Джерело: Реферат за курсом «Інтелектуальна власність» / Донецк, ДонНТУ. — 2010.
Нині не викликає сумнівів те, що на сучасному етапі розвитку інформаційного суспільства законодавство у сфері інтелектуальної власності України твердо зайняло своє місце в системі національного законодавства. На нього покладаються завдання адекватного вираження внутрішньої суті об'єктів інтелектуальної власності з правом власності в цілому, створення правових умов для підтримки стабільності майнових прав інтелектуальної власності, що підлягають правовій охороні, і, водночас, закладення механізмів гнучкого реагування на зміну ситуації. Такі завдання дозволяють стверджувати, що створення повноцінного законодавства у сфері інтелектуальної власності є запорукою якісного управління економікою держави, побудови механізму сучасної економічної системи України і формування правової держави.
Законодавство у сфері інтелектуальної власності має комплексний характер. Адже регулюючи режим того чи іншого об'єкта інтелектуальної власності, воно одночасно користується положеннями цивільного, фінансового, адміністративного, конституційного, цивільного процесуального, кримінально-процесуального законодавства тощо. Своєю чергою, право інтелектуальної власності в цілому і кожен з його об'єктів зокрема мають певний зв'язок з іншими галузями права, здійснюють взаємний вплив один на одного.
Якщо розглядати систему категорій «право інтелектуальної власності» ?» законодавство у сфері інтелектуальної власності», можна відмітити, що перша з них характеризується певною внутрішньою будовою, специфічним розміщенням його інститутів. Разом з тим, система законодавство у сфері інтелектуальної власності відноситься до зовнішніх форм вираження права, при створенні яких застосовуються принципи найбільшої ефективності впливу норм права на відносини, котрі регулюються, виходячи з існуючих потреб правозастосовної практики. Фактично можна стверджувати, що право інтелектуальної власності – це сутність (зміст) існуючих суспільних відносин, а законодавство у сфері інтелектуальної власності – зовнішнє оформлення (форма) цих відносин.
Останніми роками питання про необхідність систематизації законодавства у сфері інтелектуальної власності набуває все більшої актуальності, і не лише в розумінні національних громад, а й світової спільноти в цілому. Обумовлюється це рядом об'єктивних факторів. Зокрема, систематизація найчастіше вважається одним з найбільш повних та якісних способів удосконалення законодавства, у тому числі й у сфері інтелектуальної власності. Беручи до уваги специфічний предмет упорядкування нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини стосовно об'єктів права інтелектуальної власності, можна стверджувати, що під час проведення систематизації законодавства у сфері інтелектуальної власності краще розвивається взаємодія всіх норм. Іншими словами, простежується цілісний взаємозв'язок тих норм, що містяться у законах та у підзаконних нормативно-правових актах.
Усе частіше останнім часом говорять і про доцільність (і навіть необхідність) уніфікації положень, що регулюють відносини, пов'язанні зі створенням об'єктів інтелектуальної власності,виникненням прав на них, розпорядженням виключними правами та їх захистом, шляхами комерціалізації тощо.
Досвід Європейського Союзу,який намагається уніфікувати такі положення на рівні директив і регламентів, свідчить про позитивні зрушення у правовому регулюванні сфери інтелектуальної власності на європейському законодавчому просторі. На користь вироблення спільних підходів свідчать і міжнародні акти, норми яких опікуються даною сферою. Тим більше, що транс-національний рух у багатьох сферах людської діяльності зацікавлює все більшу кількість учасників зрозумілими, ідентичними, простими для сприйняття правилами, у тому числі щодо охорони й захисту особистих немайнових та майнових прав на об'єкти інтелектуальної власності.
Водночас, кожна держава, яка надає правову охорону об'єктам інтелектуальної власності, визначає власний підхід до вирішення питання про способи систематизації національних галузей законодавства, спираючись на загальні положення, відпрацьовані правовими теоріями тих чи інших правових систем. На визначення способу систематизації впливають соціальний та економічний розвиток даної держави, національні інтереси та необхідність забезпечення власною системою законодавства сприяння реалізації відповідних векторів державної політики.
