Джерело: Актуальні проблеми економіки №2 9(104), 2010. - Київ - 2010, с. 40-47.
Постановка проблеми. Від моменту здобуття Україною незалежності і по сьогоднішній день забезпечення енергетичної безпеки є одним з нагальних та стратегічно важливих завдань державної енергетичної політики. Значущість цього завдання визначається дефіцитом власних природних енергетичних ре¬сурсів, що призводить до необхідності здійснення імпортних поставок енерго¬носіїв, зокрема природного газу.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Зорієнтованість енергетичного господарства України на переважне використання природного газу обумовле¬на історично. Вітчизняна електроенергетика формувалася як невід’ємна складова
Електричні станції, спроектовані за радянських часів, були розраховані на спалювання різних видів палива. Це були газомазутні, газовугільні установки, в яких газ застосовувався як резервне паливо в котлах. Проте із зростанням обсягів видобутку природного газу і розвитку мережі газопроводів деякі елект¬ростанції були переведені на спалювання газу як найбільш пріоритетного виду палива. Перехід до використання природного газу був зумовлений його висо¬кою ефективністю як енергетичного палива, зручністю транспортування та найбільшою екологічною чистотою.
Оскільки повернення до використання вугілля не передбачалося,
Проте газу власного видобутку вистачає лише для задоволення близько 22–25% загального попиту на газ у країні. Таким чином, частка імпорту, яка становить 68% від загального споживання природного газу в країні, відіграє життєво важливу роль для української економіки [5, 40\.
Невирішені частини проблеми. За міжнародними критеріями, імпорт енер¬гоносіїв є надійним, якщо постачання здійснюється принаймні з трьох дже¬рел. Якщо ця умова порушується, то можливі такі негативні наслідки [7|:
— монопольне підвищення цін на енергоносії або введення обмежень на їх постачання у разі погіршення міждержавних відносин з
— критична залежність від
— зменшення обсягів постачань енергоносіїв унаслідок скорочення їх ви¬добутку (що вже відбувається в Росії);
— тривалі перебої в постачаннях енергоносіїв у випадках великих аварій на магістральних нафтогазопроводах (наприклад, внаслідок надзвичайних ситуа¬цій природного або техногенного характеру, диверсій, старіння трубопровід¬них мереж тощо);
— перебої у постачанні, що можуть бути спричинені політичною неста¬більністю чи збройними заворушеннями у регіоні
При цьому, відповідно до світових стандартів енергетичної безпеки, по¬стачання енергоносіїв з одного джерела не повинно перевищувати для країни 25% [2].
Україна основні обсяги енергоносіїв, зокрема газ, отримує від одного по¬стачальника — Росії (безпосередньо або через її територію). Це пояснюється двома причинами:
У 2008 р. обсяги постачань газу з Росії становили 60–65 млрд. м3 на рік, з них близько 30 млрд. м3 Україна отримала як оплату за транзит російського га¬зу до Європи [1, 35]. Загалом, же імпортні поставки з Росії складають 60% від усього імпорту газу [2]. За таких умов енергозалежність України є критичною і призводить до значних економічних втрат.
Тому мета даного дослідження полягає у визначенні можливостей реалі¬зації проектів диверсифікації постачальників і видів енергоносіїв.
Основні результати дослідження. Враховуючи наведене, першочерговим завданням держави є розширення кола незалежних постачальників енергоно¬сіїв в Україну. Реалізація проектів з диверсифікації джерел постачання палива створила б Україні такі переваги: підвищила б надійність постачання енерго¬ресурсів; надала б можливість отримання енергоносіїв за нижчими цінами за рахунок створення конкуренції між постачальниками; створила б передумови для рівноправного співробітництва із Росією; підвищила б рівень енергетич¬ної безпеки України. В контексті подолання залежності України від поставок російських природного газу висуваються такі пропозиції [2; 11]:
— постачання газу з Казахстану і Туркменії через існуючі трубопроводи те¬риторією Росії;
— постачання газу з Ірану. Для цього передбачається спорудження газо¬проводу до ЄС через територію України. Наприклад, пропонується такий мар¬шрут: Іран — Вірменія — Грузія — Чорне море/Росія — Україна — Європа;
— імпортування скрапленого газу з арабських країн.
Однак, існують серйозні сумніви щодо економічної доцільності цих про¬ектів й обґрунтованості витрат на їх реалізацію.
