АНАЛІЗ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ЗМІН У ХІМІЧНОМУ КОМПЛЕКСІ РЕГІОНУ
Автор: Тяжкороб І.В., Носач В.М..
Аннотация
Проаналізовано потенційні джерела інвестицій та вибрано найбільш прийнятні для забезпечення організаційних змін у хімічному комплексі регіону. Ключові слова: регіон, хімічний комплекс, інвестиційні джерела.
Постановка проблеми.
Проблема формування інвестиційних джерел забезпечення організаційних змін у хімічному комплексі регіону сьогодні є актуальною й підсилюється значною потребою в інвестиційних ресурсах для структурної перебудови. Недоінвестування реального сектора вимагає зосередження уваги насамперед на аналізі проблем та можливостей мобілізації й використання для здійснення організаційних змін наявних інвестиційних ресурсів. У зв’язку із цим особливий інтерес має аналіз та вибір потенційних джерел інвестицій й створення умов для їхньої трансформації на реальні..
Аналіз останніх досліджень і публікацій.
Дослідженню питань визначення понять «інвестиційні ресурси», «інвестиційне забезпечення», класифікації інвестиційних ресурсів та розробки стратегії їхнього формування присвячено велику кількість публікацій таких вчених, як І. Бланка, М. Герасимчука, В. Диканя, Г. Паламарчука, А. Пересади, В. Федоренка, В. Шевчука та ін. Проте такі дослідження потребують подальшого розвитку з точки зору забезпечення організаційних змін у певному господарському комплексі регіону. Отже, мета статті полягає в аналізі потенційних джерел інвестицій та виборі найбільш прийнятних для забезпечення організаційних змін у хімічному комплексі регіону (Луганської області).
Виклад основного матеріалу дослідження.
Потенційні джерела інвестиційних ресурсів на рівні окремих суб'єктів господарювання можуть формуватися (в організаційно-фінансовому відношенні) за рахунок власних коштів (внутрішні джерела суб'єктів господарювання), позикових і притягнутих (зовнішні джерела відносно суб'єкта господарювання) [1, с. 133].
Основним джерелом інвестицій, як свідчать статистичні дані за 2009 р. по Луганській обл., є власні кошти підприємств. Їхня частка в загальному обсязі інвестицій в регіоні у 2009 р. становила 72,3 % [2], а у хімічному комплексі – понад 80% [3, с. 26]. При цьому вітчизняні вчені, досліджуючи джерела інвестиційних ресурсів, економічних й інституціональних умов інвестиційної діяльності підприємств в Україні [4, с. 158], зробили висновок, що головним, а в нинішніх кризових умовах – єдиним реальним джерелом інвестицій у відтворення основного капіталу вважають амортизаційні відрахування підприємств. Вони визначають рівень ділової активності підприємств й економіки країни у цілому та у свою чергу залежать від обсягу використовуваних підприємством основних фондів й прийнятою політикою їхньої амортизації (використання методу прямолінійної або прискореної амортизації). Чим вище величина амортизаційних відрахувань, тим менше сума податку на прибуток й тим більше коштів залишається в розпорядженні підприємств для власного розвитку. У результаті формуються вільні кошти амортизаційного фонду, які можуть бути спрямовані на відтворення основного капіталу підприємств, який вибув через фізичне або моральне зношування в результаті впливу інноваційного ефекту (впровадження у виробництво нових типів більш продуктивної та сучасної техніки) внаслідок науково-технічного прогресу.
