо.
На території населених пунктів розміри водоохоронних зон, як і прибережних захисних смуг, встановлюються відпо­відно до існуючих на час встановлення конкретних умов забу­дови, але не ближче, ніж 10 м від берега, виходячи з умов експлуатації річки.
Насадження полезахисних та водорегулюючих лісосмуг упоперек схилу, або по горизонталях із заповненням ними улоговин формує сприятливий напрям оранки та забезпечує найповніше затримання схилового стоку. У районах з інтенсивним схиловим стоком в лісосмугах доцільно облад­нувати площинні гайки, переліски або невисокі вали. Глибока зяблева оранка на міжсмугових ділянках, безполицевий обро­біток ґрунту разом із щілюванням сприяють рівномірному затриманню снігу, інтенсивному зволожуванню підґрунтя і різкому зменшенню поверхневого стоку.
Регламентація господарської діяльності в межах водо­охоронних зон має на меті, в першу чергу, захист грунтів від водної та вітрової ерозії. Найбільш ефективним заходом, що запобігає ерозії, є затримання та регулювання схилового стоку на сільськогосподарських угіддях. Цей захід не лише забезпечує вологість ґрунтів, а й збільшує запаси ґрунтових вод. Регламентація господарської діяльності у водоохоронних зонах передбачає диференціацію сівозмін залежно від кру­тизни схилу і ступеня його еродованості. На пологих ділянках схилу рекомендується впроваджувати паропросапні сівозміни
з достатнім насиченням просапними культурами; на схилах до 4 ° - зернову, або зернотрав'яну ґрунтозахисну, а при кру­тизні схилів біля 4-5 ° - трав'яно-зернову.
У водоохоронній зоні не допускаються будь-які роботи з видобутку глини, гравію, піску, граніту тощо. Вони приз­водять не тільки до прямого забруднення довкілля (стічними водами, супутніми шлаками тощо), але можуть викликати перерозподіл ґрунтових вод на значній території, в результаті чого в криницях понижується рівень води.
Оскільки розчинні у воді мінеральні та органічні речовини здатні переміщатися на значні відстані і забруднювати водні об'єкти, то в межах водоохоронної зони не дозволяється застосовувати мінеральні та органічні добрива, а також хімічні засоби боротьби з хворобами і шкідниками сільсько­господарських культур.
Прибережні захисні смуги
Впровадження прибережних захисних смуг має на меті охорону ландшафтів малих річок та інших водних об'єктів, в першу чергу від засмічення та забруднення річища. Крім того, створення прибережних захисних смуг1 сприяє збереженню водності річки. Якщо у водоохоронних зонах господарська діяльність регламентується системою правил водоохоронного землекористування, то в межах прибережних захисних смуг вона суворо обмежується як за обсягом, так і за суттю.
Прибережні захисні смуги входять до складу водоохоронних зон. Згідно Водного кодексу України, затвердженого Постановою Верховної Ради №214/95-ВР від 06.06.1995 р. (зі змінами і доповненнями), ширина прибе­режної захисної смуги встановлюється у залежності від коли­вання рівня води у річці, водозбірної площі басейну і складає: для малих річок, потічків і ставків площею до 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм і ставків площею понад 3 га - 50 м; для великих річок, водосховищ на них і озер - 100 м; для лиманів, морських заток і морського узбережжя - не менше 2 км від меженного урізу води. При збіль­шенні крутизни схилів понад 3° мінімальна ширина прибере­жної захисної смуги подвоюється. У межах існуючих населе­них пунктів ширина встановлюється з врахуванням конкрет­них умов [1].
Згідно статті 89 Водного кодексу України прибережна захисна смуга є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Тому в них заборо­няється [1]:
розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), ведення садівництва та городництва;
зберігання та застосування пестицидів і добрив;
влаштування літніх таборів для худоби;
будівництво будь-яких споруд, у тому числі баз відпо­чинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;
миття і обслуговування транспортних засобів і техніки;
влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо.
Прибережні захисні смуги - територія обмеженої госпо­дарської діяльності. Тут забороняються будь-які роботи, крім влаштування сіножатей та пасік. В них повністю виклю­чається оранка, випасання худоби, створення таборів сільськогосподарських тварин, баз відпочинку та рекреа­ційних об'єктів, стояках транспорту і його миття, будь-яке бу­дівництво, в тому числі і тимчасове.
Іншими словами, прибережні захисні смуги є повністю природоохоронними територіями, а об'єкти, що там знахо­дяться, можуть експлуатуватись тільки в разі, якщо не буде при цьому порушуватися режим прибережної захисної смуги. В іншому випадку, об'єкти, експлуатація та використання яких грунтується на застарілих технологіях, в яких відсутні очисні споруди та з іншими недоліками, які пов'язані з порушенням режиму в прибережній захисній смузі підлягають винесенню їх за межі смуги
Прибережні захисні смуги встановлюються вздовж обох берегів річок та навколо водних об'єктів уздовж урізу води у меженний період. Ширина прибережної захисної смуги визначається типом річок та її фізико-географічним положен­ням і складає для річок:
з площею водозбору понад 50 тис. км2 -100 метрів;
з площею водозбору від 2 до 50 тис.км2, а також ставків з площею понад 3 га - до 50 м.
