СЕМІОТИЧНІ ГОРИЗОНТИ ДОСЛІДЖЕННЯ МОДИ:
ІНФОРМАЦІЙНИЙ АСПЕКТ

Стаття присвячена методологічним проблемам сучасної теорії моди як сфери міждисциплінарних досліджень. Інтегральне бачення феномена моди уможливлюється завдяки використанню семіотичної термінології, що і стає тим самим методологічним знаменником, на основі якого утворюються та диференціюються різноманітні когнітивні стратегії “переробки” інформації про світ. Традиції осмислення феномена моди ґрунтуються на основі способу інтерпретації реальності, “прирощення” її інформаційного потенціалу, в результаті чого виділяється чотири семіотичних виміри: інтенціональний, формальний, прагматичний, структурний.   Ключові слова: теорія моди, семіотика, інформація, знак, міждисциплінарність. Сучасна теорія моди охоплює велику кількість досліджень напрацювань в різних сферах гуманітарного знання: історії, етнографії та естетиці, соціології та культурології, філософії та антропології, психології, а також економічних науках. Але їх здобутки виглядають окремими калейдо-скопічними елементами великої мозаїки, побачити яку можливо лише інтегральним семіотичним поглядом. Ще досі не прописаною лишається проблема відсутності епістемологічної легітимності теорії моди, що є принципово важливим, особливо в умовах сучасного наукового дискурсу міждисциплінарності. Але й, відповідно, існує проблема ефективності взаємодії в рамках між- дисциплінарного діалогу, ціль якого - встановлення ін форма- ційного консенсусу (сучасна парадигма наукової раціональності) щодо координації і релевантності обраних стратегій осмислення реальності, збагачення наукового тезаурусу і розширення горизонтів та вимірів дійсності. Традиційно дослідницький інтерес до цих питань інтердисциплінарності фокусується в сферах філософії науки та інтегральної філософії. Застосований до контексту моди він актуалізує семіотичну проблематику систематизації знань на рівні способу організації знакового ряду кожного наукового підходу. Як відомо, знаковий, текстуальний та структурний аналіз моди, що здійснювали представники Тартуської школи, постструктуралісти та пост модерністи. Разом з соціологами, психологами та культурологами вони створюють вагомий сегмент гуманітарного дискурсу, на який і спрямовано семіотичний вектор нашого теоретизування. Когнітивні розвідки статті стають реакцією на потреби практичних досліджень моди, які постійно втрачають будь-які орієнтири у тлумаченні цього феномена. Відповідно, результати будуть використовувати як фундамент для конструювання методологіч- ної бази нових проектів досліджень широкого спектру зацікавлень. Частково ці питання висвітлюються у роботах сучасних теоретиків моди Г.М. Куц, Л.І.Ятіної, М.І. Кілошенко, Д.Крейн та Л.Бовоне, однак у них лишається поза увагою саме інтегральний компонент. Г.М. Куц в Україні та Л.І Ятіна в Росії розробляють авторські курси з теорії моди, де торкаються зазначеної проблематики в аспекті хронологізації теорій моди. Багатовимірність моди у її функціональних зв’зках з навколиш- нім середовищем відзначає М.І. Кілошенко (“Психологія моди”, 2006). Окремо хотілося б відзначити інтерпретатавний підхід Д.Крейн та Л.Бовоне підходів на рівні осмислення матеріального буття культури. Так, й досі відкритою для нас лишається перспектива мета-теоретичної розгортки та систематизації знань крізь призму моди. Отже, об’єктом нашого філософсько-семіотичного аналізу є досвід концептуалізацій феномена моди дослідниками як один з каналів “прирощення” інформації про світ. Метою комплі- ментарного поєднання існуючих способів репрезентації моди гуманітарною наукою стає спроба визначення горизонтів семіотичного погляду на моду. Комплексне дослідження моди потребує синтезу різних термінологічних та методологічних традицій, що, на нашу думку, стає можливим у семіотичній системі координат. Використанн термінологічного інструментарія семіотики до феномена моди відкриває перспективу створення багатовимірного корпусу знання відповідно до сфери одягу та одягання. Семіотика як наука сьогодні переживає перехідний момент, коли класичні моделі вузькодисциплінарних сфер втрачають актуальність, і на передній план висувається ідея універсальності семіотичних категорій і, відповідно, інтегральності наукового дискурсу взагалі. 

