Агностицизм як пізнавальна позиція

Автор: Д. М. Димчак

Источник: Доповідь на ІV Міжвузівській обласній студентській науково-практичній конференції "Духовний розвиток як фактор морально-етичного формування особистості"(31 жовтня 2008 року)

Темою цієї роботи є агностицизм як крайній ступінь скептицизму, як специфічна пізнавальна позиція, яка свідомо засвідчує неможливість досконалого пізнання світу людиною, що живе у ньому.

Ми ставимо за мету через аналіз історичних форм агностицизму виявити особливості сучасного пізнавального процесу, що породжують сучасний агностицизм, аргументованість і слабкість його пізнавальної позиції, та місце, яке він посідає у сучасній філософії.

Актуальність проблеми, пов’язаною з виявленням сутності і причин агностицизму, специфічності різних позицій відносно можливості досконалого пізнання світу полягає у тому, що на теперішньому етапі розвитку пізнавальних технологій, що сприяють науковцям у їхніх дослідженнях і розумінні розвитку світу, досі важко сказати, що наука і філософія наблизилися до розв’язання проблеми виникнення людини і світу або проблеми матеріального та ідеального. Тобто незважаючи на щоденний технологічний прогрес, людство так і не наблизилося до відкриття істини. Саме тому агностицизм, головним принципом якого є неможливість досконалого пізнання світу, існує та розвивається у сучасній філософії, а проблема розуміння його причин і можливостей виникнення завжди залишиться актуальною для філософії.

Численні відомі філософські джерела, що стали класикою філософської епістемології, репрезентують різни форми агностицизму. Передусім, звичайно, це «Трактат про людську природу» Девіда Г’юма, у книзі першій якого «Про пізнання» філософ ставить питання про найліпший спосіб пізнання, говорить про свідомість людини, про особливості сприйняття та відображення фактів у людському розумі. "Природа, - стверджував Г’юм, - тримає нас на достатній відстані від своїх таємниць і надає нам лише знання про деякі поверхневі якості об'єктів, приховуючи від нас ті сили й принципи, від яких цілком залежать дії цих об'єктів" [4;35]. Джордж Берклі у «Трактаті про принципи людського знання» говорить про ідеї, детально розглядає причини їхнього виникнення та їхній вплив на людський розум. Окрім того, Берклі пише про дух, його природу та його відношення до світу ідей. Для розуміння суті агностицизму також не можна обійти «Критики» І. Канта, у яких він аргументує свою позицію агностицизму як принципову неможливість пізнання «речей у собі».

Агностицизм (від грецького agnostos - недоступний пізнанню) - філософське вчення, згідно з яким не може бути остаточно вирішене питання про істинність пізнання, отримана об'єктивна характеристика навколишньої дійсності людини.

Первісні форми агностицизму виникають у зв'язку з виявленням недосконалості, мінливості знання. Це особливо стосувалося проблеми первинних підстав усього сущого: уже на ранньому етапі розвитку філософії була запропонована велика кількість варіантів картини світобудови, кожен з яких спирався на свій особливий набір таких першооснов або на одну з них; але жоден з варіантів не видавався достатньо логічно переконливим. Усвідомлення цього факту й породило скептицизм, а його крайньою формою виступив агностицизм - принципове заперечення можливості проникнення розуму в справжню суть речей.

Засновник античного скептицизму Піррон (біля 365- 275р. до н.е.) вважав достовірними почуттєві сприйняття (якщо щось здається гірким або солодким, то відповідне твердження буде істинним). Він зазначав, що виникає омана, коли від явища ми намагаємося перейти до його основи, сутності. Усілякому твердженню про предмет може бути з рівним правом протипоставлене твердження що йому суперечить. Саме такий хід думки привів до висновку, що слід утримуватися від остаточних суджень.

Агностицизм як філософська позиція в історії філософії представлений, перш за все, представниками суб'єктивного ідеалізму, а в деяких випадках - і матеріалізму. Агностичні концепції можуть розбігатися за своїми філософськими підставами: існують матеріалістичний й ідеалістичний агностицизм, сенсуалістичний і раціоналістичний, ґ’юмівський, кантівський і т.д. агностицизм (якщо брати імена творців відповідних шкіл), агностицизм етичний, ієрогліфічний, фізіологічний, кібернетичний і т.п. (за засобами, характером аргументації тощо).

Філософія Нового часу відома своїм інтересом до проблем пошуку тих шляхів і методів пізнання, що приводять до наукової істини. Але саме в англійському емпіризмі ми знаходимо найбільш яскраві й аргументовані форми агностицизму. Його представників поділяють на агностиків "старих", або доеволюціонистів (Джон Стюарт Мілль), і "нових", тобто еволюціоністів (Герберт Спенсер). Головна різниця в їх пізнавальній позиції полягає в тім, що перші бачать появу у людиниі моральних принципів справою особистого досвіду, а другі - спадкоємного досвіду.

