ВТОРИННІ МІФИ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН 

Автор: Щедрін А.

Джерело: Науковий вісник. Серія: Філософія / Харк. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди. – Х., 2006. – Вип. 22.– С. 133–143.

Анотація

Є Філософсько-антропологічні           розвідки      стану     сучасної     культури  засвідчують       її  кризовий     характер,      пов’язаний     з   докорінною      зміною  цивілізаційного   типу   розвитку.   В   суспільстві,   що   трансформується   з  індустріального       в   постіндустріальне,        інформаційне,      глобальне,     зазнає  разючих     змін   увесь    механізм     культуротворення.        Стають       очевидними  вичерпаність  того  техніко-технологічного  шляху  розвитку  людства,  яким  воно  йшло  від  часів  європейського  Відродження,  і  водночас –  необхідність  докорінного       реформування        засад    подальшого        існування     глобального  суспільства. Брак у розумінні реальних засобів такого реформування веде до  виникнення  тотальної  зневіри  у  можливостях  розуму.  І,  як  наслідок  цього,  ознакою сучасної соціокультурної ситуації стає загальна криза раціоналізму. Вона  знаходить  вираз  у  загальному  пожвавленні  релігійної  креативності  у  культурі,  швидкому  зростанні  новітніх  релігійних  течій  (НРТ)  і  окультномістичних      рухів   (ОМР);      поширенні     неоміфів     (зокрема,     космологічних, екологічних, антропологічних, соціотехнічних);  відтворенні  строкатих квазирелігійних  вірувань  і  марновірств,  пов’язаних  з  культурними  практиками  минулого   і   сьогодення;   зростанні   містичних   настроїв   есхатологічного,  хіліастичного,  утопічного  характеру.  Ці  явища,  що  спостерігаються  як  у  глобальному     соціокультурному      просторі,    так    і   у  його    локальних  національних,  регіональних  сегментах,  потребують  постійної  уваги  з  боку  академічного     релігієзнавства,    що    надає    зазначеній    темі    неабияку актуальність. .
       Зміна   типу    цивілізаційного   розвитку,    перед   неминучістю      якої  опинилося людство, викликало потужну хвилю ірраціоналізму; стрімко зріс  парадоксографічний  сектор      –  надзвичайно  багатовимірний  і  складний  за  своєю   структурою   шар   культури,   у   якому   сконцентровані   явища,   що  виходять  за  межі  культурної  норми,  тлумачення  яких  спрямовані  на  її  перегляд,   або   навіть   руйнацію.   Сконцентровані   тут      формоутворення  культури різної природи є джерелами з теми дослідження.  Слід зазначити,  що   сама  парадоксографія      – універсальний   феномен   культури,   що   бере витоки  від  часів  Античності  (від  грецьк.  παραδоξоλράφоς  –  несподіваний,  дивний,…    –  описую).  З  розвитком  культури  парадоксографічний  сектор  поєднує численні артефакти різних епох, які заперечують наявну культурну  норму. Розповсюдження у соціокультурному просторі минулого і сьогодення  еклектичних   за   змістом  парадоксографічних   побудов   сприяло   перегляду  світоглядних   домінант   епохи,   впливало   на   стан   релігійності   людських  спільнот, форми релігійної креативності. 
       Зазначене  вище  коло  проблем  знайшло  відображення  у  публікаціях  вітчизняних    та   закордонних     дослідників,  серед   яких   були   професійні  релігієзнавці,  культурологи,  філософи,  соціологи,  богослови,  журналісти.  Воно   перетворилося   на   складову   частину   академічного   релігієзнавства  [Щедрін А. Натуралістичні міфи –  феномени нової релігійної свідомості //  Академічне  релігієзнавство.  Підручник.  За  науковою  редакцією  проф.  А.  Колодного. – К., 2000. – С. 817-828].
       Релігієзнавчо-філософський       аналіз   культуротворчості        минулого  переконує    в  тому,    що   атрибутивною      характеристикою       культури    є  наявність      власного    парадоксографічного   сектору,     обсяг,   зміст,  комунікативні  зв’язки  якого  з  різними  сферами  культури,  у  тому  числі  і  релігійною,  корелюються  в  залежності  від  стану  суспільства.  Тому  мета  дослідження  полягає  у  визначенні  нових  проблемних  областей,  напрямів  дослідження в академічному релігієзнавстві, що виникають внаслідок аналізу 
системи «сучасна парадоксографія ↔ вторинний міф ↔ релігійність».