Семіотична парадигма позиціонує культуру як >умову та результат процесів комунікації у суспільстві, пізнання світу та місця людини у ньому; забезпечує організацію соціального життя та циркулювання інформації через знаки, якими “користується розум для осягання речей та передачі свого знання іншим” [12, 512]. Семіотика описує і створює уктуруються навколо дії знаків, незалежно від того де вона відбувається – в природі, суспільстві чи людині (її організмі, мисленні, психіці). Відповідно, це дає змогу відрефлектувати різні способи означування, будову та застосування знакових систем, що зберігають та передають інформацію (в тому числі і наукову). У поле зору семіотики потрапляють мови (зокрема мова наукової теорії, систем (від дорожніх знаків до живопису), різноманітні системи сигналізації в природі та суспільстві” [13, 312]. 

Семіотичне тлумачення моди дає можливість дослідникові синкретично охопити процеси екстеріоризації та інтеріоризації смислів та значень, що відбуваються крізь призму як індивідуального так і колективного, як суб’єктивного так і інтерсуб’єктивного досвіду, який, на нашу думку, у добу постмодерних уявлень структурується модою. Конференція “Новий етап становлення загальної семіотики”, С-Пб, 17-19 квітня 2003 року. Схематично семіотичний проект моди можна уявити у формі чотирьохвимірної моделі, у якій мода подається: як переживання, як елемент об’ективного світу, як спосіб організації суспільного життя і як механізм культурної єдності. Відповідно, у першому секторі поданий внутрішній икуляція психологією, в другому формально-статистичні емпіричні дослідження, в третьому соціологічні підходи, а в четвертому – філософсько-антропологічні розвідки. Отже, у рамках цієї статті ми спробуємо осягнути інтегральним баченням феномен моди з метою визначення горизонтів її осмислення семіотикою. Семіотичний підхід у філософії пов’язують (Д. Ділі) із прагненням усунути картезіанське протиставлення природи та культури і вияснити сенси диференціації природничо-наукового та гуманітарного знання як взаємодоповняльних складових у пізнавальній і практичній активності людства [10, 18].

Формування, розвиток та збагачення концептуально-методологічного апарату теорії моди потребують ретроспективного аналізу з наступним обґрунтуванням її автономної позиції в системі гуманітарних знань. У першу чергу необхідно зауважити, що втілення принципу конгруентності (субординації та координації методів гуманітарних наук з виявленням значення та важливості кожного з них) дає змогу структурувати знання у межах нової дисципліни, в нашому випадку, теорії моди Складність полягає в тому, щоб поєднання не лишалося простою сумою складових компонентів, а максимально ефективно синтезувалося в парадигмальному сенсі. П. Бурдьє в статті Зацікавленість соціолога” подає наступну характеристику міждисциплінарного діалогу: Зустріч двох дисциплін – це зустріч двох особистих історій, відповідно, двох різних культур; кожна дешифрує то, що говорить інша, апелюючи до власного коду, до власної культури” [3, 156]. Наведемо суміжний приклад становлення комунікати- вістики, про який дослідниця Василькова В.В. говорить лише як про можливість міждисциплінарних комунікативних проектів”,коли всі зацікавлені науки мають свої уявлення про рішенняінтелектуальних задач, непорівнянні дослідницькі програми Іншими словами, вони представляють номінально спільнийпредмет (комунікацію) фундаментально різними способами в результаті чого фіксуємо неоднорідність(гетерогенність) синтезу. Подолати цю складність, на нашу думку, можливо, апелюючи до категорії інформації, яка з середини ХХ століття стає загальнонауковим терміном і дуже широко використовується як в кібернетиці і семіотиці, так і в філософії. Подібно, коли сьогодні в науці відбувається розсіювання тлумачень моди, які часто суперечать одне одному, то розгойдується її онтологічний статус, що сприяє спекулятивному вживанню терміна мода[11]. 

Семіотичний спосіб розуміннямоди диверсифікує можливості взаємо-зворотного перефокусу-вання дослідження єкта зі структурного рівня на повсякденнийрівень функціонування феномена в соціокультурному просторі. Ціпроцеси відповідають двом філософсько-антропологічнимвимірам інформації: структурному, що характеризує внутрішністани культурних універсумів (систем), та відносному(зовнішньому), що проявляється у взаємодії як мінімум двохкомпонентів, об’єктів, соціальних акторів [13, 228]. Динаміка культури встановлюється через моду як специфічний модусіснування людини, сприяючий її культуротворчій активності.  Адекватність семіотичного способу розуміння моди досліджувалисвого часу Р. Барт, У. Еко, О. Вайнштейн. По-друге, слід відзначити особливостісучасної парадигми мислення, яка зумовлена розрізненням між дійсністю та реальністю, релятивізацією істини та пере осмисленням єктнектних язків. Відправним пунктом ясуванні цих питань став лінгвістичний поворот у філософії, повязаний з іменами Чарльза С. Пірса та Ф. де Сосюра, які запровадили два теоретичні вектори: семіотику (вивчення діїзнаків) та семіологію (розглядає мову як знакову систему, щовизначає мовця та його мовлення). 