Аналізуючи процеси відновлення основних фондів в Україні, більшість економістів погоджується з тим, що існуюча амортизаційна політика не впливає, а навпаки, протистоїть нагромадженню інвестиційних ресурсів. Вона є нераціональною, витратною й розширює можливості для зловживань [5, с. 27]. На їхню думку, діюча система амортизації відірвала фінансовий механізм від матеріально-технічної основи, чим ускладнила внутрішньофірмове планування капіталовкладень та відтворення основних фондів. У діючій методології також не враховуються моральне зношування, умови експлуатації устаткування, не продуманий режим прискореної амортизації. Крім того, через деякі особливості кризового періоду (інфляція, падіння платоспроможного попиту) збільшився розрив між податковою й економічною амортизацією. Серед найбільш істотних недоліків існуючої системи амортизації виокремлюють також такі [6]: підприємствам, за наявності серед них великої кількості збиткових, нав'язали тільки прискорену амортизацію, хоча вона дає переваги лише рентабельним підприємствам, при цьому не було дане визначення прискореної амортизації; не були визначені області застосування й цілі фіскальної й економічної амортизації, а число норм амортизації було невиправдано сильно скорочене (приблизно з 1400 до 4) за наявності більших розходжень у довговічності й умовах відтворення окремих засобів праці; для більшості видів основних фондів був здійснений перехід від рівномірного методу нарахування амортизації до прискореного методу зменшуваного залишку. В умовах же застосування прискореної амортизації на підприємствах необхідно визначати свої дійсні витрати, пов'язані з відтворенням засобів праці, і уточнювати в такий спосіб витрати виробництва; практично повністю відмовилися від використання неприскореної амортизації без належних підстав; введення групового обліку нарахування амортизації для основних фондів другої й третьої груп, по суті, зруйнувало їхній об'єктивний облік; до складу амортизованих основних засобів включили вузли й запасні частини для автомобілів, які не входять у комплект їхньої поставки, що суперечить економічній теорії; для основних фондів другої й третьої груп, амортизованих методом зменшуваного залишку, не був передбачений перехід до одноразового списання залишкової вартості. Через високі темпи нарахування амортизації в перші роки амортизаційний період розтягується нескінченно, тому вийшов взаємовиключний симбіоз прискореної й уповільненої амортизації; основні фонди збільшуються на величину витрат, пов'язаних із проведенням всіх видів ремонтів, реконструкції, модернізації (крім витрат, віднесених відразу на собівартість, у межах 5% або 9% загальної балансової вартості й амортизаційних відрахувань, що ускладнює облік та знижує інвестиційні можливості підприємств);не був введений механізм об'єктивної й своєчасної переоцінки основних фондів.
Таким чином, існуючі недоліки, які перейшли з колишньої системи, й знову створені в остаточному підсумку ускладнюють фінансування інвестицій на рівні суб'єктів господарювання. Багаторазові затримки індексації основних фондів, застосування занижених індексів і коефіцієнтів призвели до того, що розміри амортизаційних відрахувань підприємств стали в кілька разів меншими від сум, реально необхідних для відновлення основних фондів. Так, частка амортизаційних накопичень у структурі собівартості галузевої продукції у 2000-2008 рр. залишається незначною та становить 3,9-4,2 % [7, c. 8] (для порівнянні, в економічно розвинених країнах амортизаційні відрахування підприємств становлять близько 40 % від загального обсягу поточних витрат підприємства [8]). Крім того, підприємства галузі через нестачу обігових коштів змушені перерозподіляти амортизаційні відрахування на поточні потреби, перш за все, на оплату праці. Тому реінвестується лише 40-45% [9, c. 4] амортизаційних накопичень, тобто вони фактично вимиваються із інвестиційного процесу.
Наступним великим джерелом інвестицій на підприємстві є прибуток. Прибуток є найменш ризикованим джерелом інвестицій і в усіх країнах слугує засобом відтворення. Однак в умовах України він не виконує свої функції, оскільки багато підприємств хімічного комплексу випускають продукцію, не конкурентоспроможну як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, що є причиною їхньої нерентабельної роботи. Питома вага інвестицій у структурі прибутку підприємств зменшується ще й через падіння схильності до інвестування внаслідок загальної нестабільності й високих ризиків, характерних для кризового стану економіки. Так, підприємствами хімічного комплексу реінвестується тільки частина прибутку – до 30-35 %, динаміка росту інвестиційних вкладень в основний капітал істотно відстає від динаміки зростання валового та чистого прибутку [9, c. 4].
Ще одним власним джерелом фінансування інвестицій можуть бути кошти, одержувані господарюючим суб'єктом у результаті реалізації не використовуваних або неефективно використовуваних основних фондів. Так, в умовах планово-розподільної системи господарювання головними принципами роботи підприємств були: зниження витрат та підвищення ефективності діяльності завдяки «масштабу виробництва». У результаті створювались підприємства-гіганти, здатні забезпечити значні сегменти ринку певного товару. Однак в умовах трансформації економіки, коли ресурси обмежені, такі підприємства не можуть швидко пристосуватись до постійно мінливих ринкових умов і випускати продукцію, яка користується попитом. Тобто відбувається неповне використання наявних виробничих потужностей або «законсервування» невикористовуваних. В результаті основні фонди використовуються нераціонально й, отже, мають низьку віддачу. Подальше нарощування інвестиційного капіталу господарюючих суб'єктів можливо за рахунок залучених коштів, серед яких виділяють позикові кошти інвестора й залучені фінансові кошти інвестора.
