Темненко Анна Андріївна

21 лютого 1989 року я вперше побачила цей світ, зробила свій перший подих та голосно сповістила всіх, що ось вона я – народилася! Тоді нашій родині був усього рік і я стала першою дитиною – малюком з величезними карими очима, що жадібно бажали побачити все, нічого не пропустити, на якому мої мама Темненко Вікторія Вікторівна та батько Темненко Андрій Володимирович набивали свої перші шишки. Вони мене сповивали, а я вчилася виплутуватися з цього моря пелюшок. Вони мене годували кашою, а я була зайнята розмальовуванням нею по стінах.

Я зростала допитливою та хазяйновитою дитиною. Мені було дуже цікаво слідкувати за тим, як вода вимиває пісок з моїх долонь, доки я не забила таким чином їм каналізаційну трубу. Мені було цікаво, що там – всередині ялинкової кулі, доки я не розбила декілька та бабуся з дідусем не сховали їх від мене. Забруднені, на мою думку, лялькові сукні я встигла раз випрати в унітазі, доки батьки не повісили гачок на двері ванної кімнати. Але щоб я не накоїла, на все в мене вже була готова відповідь: «Бубося», що в перекладі з дитячого позначає «не буду більше».

З двох років я вже цілком усвідомлювала всю відповідальність мого існуванні, оскільки у мене з'явилася молодша сестричка Настуня. Тоді я прийняла для себе важливе рішення, відклала своїх ляльок і взялася за її «виховання». Я була перша, хто відчув її вік «любознайки» і ще зараз пам'ятаю, як у випадку, коли я не знала правильної відповіді на питання, викручувалася, вигадуючи неймовірні відповіді, які, втім, Настю задовольняли.

У дитсадок ми пішли разом, але ненадовго тому що були дітьми домашніми. Але і з цього «ненадовго» мені запам'яталися два хлопчаки, які бігали за Настею, а в результаті отримували від мене синці.

Взагалі я дуже вдячна своїм батькам за те, що була в моєму дитинстві не сама. А мати поряд людину, з якою завжди можна поділитися найпотаємнішим і вислухати слушну та щиру думку – це дуже велике щастя.

Настало перше вересня 1996 року – коли мама, надівши на мене мій перший шкільний костюм і заколовши на голові величезний білий бант, привеле мене до школи №45. Це був день, коли я, ставши поряд зі своїми майбутніми однокласниками, торкнулася чоботами напису «СТАРТ» на початку бігової дороги, довжиною в трудове життя, що веде саме від цього дня до того, коли в трудовій книжці з'явиться напис: «Звільнено по досягненню пенсійного віку».

Так, наше життя – це не що інше, як біг на тривалу дистанцію, як марафон на право бути краще, успішніше, витриваліше.

Пролунав дзвоник і ми «побігли»… Шкільне життя мені запам'яталося величезним прагненням бути в числі перших. Моя мати була круглою відмінницею в школі до 8-го класу, тому я тоді твердо вирішила бути не гірше і закінчити школу як мінімум з такими ж результатами. Зараз я навіть не можу уявити, звідки в голові такої ще маленької людини могло виникнути таке сильне прагнення до поставленої мети.

Ще у вересні того ж року, пам'ятаю, до нас у клас на уроці зайшла жінка та спитавши у вчительки хвилину, провела очима по всіх, та попрохала мене та ще одну дівчинку прийти з батьками ввечері до спортивної школи нашого району. Це був тренер і заслужений майстер спорту зі спортивної гімнастики Ковальова Людмила Петрівна, яка набирала собі групу майбутніх спортсменів. Так почалося моє спортивне життя. Тепер днем я вчилася, а ввечері тренувалася. Спортивна гімнастіка загартувала мене не тільки фізично. Вона навчила мене домагатися перемоги, вичавлюючи з себе все, а також з гідністю програвати, поступаючись найсильнішим. Я займала призові місця в багатьох категоріях, але в категорії «бруси» свого першого місця ніколи нікому не віддавала, досягнувши другого юнацького розряду. Однак настав день, коли доля натякнула мені, що необхідно робити поворот, міняти напрямок розвитку і життя загалом. Мене підвів мій улюблений знаряд, я впала з турніка, після чого вирішила попрощатися з гімнастикою назавжди.

Через деякий час я вирішила спробувати себе в спортивних бальних танцях. Саме цей спорт навчив мене гарно ходити, тримати поставу, впевнено відчувати себе не танцполі і взагалі серед людей. Він подарував мені чудові моменти життя, пов'язані з конкурсами як у Донецьку, так і за його межами, із заслуженими перемогами та призами глядацьких симпатій. Він назавжди зв'язав мене із світом музики і танцю, з яким я не розлучаюся до цих пір, хоча в змаганнях участі вже не беру.

Я зростала дуже артистичною дитиною і вираз «моя хата з краю» мені був неприйнятним. Будь-які постанови та ігри не проходили без мене. У першому класі я ще раділа отриманим великим ролям у постановах, а з другого вирішила цю проблему тим, що стала класним режисером і постановником подібних вистав. Ми ставили як казки, так і мною вигадані історіі. Також, щоб на перервах не було нудно, я проводила різні лотереї, в яких мої однокласники вигравали цукерки, що мама мені клала на обід. Одного разу, побачивши у бабусі величезну купу журналів про природу, у мене в голові виникла думка випускати класну газету на цю тематику. З тих пір щотижня мої однокласники мали змогу читати новини тваринного світу, які були розбавлені анекдотами та загадками з інших газет.