Теорія структурноїлінгвістики концептуалізується на основі бінарної природизнака, формоутворення якого відбувається за принципомої системи мови як вихідної умови. Свою інтуїцію щодо потреби науки про знаки Ролан Барт звів до пропозиції позиціонування лінгвістики як генерального патрона всієї семіології”, колистверджував, що всі культурно вибудовані системи вираження(література, мода, кухня) реалізуються та структуруються черезмовні механізми.На думку Чарльза Пірса, обмеженість концепції Ф. де Соссюра криється у іґноруванні фундаментальних суб’єктивних взаємопереливань фізичного середовища та коґнітивного організму в конструюванні об’єктивності. Словом, дуалізму позначення та позначуваного бракувало третьої частинки, за допомогою якої знак (незалежно від того, чи його основа переважно випадкова, чи зумовлена) підлягає перетворенню у своїй підставі спочатку в обєкт, а тоді в інші знаки. Потрібно урахувати динамічні процеси язку семіозу культури із семіозом природи і побачитиактивність одного у поширенні іншого в нарощуваній спіралівзаємодій” [7, 170]. Ключова ідея криється не лише у виявлення троїстоїприроди відношень у межах знаку (річ обєкт інтерпретанта),але й в обґрунтуванні важливості поняття інтерпретанти длядослідження семіозу як процесу дії знаків. Пізнання будьякої сутності відбувається через посередництво свідомості, тому всі існуючі незалежно від нас обєкти необхідно розглядати дискурсивно: як мислимі у певній семіотичній перспективі особистісній, історичній та культурній. Тому і мода позиційнується як дискурсивно зумовлений спосіб саморефлексії культури. 

Досягнення Ч. Пірса, підсумовані та розвинуті Д. Ділі,уможливлюють розвиток семіотики як науки про фундаментальні основи мислення та кордони самого розуміння. Знаки розглядаються як необхідні не тільки для будь-якого методу у філософії чи в природничих або гуманітарних науках, а й для самої можливості існування такої речі як метод або будь-якого дослідження” [7, с.46]. За словами У. Еко, знакова зумовленість мислення полягає у наділенні природного світу, який складається з “присутностей”, значеннями культури [16, 364]. Діалектика або герменевтика, верифікація або біхевіоризм, структуралізм або деконструктивізм – все це лише окремі з можливих способів семіотичного тлумачення світу та набування відповідної потенційної інформаційної цілісності досвіду. Еко поширює Пірсову семіотику на теорію культури та пропонує діалектичне співвідношення між сигніфікацією та комунікацією, що опосередковує дискурс і реальність. Трансформуючи поняття знака у функцію для знака, він бачить семіотику як безперервне та всеосяжне продукування культури. Усвідомлення власної приналежності людини до творення дійсності вже на рівні сприйняття (творення об’єктної реальності, що обмежується межею досвіду), дає змогу переосмислити антропологічний формат людини як ще Ернст Кассірер називав людину символічною твариною Артур Еддінгтон так описав зміни парадигмального бачення світу: “Ми виявили, що там, де наука просунулась найдальше, природа лише повернула розуму те, що він сам у неї заклав. Ми знайшли незнайомий відбиток ноги на березі невідомого. Ми вигадували глибокі теорії, одну за іншою, для того, щоб знайти пояснення для його виникнення. Нарешті, ми досягнули успіхів у відтворенні істоти, яка лишила цей слід. І – о диво! – слід виявився нашим” [17, 76]. Отже, цілісне розуміння явища культури можна отримати завдяки співставленню різних аспектів його функціонування як на рівні синхронії, так і у діахронічній перспективі. 

Мода відповідно до спрямування даної статті визначається нами як один з культурних механізмів організації (артикуляції) культурно обумовленої інформації в часопросторі універсума.Це достатньо широке тлумачення моди конкретизується на рівні будь-якого дослідницького підходу. Згідно з визначеним чотирьох секторальним проектом ми розглянемо чотири загальні виміри тлумачення моди, взятої в інформаційному аспекті:

1. Перший вимір назвемо інтенціональним, спрямованим у центр ідентичності людини, процесів її об’єктивації при зустрічі з іншим, самовираження та самореалізації. Тут приховане феноменологічне джерело породження інформації. 