Серед позикових джерел фінансування інвестицій головну роль звичайно відіграють довгострокові кредити банків, однак в Україні у зв'язку із кризовим станом економіки, а також у зв’язку з тим, що часто мають місце серйозні порушення у банківській сфері, це джерело практично не використовується. Так, обсяг капіталовкладень в хімічну промисловість України за рахунок кредитних ресурсів становить 7-8 % [3, с. 26].
Випуск (емісія) цінних паперів – акцій, облігацій, векселів, казначейських зобов'язань держави, ощадних сертифікатів і оборот їх на фінансовому ринку являють собою можливість залучення тимчасових вільних коштів підприємств і громадян для цілей інвестування. В Україні ця діяльність визначена «Концепцією функціонування й розвитку фондового ринку в Україні» [10]. Законодавство допускає емісію не більше 25 % суми статутного фонду підприємства. Це джерело інвестування також не одержало широкого застосування у зв'язку з нерозвиненістю фондового ринку й невисокими розмірами статутного фонду багатьох фірм. Отже, випуск цінних паперів як джерело інвестування доступне лише підприємствам (фірмам) з високими розмірами статутного фонду.
Однією з різновидів довгострокового кредиту, надаваного в натуральній формі й сплачуваного в розстрочку, є інвестиційний лізинг [1, с. 135]. Він розглядається як одна з найбільш перспективних форм залучення позикових ресурсів, оскільки їхній гострий дефіцит створює передумови широкого використання інвестиційного лізингу в інвестиційній діяльності компаній і фірм, які розвиваються.
Сьогодні багатьма компаніями України використовується така нова форма залучення інвестиційних ресурсів, як інвестиційний селенг. Це специфічна форма зобов'язання, яка полягає в передачі власником (юридичними й фізичними особами) прав з користування й розпорядження його майном за певну плату [1, с. 136].
Прямі або реальні інвестиції в розширення або реконструкцію діючого виробництва здійснюються шляхом вкладення капіталу в статутний фонд підприємств, придбання акцій або часток підприємства [1, с. 18]. Специфічним видом прямих інвестицій є венчурні інвестиції, які передбачають розміщення коштів у високоризикові підприємницькі проекти, розраховуючи на вдалий розвиток одного або декількох з них та одержання в підсумку високого прибутку [11, с.159]. Із прийняттям Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» та проект Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення» стала можливою діяльність фондів венчурного інвестування. Джерелом фінансування венчурних фондів є пенсійні й страхові фонди. Згідно з проектом Закону про пенсійну реформу, пенсійні активи передбачається залучити в процес інвестування. При цьому довіра до пенсійної реформи підвищить: забезпечення контролю за збереженням пенсійних активів, залучення до процесу інвестування професіоналів – інвестиційних радників та компаній з керування активами, а також висування високих вимог до осіб, які можуть проводити діяльність на цьому сегменті ринку. Серед залучених джерел фінансування найважливішим є залучення акціонерного капіталу, характерне для компаній і їхніх самостійних структур (дочірніх фірм), створюваних у формі акціонерних товариств. Для інвестиційних компаній та інвестиційних фондів аналогічною формою є емісія інвестиційних сертифікатів. В Україні такий вид діяльності визначений законодавчим актом [12]. Важливим джерелом фінансування інвестиційної діяльності в Україні є залучення іноземного капіталу. Воно здійснюється в таких основних формах: пряме інвестування через створення як підприємств з іноземним капіталом, так і спільних підприємств; продаж іноземним інвесторам цінних паперів; одержання кредитів, позик та гарантій міжнародних фінансових інституцій, країн, державних установ, банків [13, с. 185].
Підприємством з іноземними інвестиціями вважається таке, статутний фонд якого містить їх не менш 10 % [14]. На території України підприємства з іноземними інвестиціями створюються й діють у формах, передбачених законодавством. Аналізуючи законодавчу базу іноземного інвестування, необхідно відзначити, що вона відрізняється непослідовним, нестабільним й непередбачуваним характером. Ще не створена система правових принципів стимулювання іноземного інвестора, як немає й стабільного законодавчого регулювання. І тільки останнім часом законодавство, яке регулює інвестиційну діяльність, зазнало деякі зміни [15; 16]. Однак частка іноземних інвестицій в загальному обсязі інвестицій залишається низькою. Свідченням того є те, що іноземні інвестиції в хімічний комплекс України становлять лише приблизно 5 % [3, c. 26] й характеризуються точковим та обмеженим характером реалізації інвестиційних проектів. Значної частки інвестицій набув корпоративний капітал, зокрема на підприємствах з іноземним акціонерним капіталом [7, с. 8]. Так, у лакофарбовій галузі іноземні інвестиції здійснюються в основному у формі придбання українських підприємств чи будівництва нових заводів (табл. 1). Іноземні компанії приваблює несформованість українського ринку, його потенційна ємність (щорічне збільшення на 10-15 %) та постійне підвищення цін на лакофарбову продукцію [17, с. 113; 18, с. 119; 19, с. 101-102].