Мені було дуже комфортно та цікаво в школі, але треба було думати про майбутнє і міняти вже таке звичне і збалансоване життя.

Закінчивши 7 класів з відзнакою, ми з мамою вирішили поступати до Донецького технічного ліцею, підготовка в якому забезпечувала великі шанси вступити до Донецького національного технічного університету на бюджет. Поступивши до ліцею в українську групу, я стала намагатися досягти відмінної успішності вже на цьому рівні, який суттєво відрізнявся від шкільного. Тому на першому курсі я тільки вчилася, закинувши свої захоплення організаторською діяльністтю та постановки танців.

Технічний ліцей має великий математичний ухил. Але це мене не злякало, оскільки, завдяки своєму шкільному вчителеві Балдіні Людмилі Михайлівні, алгебру та геометрію я любила і знала на відмінно. Величезним везінням, я вважаю те, що в ліцеї математику викладала мені теж дуже талановитий і розумний педагог Грідчина Любов Олександрівна, яка відкрила мені більш глибокий світ математики і залишила любов до неї на все життя.

Таким чином, вже перший рік навчання я закінчила на відмінно і з другого вже знову активно брала участь у творчому житті ліцею. На третьому курсі мені довірили ставити випускний вальс для учнів четвертого - одинадцятого класу; а пройшов рік, і я вже зі своїми одногрупниками розучувала па для нашого прощального шкільного вальсу.

От і все ... Нагородили золотою медаллю, ми станцювали наш танець і попрощалися зі стінами, що стали для нас такими рідними. Було дуже сумно перевертати цю сторінку, розуміючи, що попереду вже доросле життя, в якому ми будемо один на один зі своїми цілями й можливостями. І коли, повертаючись після випускного на світанку додому, ми дивилися на сонце, що сходить, я розуміла - це сходить сонце нової глави мого життя і нових перспектив.

Була середина травня, коли я дізналася радісну новину про те, що за результатами рейтингів я зарахована на бюджет у Донецький національний технічний університет. Так, мені казали, що сюди поступити легше, ніж вчитися і радіти ще рано, але мене це не лякало. Я була впевнена, що всі майбутні труднощі будуть мені по зубах, і з початку вересня повністю занурилася в навчання.

З першого курсу я вже активно брала участь в олімпіадах і конференціях, які я особливо люблю. Саме беручи участь в них, можна насолодитися тією увагою людей, яку отримує актор на сцені або спортсмен на паркеті.

Окрім навчання, яке становило звичайно більшу частину університетського життя, мені дуже подобалося проводити час у колі веселих і талановитих студентів на виступах КВН, на різних святах, присвячених дню факультету КІТА, дню кафедри. Тут стали в нагоді і мої танцювальні навички, завдяки яким я тричі брала участь у концерті до дня факультету і в конкурсі «Міс ДонНТУ 2008», отримавши титул "Міс Оригінальність -2008".

Також неможливо забути приголомшливі поїздки від університету у Святогірськ, Львів і Славське на зимових канікулах, які заряджають позитивними емоціями на стільки, що навіть передати складно!

Незабуваємим для мене став вечір червневого дня, коли ми вийшли з корпусу з заліковими книжками в руках, а там стояла відмінна оцінка за державний іспит. У той теплий вечір я зрозуміла - ось він - перший бій виграний - я бакалавр! Скільки відразу спогадів нахлинуло, скільки всього було вже позаду!

Тим, що я поступила до магістратури на бюджет я довела собі, що якщо поставити перед собою мету і наполегливо йти до неї - все здійсниться. Мрія, яку я плекала всі чотири роки здійснилася! І найголовніше - тут не було ніякого чаклунства. Рецепт простий - наполегливість, завзятість і ніякої ліні.

Попереду мене чекає ще один бій - захист магістерської роботи. І я сподіваюся, я витримаю його з честю!

Університет загартовує людину, робить її серйозніше, відповідальніше, а її життя більш усвідомленим та структурованим. До цього висновку я прийшла в середині четвертого курсу, коли спостерігаєш за новачками в нашій університетській родині, які тільки нещодавно переступили поріг цього храму науки і, ще не усвідомили всієї серйозності зробленого кроку, смішно намагаються голосно заявити про себе. Як писав Мішель Монтень, гідність подібно річці, чим вона глибше, тим видає менше шуму. І значення цих слів починаєш розуміти саме тоді, коли можеш вже тверезо оцінити себе, як фахівця і як людини.

У майбутньому я хочу знайти роботу, яка б мене зацікавила. Саме в такому випадку я буду вкладати в справу всю себе, свої професійні та особисті якості. Мені б хотілося, щоб ця робота дозволяла не тільки працювати з апаратурою, але й спілкуватися з людьми, яким би я приносила користь.

Я дуже хочу познайомитися з культурою та звичаями інших народів. Було б приголомшливо, якби моя майбутня робота дала мені змогу у відрядженнях побачити світ.

Ну і, звичайно ж, головне в моєму майбутньому – створити міцну та здорову родину, в якій гармонія та любов будуть стояти на першому місці. Адже саме така атмосфера налаштовує на позитивне мислення про життя, на гарний настрій у буденний день на робочому місці і підштовхує до нових творчих ідей і перспектив.