Джерело: Использование результатов экологического районирования водоема в практике народного хозяйства //Тр. Ин-та биологии внутр.вод. – 1990. – Вып.62 (65). – С.145-164.
Одна з найважливіших проблем дослідження і освоєння водосховищ – це оцінка і прогноз розвитку регіональних та індивідуальних особливостей їх акваторій і прибережних зон. Як показує вітчизняний і зарубіжний досвід найоптимальнішим засобом відображення цих особливостей є районування.
Під районуванням водосховищ більшість дослідників розуміють метод територіальної класифікації (виділ акваторій і ділянок берегової зони) на основі сформульованого критерію (або їх сукупності), встановленого у відповідності з метою дослідження [1]. Районування – важлива складова частина повноцінного гідрологічного або екологічного дослідження. Найважливіші питання районування – це визначення таксономічних одиниць і меж їх поширення.
При побудові системи одиниць районування важливо визначити основну, вихідну одиницю. Це може бути або водосховище в цілому і від нього потім районування йде зверху вниз. Або ж, навпаки, вибирається найменша таксономічна одиниця (наприклад, акваном – в лімнології, фація – в географії, біотоп – в гідроекології) і потім вибудовується ієрархічна таксономічна система всіх одиниць. На практиці використовуються обидві системи районування, але загальновизнаної єдиної схеми на сьогодні не існує. Перший підхід складає основу регіонального (індивідуального) районування, другий – як регіонального, так і типологічного районування.
Здебільшого особливості будь-якого таксону районування найяскравіше виражені в його центрі, а до периферії вони слабнуть, відчуваючи вплив сусідніх таксонів. Через це межі між таксонами частіше виявлені не лініями, а перехідними смугами. В екології широкі межі (смуги) є окремим об’єктом дослідження і тому мають самостійну назву “екотон”. В гідрології використовуються і межі-смуги, і межі-лінії.
При районуванні водосховищ найчастіше вживається районування за провідною ознакою на підставі гіпотези про нерівнозначність ознак взагалі. Спочатку визначається провідний фактор диференціації водойми і за ним проводиться районування даного рівня. Для побудови наступного рівня беруться інші градації цього ж фактора, або інший фактор (чергування факторів). Вибір ознак для районування водосховищ визначається їх репрезентативністю, важливістю для характеристики водойми. З цією метою виділяють лімітуючі фактори для екосистеми водного об’єкту та ступінь їх кореляції з показниками екосистеми. На практиці критеріями районування найчастіше служать морфометричні, морфологічні, гідрологічні, гідро- чи геодинамічні, гідрохімічні, біологічні параметри та їх поєднання.
В залежності від набору ознак (параметрів) районування водосховищ поділяють на окреме, галузеве і комплексне [1]. Окремим є районування за одним показником (наприклад, параметри хвиль, розподіл прозорості води тощо), в результаті якого ми одержуємо карти розподілу окремих компонентів екосистеми. Галузеве районування виконується за групою показників (наприклад, морфометричних, гідрологічних), що характеризують якийсь один компонент екосистеми, тому його ще називають спеціалізованим, або компонентним [1]. Більшість схем районування водосховищ відноситься саме до цього виду. Комплексним вважають районування, яке враховує комплекс показників, що характеризують різні компоненти екосистеми.
При районуванні водосховищ використовується три методичних підходи: генетичний, типологічний і функціональний. Найбільш поширеним є генетичний підхід з елементами типологічного, що враховує як походження окремих компонентів екосистеми (генезис), так і класифікацію таксонів (типізацію).
Відносно нетривалий досвід вивчення водосховищ і значна індивідуальність кожного з них, на думку деяких авторів [1, 13], є основними причинами відсутності єдиного методичного підходу як до комплексного, так і до галузевого районування водойм. З поміж декількох сот публікацій, присвячених районуванню водосховищ, лише в кількох десятках зроблено спроби обґрунтування принципів і методик районування. Не претендуючи на повноту історичного чи всеохоплюючого огляду проблеми районування водосховищ, все ж спробуємо визначити основні напрямки вирішення цієї проблеми.
Історично склалося, що на початкових стадіях досліджень водосховищ найбільшого поширення набули схеми галузевого районування, побудованого на морфологічній або генетичній основі. Прикладами районування на основі морфологічних показників служать схеми районування Новосибірського, Цимлянського, Камського, Дубосарського та інших водосховищ, виконані в 50-60-х роках ХХ-го століття [3]. Такий підхід не враховував особливості структури і режиму вод, умов формування гідробіоценозів. Здавалось, що з часом цей недолік буде подолано, оскільки накопичився достатній емпіричний матеріал, розширилася науково-методична база. Однак такий підхід до районування водосховищ зберігся і до сьогодні [12, 13].
Існує цілий ряд схем акваторіального районування водосховищ, серед яких слід відзначити гідролого-морфологічне районування Ю.М.Матарзіна і Ю.І.Новосельського [13], М.В.Буторіна і М.П.Смірнова [3], гідрологічне (гідродинамічне) районування С.Л.Вендрова [4, 5], С.А.Дубняка і О.В.Кулачинського [6]. Загальним для цих робіт є комплексний підхід до побудови схеми районування, оснований на врахуванні як гідрологічних (гідродинамічних), так і морфологічних показників водосховищ, які визначають їх біотичні особливості.
