Система органів виконавчої влади є найважливішим елементом механізму державного управління. Подальший розвиток і реформування діючої в Україні системи органів виконавчої влади має забезпечити дієвість виконавчої влади взагалі, її ефективний вплив на розвиток країни.
     За умови, коли всі структурні ланки підлягають керуючому впливу не з одного, а з кількох владних центрів, розвиток держави буде залежати від напряму, який відповідає намаганням народу, а не тільки одного владного центру, влада якого стає у цьому випадку монопольною. Однак, для існуючої сьогодні в Україні організації публічної влади характерною ознакою є її системна криза і необхідність реформування.
     Однією з причин такого становища є встановлена Конституцією України республіканська форма державного правління змішаного, напівпрезидентського типу та пов’язаний з цим дуалізм виконавчої влади. Конституція лише у загальні формі регулює певні відносини, визначає права та обов’язки Президента і Кабінету Міністрів, що штовхає їх до протистояння за умов небажання об’єднувати зусилля на шляху досягнення компромісних рішень.
      Суттєвою ознакою правового статусу уряду є закріплена «відповідальність» Кабінету Міністрів перед Президентом (ч.2 ст. 113). Уряд фактично підконтролен Президенту, тому що останній має право зупиняти дію актів Кабінету Міністрів та здійснювати координацію і контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері безпеки й оборони (п.15 ст. 106, ст. 107). Хоча Президент не має повноважень безпосереднього впливу на вирішення тих завдань, які стоять перед органами виконавчої влади, але видані Президентом України акти мають вищу юридичну силу порівняно з актами уряду. Відповідно до Конституції останній має керуватися указами Президента у своїй діяльності (ст.113). Тобто обов'язковість для керування в діяльності уряду встановлена виключно щодо тих рішень Президента, котрі оформлені саме як його акти, а не інакше. Звичайно ж такі акти не повинні містити вказівки некомпетенційного характеру для Кабінету Міністрів. Між тим потребує уточнення п.1 ст. 116 Конституції, тому що не зрозуміло: уряд зобов’язаний «забезпечувати виконання актів» чи «керуватися у своїй діяльності» ними.
      Викликає суперечності та прагне змін нечітке формулювання послідовності дій Кабінету Міністрів за умов не схвалення Верховною Радою Програми діяльності Кабінету Міністрів України (п.11 ст. 85). Залишається нез’ясовним: відмова Верховної Ради у підтримці Програми уряду спричиняє відставку Кабінету Міністрів чи ні. Згідно ст.87 Верховній Раді забороняється відправляти уряд у відставку раніше, аніж через рік після схвалення Програми його діяльності. Таких обмежень не існує для Президента, а тому він може використовувати це право, керуючись виключно своїми інтересами.
     Потребують доопрацювання та прийняття проектів законів України “Про Кабінет Міністрів України”, “Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”, в яких законодавчо будуть визначені засади перебування органів виконавчої влади в субординаційних, координаційних та реординаційних відносинах, чітко зазначені відносини підпорядкування. Це дасть змогу регулювати управлінський вплив з боку одного органа виконавчої влади щодо іншого і таке регулювання буде обов’язковим.
     Зауважимо, що українська Конституція не передбачає цілковито вичерпної регламентації системи органів виконавчої влади. Це підтверджується тим, що у назві, і у змісті розділу VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» Конституції відсутні прямі вказівки на повний перелік складових елементів системи органів виконавчої влади (на відміну, наприклад, від визначення у розділі VIII «Правосуддя» Конституції «системи судів загальної юрисдикції» (ст. 125). Це призвело до неконтрольованого створення центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом. Мають місце навіть випадки безпідставного надання «спеціального статусу» або власне міністерствам (зокрема, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції), або державним комітетам (зокрема, Державному комітетові з питань регуляторної політики та підприємництва, Державному комітетові ядерного регулювання). Хоча згідно з вимогами Концепції і чинного законодавства центральних органів виконавчої влади «зі спеціальним статусом» та інші види центральних органів виконавчої влади мають суворо розмежовуватись.
     Таким чином, для ефективної роботи органів виконавчої влади надалі потрібно:

1. Затвердити спеціальний закон компетенційного характеру про засади формування і здійснення державної політики у сферах зовнішньополітичної діяльності, національної безпеки і оборони держави.
2. Розмежування повноважень у трикутнику «Парламент – Президент – Кабінет Міністрів» мають бути конкретизовані у законах «Про Президента України», «Про Кабінет Міністрів України». Прийняття и використання окремого Закону «Про Верховну Раду України», а не Регламенту затверджувало би її процесуальну діяльність.
3. Надати право лише Кабінету Міністрів, як вищому органу у системі виконавчої влади, назначати міністрів та керівників інших ланок виконавчої системи.
4. Привести чисельність працівників і витрат на їх утримання у відповідність з вимогами забезпечення належних результатів його дальності. При цьому будь-які структурні реорганізації органів виконавчої влади повинні проводитись обов'язково за умов попереднього визначення реальної необхідності та напрямів зміни функцій і компетенції, форм і методів діяльності відповідних структур. Це потребує розробки та затвердження єдиного класифікатора функцій апарату державного управління, який повинен стати складовою частиною нормативної бази системи органів виконавчої влади.
5. Продовжувати пошук оптимального статусу Президента, його законодавче втілення з його компетенціями, політико-правових важелів впливу на різні сфери державного та суспільного життя.