       Парадоксографічний  сектор  кожної  культури,  у  якому  відбивається  аномальне, ірраціональне, таке, що знаходиться за межами культурної норми,  є  чинником  активізації  релігійної,  релігійно-містичної креативності  різних  епох.   Саме    звідси  релігійною    свідомістю    (теоретичною     і  буденною)  запозичуються   певні   образи,   ідеї   тощо,   підпорядковані   відтворенню   та трансляції засад релігійного  світогляду;  саме  тут  «розміщуються»  уявлення  про   навколишній      світ,  сформовані     на  певній    дистанції   від   реально  функціонуючої релігійної картини світу (РКС), але певним чином пов’язані з  нею.   Тому   зв’язок   світоглядних   тлумачень   аномального   і   відтворення  релігійного  світогляду  у  традиційних  і  нетрадиційних  формах  потребує  ретельного  філософсько-культурологічного  аналізу;  в  філософії  релігії  виникають нові напрями, нова проблематика.
       Аналіз взаємодії НРТ та ОМР, з одного боку, і вторинних міфів – з іншого, що відбувається у межах парадоксографії, свідчить про те, що її наслідком   є   суттєві   зміни   у   цих   світоглядних   формах.   У   фрагментованому  світоглядному  «розчині»,  зокрема,  відбувається  як  сайєнтифікація  НРТ  і  ОМР, їх раціоналізація, так ірраціоналізація  вторинних міфів, перетворення  їх  у  неорелігії.  Спостерігається  певне  зближення  цих  форм,  зростають  їх  претензії на участь у докорінній реформації як способів діяльності (техніко-технологічних,     економічних,     політичних,    антропотехнічних      тощо),   що  склалися    протягом      попередніх     кількох    століть,    так    і   способів  самоусвідомлення      людини     у  світі,  що   є  їх  теоретичною      і  духовно-практичною  репрезентацією;  відбувається  суттєва  модифікація  системного  світоглядного    відношення     «Людина      –  Світ»    [Шейко    В.М.    Культура.  Цивілізація. Глобалізація (кінець ХІХ- початок ХХІ ст.): Монографія: В 2 т. – Х.; Основа, 2001. – Т.1. – 2001.– С. 109].
       Соціальними  засадами  зближення  новітніх  релігій,  НРТ  і  ОМР,    з  одного  боку,  і  вторинних  міфів  з  іншого,  є  кризовий  стан  суспільства,  виникнення      стану   «хаос-соціуму»,     або   «Глобальної Смути»,     помітне  прискорення       глобалізаційних       процесів,     докорінна      трансформація  соціокомунікативного        простору.     Глибинною       світоглядною      засадою  зближення   нетрадиційних   релігій,   НРТ,   ОМР   і   неоміфів   є      архаїзація  культури   доби   постмодерну,   актуалізація  успадкованих   від   архаїчного  суспільства  окремих  світоглядних  форм  і  пов’язаних  з  ними  культурних  практик,   а   також   глибинних   засад   міфологічного   світорозуміння.   Для  успішного  вирішення  зазначеного  кола  проблем  потрібні  міждисциплінарні  контакти академічного релігієзнавства з новими соціогуманітарними науками  – глобалістикою, комунікативістикою.
       Філософсько-світоглядний,       культурологічний      аналіз   взаємозв’язків  парадоксографії,   неоміфу   і   нової   релігійності   у   контексті   академічного  релігієзнавства свідчить про те, що помітне прискорення темпів суспільного  розвитку, накопичення гострих суперечностей  у  розвитку  культури  веде  до  ускладнення взаємодії уявлень про аномальне, з одного боку, і надприродне,  супранатуральне  –      з  іншого.   Зі  змінами  типу  цивілізаційного  розвитку  аномальне  поступово  перетворюється  на  нову  норму,  яка  непомітно  стає  масовою     і   загальновизнаною.      Аналогії    між    Античністю     та   добою  постмодерну,     порівняльний      аналіз  двох    культур    та  притаманних      їм  світоглядних   форм,   свідчать   про   те,   що   саме   з   такою   ситуацією   ми  стикаємося  у  нашому  сьогоденні  [Щедрін  А.  Т.  «Вторинна»  міфотворчість  сьогодення    як   віддзеркалення    світоглядних    трансформацій     в  культурі  постмодерну // Науковий вісник. Серія: Філософія. / Харк. нац. пед. ун-т ім.  Г. С. Сковороди. – 2006. – Вип. 20. –    С. 53-63]. Тому аналіз еволюції уявлень  про  аномальне  здатний  висвітлити  суттєві  тенденції  і  напрямки  розвитку  «відкритої»  релігійності,  нової  релігійності  постмодернової  природи.  Вона  стає суттєвою ознакою всієї культури сьогодення.