За результатами досліджень, наведених в [20; 21], можна зробити висновок, що головними
перешкодами для припливу іноземних інвестицій в Україну та її регіони є:
- відсутність Податкового та недосконалість Господарського й Цивільного кодексів України;
- нестабільність наявної нормативно-правової бази;
- неврегульованість корпоративних відносин, що виявляється в певній неповазі з боку
управлінської ланки підприємства до прав акціонерів (використання тіньових механізмів у боротьбі за
контроль над підприємством; укладання свідомо збиткових угод; відчуження високоліквідного майна
без відома акціонерів);
- «непрозорість» фондового ринку й приватизаційних процесів, небажання мати зайвих
конкурентів у розподілі прибутку через відмову від емісійних цінних паперів, що призводить до
стагнації виробництва й фондового ринку;
- низька купівельна спроможність населення;
- висока частка тіньового сектора економіки, що робить продукцію офіційної економіки
неконкурентоспроможною (за окремими експертними оцінками, тіньовий сектор досягає розміру
офіційного ВВП);
- тенденція до поширення голосних скандалів, судових процесів, які відлякують солідних
промислових інвесторів;
- високий рівень корумпованості в органах влади.
Досить перспективним джерелом фінансування інвестицій є створення промислово-фінансових
груп (ПФГ). Згідно із Законом України «Про промислово-фінансові групи в Україні» промислово-
фінансові групи – це об'єднання, у яке можуть входити промислові й сільськогосподарські підприємства,
банки, наукові й проектні організації всіх форм власності, які мають за мету одержання прибутку, і яке
створюється за рішенням Уряду України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку
пріоритетних галузей виробництва й структурної перебудови економіки України, включаючи програми
відповідно до міждержавних договорів, а також виробництва кінцевої продукції.
Донедавна питання створення ПФГ в Україні було дискусійним. Одні українські економісти
вважали, що ПФГ зможуть зміцнити господарські зв'язки, протистояти спаду виробництва, забезпечити
грошову стабілізацію, підвищити зовнішню конкурентоспроможність вітчизняних товарів, створити
передумови для диверсифікованості виробництва й прискорити структурні зрушення в економіці [22].
Вони допоможуть виявити економічні пріоритети, сконцентрувати ресурси в передових галузях
промисловості й синтезувати в одній структурі різнорідні капітали з різними циклами відтворення [23].
Інші дотримувались думки, що не варто штучно прискорювати створення ПФГ в економіці перехідного
типу в умовах нестабільного й нестійкого економічного розвитку. Першочерговим, на їх думку, є
забезпечення цінової стабільності й оздоровлення банківської системи, що створить можливість
акумулювати заощадження в національній економіці й залучити додаткові іноземні інвестиції [24].
На сьогоднішній день переважаючою є перша точка зору. В умовах необхідності залучення
значних інвестицій ПФГ можуть відіграти особливу роль у розвитку хімічної промисловості. Однак
перші спроби залучення інвестиційних коштів у промисловість було зроблено невдало. Так, наприклад,
створення першої такої групи в хімічній промисловості ініційовано ГАК «Титан» в 2001 р. До складу
ПФГ увійшли ДАК «Титан», банк «Форум», три галузевих науково-дослідних інститути, ТОВ «Велта».
Планувалось, що ПФГ буде функціонувати п'ять років, її основним завданням стане акумулювання
коштів для інвестування введення в експлуатацію родовищ ільменітових руд у Житомирській і
Кіровоградській областях [25]. Через недосконалість законодавчої бази України ПФГ не була
зареєстрована на офіційному рівні, її діяльність не підпадала під спеціальний контроль, моніторинг та
регулювання, тому вже в 2004 році ПФГ «Титан» – ліквідовано [26, с. 43].