Деякі країни рухаються шляхом відносно повної або часткової кодифікації законодавства у сфері інтелектуальної власності,упорядковуючи різноманітність правових норм зі зміною їхнього внутрішнього змісту, створюючи тим самим цілісний нормативно-правовий акт. При цьому така кодифікація є, повною мірою, умовною в розумінні класичних підходів теорії права до кодифікації.
Так, у Франції, де 1 липня 1992р. прийнято Кодекс інтелектуальної власності, сам документ навряд чи можна визнати Кодексом. На думку науковців, він являє собою підбір окремих чинних законів, прийнятих у різний час і незалежно один від одного, зібраних під єдиною обкладенкою, без будь-яких загальних положень, внутрішнього узгодження тощо. По суті, це інкорпорація, хоча вона і виражає тенденцію до кодифікації.
Окремого досвіду саме у кодифікації ( а не інкорпорації чи консолідації) законодавства з інтелектуальної власності набула Російська Федерація, яка систематизувала зазначене законодавство у межах Цивільного кодексу РФ. Під час його розробки точились суттєві дискусії як на користь, так і проти доцільності застосування кодифікації до сфери інтелектуальної власності. Навіть прибічники цього процесу мали діаметрально протилежні погляди стосовно способів його реалізації. Зокрема, пропонувалось кодифікувати російське законодавство у сфері інтелектуальної власності як у межах окремого галузевого кодексу, так і в межах ЦК РФ, шляхом його систематизації.
Наприклад, прихильники позиції про необхідність створення самостійног кодексу, що стосується питань інтелектуальної власності (І.Блізнєц і Д.Шестаков), зазначали, що регулювання відносин, які виникають у зв'язку зі створенням і використанням результатів інтелектуальної діяльності, виходячи з норм Конституції РФ, має бути представлене комплексною галуззю «Право інтелектуальної власності (інтелектуальне право)», закріпленою в нормах Кодексу інтелектуальної власності російської Федерації. Роз'єднане, уривчасте правове регулювання інтелектуальної власності характеризується суперечливістю, колізіями, прогалинами у нормативно-правовому вирішенні багатьох проблем. У зв'язку з цим кодифікація законодавства про інтелектуальну власність є необхідною і повинна включати підготовку та прийняття федерального закону – Кодексу інтелектуальної власності Російської Федерації, який систематизував і кодифікував би чинне законодавство у цій сфері. Кодифікація ж положень про інтелектуальну власність у межах ЦК РФ суперечить Конституції РФ, де зазначено, що правове регулювання інтелектуальної власності не входить до сфери цивільного законодавства.
Своєю чергою, на думку д.ю.н., проф. I.А. Блізнєца, прийняття такого єдиного комплексного акта, як Кодекс інтелектуальної власності РФ, дозволило б забезпечити найповніше розуміння положень законодавства тими особами, яким воно адресоване, сприяло б правильному тлумаченню та ефективному застосуванню законодавчо встановлених положень, забезпечило б стабільність відповідних правовідносин, спростило б подальшу правотворчу роботу, призвело б до вельми сприятливих економічних, політичних і правових наслідків.
Протилежну позицію – стосовно можливості й доцільності кодифікування положень законодавства у сфері інтелектуальної власності в межах ЦК РФ, зайняли, зокрема, такі відомі російські вчені, як В.А. Дозорцев, А.П. Сергєєв, В.I.Эрьоменко, Е.П. Гаврілов та інші, хоча їхні пропозиції щодо способів кодифікації суттєво відрізнялись від остаточного вигляду документа, якого книга IV ЦК РФ набула під час прийняття. Адже зрештою було обрано концепцію повної кодифікації положень, що регулюють відносини у сфері інтелектуальної власності, в межах ЦК РФ, шляхом скасування спеціальних законів. Чинна з 1 січня 2008р. IV частина ЦК РФ стала результатом третьої спроби кодифікації норм про інтелектуальну власність у складм цього кодексу.
