Моя біографія

Коли я був зовсім маленьким

Може, й не зовсім маленьким, але... Народився я в далекому 1988 році в неіснуючому вже Радянському Союзі. З того часу день народження 5 січня став великим святом. Перші кілька років свого життя, на жаль, майже не пам'ятаю. Лише окремі спогади підказують мені, що в ті роки все-таки щось відбувалося.

Коли я став трохи більше

Мені надали вибір: йти в дитячий сад або залишатися вдома з бабусею. Звичайно, хотілося змін і я пішов у дитячий сад, де й подружився з іншими дітьми. Дружити виявилося цікаво: з конструктора ми будували кораблі й замки, разом грали. Удома я споруджував із коробок, рейок, конструкторів моделі міст, транспортних розв'язок, намагаючись налагодити їхню роботу. Уже тоді мені хотілося створити світ, який би працював самостійно, автономно... але знань, на жаль, не вистачало. Тому довелося серйозно взятися за справу: бабуся вчила мене читанню, тато — математиці, мама — письму. І, треба зазначити, вельми успішно... Ще до школи я прочитав безліч казок російських письменників і відмінно вирішував не тільки прості приклади з математики, а й любив будувати свої, часто й більш складні, завдання.

Коли я став зовсім дорослим...

...то пішов до школи.

Дуже добре пам'ятаю перший дзвоник у школі №24. Був сонячний день, президент подарував нам набір зошитів; ми зайшли в клас, познайомилися з учителькою й розійшлися по домівках. У початковій школі довелося бути відмінником, а про щоденник мій говорили, що він зовсім нецікавий: «У ньому одні п'ятірки, ніякого різноманіття». Швидкість читання зростала від 80 літер на хвилину в першому класі до 230 у третьому, але той текст я знав напам'ять, так що, насправді, тільки робив вигляд, що читав.

У третьому класі батьки записали мене в шаховий клуб, і в наступні п'ять років я осягав чудеса стратегії й тактики на шаховому полі битви. Після багатьох турнірів, перемог і поразок вдалося досягти бажаного вищого 1го розряду з шахів. Мені тоді дуже подобалося, що на відміну від інших видів спорту, тут розряди не поділяються на дорослі й дитячі, а значить, усе було серйозно й по-дорослому.

Далі почалася юність

Поблизу нашого будинку побудували нову перспективну школу №102, тому батьки перевели мене туди в п'ятий клас. Як Ви могли помітити, батьки дуже дбали про мою освіту та становлення. Нова школа вразила своїми довгими коридорами, чотирма поверхами, двома величезними спортивними залами й окремим актовим залом, де ми часто розігрували сценки з уроку «історії», маленькі КВК. Тут був новий колектив, нові знайомства, нові вчителі. Мене знову визнали відмінником, а улюбленим предметом для мене була математика, далі — фізика. Уже в п'ятому класі я пішов у гурток «Юних техніків». Там мене навчили паяти, орієнтуватися в радіоелектронних схемах, виготовляти прості друковані плати. Мої перші приймачі, підсилювальні схеми, генератори ЗЧ працювали, але тоді я ще майже не орієнтувався у фізичних процесах усередині схем... просто паяв, підбирав навмання параметри схем, орієнтуючись по різному світінню лампочок, різному звуку з динаміка. Розрахунки параметрів електричних схем осягав уже пізніше, в університеті. Так і довчився до кінця сьомого класу.

Ліцей

Недалеко від місця роботи батька працював Донецький технічний ліцей. І хоча добиратися туди було дуже далеко (приблизно годину в громадському транспорті, ще й з однією пересадкою), там не треба було платити за навчання, викладачі були більш високого рівня, і в самому ліцеї набагато більше порядку, ніж у звичайній школі. Ліцей приймав учнів із восьмого класу до одинадцятого. Я був зарахований після перших у моєму житті дійсно серйозних іспитів з математики та української мови. Зрозуміло, що математика не була для мене проблемою, як і наша державна мова. Роки навчання в ліцеї можна назвати кращими в моєму житті, тут були найтурботливіші вчителі, хороші однокласники, тут знову визнали в мені відмінника (навіть не знаю, як вони це робили). Лише тепер я зрозумів, чим це загрожує: доводилося брати участь у численних олімпіадах, захищаючи честь ліцею з різних предметів: від літератури до інформатики. Став дійсним членом Малої академії наук України. Донецький технічний ліцей я закінчив із золотою медаллю та грамотою, в якій написано приблизно так: «За досягнення в галузі інформатики та інформатики». Ну, як тут не стати програмістом?