Послідовний агностицизм представлений у вченнях Джона Берклі й Девіда Г’юма. Імануїл Кант, поклавши в основу своєї теоретико-пізнавальної концепції розмежування "речі в собі" й "речі для нас", фактично прийняв позицію агностицизму. Позиції агностицизму характерні для різних шкіл позитивізму, неопозитивізму, критичного реалізму.

В історії філософії найбільш послідовним вважається агностицизм Г’юма. Стверджуючи, що єдиним джерелом пізнання є досвід, Г’юм виходив з неможливості піддати його перевірці, а звідси виходила, на його думку, і неможливість встановити адекватність між даними досвіду й об'єктивним світом. Наприклад, поняття причинності виникає як результат багаторазового повторення проходження одного явища за іншим. Узагальнюючи цю повторюваність, розум робить висновок про існування причинно-наслідкового зв'язку між відповідними явищами. Однак у дійсності, вважав Г’юм, такий висновок є лише продуктом мислення. Аналогічним чином і все пізнання має справу лише із досвідом і принципово не може вийти за його межі, а тому не може судити про те, якими відносини є між досвідом і реальністю.

Згідно з теорією Берклі, в основі поняття про матерію (і про простір) лежить припущення, начебто ми можемо, відволікаючись від приватних властивостей речей, що сприймаються за допомогою відчуттів, утворювати абстрактної ідею про загальний зміст для них у речовому субстраті. Але це неможливо. У нас немає почуттєвого сприйняття матерії як такої. Ми сприймаємо лише окремі речі й кожне із цих сприйняттів є сумою окремих відчуттів або ідей.

Неможливою, на його думку, є також і загальна ідея про матерію і простір. Слово стає загальним не тому, що воно є знаком абстрактної загальної ідеї, а тому, що воно здатне бути знаком багатьох окремих ідей. Розум людини може утворювати загальну ідею про речі, але не загальну абстрактну ідею. Абстрактна ідея матерії не може додати до властивостей речей жодної властивості понад ті, що. відкриваються в них відчуттями.

Не маючи сумніву, на відміну від Г’юма, в існуванні поза свідомістю матеріальних "речей самих по собі", Кант, однак, вважав їх у принципі непізнаваними. Впливаючи на людину, "речі самі по собі" викликають у неї безліч різноманітних відчуттів, які виявляються впорядкованими за допомогою апріорних форм живого (тобто безпосереднього) споглядання. Знаходячи просторову й часову форму, судження впорядковуються далі за допомогою категорій розуму ("причини", "кількості" тощо) і, трансформуючись у явища, співвідносяться як зовнішні суб'єктні феномени з "речами самими по собі, що впливають на суб'єкт" [2;139-212]. У процесі пізнавальної (і трудової) діяльності суб'єкт розкриває світ феноменів і розвиває наукове знання.

На рубежі XХ-XXІ ст. сформувався різновид агностицизму - конвенціоналізм. Всередині науки передумовою його формування були теоретизація природничих наук, посилення ролі наукових понять, законів, теорій як засобів пізнання, що виявляють можливість вибору засобів теоретичного відбиття дійсності, тим самим розширюючи діапазон конвенцій у середовищі натуралістів. Конвенціоналізм (від лат.conventіo - договір, угода) визначаться як філософська концепція, відповідно до якого наукові теорії й поняття є не відбиттям об'єктивного світу, а продуктом угоди між ученими. Найвизначнішим представником конвенціоналізму є французький математик та методолог науки А.Пуанкаре (1854- 1912). Він відокремлював відносини між речами від сутності самих речей, вважав, що пізнаванні тільки відносини, але природа речей є непізнаванною. "Не тільки наука не може відкрити нам природу речей; ніщо не має сил відкрити нам її, і якби її знав який-небудь бог, то він не міг би знайти слів для її вираження" [3;74].

Конвенціоналізм як система світоглядних поглядів і принципів наукового пізнання широко поширився в останні десятиліття в західній філософії, а також у логіку й методології науки. Позицію конвенціоналізму поділяли Поппер, Лакатос, Фейєрабенд. Агностицизм представлений у вигляді конвенціоналізму, нині широко поширений у сучасній філософії та є одним з головних концепцій сучасної теорії пізнання.

Отже, питання " Чи пізнаваний світ?", аналіз агностицизму, його специфічних рис як світоглядної позиції сприяє усвідомленню особливостей проблемних ситуацій що виникають у гносеології. Представники агностицизму вловили реальну складність проблеми, у якій опиняється людина, коли перед нею постає питання "Що я можу знати?". Звертання до трактування агностиками пізнання, його можливостей, засобів й умов є так само значимим для розуміння закономірностей пізнання, як і тих, що постали в історії філософії на позиції гносеологічного оптимізму.

Література:

Беркли Дж., Соч. В 2т. Т. 2., М., 1965, - 830с.
Кант И.. Критика чистого разума /пер с нем. Лосского/. – Мн.: Литература, 1998. – 960с.
Пуанкаре А. Избранные труды, Т. 1. М.: Наука, 1971 –772с.
Юм Д., Соч. В 2т. Т 2. - М.: Мысль, 1978. – 720с.