Варіант транспортування газу з Казахстану і Туркменії не відповідає в повній мірі вимогам диверсифікації у зв’язку з транзитом газу через територію Росії. Пролягання маршруту територією Росії не гарантує надійності і безпе¬ребійності постачання газу. Також доволі ймовірно, що у разі здійснення дано¬го проекту Україна перебуватиме під економічним і політичним впливом Росії [З, 54].
Наступний варіант — спорудження газопроводу до ЄС через територію України — вимагає значних капітальних затрат. Реалізація маршруту постачан¬ня газу з Ірану до Західної Європи становитиме, за деякими оцінками, від 12 до 15 млрд. дол. США [10, 292). У випадку прокладення газопроводу дном Чорного моря і територією України його вартість тільки до України може скласти орієнтовно 12–13 млрд. дол. США [10, 292].
Очевидно, шо здійснення проекту будівництва газопроводу з Ірану потребує мільярдних інвестицій як від України, так і від країн Закавказзя і Центральної Європи, через території яких має пролягати газотранспортний маршрут. Відтак реальними фінансовими можливостями для реалізації даного проекту володіють тільки країни Західної Європи.
Втім, проект вимагає не лише великих капітальних затрат, але й чималих зовнішньополітичних дій, зокрема, координації зусиль та узгодження інтере¬сів усіх зацікавлених сторін: постачальника (Ірану), споживачів (Україна, ЄС) та транзитерів (Вірменія, Грузія).
Актуальним питанням є ціна іранських поставок для України. У 2006 р. Туреччина закуповувала іранський газ по 92 дол. США за 1000 м³, а Грузія отримувала його по 230 дол. США за 1000 м³ [4]. Враховуючи географічну віддаленість України від
До того ж, незважаючи на низку міждержавних документів і серію зустрічей українських та іранських високопосадовців в рамках розвитку взаємовідносин у газовій сфері, ймовірність того, що Іран обере для експорту газу в Європу саме український маршрут, досить невелика. Здійснення такого проекту потребує якщо не підтримки і схвалення, то принаймні лояльності з боку міжнародної спільноти. А це навряд чи можливо, оскільки подібні проекти суперечать інтересам Росії.
Одним із варіантів вирішення проблеми диверсифікації газопостачання міг би бути імпорт скрапленого природного газу з Лівії, Єгипту та інших арабських країн. Проте вартість таких поставок може бути досить високою, якщо врахувати витрати на створення флоту спеціальних суден для його транспортування морськими шляхами сполучення. До того ж, цей варіант постачання газового палива в Україну доцільно розглядати за умов залучення міжнародного капіталу до будівництва терміналу й установки регазифікації скрапленого газу з перспективою його подальшого постачання до Західної Європи. В цілому, за підрахунками фахівців, вартість проекту складе 3 млрд. дол. США [5, 43).
Таким чином, усі розглянуті проекти диверсифікації джерел постачання природного газу з урахуванням економічної ситуації в Україні
Тому за даних обставин пріоритетною є диверсифікація видів енергоносіїв: використовувати як енергетичне паливо не лише природний газ, а й вугілля.
Як показує аналіз тенденцій світової економіки, серед основних енергоносіїв провідні позиції утримує вугілля і в перспективі його значення як енергетичного палива тільки посилиться. У промислово розвинутих країнах виробництво первинної енергії значною мірою зорієнтовано на вугілля (60–80%), тоді як в Україні на твердому паливі працює менше 30% теплових станцій [8]. Так, у США, незважаючи на значні запаси нафти і газу, видобувається близько мільярда тон вугілля, з яких майже 800 млн. т складає внутрішнє споживання, з них більше 77% витрачається на забезпечення електростанцій [8]. При цьому нові електростанції проектуються з використанням прогресивних екологічно безпечних технологій спалювання вугілля. Таким чином, світовий досвід підтверджує, що енергетична політика держави має формуватися з урахуванням наявних власних енергоресурсів.
