Автор: Чермошенцева Є.С., Шилова О.Ю.
Источник: Дні теорії і практики інвестування / Матерiали внутрівузовської навчальної конференцiї студентiв, аспiрантiв та молодих вчених. — Донецьк, ДонНТУ — 2012.
Визначити сучасний стан економіки України дуже важко. Багато хто з вчених виділяють такий стан економіки як перехідний, але це визначення не є повним і не дає впевненої оцінки іміджу держави на міжнародному рівні, так як воно формує уявлення про нестабільну економіку, що призводить до нестабільності діяльності суб’єктів господарювання. Важливим напрямком розвитку стає забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, що є результатом розробки і впровадження нових продуктів і технологій їх виготовлення.
Для того щоб підприємство було успішним в інноваційній діяльності, воно повинно мати сукупність ресурсів та умов діяльності, які формують готовність і здатність організації до інноваційного розвитку, тобто мати інноваційний потенціал. Це визначає необхідність управління ним.
Аналіз реальної картини інноваційної діяльності в Україні, проведений за останні десять років, дав змогу побачити, що стан інноваційного розвитку в Україні низький внаслідок впливу макро- та мікроекономічних факторів. Про це свідчать такі показники як питома вага підприємств що займаються інноваційною діяльністю, та загальна сума інноваційних витрат промислових підприємств. Обидва ці показника змінювались протягом досліджуємого періоду. З 2002 по 2006 рік питома вага підприємств знижувалась, а загальна сума витрат зростала. Але до 2006 року, зростання загальної суми витрат було рівномірним. Таке зростання пояснюється інфляцією. Але вже в 2006 році загальні витрати почали різко зростати, хоча питома вага підприємств збільшилась лише у 2007 році (з 11,2% до 14,2%), а зростання витрат знизилося лише у 2009 році (з 11994,2 млн. грн. до 7949,9 млн. грн. ). Але згідно з економічними циклами, після стадії спаду завжди йде стадія підйому, а отже є допущення, що вітчизняні підприємства, які пережили кризу, мають бажання розвиватися і бути більш конкурентоспроможними,а отже будуть займатися інноваційною діяльністю. Однією з причин недостатності результатів інноваційної діяльності підприємств є обмеженість і умови залучення коштів.
На інноваційний розвиток суб’єктів господарювання впливають не лише зовнішні умови, а й внутрішні, а для цього необхідно детально оцінювати сукупність ресурсів та умов діяльності, що формують готовність та здатність організації до інноваційного розвитку.
Під інноваційним потенціалом необхідно розуміти – сукупність ресурсів та умов діяльності, що формують готовність і здатність організації до інноваційного розвитку. Це також перспектива в: ресурсах, які є в наявності на підприємстві і які можуть в нього бути та наближати його до оптимального функціонування, в можливостях, які можна задіяти при певних умовах і при досягненні бажаних цілей в інноваційному процесі і в здібностях, в яких визначальну роль відіграє людський капітал або переважає матеріально-технічна складова. Тобто це ресурси виробничо-технічного потенціалу, можливості фінансово-економічного і науково-технічного потенціалу та здібності кадрового, а саме погляд на перспективу, завдяки якому можна зробити прогноз інноваційної діяльності підприємства.
Розуміння важливості такої категорії як інноваційний потенціал підприємства призводить до розуміння того, що цією категорією треба ефективно управляти. Існує велика кількість методологічних підходів до управління. Найбільш поширені це системний та процесний підходи. В основі системного підходу лежить допущення, що будь-яка система розглядається як сукупність взаємопов’язаних елементів, яка має вхід, вихід, зв'язок з зовнішнім середовищем і зворотнім зв’язком. Системний підхід визначає дослідження конкретного об’єкта управління як системи, яка включає в себе усі складові елементи або характеристики інноваційного потенціалу, як системи. Теорія систем лише помічає, що інноваційний потенціал складається з чисельних взаємопов’язаних і взаємозалежних елементів і є відкритою системою, на яку здійснює вплив зовнішнє середовище. Ця теорія не визначає конкретні фактори, які впливають на ефективність управління і ефективність діяльності інноваційного підприємства в цілому.
Основна відміна процесного підходу до управління інноваційним потенціалом визначається в тому, що при організації управління інноваційним потенціалом головною метою виступає не контроль самих виконавців і технологій, а результатів їх функціонування. Основним об’єктом управління при цьому підході виступає інноваційний процес – тобто послідовність дій націлена на досягнення кінцевого, вимірного і конкретного, результату. До недоліків практичної реалізації процесного підходу на інноваційному підприємстві слід віднести збільшення вимог до рівня кваліфікації кінцевих виконавців.
Розглянувши методологічні підходи, необхідно проаналізувати структурні процеси системи управління інноваційним потенціалом. Для того, щоб виконати цей аналіз необхідно розглянути функції управління, в яких і розкривається сутність поняття управління інноваційним потенціалом. Сучасні уявлення про функції управління інноваційним потенціалом пов'язані з виділенням трьох груп функцій: первинні (базові), пов’язуючи і інтегруючі (оперативні) функції. До базових функцій відносять: планування, контроль, організацію і мотивацію. До пов’язуючих відносять: управлінське рішення і комунікації, а до інтегруючих функцій відносять: керівництво і лідерство. Усі три групи функцій мають тісний взаємозв’язок між собою і доповнюють одна одну. Не ефективне функціонування однієї з цих функцій може призвести до негативних результатів діяльності фірми.
Проведений аналіз підходів управління інноваційним потенціалом і розгляд функцій управління дає змогу визначити найоптимальніший підхід управління інноваційним потенціалом суб’єктів господарювання. На нашу думку таким є процесний підхід управління інноваційним потенціалом, так як цей підхід охоплюватиме і ефективно використовуватиме в собі усі функції управління, як базисні, так і другорядні.
Процесний підхід управління інноваційним потенціалом орієнтований на зниження навантаження на керівника, так як відповідальність розподіляється безпосередньо між виконавцями інноваційних процесів, завдяки чому управління буде мати дуже гнучку і адаптивну систему, яка підходить до специфіки інновацій, адже інновації в процесі свого створення можуть постійно змінюватися, така діяльність підлягає високому рівню ризиків. Так як при такому підході процес обумовлений саморегулюванням системи і природною орієнтацією на споживача, він є динамічним та її внутрішні процеси обумовлені загальною зацікавленістю в збільшені швидкості в обміну ресурсами.
Отже при такому підході управління інноваційним потенціалом діяльність підприємства матиме переваги в розвитку своїх сил в інноваційній сфері.