Мій перший комп'ютер

Адже зовсім не написав про найголовніше... У восьмому класі в мене з'явився перший комп'ютер — на той момент дуже потужний: Celeron 667, 128 Мб оперативної пам'яті, швидка відеокарта RivaTNT2, жорсткий диск на 20 Гб та доступ до Інтернету. Ця конфігурація дозволяла не тільки робити реферати, грати в сучасні ігри, але й уперше спробувати себе в ролі програміста. Як не дивно, але починав я з мови Visual Basic, тобто із графічного інтерфейсу з користувачем, а не з консолі. Можливо саме це розвинуло в мені якість, робити максимально зручні та дружні користувачеві інтерфейси. Усі програми, які я робив, намагався пристосувати до своїх потреб. Це були: калькулятори, які дозволяли обчислювати великі формули, різні розрахункові програми для фізики, створювач таблиць, маленькі ігри, на зразок Тетріса, програми із шифрування даних. Звичайно, тоді я не знав про серйозні й знамениті алгоритми, а лише придумував свої — тим не менш вони працювали. Чи варто далі розповідати, чому я обрав саме факультет комп'ютерних наук?

Продовження програмістського життя

Ліцей був технічним, а тому й університет, очевидно, також технічний — ДонНТУ.

Вибір був лише між двома спеціальностями: Системне програмування (СП) та Програмне забезпечення (ПЗ). Системне програмування передбачало не тільки створення клієнтських програм, чим займалися ПЗ і я протягом шкільного життя, але й дозволяло проектувати абсолютно нові системи, забезпечувати їхню підтримку, писати й переписувати драйвера (а це ж зв'язок апаратної й програмної частин, тобто зв'язок моєї «радіоелектроніки» і мого «програмування» в школі). Вступ до університету не був проблемою — зарахований на бюджет СП. Навчання в університеті почалося з основ спеціальності на першому курсі, і дійшло до сучасних та прогресивних технологій на четвертому, п'ятому курсах. Тут я придбав величезний досвід розробки й проектування, програмування, наукових розрахунків, радіоелектроніки та мікроелектроніки, роботи з базами даних, мікроконтролерами, периферійними пристроями, системами управління й контролю в реальному часі. Багато доводилося вивчати самостійно: робота з веб-технологіями, елементи дизайнерського мистецтва, новітні мови програмування й середовища.

Із другого курсу був прийнятий у німецьку групу, де нас вчили не тільки за спеціальністю, але й німецькій мові. Знання мови дуже допомогли мені у подорожі до Берліна на запрошення від німецької мовної школи восени 2009 року на 10 днів. У результаті безліч вражень від високорозвиненої іноземної держави, а також більш високий рівень знань німецької мови.

В університеті знову доводилося бути відмінником, про що свідчить диплом бакалавра з відзнакою, а також факт вступу до бюджету магістратури СП. За високі заслуги в галузі навчання програмістських мистецтв на п'ятому курсі мені була присуджена стипендія DAAD імені Леонарда Ейлера на місяць, за якою в березні 2010 року я проходив практику в Німеччині в Університеті Штутгарта. За результатами практики був отриманий великий досвід у розробці керуючих систем, розпізнаванні образів, роботі з веб-камерами, сервоприводами й сервоконтролерами, роботі в середовищі Eclipse, мови Java і її бібліотеками. І, звичайно, досвід спілкування німецькою мовою.

Вибір наукового керівника магістерської роботи зроблено в зв'язку з інтересом до тем розпаралелювання алгоритмів, розробки новітніх технологій, до нового агентно-орієнтованого підходу до написання програм і проектування розподілених систем, інтересом до програмування штучного інтелекту.

Майбутнє...

...не визначено. Неправда. Вважаю, що вже давно все визначено. Але, так як майбутнє ніхто не знає, то жити дуже цікаво, пізнаючи нове кожен день, плануючи своє життя так, як цього хочеться. На момент написання автобіографії магістратура ще не закінчена, але це безсумнівно відбудеться, причому, впевнений, що з відзнакою. Після завершення навчання в університеті планую знайти роботу за фахом, де збільшувати свій досвід і професійні якості. Подальше кар'єрне зростання має приносити досить доходів для утримання сім'ї, достатньо вільного часу для відпочинку та розваг, не суперечити здоровому глузду, не погіршувати здоров'я, але, головне, приносити задоволення не тільки від самого процесу роботи, але й від спілкування зі співробітниками в колективі. Вважаю, що межі зростання та розвитку немає, усе залежить лише від моїх бажань. А мої бажання хочуть подивитися весь світ, поспілкуватися з людьми різних життєвих поглядів і національностей, пізнати себе, створити сім'ю, далі щось про «сина, будинок і дерево».

А, урешті-решт, я керую життям, а не воно мною — значить я досягну всього, чого захочу, головне правильно коректувати свої бажання...