       Парадоксографії  доби  постмодерну  притаманний  яскраво  виражений  еклектизм,  «мозаїчність»,  здатність  напрочуд  дивним  чином  поєднувати  вірування і марновірства у надзвичайно широкому діапазоні, – від таких, що  успадковані від архаїчного суспільства, до таких, що провіщають світоглядні,  техніко-технологічні,    соціокультурні     реалії   майбутніх    віків   вже    ІІІ  тисячоліття   [Щедрін   А.   Т.   Парадоксографія   постмодерну,   нетрадиційні  релігії та «вторинна» міфотворчість: (філософсько-культурологічні виміри) //  Наукові записки ХВУ. Серія: Соціальна філософія, педагогіка, психологія.– Х., 2005. – Вип. 2 (23). – С. 58-73]. Наявність такого «резервуару» відкриває  можливість нетрадиційним релігіям, НРТ та ОМР істотно поповнювати свій  «концептуальний інструментарій» впливу на потенційних вірних.
       Зважаючи  на  зростання  питомої  ваги  парадоксографічного  сектору  у  сучасній  культурі,  помітної  ролі  в  ньому  космологічних,  натуралістичних,  антропологічних,   екологічних   і   соціотехнічних   міфів,  становить   інтерес  механізм  їх  взаємодії  з  новітніми  релігіями,  НРТ,   ОМР.  Вторинний  міф,  неоміф     сьогодення     є    посередником,      медіатором     між     сучасною  парадоксографією,      з  одного   боку,   і  новою     релігійністю,   сучасним  окультизмом –  з  іншого,  є  ферментом,  прискорювачем  релігійної,  містикорелігійної  креативності  сьогодення.  Аналогічні  ситуації  мали  місце  також  протягом всієї доби цивілізації, особливо в кризові періоди її розвитку. Тому важливим напрямом  історико-релігійної     складової     академічного  релігієзнавства  є  вивчення  впливу  цих  світоглядних  форм  на  еволюцію  етнічних і світових релігій. 
       Аналіз сучасної культурної  ситуації  свідчить,  що  феномени  новітньої  міфотворчості,  строкаті  сайєнтологічні  вірування,  як  епікурівські  боги,  існують  у  «міжсвітових  просторах»  між  наукою,  релігією,  мистецтвом  тощо,  суто ситуативно позиціонуючись щодо них і відповідно – до сенсоутворюючого ядра культури епохи. Покордонний характер вторинного міфу дозволяє  йому легко здійснювати комунікацію між різними формами культури, які, зазвичай, ведуть автономне існування; прикладом цього є складні перипетії у  відносинах  «наука  – релігія »,  що  мали  місце  протягом  останніх  століть  у  європейській  культурі  [Шашкова  Л.О.  Діалог  науки  і  релігії  в  культурноісторичному  контексті:  Монографія.  –     Е.:  Грамота,  2008.  – С.  67-103].  В  самому академічному релігієзнавстві аналіз цієї змістовної проблеми набуває  нових  соціокультурних  вимірів;  у  системі  «наука  –      релігія»  з’являється  «третє тіло» у вигляді девіантної науки.
       Внаслідок    зазначених     взаємодій     сам   вторинний      міф   зазнає  несподіваних  трансформацій,  перетворюючись  на  міфопоетичне  бачення  світу  у  мистецтві  (наукова  фантастика;  фантастичний  кінематограф);  у  натурфілософські       уявлення,     що    «цементують»       певні   розриви     у  функціонуючій  науковій  картині  світу  (НКС)  і  мають  певну  евристичну  цінність.  Нарешті,  у  постмодерновій  культурі  виникають  досить  складні  відносини  вторинного  міфу  і релігії .  У  традиційно-доктринальних  формах  релігії відношення до вторинного міфу є вкрай підозрілим, він беззастережно  засуджується (варто звернутися до оцінок уфології, концепцій «життя після  життя»,  «паранормальних  здібностей  людини»  у  сучасному  Православ’ї).  Така   реакція   з   боку   традиційно-доктринальних   релігій   на   «збурюючи  фактори»,  якими  є  неоміфи,  є  цілком  закономірною.  «У  нинішніх  формах  релігії  втрачають    здатність   адекватно   відповідати    на  виклики    епохи.  Постмодерн змусив замислитися про зміну якості віри, яка повинна балансувати   між   раціоналізацією    і  містифікацією,    між   фундаменталізмом      та  лібералізмом»    [Филипович     Л.О.   Божественне     споживання     //  Релігійна  панорама. – 2008. – №11. – С. 51].