Слід зазначити, що вугільна промисловість України формувалася за умов централізації економіки колишнього Радянського Союзу. В останні 20–25 ро¬ків союзний уряд проводив політику прискореного розвитку
Унаслідок такої політики інвестиції були спрямовані на схід країни, що призвело до занепаду вугільної галузі в УРСР Постійне зниження обсягів видобутку тривало аж до 1996 р. і було зумовлене такими причинами (1, 36)
1. Шахтний фонд України є одним з найстаріших у світі. З 276 шахт, що працювали на кінець 1990 р., 144 введені в експлуатацію до 1950 року. З них 37 шахт працюють понад 75 років, 7 — понад 100 років. Найстарша в Україні шахта «Кочегарка» експлуатується з 1872 року. За останні 15 років не закладе¬но жодної нової шахти. Причиною цього була орієнтація керівництва галузі колишнього СРСР на забезпечення України вугіллям із східних районів Росії.
2. Недостатньо і в незначних масштабах проводилася реконструкція шахт. Більш ніж 70% шахт взагалі не підлягали реконструкції за весь період їх експлуатації, що складає 20–30 років при нормативі 10–12 років.
3. Ускладнення
4. Зниження потужності шахт у зв’язку з вичерпанням запасів (більшість діючих шахт освоїли та значно перевищили прогнозовану потужність). Понад 60% шахт мають потужність до 600 тис. т вугілля на рік, зокрема 23% — менше 300 тис. т на рік. Тільки 20% шахт мають виробничу потужність понад 900 тис. т, що відповідає сучасним нормам.
5. Низька потужність пластів. На 85% шахт в Україні розробляють пласти із середньою потужністю до 1,2 м, зокрема на 32% шахт — потужністю 0,8 та менше. Жодна з великих вуглевидобувних країн світу при підземному видобутку не розробляє пласти малої потужності (крім невеликої кількості шахт в Росії). Як правило, потужність пластів, які розробляються у європейських країнах та Росії, перевищує 1,5 м і сягає 2,5–4,0 м, у США — 2,0–2,2 м, у Китаї — до 3,5 м і більше, в Австралії та ПАР — 2–3 м.
Геологічні особливості пластів, що розробляються, та їх виснаження обумовлюють низьку якість вугілля, зокрема, високий вміст в ньому вугільної зо¬ли та сірки. Низька якість вугілля спричиняє необхідність проведення його обробки, що збільшує його вартість.
Вугільна промисловість — єдина галузь ПЕК України, у якій видобування підтримується прямими державними субсидіями.
За рахунок субсидій уряд компенсує різницю між цінами вугілля та ви¬робничими витратами на його видобуток, оскільки діючі ціни на вугілля більшості шахт не відшкодовують короткострокових виробничих витрат (частково через надто швидке зростання цін на видобувне обладнання та матеріали). Уряд також фінансує інші, довгострокові витрати на видобуток вугілля на державних підприємствах, в тому числі капітальні витрати, витрати на закриття шахт та виведення їх з дії.
У 2008 р. парламентський комітет з питань
Однак, незважаючи на значне субсидування, вуглевидобувний сектор має чималу заборгованість. Аналіз показує, що ціни на українське енергетичне вугілля за останні роки підтримувалися на рівні імпортного паритету (ціна у Єв¬ропі за вирахуванням транспортних витрат) і більше ніж у два рази перевищу¬ють ціни російського внутрішнього ринку. Так, собівартість однієї тони товар¬ної вугільної продукції зросла від 120 грн. у 2000 р. до 432 грн. у 2007 році. Збитки ж державних вугільних підприємств від реалізації зросли майже в 10 разів і у 2007 р. сягнули 3,9 млрд. грн. При цьому кредиторська заборгова¬ність перевищила дебіторську більш як на 7 млрд. грн. [6].
Таким чином, вугілля вітчизняного видобутку є доволі дорогим і водночас низькоякісним. Значна його частина витрачається на забезпечення електростанцій. Згідно з даними Мінвуглепрому України, у 2005 р. електростанціями було спожито 46% українського вугілля [9, 243].
Спалювання вітчизняного вугілля низької якості негативно позначається на стані обладнання ТЕС, тому що зменшує його ресурс і знижує економіч¬ність виробництва електроенергії за рахунок:
— зниження коефіцієнту корисної дії котлоагрегатів (особливо тих, що не передбачають спалювання низькосортного вугілля);
— збільшення експлуатаційних витрат (на підготовку вугілля до спалюван¬ня, жужелевидалення і золоуловлювання);
— вищих транспортних витрат порівняно з транспортуванням більш висококалорійного палива.
