ХАРАКТЕРНІ РИСИ ТА ФУНКЦІЇ РЕГІОНАЛЬНИХ МІФОЛОГІЙ (НА ПРИКЛАДІ ДОНЕЧЧИНИ)

Автор: Сидорова К.Л.

Источник:  Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості: Матеріали ХХVI міжнародної науково–практичної конференції. – Донецьк: ІПШІ Наука і освіта, 2009. – С.367–370.

Аннотация

Сидорова К.Л. Характерні риси та функції регіональних міфологій (на прикладі Донеччини). В даній роботі дається визначення регіонального міфу, та через аналіз Донецького регіонального матеріалу виявляються типові риси та функції такого міфу. 

Проблема регіональної міфології як соціально оформленого знання про регіон, потужного регулюючого та мобілізаційного елемента у житті суспільства, який здатен сформувати регіональну спільноту почала активно досліджуватися протягом останніх років.

На сьогоднішній день дослідження конкретних регіональних міфів мають певну прогалину, відсутній комплексний підхід до вивчення даної проблеми.

Регіональний міф – це соціально оформлене та специфічним чином забарвлене уявлення про регіон як про унікальну територію. Унікальність може виявлятися шляхом апелювання до історичного, географічного, економічного, культурного та іншого статусу території (вони проявляються у створенні слоганів, ідеологічних лозунгів, популярних символів, що набувають популярності у суспільстві таких, як, наприклад, Донецьк – промислова столиця України), претензії на підвищення регіонального статусу (тема першопрохідця).

Зважаючи на питому вагу різноманітних міфів, які побутують у сфері аналізу регіональної ідентичності, доцільно спробувати відшукати відповідь на запитання про те, як, під впливом яких чинників вони виникають і ким підживлюються [1;126].

Створення в Донецькому регіоні потужної промислової бази і урбанізаційні процеси довершили асиміляцію українців і значне заміщення кадрів промисловості та управлінців іноетнічним елементом [1;221]. Поступово самобутня народна культура, пісні, пов’язані з новими умовами життя, замінювались на штучну паралельну субкультуру для створення нової інтернаціональної людини із спільноти «радянського народу». Безпосередньо у робітничому середовищі і виникає фольклор робітників, який відображає, перш за все, умови життя і праці.

Цей фольклор створювався на базі першого рівня міфотворчості, що позначає собою внутрішню міфотворчість певного колективу. Наприклад сюди можна віднести віру у Шубіна – суто Донбаського персонажу, який більше не зустрічається ніде у світі. Причиною його виникнення можна вважати те, що в робітничій шахтарській пісенній творчості часто зустрічається мотив прощання, який символізує і прощання з сонцем, світлом, а отже і з життям, відрив від земного світу, заглиблення в темряву, небуття і врешті–решт – смерть [5;81]. У ранніх творах на цю тему знайшли відображення рудиментарні вірування шахтарів у потойбічний світ, їх уявлення про незвичайну грізну силу, яка може погубити шахтаря, а може і допомогти йому, принести щастя [3;57].

Наступний етап наповнення символічного простору Донецького регіону міфологемами вже будується на попередній базі й відбувається у русі історичних особливостей регіональної спільноти. Процес творення ідентифікаційних міфів в Україні професійно досліджує культуролог Олена Тараненко. З її точки зору, міфологізація Донецька відбулася саме завдяки зустрічі радянської ідеологеми із шахтарською міфологемою не терені Донбасу.

Така міфологізація почалася у 20 –30 х рр. минулого століття, коли ідеологічні штампи «міста трудової слави» стали своєрідними магічними заклинаннями. Міфи поставали не як віддзеркалення реальності, а як «світлі цілі»[1; 229].

Перші радянські міфи намагалися «поцілити» у трудові почуття, розраховували на промисловий ентузіазм й апелювали до створення «нової історичної спільноти» – міста, де сформувалося виключно робітниче середовище шахтарів і металургів. Так з’явились стійкі переконання, що ілюструються слоганами «Донецьк – місто шахт», «місто трудової слави», «місто териконів», «місто людей праці», «місто гірняків й гірняцької слави», «місто чорного золота», «місто вугільної слави» й т.п. До речі, всі визначення носять стверджувальний позитивний характер.

Юзівський період в історії міста радянські ЗМІ опускали, але власне «шахтарське» походження міста цілком вклалося у матрицю радянської трудової слави. Символи Донецька стабільні та незмінні – обличчя шахтарів, що забрудненні вугільним пилом, терикони на фоні міста, глиби вугілля, шахтарська коногінка, пам’ятник шахтарю що тримає шмат видобутого вугілля і т.д. [4].

Думка про те, що «Праця шахтаря непосильно важка» виспівана у чисельному шахтарському фольклорі. Розповсюджуючись, вона перетворилася на міфологічний концепт, що спровокував новий міф, який і досі функціонує і навіть має наслідки, – логіка роздумів наступна: «Отже не кожний здужає бути шахтарем» – звідси висновок: «Існує особливий шахтарський характер».

«Нет смелее удальцов,

Чем шахтеров–молодцов.

Шахтер ходит по ночам,

Не уважит богачам.» [2;29].

Досліджуючи процес створення та функціонування поетики у шахтарському середовищі можна побачити, що вона має двояку функціональність. По–перше – відображає соціальну реальність, оточення, віру та погляди самих шахтарів, змушує їх позиціонувати себе відповідно до заявлених у піснях–легендах–приказках образів; а по–друге, опоетизування використовується для підтвердження міфологеми про Донбас – шахтарський край і всіх випливаючих звідси аспектів, воно сприяє регіональній самоідентифікації населення, стає тим пунктом за яким мешканці не схожі на решту населення.

Тож опоетизування шахтарської праці виступає і джерелом і середовищем, і кінцевим результатом одного з аспектів – чи не найцентральнішого, від якого вже розгортаються інші міфологеми регіональної міфотворчості.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Нагорна Л.П. Регіональна ідентичність: український контекст. – К.: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2008. – 405 с.

2.    Оліфіренко В.В., Пустова Ф.Д. Таємниця духовного скарбу (із популярного народознавства) // Донбас. – 1994. – № 1–6. – с. 29 – 31. 

3.    Романько В.І. Література донецького краю: Посібник для вчителя/ Відп. ред., проф. В.А, Глущенко. – Донецьк: Нац. Спілка письменників України, №1 «Донбас», 2006. – 264 с.

4.    Тараненко Е. «Донецк – город не первый, но и не второй…»  или некоторые заметки о мифологии Донецка // Дикое поле. – 2005. – № 7. – с. 201–208.

5.    Тимофєєв П.Т. Пісенний фольклор робітничого середовища Донбасу (на матеріалі записів 20х рр. ХХ ст.). – Донецьк: Юго–Восток, 1997. – 182 с.тов в СССР. – М.: Издательство ВСЕХБ, 1989. – 623 с.