з площею водозбору до 2 тис. км2, та ставків площею до 3 га
- 25 м. (інформація з урахуванням змін, внесених у Водний
кодекс України у 2002 р.)
Для зарегульованих ділянок річок, а також каналів шири­на прибережної захисної смуги встановлюється проектом у відповідності до характеру використання заплавних земель у кожному конкретному випадку. Наприклад якщо крутизна схилів перевищує 3° мінімальна ширина прибережної захисної смути подвоюється. В межах населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється в залежності від конкретних умов планування і забудови, але обов'язково з застосуванням заходів охорони водного об'єкту від засмі­чення та забруднення води в ньому.
Зовнішньою межею смуги є межа найбільш інтенсивного розвитку несприятливих процесів взаємовпливу річки та бере­гу. Берегові схили з крутизною більше 5°, незалежно від рос­линності, відносяться до території ерозійної активності, включаючи яри, балки, улоговини стоку та належать до території прибережної захисної смуги. У заплавах або на обривистих берегах зовнішня її* межа визначається не ближче, ніж 50 м від бровки берега в напрямку до вододілу. У випадку, коли річка на певній ділянці має кілька рукавів, то прибережна захисна смуга встановлюється по обидва береги річки від крайніх рукавів.
При визначенні розмірів прибережних захисних смуг в кожному конкретному випадку слід враховувати характер руслових процесів і, зокрема, меандрування русла річки. У випадку розвинутого меандрування річища прибережну захисну смугу встановлюють від межі поясу меандрування.
У заплавах або на обривистих берегах зовнішня межа смуги приймається не ближче, ніж 50 м від бровки корінного берегу в напрямку до вододілу. У випадку, коли річка на певній ділянці має кілька рукавів, то вона встановлюється по обох берегах річки від крайніх рукавів.
В населених пунктах на присадибних земельних ділянках, які прилягають до водних об'єктів прибережна захисна смуга встановлюється шириною не менше 10 м від урізу води, який відповідає нормальному підпертому рівню водоймища. Якщо водний об'єкт використовується як джерело питного водопостачання, прибережна смуга включається до складу зони санітарної охорони. При новому землевідведенні чи забудові мають дотримуватися встановлені розміри прибережної смуги.
Максимальну ширину прибережної захисної смуги встановлюють для річок, що використовуються для господарського і питного водопостачання. На таких річках особливе значення відіграє смуга в місцях їх витоків, тому тут вона повинна мати найбільшу ширину. Для таких річок в межах водоохоронних зон виділяють ще і зони санітарної охорони. Розміри і площі таких зон визначаються місцевими виконавчими органами за погодженням з державними органами санітарного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології. У зв'язку з цим ділянки лісів, боліт, чагарників, луків та інших природних угідь, що не використовуються в господарських цілях, але знаходяться за межами розмірів смуги, як правило, включаються до їх складу.
Склад насаджень в межах прибережної захисної смуги визначається характером формування схилового стоку та розвитком ерозійних процесів на прилеглих землях. З усіх видів рослинності, як з точки зору акумуляції наносів, так і з точки зору позитивного впливу на якість води, найефек­тивніші кількаярусні деревно-чагарникові насадження. До­слідженнями встановлено, що лісосмуги шириною 30-45 м крім затримання завислих частинок, зменшують вміст аміаку у поверхневому стоці у 1,5-2 рази і настільки ж зменшують бактеріальне забруднення. Крім того, поліпшуючи умови те­риторії, насадження сприяють розвитку тваринного біорізно-маніття.
Лісові насадження створюють за рахунок швидкорослих господарсько-цінних порід, шляхом висаджування стандартних саджанців, вкорінених і не вкорінених живців. Одним із способів, який можна рекомендувати для створення смуг, є посадки верби (деревних і чагарникових видів) чи інших вологолюбних порід шляхом забивання кілків на глибину залягання ґрунтових вод.
На схилах русел від урізу води до бровки висаджують верболіз. Далі можна висаджувати два ряди калини, або горобини. Далі, до межі смуги, як правило, висаджують дере­вні породи. Для захисту берегової зони від розмивання най­більш доцільним є створення кам'яних гряд. Бетонні кріплен­ня берегів малих річок, як показала практика, виявилися недо­цільними: Вони допускаються лише на деяких ділянках. Із де­ревних порід для насадження можна рекомендувати вербу, бе­резу, вільху, тополю, іноді дуба, липу, сосну. На дні улоговин, ярів та виярків, які впадають у річки, обов'язково влашто­вують мулофільтри з насаджень чагарникових порід, та про­водять залуження на відстань не менше 150 метрів від русла річки. Сіянці дерев висаджують на найменш зволожених ді­лянках, саджанці та укорінені живці - на ділянках достат­нього забезпечених вологою, а кілки вологолюбивих порід - у місцях надмірного зволоження.