Слід підкреслити, що прийняття четвертої частини ЦК РФ викликало досить жорстку критику як з боку ряду вчених, так і практиків. Свого часу численні обговорення законопроекту частини четвертої ЦК за участі експертів, правовласників, розробників законопроекту доводили, що більшість фахівців наполягають на збереженні дворівневої системи законодавства. Наприклад, як зазначилось у Висновку кафедри ЮНЕСКО щодо проекту четвертої частини ЦК РФ, даний проект принципово змінює логіку дворівневого регулювання цивільних правовідносин, що історично склалась, - за допомогою ЦК і спеціальних законів – на однорівневу, за допомогою виключно Цивільного кодексу. У висновку зазначалось також, що правове регулювання даної сфери виключно за допомогою Цивільного кодексу у чистому вигляді не зустрічається більше ніде.
Нині, після набуття книгою IV ЦК РФ чинності, фахівці нерідко підкреслюють,що обраний підхід до законодавчого регулювання питань інтелектуальної власності призвів до неминучого відриву від традиційної архітектури цивільного законодавства, притаманної всій європейській правовій системі, що на принципі наявності цивільного кодексу як центрального та основного акта цивільного законодавства, з метою деталізації положень якого розробляються спеціальні закони, і яким, своєю чергою, підпорядковані підзаконні нормативно-правові акти. Обраний підхід законодавця РФ до кодифікації положень про інтелектуальну власність у межах четвертої частини ЦК РФ позбавив цивільне законодавство сталої диференціації і зламав архітектоніку як ЦК (позбавляючи його галузевої гомогенності), так і всієї російської правової системи, порушуючи поділ кодексів на галузеві і комплексні.
Деякі країни вважали за необхідне обмежитись інкорпорацією, опрацювавши розрізнені нормативні положення, шляхом об'єднання їх у збірки, певним чином упорядкувавши, без зміни внутрішнього змісту. Прикладом такої країни може бути Iталія, яка зосередила навколо закону про промислову власність положення інших актів, що регулюють сферу інтелектуальної власності, та випустила інкорпорований Кодекс із промислової власності.
Iнші країни дотримуються позиції консолідації, об'єднуючи ряд існуючих нормативно-правових актів, що регулюють дану сферу правовідносин, в єдину збірку, розміщуючи їх у певному порядку, також без зміни змісту. Фактично прикладом консолідації можуть бути закони про промислову власність, прийнятті у Польщі (Закон про промислову власність від 24 січня 2004р. Зі змінами від 29 червня 2007р.), Португалії (Кодекс промислової власності, затверджений Декретом-законом № 16195 від 24 січня 1995р.), Iспанія від свого досвіду консолідації промислової власності нині відмовилась, зосередившись на регулюванні цих відносин на рівні окремих законодавчих актів.
Свого часу прикладом умовної консолідації законодавства у сфері інтелектуальної власності можна було назвати Основи цивільного законодавства Союзу РСР 1991р. Водночас, паралельно з ними, були прийняті і набули чинності закони СРСР «Про винаходи в СРСР», «Про промислові зразки в СРСР» та ін.
Сучасне українське законодавство у сфері інтелектуальної власності виступає як специфічний комплекс нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини, пов'язані зі сферою творчої, інтелектуальної діяльності, що характеризується і певною самостійністю, і чітким взаємозв'язком із нормами інших галузей права. За цим законодавством можна визнати наявність рис складної системи нормативно-правових актів різної юридичної сили, які регулюють відповідні суспільні відносини. Проте це лише поверхова, загальна характеристика законодавства у сфері інтелектуальної власності, яка потребує подальшого дослідження.
Чинне цивільне законодавство України, хоча і містить книгу IV «Право інтелектуальної власності», однак, жодною мірою не поглинає законодавства з питань інтелектуальної власності. Це спричинено тим, що предмет регулювання права інтелектуальної власності не входить повністю у предмет цивільного права.
Можна говорити, що законодавство у сфері інтелектуальної власності – це складна внутрішньо зумовлена єдність законів і підзаконних актів (у тому числі актів Міністерства освіти і науки України), об'єднаних одним предметом нормативно-правового регулювання (відносини у сфері творчої, інтелектуальної д іяльності), узгодженістю імперативно-диспозитивного впливу на суспільні відносини, що виникають стосовно правової охорони і захисту прав інтелектуальної власності, та своєрідною системністю, спричиненою ієрархією норм права інтелектуальної власності.