Так, в роботі Ю.М.Матарзіна і Ю.І.Новосельського [13] використана наступна система таксономічних одиниць: плесо – гідрографічний район – морфометричні ділянки, тобто районування виконується за регіональним принципом на індивідуальній основі. Потім в межах районів і ділянок за типологічним принципом виділяються морфодинамічні зони в залежності від ступеня впливу вітрових хвиль на дно. Третій етап – виділення морфодинамічних підзон з урахуванням положення затоплених русел, терас і типології берегів, в результаті якого встановлюються, на думку авторів районування, однорідні аквальні комплекси або біотопи. На третьому етапі типологічне районування поєднується з генетичним. Отже, запропоноване гідролого-морфологічне районування є багатоступінчастим, з послідовним використанням різних провідних ознак і виконується на генетико-типологічній основі за умови поєднання індивідуальних і типологічних підходів. Така схема районування може розглядатись як близька до комплексної.
Принагідно зазначимо, що ще більш детальну систему таксономічних одиниць, придатну на думку автора для комплексного районування, запропоновано в такому вигляді: район – плесо – ділянка – зона – підзона – гідробіценоз – станція проживання – біотоп.
В названих схемах районування виділяються зони: мілководна, глибоководна, виклинювання підпору, як складові частини водосховища. Критерії виділення зон в перерахованих роботах подібні і побудовані на визначенні умов утворення хвиль. Однак М.В.Буторін і М.П.Смірнов [3], в доповнення до них, використали ряд гідрофізичних і гідрохімічних показників, а також генезис водних мас.
В роботі С.А.Дубняка і О.В.Кулачинського [6] виділені смуги міграції меж між зонами водосховищ в залежності від коливання рівнів води.
Дещо по іншому підійшов до акваторіального районування дніпровських водосховищ Б.І.Новиков [8]. Ним були використані такі критерії районування: показники морфометрії (морфології) і гідрологічного режиму, розподіл донних відкладів та характер антропогенного впливу. При цьому були враховані аналогічні дослідження на дніпровських водосховищах, виконані іншими авторами. Кожне з водосховищ за гідроморфологічними показниками поділено [8] на три частини (нижню, середню і верхню), в межах яких за генезисом водних мас виділено ділянки (відроги) крупних приток Дніпра (Прип’яті, Тетерева, Сули, Ворскли, Самари, Конки) і ділянки, що зазнають впливу режиму роботи ГЕС – пригреблеві.
1. Баканов А.И. Обзор существующих подходов к районированию водохранилищ // Тр. Ин-та биол. внутр. вод. – 1990. – вып.62 (65). – С.3-16.
2. Буторин Н.В. Особенности гидрологических процессов в мелководных зонах равнинных водохранилищ // Вод. ресурсы. – 1986. – №2 – С.3-10.
3. Буторин Н.В., Смирнов Н.П. О принципах районирования водохранилищ // Уч. зап. Пермского гос. ун-та. – 1974. – № 330 – С.99-113.
4. Вендров С.Л. О русловых процессах на больших водохранилищах // Русловые процессы. – М.: Изд. АН СССР, 1958. – С.228-247.
5. Вендров С.Л. Проблемы преобразования речных систем СССР. – Л.: Гидрометеоиздат, 1979. – 236 с.
6. Кулачинский А.В. Схема гидродинамического районирования равнинных водохранилищ // Сб. Актуальные проблемы водохозяйственного строительства. К.: Урожай. – 1976. – С.1-5.
7. Дубняк С.С. Эколого-гидрологический подход к определению границ мелководий на водохранилищах // Гидробиол. журн., 1996. – 32. – №5. – С.102-107.
8. Денисова А.И., Тимченко В.М., Нахшина Е.П. и др. Гидрология и гидрохимия Днепра и его водохранилищ. – Киев: Наук.думка, 1989. – 216 с.
9. Зеров К.К. Вища водна рослинність заплавних водойм Верхнього і Середнього Дніпра // Тр. Ін-ту гідробіології АН УРСР. – 1941. – №20. – С.83-113.
10. Зеров К.К. Формирование растительности и зарастание водохранилищ Днепровского каскада. – Киев: Наук.думка, 1976. – 141 с.
11. Зимбалевская Л.Н., Плигин Ю.В., Хороших Л.А. Структура и сукцесии литоральных биоценозов днепровских водохранилищ. – Киев: Наук.думка, 1987. – 204 с.
12. Казмирук В.Д. О роли мелководий различных типов в определении качества воды рек и водоемов // Материалы Междун. Конгресса экология и технология». – М.: Наука, 1994. – С.158-162.
13. Матарзин Ю.М., Новосельский Ю.И. Гидролого-морфологическое районирование равнинных водохранилищ долинного типа //Вод.ресурсы. – 1983. - № 3. – С.84-93.
14. Одум Ю. Основы экологии. – М.: Наука, 1994. – с.158-162.
15. Одум Ю. Экология. Том 1. – М.: Мир, 1986. – 376 с.