2. Другий вимір можна дефініціювати як формальний, де одяг позиціонується як візуально-інформативний текст, який має власну специфічну структуру, вектори інтерпретації та дискурсивні особливості. Цей рівень аналізу дає змогу вичитувати конфігуративні повідомлення, утворені формальними компонентами різного порядку за принципами, зумовленими контекстом. 

3. Третій вимір – прагматичний орієнтує наповсякденне інтероб’єктивне життя знаків моди та надання їмсенсу відповідно до потреб соціокультурної ситуації. Цей вимірохоплює процеси соціальної комунікації та проблематику передачі закодованої інформації від автора до одержувача, від тексту до контексту і навпаки. Способи та практики використання знаків стають основою диференціації та стратифікації суспільства. Фрагментована конс’юмеристська культура демонструє широкий спектр різнобарвних ставлень до моди, її інтерпретацій, які у свою чергу, стають її продовженням. 

4. Четвертий структурний виокремлює сферусенсотворення, конструювання значень, смислів та цінностей моди в культурі, які забезпечують її єдність, спосіб організації інформації за параметрами актуальності (актуалізації), поширеності (легітимності), нетривалості (“вічне повернення”), інноваційності (орієнтації у минуле). Індустрія моди продукує образи та практики для наслідування, що ведуть конку- рентоспроможну боротьбу за право тимчасового домінування у повсякденному просторі. Цей рівень це поле для ефемернихінформаційних маніпуляцій та симуляцій. Для прикладу, який можна транслювати по всіх вказаних чотирьох каналах, пропонуємо взяти категорію “модної деталі і простежити її функціонування в кожному в наведених вище вимірів. Вагомим аргументом на користь цього вибору є той факт, що саме з естетики деталі в культурних практиках денді починається сучасне розуміння моди [1]. Перший сектор охоплює сфери самоідентифікації та самовираження, які завжди були пов’язані з одягом, але не завжди з модою. Розглянутий як знак у різних сигніфікативних системах, будь-який аксесуар лише в дискурсі моди набирає найбільш індивідуалізованих якостей, не зважаючи на всі твердження про її тиранію та симулятивність. Семіотичні, психологічні, антропологічні аспекти сенсотворення на рівні повсякденних практик досліджувалися Г. Блумером, П. Бурдьє, Ж. Ліповецкі та представниками Бермінгемської школи. 

Дендизм це один з самих ефективних способівсамопрезентації. В умовах уніфікації чоловічого одягу, особливого смислового навантаження набуває деталь (монокль, тростина, рукавички, шийний платок), її оформлення та спосіб подачі на публіці. Власне реінтерпретація усталених в суспільстві значень, на думку Герберта Блумера, об’єднує між собою простори продукування та сприймання нових сенсів, де мода виступає як засіб оновлення соціокультурних норм. Наслідувач теорії символічного інтеракціонізму (засновник Дж. Мід) тлумачить моду як приклад процесу соціальної взаємодії, що координується індивідуальними та колективними практиками сенсотворення. Через розумове означення усвідомості кожної людини конструюється обєктне полесоціокультурного середовища та набуває специфікації у конкретній ситуації.Пєр Бурдьє, обєднуючи усталені соціологічні методи з постструктуралістськими досягненнями у галузі соціальної стратифікації, диференціює суспільні позиції згідно зі стратегіями культурного споживання, які зумовлені особливостями смаку у розумінні культури. Він розглядає моду як фактор розрізнення, засіб організації повсякдення, що практикується індивідуальними споживачами і вводиться у широкий контекст габітусом. Доведена до крайності, ця позиція пов’язує антропологічний статус людини з речами, якими вона себе оточує. Це кліше постійно навзується рекламою, в результаті чого вибух вещизму трансформує поняття статусу і авторитету, які визначаються моделями мобільних телефонів або модними аксесуарами до автомобіля. Але Бурдьє не радикалізував настільки свою позицію, а лише говорив про те, що ми могли б ілюструвати прикладом академічного дендизму феномена, що досліджувала Ольга Вайнштейн [4]. Йдеться про стиль гуманітарія як представника вільної професії з невеликими прибутками. Дослідниця моди називає параметри такого одягу: зручність, тенденція перефразування вельветових піджаків художників, а також про випадки poor look, які підкріплюється політичними уподо баннями. Згадаймо також краватку-метелика Ж.Лакана та незмінну трубку Дерріда. Отже, Жиль Ліповецькі діагностує сучасну моду як метафору процесів демократизації і лібералізації, що ведуть до царини гіперіндивідуалізму та заперечення традиційних ідентичностей [24]. Постійні зміни і провокації моди, на його думку, свідчать про нескінчене маркування полів розрізнення культурі, про тріумф індивідуальної ідентичності як результату самодостатнього вибору. Мода, на його думку, це шлях до самого себе, який в кінцевому призначенні розкриває гедоністичну природу людського буття. Другий вимір висвітлює історико-статистичні аспекти феномена моди, його матеріальне буття (А.Кребер, Л.Кібалова, М. Ламарова, Дж.Річарсон, Каминская Н.М., Киреева Е.В., Шевнюк О.Л., Стамеров К.К., Ніколаєва Т., Матейко К.). Накопичення фактологічного матеріалу для теорії моди паралельно відбувається на теренах історії, етнографії та естетики. Вони створюють емпіричний матеріал на базі дослідження особливостей одягу як артефакту, що дає змогу хронологізувати минуле, описати його традиції та тлумачити смаки. Костюм виступає як статичний конструкт – знак з чіткою референцією у семіотичному просторі. 