Досліджуючи сутність законодавства у сфері інтелектуальної власності, важливо окреслити його характерні ознаки:
- воно має власну сферу (галузь), мету і завдання правового регулювання, окреслені як Конституцією, так і законами України, підзаконними нормативно-правовими актами, що стосуються творчої, інтелектуальної діяльності;
- у регулюванні суспільних відносин з інтелектуальної власності використовується як імперативний, так і диспозитивний методи правового регулювання;
- нормативно-правові акти, що регулюють сферу інтелектуальної, творчої діяльності, поділяються за предметом правового регулювання і систематизуються залежно від юридичної сили;
- законодавство у сфері інтелектуальної власності безпосередньо пов'язане з регулюванням статусу об'єктів і суб'єктів інтелектуальної власності, а також авторського та суміжних прав, прав промислової власності тощо;
- первинним елементом цього законодавства є стаття законодавчого акта як форма вираження, засіб викладення правової норми;
- як галузь загальної системи законодавство має комплексний характер і містить джерела як публічного, так і приватного права.
Стосовно останньої риси доцільно зауважити, що нормам законодавства у сфері інтелектуальної власності притаманне подвійне коло регулювання. Юридичні норми існують за своїми первинними моментами у головній структурі та на них поширюються загальні положення цивільного права. Разом з тим, вони входять до другорядної структури, називаючись нормами кримінального, адміністративного, фінансового, митного та іншого права.
Ані у теоретиків, ані, тим більше, у практиків не виникає сумнівів, що законодавство у сфері інтелектуальної власності є досить складним утворенням нормативно-правових актів. Однак і йому притаманна певна система. Тому воно може називатись системним. Цю ознаку, поряд з іншими характеристиками, йому надають правила ієрархії норм, що містяться в правових актах.
Використання цих правил дозволяє, у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами, надати перевагу одному нормативно-правовому акту над іншим, зокрема при застосуванні правил вертикальної та горизонтальної ієрархій. Як зазначалось вище, законодавство у сфері інтелектуальної власності виступає джерелом та зовнішньою формою права інтелектуальної власності, що обумовлюється основною інтегративною властивістю законодавства як системи.
Отже , серед основних ознак законодавства у сфері інтелектуальної власності можна виділити такі, як множинність актів правового регулювання, імперативно-диспозитивний вплив на суспільні відносини, комплексність правових норм, системність нормативно-правових актів, що регулюють інтелектуальну, творчу діяльність.
По-перше, законодавство у сфері інтелектуальної власності є комплексним, тобто носить міжгалузевий характер. Це підтверджується наявністю у ньому низки нормативно-правових актів, які регулюють різні сфери правової дійсності. Інакше кажучи, норми права інтелектуальної власності тісно переплітаються із нормами конституційного, цивільного, адміністративного, фінансового, митного, кримінального, господарського права тощо.
По-друге, законодавство у сфері інтелектуальної власності є множинним, тобто нормативних актів, що врегульовують інтелектуальну, творчу діяльність, налічується досить багато. Власне, сьогодні їх понад 100 і це не остаточна цифра. Процес прийняття нових нормативно-правових актів, що регулюють цю сферу на рівні підзаконних актів, є безперервним.
І, по-третє, законодавство у сфері інтелектуальної власності є неоднорідним, воно містить нормативні акти неоднакової юридичної сили. Базуючись на Конституції України, сюди входять і закони України, і постанови Кабінету Міністрів України, і відомчі акти МОН України, спільні підзаконні акти КМУ та МОН, інші підзаконні нормативно-правові акти тощо. Окреме суттєве місце займають міжнародні договори, двосторонні та багатосторонні угоди тощо, ратифіковані Україною належним чином.