Незважаючи на ряд недоліків чинного Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні», наведені особливості діяльності ПФГ в Україні сприяють зміцненню мікрорівневих зв'язків ринкових суб'єктів, а також раціоналізації загальної матеріальної основи цих зв'язків. Основним джерелом інвестиційних ресурсів, як показує світова практика, є заощадження населення. Заощадження населення являють собою частину доходу, яка не була витрачена на кінцеве споживання товарів (послуг) та виплату податків та зборів. Вони можуть здійснюватися у вигляді нагромаджень наявних коштів або у формі вкладень у різні фінансові активи (банківські вклади, цінні папери, страхові поліси, вкладення коштів у пенсійні фонди й т. ін.) [27]. В Україні ж це джерело не функціонує через політичні, економічні та психологічні причини. Так, фактором, який значно впливає на інвестиційну активність населення, є політична стабільність в країні. При несприятливій політичній ситуації громадяни вкладають свої кошти у тверду валюту й цінності, вивозять заощадження за кордон. В Україні є величезний капітал, який нелегально вивозиться за кордон та зосереджується в іноземних банках у розмірі 3-5 млрд. дол. США щорічно [28].
Величина заощаджень населення країни визначається насамперед рівнем доходів, що сформувались у суспільстві. Найбільш важливими факторами, які впливають на доходи населення, а отже, й на його заощадження, є [29]: - рівень безробіття, при його високому рівні населення не має можливості зберігати й навіть втрачає наявні заощадження; - інфляція є основним обмежуючим збільшення доходів фактором, оскільки призводить до знецінювання грошових заощаджень населення й спонукає власників вільних коштів вкладати гроші в цінності, товари й нерухомість, конвертувати їх в іноземну валюту й т. ін.; - рівень тінізації економіки, який у значній мірі обумовлений високим рівнем оподатковування підприємств, що в 1,5-2 рази вище показників країн з аналогічним ВВП. Не менш важливим фактором, який впливає на інвестиційну активність населення, є рівень розвитку фінансового ринку й доступність фінансових інструментів. Фінансові ринки являють собою систему спеціальних економічних інструментів – фінансових посередників. До фінансових посередників належать комерційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії та фонди й інші організації, які сприяють переміщенню потоків грошових ресурсів від сімейних господарств в інвестиції. Заощадження населення у формі фінансових активів забезпечують приплив інвестиційного капіталу у фінансові установи й збільшення інвестиційних ресурсів в економіці регіону та держави в цілому. Серед всіх фінансових посередників найбільш істотним потенціалом для акумуляції й оптимального перерозподілу інвестиційних ресурсів володіють комерційні банки. Однак і тут є істотне обмеження обсягу інвестиційних кредитів – висока ціна кредиту. Аналіз величини процентних ставок по кредитних операціях у розвинених країнах свідчить про те, що низький позичковий відсоток (5-11% річних) забезпечується високим обсягом депозитів населення, який становить 53% від ВВП [27]. В Україні ж такого співвідношення немає, оскільки реальні відсоткові ставки по кредитах є значно вищими, а інвестиційні вкладення є нерентабельними навіть для прибуткових підприємств. Крім того, причинами того, що населення повільно нарощує обсяги своїх внесків у банках й інших фінансових установах, є відсутність з боку держави надійних гарантій в одержанні доходу по внеску й прозорій системі захисту заощаджень населення. Важливою умовою інвестиційної активності населення є також доступність фінансових інструментів. Однак ринок цінних паперів, хоча й недостатньо розвинений, має інфраструктуру, що розроблена лише для юридичних осіб. Більшість банків не бажає мати справи з населенням у відношенні державних цінних паперів. Крім того, робота на фондових біржах вимагає від населення спеціальних знань, які на даний момент у нього відсутні. І, нарешті, психологічний фактор. В умовах нестабільності економічної ситуації в державі в населення з'являється схильність до заощадження й одержання прибутку. Саме цей фактор призвів до того, що внаслідок зловживання довірою населення трасти в 1993-1995 рр. обдурили близько 2 млн. осіб. У результаті українські громадяни втратили довіру до будь-яких фінансових структур.
Отже, можна зробити висновок, що кошти населення можуть бути використані для інвестування за умов реалізації таких заходів:
Висновки
Таким чином, аналіз потенційних джерел інвестицій дозволяє зробити висновок, що у забезпеченні організаційних змін у хімічному комплексі регіону реальними є такі джерела: амортизаційні відрахування підприємств за умови вдосконалення системи амортизаційних відрахувань; іноземні інвестиції, особливо в умовах відсутності внутрішніх джерел фінансування; створення промислово-фінансових груп та інших вертикально-інтегрованих структур, можливості яких поки що практично не використано й не вивчено.