По-перше, дослідник оперує цим знаком для опрацювання фактів про історичні події, ментальні особливості та обрядовість певного народу, уявлення про прекрасне, а потім вмонтовує отриману інформацію в загальну картину світу певної епохи. По-друге, моделювання даного рівня текст/контекст в теорії моди виконує лише дескриптивні функції. Втіленням формального підходу є емпіричне дослідження А.Кребера та Дж.Річардсона, які намагалися виявити внутрішні закономірності історичних трансформацій одягу методом статистичного аналізу змін параметрів жіночого костюма, що відбувалися упродовж трьох століть: довжина та ширина спідниці, рівень талії, глибина декольте тощо. Підкріплюючи свої висновки діаграмами та графіками, вони запропонували фундаментальну модель & пісочний годинник яка зазнає змін під впливом глобальних соціально-політичних процесів. Наприклад, Велика Французька революція та контекст наполеонівської імперії детермінують розповсюдження тунікоподібного фасону з високо-зафіксованою талією та вузькою довгою спідницею. Отже, в історико-статистичному формальному вимірі культури мода радше стає методологемою, завдяки якій можлива хронологізація та фіксація інформації. Однак, треба бути обережним зі змінами значень, які привносить мода у свої об’екти. Сьогодні повернулись на авансцену короткі спідниці “міні”, але “ефектом бумерангу” значення емансипованої, вільної жінки трансформувалось у засіб сексуального підкорення поглядом чоловіка [23, 193].