Законодавство з інтелектуальної власності має одну характерну рису — суперечливість. Насамперед це стосується наявності Цивільного кодексу України та спеціальних законів, що регулюють сферу інтелектуальної власності, які й досі неузгодженні між собою. Це ж cтосується і багатьох інших галузевих законів, у яких щонайменше понятійний апарат суттєво різниться. Це і Господарський кодекс України, і Бюджетний кодекс, а також податкове й бухгалтерське законодавство тощо. Все це разом породжує спори, які нерідко передаються на вирішення до судових органів, з метою захисту порушених прав інтелектуальної власності. Описувати складність та довго тривалість таких спорів не э метою даної статті, але це — загальновідомий факт.
Таким чином, зазначену вище суперечливість можна визначити як одну з об’єктивних причин для систематизації законодавства у сфері інтелектуальної власності. Іншою причиною можна назвати зловживання. Не даремно говорять, що без належного впорядкування законодавчого масиву шляхом систематизації користуватись ним досить важко. А якщо взяти до уваги, що кількість законів щороку збільшується, то зрозуміло, зростають м труднощі під час використання.
Ці та інші зміни й доповнення до законодавства у сфері інтелектуальної власності, а також уніфікацію правових норм можна здійснити за допомогою проведення процедури систематизації. Адже саме під систематизацією законодавства у теорії права розуміють упорядкування чинних законів, усіх нормативних актів, приведення юридичних норм до упорядкованої, узгодженої системи.
Приведення вітчизняного законодавства, у т.ч. У сфері інтелектуальної власності, у вигляд функціонуючої системи, доступної та зрозумілої населенню, маэ сприяти не тільки підвищенню ефективності і правового регулювання, але й зміцненню законності, що і нині вважаэться важливим політичним завданням. І систематизація законодавства у будь-якій галузі — це не просто його впорядкування, але й головна умова розвитку та вдосконалення, без чого важко побудувати правову державу. Створення належної законодавчої бази, що вимагає впорядкування законодавства, приведення його в єдину, внутрішньо узгоджену та цілісну систему, в якій регулювання сфери інтелектуальної власності займатиме своэ місце, необхідне для реалізації державотворчих завдань. Упорядкування законодавства маэ сприяти й підвищенню рівня правового виховання, юридичній культурі суспільства, можливості більш якісно та повноцінно захищати свої права, гарантовані Конституціею України.
Підсумовуючи, слід зауважити, що численні глибокі дослідження, які проводяться фахівцями НДI інтелектуальної власності НАПрНУ останніми роками, дозволять говорити про відсутність підстав як теоретичного, так і правозастосованого характеру, для кодифікації інтелектуальної власності — як на рівні окремого кодексу інтелектуальної власності, так і (тим більше) — на рівні систематизації в межах Цивільного кодексу України. Не викликає сумнівів необхідність позбавлення законодавства, що регулює сферу інтелектуальної власності, наявних суттєвих вад. Не слід забувати і про євро інтеграційний вектор зокрема, та глобалізаційний характер уніфікації сфери інтелектуальної власності в цілому.
Враховуючи складний характер об’єктів інтелектуальної власності, а також різну правову природу авторських та суміжних прав і прав промислової власності, та беручи до уваги міжнародний досвід у сфері систематизації законодавства з інтелектуальної власності, вважаємо за доцільне говорити про перспективи консолідацію, а надалі — й інкорпорацій законодавства України безпосередньо у сфері промислової власності.
Методи й політика в області збереження добутків медіа-мистецтва. Бохоров К., Шишко О. - 16.10.2009
Об'єкти інтелектуальної власності в цифровій формі. Атанасов С. - 16.03.2004
Проблеми й особливості правової охорони мультимедійних систем / Григор'єва Т.В., Сулимова Е.Б. // Якість. Інновації. Утвір. - №3. - 2003. - С. 53-55
Реальність віртуальних міст / Морозов Д. // Російський Експертний Огляд. - №2 (16). - 2006
Арданов О. Розвиток партнерства для подолання цифрового піратства у мережі Інтернет. // Інтелектуальна власність.-№8.-2010.-С. 20-30
6 Судариков С. Технічні заходи захисту авторського права й суміжних прав. // Інтелектуальна власність. - №8. - 2001.- С.44-59