На межах прибережних смуг у місцях перетину доріг, масового відпочинку населення та інтенсивного використання земель встановлюють попереджуючі інформаційні знаки. За допомогою цих знаків населення інформується про природо-
охоронну територію - прибережну захисну смугу, основні водоохоронні вимоги і відповідального землекорис-тувача. Поруч можна встановити і інший інформаційний знак, на якому подавати інформацію, що стосується річки - її дов­жину і площу водозбору, її основних жителів тощо.
Контроль за створенням водоохоронних зон і прибереж­них захисних смуг, а також за додержанням режиму вико­ристання "їх територій здійснюється виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів і державними органами охорони навколишнього природного середовища. Тому, ша­новні читачі, при виникненні питань, щодо недотримання ре­жиму названих природоохоронних територій звертайтеся саме до цих державних структур.
У межах території Запорізької області виділені як водо­охоронні зони, так і прибережні захисні смуги. Аналіз забез­печеності прибережними захисними смугами малих річок і водойм показав відносно високий рівень забезпеченості. Так, протяжність прибережних захисних смуг в межах області ста­новить 9226 км, з яких закріпленими в натурі є близько поло­вини (4512 км). Загальна площа наявних прибережних захис­них смуг області складає 35098 га, з яких по річках - 20518 га, ставках і водосховищах - 5737 га, по лиманах - 3218 га та уздовж моря - 5625 га. Розподіл площ прибережних захисних смуг по адміністративних районах Запорізької області демон­струє таблиця.
Аналіз стану прибережних захисних смуг області показав, що в їх межах в основному сконцентровані сіножаті (16131 га), ліси і лісовкриті площі (7635 га). Порівняно невелику площу займають сіножаті (2076 га), відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покривом (1906 га), відкриті заболочені землі (1306 га) і дуже мала площа багаторічних насаджень (39 га). Рілля хоч і займає порівняно невелику площу (1496 га), але впливає на водний об'єкт негативно, у зв'язку з чим необхідно максимально скорочувати її площу.
ВИСНОВКИ
Виходячи з результатів трирічного індивідуального нау­кового дослідження у складі загальнокафедральної теми, мо­жемо зробити наступні висновки:
1.До структури природно-ресурсного потенціалу тери­торії слід включати екологічний ресурс, значення якого почи­нає збільшуватись у зв'язку з втратою довкіллям сприят­ливого середовища існування для життя живих організмів і людини. Включення екологічного ресурсу повинно супро­воджуватись розробкою вартісної його оцінки, оскільки будь-який ресурс має вартісний вираз.
2.До складу природоохоронних територій відносяться території та об'єкти природно-заповідного фонду, водоохо­ронні зони і прибережні захисні смуги, ліси 1-ї групи. їх охо­ронний статус визначається законодавчою базою держави.
3.Сучасний екологічний стан природоохоронних територій Запорізької області загалом не відповідає їх ста­тусу, оскільки законодавчо-нормативна база у більшості ви­падків порушується землевласниками і землекористувачами. Жорсткі вимоги щодо дотримання законодавчої бази з боку контролюючих органів мають покращити сучасний екологіч­ний стан.
4.Природно-заповідний фонд області має бути збільшений як мінімум у п'ять разів, виходячи з загально­європейського орієнтиру у 10%. Збільшення площі природно-заповідного фонду має відбуватись за рахунок розширення існуючих заповідних територій, об'єднання кількох неве­ликих територій у одну і створення нових на великих ренату­ралізованих територіях.
5. Необхідне термінове проведення наукового обсте­
ження територій природно-заповідного фонду області на
предмет визначення їх сучасного стану та відповідності їх
статусу, а також для складання кадастру об'єктів і територій
природно-заповідного фонду Запорізької області.
6. Дотримання водоохоронного законодавства сприятиме більш ефективному функціонуванню водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, що в свою чергу сприятиме відновленню ефективності функціонування річкових систем і ландшафтів і збільшення природно-ресурсного потенціалу території.

Література

1. Водний Кодекс України //Вісник Верховної Ради України.- 1996 р..
2. Закон України "Про природно-заповідний фонд України".-1992 р.
3.Руденко В.П. Природно-ресурсний потенціал України.-К., 1999 р.
4.Указ Президента України "Про створення національного природного парку "Великий Луг" від 11.11.2004 №1396/2004 р.
5. Хімко Р.В., Мережко О.І., Бабко Р.В. Малі річки - дослідження, охорона, відновлення. - К.: Інститут екології. - 2003 р. - 378 с