У межах прагматичного підходу панують соціологічні дослідження, які, на думку Л.І.Ятіної, відповідають найбільш адекватному тлумаченню сутності моди. Вона аргументує своє  твердження специфікою самого предмета дослідження: саме у процесах поширення та зміни модних взірців ховається ціннісне осмислення речей та взаємовідношень між індивідами [20]. Класичні соціологи Г. Зіммель, Г. Тард, Г. Спенсер обумовлювали функціонування моди потребами маркування вищого класу і пояснювали її сутність за допомогою категорії наслідування. Їхні концепції тлумачать феномен моди передусім через костюм як динамічний знак, що має закодовану інформацію про соціальний статус та стратифікацію. Барт так само зауважує, що зміна костюма призводила до зміни внутрішньої сутності, тому що одне співпадало з другим [1;393]. Відповідно, пізніше під гаслами модернізації В. Зомбарт і Т. Веблен створюють теорії демонстративного споживання, де описують стандартизацію та уніфікацію, знеособлювання та усереднення суспільства, спровоковані чітким диктатом моди. Габріель Тард звертається до внутрішньої природи моди та пояснює її як одну з фундаментальних форм наслідування, наголошуючи соціально-психологічному підході до процесів інтерперсональної взаємодії [16]. Авторитетний російський соціолог О. Б. Гофман розвиває цю ідею в межах досліджень стратегій соціального констру-ювання та регламентування життя сучасного “відкритого” суспільства [6]. Соціологія ставить питання про соціальні маркери та їх динаміку, демонструє бінарне осмислення дійсності у межах протиставлень: масове – унікальне, фемінність – маскулінність, багатство – бідність, елитизм – рівність, гомогенізація – диференціація, подібність – відмінність. Напруга та взаємодія між цими опозиціями стають основою методу Г. Зіммеля, який тлумачить моду як “стікання” знаків в умовах поступового зростання соціальної мобільності у суспільстві [9]. Він за допомогою моди описує механізми динамічних змін та соціальної адаптації нових культурних форм, прагнення диференціації та групової інтеграції, що відповідає потребам ієрархічних структур. Кожна концепція виражає соціальну сутність моди відповідно до культурно-історичного моменту її конструювання. Семіотично-моделюючі стратегії утворення соціологічного дискурсу навколо моди втілюються у двох вимірах: а) горизонтальному (публічне та приватне функціонування знака у соціокультурному просторі, суспільне та індивідуальне у знаках моди); б) вертикальному (механізми знакової динаміки). У співвідношенні приватного та публічного відбувається поступове взаємопроникнення, де мода стає способом перевтілення суспільної норми в індивідуальну цінність. Публічний статус особи (ґендерно-вікова специфіка, класова, професійна приналежність), за Р. Сеннетом, чітко маркувався зовнішнім виглядом і соціальні маски гордо крокували вулицями міста [23; 115]. Т.Веблен додає фактор демонстрації економічного престижу, підкреслюючи, що одяг (спочатку костюм, а потім у процесі гомогенізації останнього його окремі елементи) завжди апелює до матеріального стану людини. Сьогодні взаємозв’язок між приватним та публічним автоматично перевернувся: замість того, щоб приватна сфера забезпечувала існування публічного, прийшло нове розуміння публічного як засобу задоволення приватних потреб. Змішування приватного та публічного – симптоматичний знак доби постмодерну. Сеннет назвав це “падінням публічної людини”, Бодріяр – “смертю соціального” на транзитному шляху перетворення “виробничого капіталізму” у “споживацький капіталізм”. Мода в соціології, як і у формальному вимірі, на нашу думку, радше інструмент дослідження, ніж об’єкт. Визначена, у першу чергу, як періодична зміна форм культури та колективної поведінки людей, мода виступає засобом маркування соціальної дійсності і відповідно уможливлює її кількісне вимірювання. Цікавим є приклад соціологічного моніторингу молоді на основі анкетного опитування та використання методології П.Бурдьє, проведеного Сорокіною А.Н. в Харкові. Аналіз ставлення до моди та джерел отримання інформації про модні новинки дозволив диференціювати студентську молодь за параметрами їх споживацької поведінки і виділити три кластери: “пасивні модники”, “активні модники” і “традиціоналісти” [15]. У дослідницькому просторі четвертого і найбільш цікавого для нас виміру проблематика моди розгортається у семіотичних дискурсах, представлених в роботах Р. Барта, Ж. Бодріяра, У. Еко, С. Леша та інших. Відкривається перспектива дослідження впливу моди на інформаційну структуру соціокультурного простору та практик людини як агента культури. Структуралістський аналіз феномена з використанням лінгвістично-семіологічної методології запропонував Ролан Барт в роботі “Система моди”, де він досліджує матрицю функціонування моди як механізму артикулювання певних форм одягу та маніпулятивного позначення їх сенсом “модності”. Барт постулює позицію “етичного” ставлення до знаку, яка надає можливості диференціювання суспільств та спільнот за фактом “відкритості їх семантичних систем” [1;319]. Саме експліцитна виразність та прозорість повідомлення стає для нього критерієм морального оцінювання знаків, яке, на його думку, відбувається навіть при нейтрально-методичному описі. Він наводить приклад дорожнього знаку як “абсолютно відвертого повідомлення”, що не маскується функціональністю простих речей. Визначаючи етичні межі знакових систем, Барт вибудовує тріаду “образ – знак – дія” за аналогією до “стиль – письмо – мова”. З одного боку, знак розмивається хвилями соціальної дії, з іншого боку – невловимо розчиняється у просторі суб’єктивного досвіду. Відповідно, тріадично Барт розрізняє типи знакових систем, що кодують одяг: – іконічна (візуальна репрезентація одягу у форматі фотографії або малюнка); – вербальна (текст, який коментує або тлумачить image); – технологічна (технологічно-операційний фрейм речей).Перша та третя семантичні системи вичерпуються лише денотативними значеннями – відтворенням візуальної інформації або практичними вказівками до пошиття, вербальний текст одягу насичений конотаціями, тому відкриває широку дослідницьку перспективу. Одяг – опис відкриває широкий простір нескінченої комунікації, структура якої хоча і має словесний характер, але не співпадає з мовною, а є похідною він неї. Барт використовує лінгвістичний прийом супутніх варіацій, який оснований на варіюванні одного терміну семантичної системи з подальшою зміною другого, та виділяє у вербальному тексті моди два комутативних класи: “одяг і зовнішній світ” (А) та “одяг і мода” (В), які утримуються відношенням еквівалентності. Терміни першої пари актуалізовані рівнозначно, у другому випадку одяг має експліцитне проявлення, а мода імпліцитна (як означуване у слові). Отже, будь-який вислів у журналі, незалежно від слів, з яких складається, являє собою знакову систему, яка вміщує у собі позначення, утворене дискретними матеріальними та візуальними образами одягу, та нематеріальне позначене – інформацію про навколишній світ і моду. 