Проте Міністерство палива та енергетики України виділяє тепловим електростанціям вугілля саме вітчизняного видобутку, оскільки добробут на¬селення вугільних регіонів України безпосередньо залежить від роботи вугільних підприємств, і державі вкрай необхідно підтримувати депресивні шахтні регіони. Така підтримка, як було зазначено више, здійснюється насамперед не шляхом реконструкції збиткових шахт (ресурс яких вичерпано настільки, що немає економічного сенсу інвестування у їх модернізацію), а шляхом прямого субсидування галузі.
Однак висока заборгованість і збитковість державних вугільних підприємств свідчать про неефективність бюджетних дотацій, які важким тягарем лягають на всю національну економіку, передусім на електроенергетику. В той же час приватний сектор українського вуглевидобутку демонструє досить упевнену беззбиткову і бездотаційну роботу, виробляючи близько 46% товарної вугільної продукції, у тому числі більш ніж 70% коксівного вугілля (за даними на квітень 2008 р.) [6].
Зважаючи на вищевикладене, слід зазначити, що стабілізація вугледобувної промисловості можлива лише за умов скорочення державних субсидій на видобуток і закриття збиткових шахт. Останнє, безумовно, спричинить значні соціальні негаразди, адже виділення робочих місць для шахтарів — процес складний і потребує великих витрат. Проте затримка закриття неприбуткових шахт тільки погіршить загальний фінансовий стан всього сектору та призведе до втрати робочих місць у середньо- чи довгострокового періодах. Тому закриття збиткових шахт є складним, але необхідним кроком уряду у напрямку реформування вугільної галузі, адже дозволить вивільнити значні обсяги бюджетних дотацій і спрямувати їх на відкриття нових родовищ, адресну фінансову підтримку працівникам шахт І програми підвищення енергоефективності.
Тимчасовий дефіцит вугілля у випадку закриття шахт міг би бути компенсований заходами з раціоналізації використання вугілля на теплових станціях та збільшенням частки імпортного, більш дешевого та якісного, вугілля (на¬приклад, з Росії та Польщі). В перспективі було б доцільно лібералізувати ринок енергетичного вугілля, надавши енергогенеруючим компаніям право обирати постачальників палива. Це підвищило б ефективність виробітку електроенергії на вугільних електростанціях, а в майбутньому позитивно позначилося б на розвитку електроенергетичної галузі та національної економіки в цілому.
Висновки:
1. З урахуванням сучасних економічних реалій в Україні всі пропоновані варіанти диверсифікації ринків постачання природного газу з позиції їх вті¬лення є досить сумнівними. З цієї причини більш перспективною є диверси¬фікація видів енергоносіїв, особливо вугілля.Література
1. Буяк, А, Кравченко Т. Сучасний стан і перспективи розвитку енергетичної галузі України // Економіст- 2008.- № 6. — С. 32–37.
2. Воловин О. Перспективи диверсифікації джерел постачання енергоносіїв в Україну// На¬ціональний інститут стратегічних досліджень // www.niss.gov.ua
3. Енергетика України на шляху до європейської інтеграції: Монографія / Бараннік В.О., Вербинський В.В., Дорошкевич А.З. та ін.; За заг. ред. А.І. Шевцова. — Д.: НІСД, 2008. — 264 с.
4. Опімах Р, Перспективи іранського газу під загрозою //Дзеркало тижня- 17–
5. Перспективи енергозабезпечення України в контексті світових тенденцій: Монографія / Бараннік В.О., Вербинський В.В., Дорошкевич А.З. та ін.; За заг. науковою ред. А.І. Шевцова. -Д.:РФНІСД, 2008.-208 с.
6. Притика О. Вугільна промисловість — чорна діра державного бюджету чи основа енерге¬тичної безпеки України? //Дзеркало тижня- 12–18 04.2008. — № 14(693).
7. Саприкін В. Про * Кониеп цію державної енергетичної політи ки Україи и на період до 2020 ро¬ку» // Дзеркало тижня.- 24.02–
8. Суржик Л. Станет ли Украйна угольной страной // Зеркало недели.- 22–
9. Україна. Огляд енергетичної політики — 2006 // Матеріали Міжнародного енергетичного агентства. International Energy Agency // www.іеа.огg.
Ю. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки: Монографія. — К.: НІСД, 2006. — 576 с.
11. ШевцовА.І., Земляний М.Г., Вербинський В.В, Ряузова