       Але   у   випадку   «нових»   релігій   ситуація   є   принципово   іншою.  Нетрадиційні  релігії,  НРТ  і  ОМР,  новітні  та  нетрадиційні  культи  активно  взаємодіють  із  неоміфами,  органічно  асимілюючи  їх  істотні  елементи  у  власні  світоглядні  засади;  іноді  і  самі  вторинні  міфи  трансформуються  у  новітні культи, перетворюються у окультно-містичні течії, утворюють певні  субкультури     з   невизначеною     світоглядною     траєкторією     подальшого  розвитку.  У  академічному  релігієзнавстві  виникає  нове  поле  досліджень,  пов’язане з соціологічним дослідженням субкультур, – зокрема, ігрових. 
       Аналіз  еволюції  відносин  між  сучасною  парадоксографією,  з  одного  боку,  і  новою  релігійністю,  НРТ  і  ОМР,  з  іншого,  висвітлює  важливу  функцію  неоміфу.  Він  набуває  ролі  медіатора,  своєрідної  «концептуальноконтактної зони» між  цими феноменами  культури,  відіграє  важливу  роль  у  трансформації     світоглядної     свідомості    сьогодення     [Щедрін     А.   Т.  «Вторинний» міф у контексті доктринальних засад нетрадиційних релігій та  окультно-містичних  груп:  еволюція  відносин  у  культурі  постмодерну  //  Українське    релігієзнавство:   Бюлетень     Укр.   Асоціації    релігієзнавців   і  Відділення інституту  філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. Вип. 38.- К., 2006. – С. 13-20]. Тому подальше поглиблення аналізу самого вторинного  міфу  здатне  висвітлити  суттєві  тенденції  і  напрямки  розвитку  «відкритої»  релігійності доби постмодерну, «нової» релігійності сучасного світу. 
       Важливою особливістю сучасної релігійної свідомості, що знаходиться  в полі зору сучасного академічного релігієзнавства, а також істотно впливає  на   буття   вторинного     міфу   сьогодення,    є   її  розмитість,   нечіткість,  «особистісний»   характер.   «Зростання   значущості   індивіда   в   релігійному  житті, ваги в релігійному світобаченні саме його особистої віри привело до  зміщення  у  релігійних  системах  із  традиційної  для  богословського  вжитку  релігійної  картини світу на картину людини, – слушно зазначає А.М.  Колодний.   –   Релігія   розглядається   як   автентичне   вираження   "людської  ситуації",  форма  осмислення  людиною  фундаментальних  проблем  свого  існування» [Колодний А. М. Феномен релігії. – К.: Світ знань, 1999 – С.10].  «Навантаженість»  фрагментами  світоглядних  форм  різної  природи  веде  до  ситуацій, попри які людина поважає себе віруючою, але не приймає участі у  культових  діях,  бо  вважає  їх  взагалі  зайвими;  в  той  же  час  вона  вільно  тлумачить  Біблію,  Коран,  Веди  тощо,  в  пошуках  Бога  виходячи  за  межи  християнства, прагне до таких міжконфесійних і світоглядних синтезів, сама  можливість  яких  відкидається  офіційною  богословською  думкою  як  єретична.  В  контексті  академічного  релігієзнавства  вивчення  цієї  проблеми  потребує  не  тільки  філософско-антропологічних,  але  й  конфессіологічних  підходів.
       У структурі складної і динамічної мережі вторинної міфотворчості, яка  є     суттєвим      феноменом       культури       постмодерну,      центральним  сенсоутворюючим       «ядром»     є  твердження     про   актуальні   контакти    з  позаземними     цивілізаціями,   їх  виняткову    роль   в  самому    виникненні,  історичному розвитку і майбутньому людства. Впевненість в тому, що Земля  знаходиться «під контролем» Прибульців входить у концептуальні підстави  діяльності нових релігій, НРТ, ОМР, перетворюється, врешті решт, у строкаті  феномени   «відкритої   віри»   у   світі   зростаючого   релігійного   плюралізму  постмодерністської  природи  [Щедрін  А.  Т.  Уфологія  як  соціокультурний  феномен: (від Модерну до постмодерну) // Культура України. – 2008.– Вип. – 22.–  С.  88-100;  Щедрін  А.  Т.  Феномен  «Мовчання  Неба»:  (соціокультурні  виміри проблеми буття позаземних цивілізацій і «вторинне» міфотворення) //  Філософська думка. - 2008. – № 3. – С. 47-61].