Функціонування моди обумовлено переплетенням двох ресурсних інформаційних полів – резервного та актуального, які співвідносяться як “мова” і “мовлення” (Ф. де Соссюр). Перше характеризується як потенціальний фрагмент семіотичної системи та відповідає історичній спадщині культури. Друге передбачає момент артикуляції на рівні синхронії. Зауважимо, що Барт аналізує процеси конструювання знаків у сфері модної продукції, яка охоплює “luxury design fashion” та “industrial fashion”. Дотримуючись принципу обмеження вербальним форматом, Барт відходить від проблеми змісту форми та значення деталі, які одвіку існували в історії костюма, він піднімає питання дискурсу та ідеології, механізмів та технологій їх функціонування. А це наступний крок до відкритої парадигми постмодерністського мислення, у якій відбувається переорієнтація досліджень у площину конструювання і маніпулювання смислами моди, що перебуває у світі не реального, а віртуального досвіду. Відтепер дослідники говорять про моду не на рівні речей та їх використання, а на рівні інформації про речі, їх образи, що за логікою Жана Бодріяра, свідчить про постійне відтворення реальності через симуляції [2]. У соціологічній есхатології Бодріяра йдеться про новий формат розуміння інформації, що диференціює предмети, явища та процеси об’єктивної дійсності. Вже в Ролана Барта структурне взаєморозташування знаків породжує інформативне наповнення цінності знаку, а в Бодріяра – бачимо безконтрольне вивільнення інформації завдяки зникненню будь-якої референтности в системі розрізнення. Відповідно, мода стає промовистим аргументом на користь цієї радикалізації. В основі метафізичної ефективності семіотики Бодріяра знаходиться “порочне коло”, що утворюється у такій послідовності: необхідність знака залежить від психологічного консенсусу (зв’язок певного позначення з позначеним); об’єктивність позначення як фрагмента дійсності залежить від консенсусу сприйняття суб’єктів; що в свою чергу, знову відсилає до психологічного консенсусу [8, 97 – 98]. Окрему позицію в цьому секторі слід виділити дослідженням моди на синхронічному та діахронічному рівнях, що набувають філософського обґрунтування під кутом досліджень репрезентації минулого у сучасному (Д. Левенталь) та майбутнього як “можливого” (М. Епштейн), а також у перспективі осмислення процесів глобалізації (С. Леш, У. Бек). Ця сфера зовсім не розвідана та потребує аналітичних операцій та філософської рефлексії. Отже, мода у семіотичній ретроспективі есплікується у сфері досліджень естетичних, етнографічних та культурологічних параметрів соціокультурного середовища, в контексті обговорення стратифікаційних питань соціодинаміки, а також в світлі розширення пізнавального поля лінгво-струтуралістського підходів. Кожна когнітивна стратегія редукує об’єкт дослідження до рівня інтерпретативного значення, обмеженого аналітичними рамками певної дисципліни. Філософсько-семіотичний аналіз дає змогу “засобами інтерпретативної активності людини на підставі вже готових схем і значень… прирощувати сенси наявних образів, уявлень, слів, понять, концептів та висновків і утворювати нові схеми розуміння” явищ і процесів культури [10; 29]. Звертаючись до досвіду досліджуванності моди, ми диференціювали його за семіотичною спрямованістю пізнавальних стратегій відповідно до чотирьох вимірів моди. Спроба представити моду у світлі інтегрального міждисциплінарного погляду, розширює горизонти її сприйняття та тлумачення від рівня денотативного позначення матеріальної реальності мовними засобами до рівня структуралізації дійсності та її інформаційного оновлення і розширення. Література

1. Барт Р. Система Моды. Статьи по семиотике культуры / Ролан Барт; [пер.с фр., вступ.ст. и сост. С.Н.Зенкина]. – М.: Издательсьтво им. Сабашниковых, 2004. – 512 с.