       Протягом     90-х    рр. ХХ    –   початку     ХХІ ст.    у   вітчизняному  соціокультурному  просторі  невпинно  зростає  інтерес  до  широкого  кола  проблем,  які  стосуються  також  впливу  природно-космічного  оточення  на  людську  долю  (астрологія;  уявлення  про  «Новий  Універсум»  наповнений  велетенськими      енерго-інформаційними       потоками     (сучасна    еніологія); містифіковані   біоритмологія      та   пірамідологія),   або,   навпаки,   здатності  людини  уникнути  дії  природних  закономірностей  (левітація);  таємничих  явищ людської психіки (яснобачення, телепатія, телекінез ), впевненість у  тому,  що  ці  якості  є  свідченням  підйому  людини  на  новий  еволюційний  щабель  («діти Індиго») тощо.  В нашому сьогоденні  набувають  поширення  ідеї реінкарнації  душ і «життя після життя» (імморталізм у різних формах),  живуть  очікування  і  надії  відносно  психохірургичного  впливу  на  організм людини (хілери), періодично виникає жах перед «психотронними  генераторами »  і  «кліматичною  зброєю»  тощо  [Щедрін  А.Т.  «Вторинна»  міфотворчість     як  соціокультурний     феномен:     (проблеми    релігієзнавчокультурологічного     аналізу):   Моногр.    /А.Т.Щедрін;    Харк.    держ.   акад.  культури.   –   Харків:   ХДАК,    2007.   –   С.  289-338].   Дивосвіт   сучасної  парадоксографії –  це стихія, безодня, потенційно здатна поглинути сучасну  раціоналістично  налаштовану  цивілізацію.  Як  лемівський  Солярис,  сучасна  парадоксографія  невпинно  відтворює  новітні  міфи  і  окремі  міфологеми,  сайєнтологічні    вірування    і   марновірства,    надихає    черговим    життям  світоглядні  конструкти,  що,  здавалося  б,  перетворилися  на  набуток  історії  культури  минулих  епох.  Вони  виступають  як  концепції-трансцензуси  які  позначають виходи за межі реальностей феноменального світу, якими є простір,  час,  причинність,  необхідність,  смертність  тощо,  які  є  притаманними  кожній конкретній культурі і є її універсаліями. 
       Протягом  другої  половини  ХХ  –            поч.  ХХІ  ст.  виникають  великі  «концептуально-контактні»           зони     взаємодії      парадоксографії,       «нової»  релігійності  і  вторинних  міфів:  це  не  тільки  сучасна  уфологія  як  ядро  вторинної   міфотворчості,   одно   з   джерел   нетрадиційної   релігійності,  окультизму,   важливий   чинник   сучасної   парадоксографії,   але   й   «теорія  стародавньої  астронавтики»,  яка  вважає  діяльність  позаземних  цивілізацій  рушійною  силою  розвитку  людства;  концепція  «подорожей  у  часі»,  яка  розширює   свою   присутність   у   постмодеровій   культурі   і   неформальній  релігійності; містична криптозоологія, що розмиває раціоналізовану картину  світу. 
       Висновки.  Отже,  аналіз  взаємодії  новітніх  релігій,  НРТ  і  ОМР,  з  одного     боку,   і  вторинних      міфів   –   з  іншого,    становить     інтерес    для  академічного релігієзнавства. Важливим чинником розгортання зазначеного  процесу      в   соціокультурному         просторі      минулого      і   сьогодення       є  парадоксографічний сектор культури. Культурологічний аналіз цих процесів  фіксує як сайєнтифікацію  нових релігій, НРТ і ОМР, їх раціоналізацію, так  ірраціоналізацію  вторинних  міфів,  перетворення  їх  у  неорелігії.  Взаємодія  академічного   релігієзнавства   з   культурологією   утворює   проблемне   поле  культурологічного           релігієзнавства.        Підвищенню   концептуальної  забезпеченості      академічного      релігієзнавства     у   вивченні     цих    процесів  сприяють міждисциплінарні контакти з новими соціогуманітарними науками  –  глобалістикою,  комунікативістикою.  В  контексті  академічного  релігієзнавства    вивчення      цієї  проблематики       потребує     не   тільки    філософскоантропологічних, але й конфессіологічних підходів.