2. Бодрияр Ж. Символический обмен и смерть / Жан Бодріяр; [Пер. с фр. Зенкина С.Н. ]. – М.: Добросвет, 2000. – 387с.

3. Бурдьє П. Начала. Choses dites / Пьер Бурдьє. – М., 1994. – 288 с.

4. Вайнштейн О.Б. Дендизм в добу масової культури / “Русский Журнал” [Електронний ресурс], режим доступу: http://www.russ.ru/pole/Dendizm-epohi-massovoj-kul-tury

5. Василькова В.В. Междисциплинарность как когнитивная практика (на примере становления коммуникативистики) / В.В. Василькова // Коммуникация и образование. Сборник статей. – Под ред. С.И. Дудника. – СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2004. – С. 69 – 88

6. Гофман А.Б. Мода и люди. Новая теория моды и модного поведения / Александ Бенционович Гофман. – 3-е изд. – СПб.: Питер, 2004. – 208 с.

7. Ділі Дж. . Основи семіотики / Джон Ділі; [пер. з англ. та наук. ред. Карась А.Ф. ]. – Львів: “Арсенал”, 2000. – 232 с.

8. Дьяков А.В. Жан Бодрийяр: Стратегии “радикального мышления” / Александр Владимирович Дьяков. – СПб.: Изд-во С-Пб Ун-та, 2008. – 357 с.

9. Зиммель Г. Мода / Избранное. Том 2: Созерцание жизни. – М.: Юрист, 1996. – С. 266 – 291.

10. Карась А.Ф. Семіотична перспектива інтерпретації реальності як дійсності / Анатолій Феодосійович Карась // Філос. думка, 2008, №5, С. 16 – 29.

11. Куц Г.М. Феномен моди: онтологічний статус і філософсько-антропологічні засади: автореф. дис. На здобуття наук. ступеня канд. філос. наук : спец. 09.00.04 “Філософська антропологія, філософія культури”/ Г.М. Куц. – Харків, 2003. – 23 с.

12. Локк Дж. Избранные философские произведения. Т.1: Опыт о человеческом разуме / Джон Локк. – М.: Изд. Соц.-Эк. лит-ры, 1960. – 730 с.

13. Махлина С.Т. Словарь по семиотике культуры / Світлана Тевельевна Махлина . – Санкт-Петербург: “Искусство – СПБ”, – 2009. – 752 с.

14. Семиотика: Антология / Сост. Ю.С.Степанов. Изд-е 2-е, испр.и доп. – М.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2001. – 702 с.

15. Сорокіна А.В. Мода в аспекті споживацької поведінки сучасної студентської молоді / А.В. Сорокіна // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірка наукових праць учасників Харківських соціологічних читань – 2007, С. 592 – 595.

16. Тард Ж. Законы подражанія. (Les lois de l’imitation): Переводъ съ французскаго. – С.-Петербургъ: Изданiе Ф.Павленкова, 1892. – 372 с.

17. Уилбер К. Никаких границ: Восточные и западные пути личностного роста / Кен Уилбер; [пер. с англ. В.Данченко и А.Ригина]. – М.:ООО “Из-во АСТ” и др., 2003. – 283 с.

18. Усманова А.Р. Семиотика / Постмодернизм. Энциклопедия: [под. ред.. под.ред. Грицанова А., Можейко М.] // Альмира Рифова Установа. – Минск, 2001, 712 с.

19. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию / Умберто Эко; [перев. с итал. В.Г. Резник и А.Г. Погоняйло]. – С-Пб.: Симпозиум, 2004. – 544 с.

20. Ятіна Л.І. Мода очима соціолога: результати емпіричного дослідження / Л.І. Ятіна // Журнал соціології та соціальної антропології. 1998, Т.1, №2, С. 120 – 130.

21. Crane D., Bovone L.Approaches to material culture: The sociology of fashion and clothing / Poetics, № 34, 2006, p. 319 – 333.

22. Corrigan P. The sociology of Consumption / Food and Drinc. L.: Sage, 1997. – p. 115 – 131.

23. Fashion and Identity: A Multidisciplinary Approach / Social Trends Institute, New Work – Barcelona, 2007. – 203 p.

24. Lipovetsky G. 2002. The Empire of Fashion. Dressing Modern Democracy. – Princeton, NJ: Princeton University Press.